11. Битва з астінгами

Юліан Опільський

Перед преторією римського табору на площі зібралася другої днини чимала юрба людей. На підвищенні засів легат Глябріо у пурпуровому плащі, праворуч від нього – Тсіудагат, ліворуч – трибун. За ними юрмилися вояки, які не мали служби, і приглядалися цікаво дії, що розгравалися на їх очах. Перед трьома чоловіками чотирьох сивавих уже астінгів держало за кінці чималий шматок білого полотна, на якому лежала жменя жовтавих деревляних табличок. Голови героїв з високо підв’язаними чубами похилилися над полотном, та з-під ока всі вони дивилися на ворожку, що стояла кілька кроків від них над малим переносним жертівником. Був це простий стільчик, на якому в широкій, плоскій мисці горів огонь, накладений зі сухого бадилля і пруття.

Ворожка – була це стара вже жінка. Сива, мов молоко, покудовчене волосся спливало на непорочно білу фалдисту одіж, а скроні вінчали гілки омели. Великі, мов весняні води, мутні очі, темна шкіра спаленого вітрами лиця та рук, врешті тяглі, наче з каменю витесані, риси лиця надавали всій постаті несамовитий вигляд. Висохлі, наче кігті хижої птиці, руки простягалися над огнем, а широкі рукави одягу звисали долі. Поминувши білу краску одягу, вся поява подобала на якогось величезного страшного лилика. З вузьких, синіх, беззубих уст падали незрозумілі слова закляття, а очі були встромлені в синю даль осяяних сонцем верхів.

Добула з-за пазухи жмут зілля й докинула його до погасаючого полум’я. Повстав густий дим, який на хвилину обняв усю постать ворожки запашною хвилею.

– Небесні астінги, святі брати! Об’явіть судьбу народові! – закликала, здіймаючи руки горі. – У вас зелений нашийник Фреї, у ваших руках життя і смерть!

Бухнуло полум’я, яке в одну мить стравило все зілля, а там прогоріли вже й прутики, й хабаз, і тільки сірий попіл наповняв миску. Подуви доволі сильного східного вітру роздували й сипали його жменями на білу шагу ворожки. Вона перегорнула його малим бучком, а потім повільним кроком підійшла до простягненого полотна.

– Тобі, гордий римлянине, і тобі, могутній гарітогу земних астінгів, виймаю віщі руни, які небесні брати астінги засилають вам на добро чи на лихо, на життя чи смерть. Відверніть очі!

Чотири переможці вивернули чубаті голови, а ворожка, вп’яливши свої божевільні очі в легата, схилилася швидко й лівою рукою видобула з полотна одну дощинку.

– Це твій жереб, твоя руна, римлянине! Вона віщує тобі довге життя, успіх та багатство. Твої замисли вдадуться гарно, хоч і не ти кермуєш своїми вчинками, а інші!

Ці слова вимовила поволі, одно по одному, а її очі, ніби очі сліпця, здавалося, нічого не бачили. Якийсь холод віяв від них. Здригнувся легат.

– Що вона каже? – спитав трибуна.

– Добро тобі віщує й каже правду, що не ти «фабром своєї фортуни»!

– Звідкіля вона це знає?

– Незглибимі тайни богів! Іноді варвари чи християни бачать таке, чого не бачать навіть жреці Аттіса чи Ізіди…

Тим часом ворожка схилилася вдруге й цим разом правою рукою дістала з полотна ще одну руну. Кинула на неї оком і нагло, наче побачила гадюку, подалася назад. На її лиці явився вираз смертельного жаху.

– Тсіудагате! Нащадку Азів! Устань зі свого місця, відійди звідсіля з усіма своїми! – крикнула. – Смерть, смерть усім, хто остане тут між цими сильними ворогами! Небесний астінг, який дає життя, кличе тебе в далекі ліси півночі. Там життя, дозвілля, свобода. Не тут, не тут ворота до нього… Другий астінг, який дає смерть, дивиться ось на тебе з усіх цих верхів, з-поза плечей римлян, з поторощених щитів твоїх дружинників…

Тсіудагат мовчки вислухав ворожби, та на лиці не слідно було ніякого хвилювання. Тільки права рука простяглася до гери, яка лежала поруч, і присунула її ближче. Настала довша мовчанка.

Тим часом Апарт переклав легатові зміст ворожби, й цей занепокоївся.

– На всі тайни Мітри! Ця стара відьма могла б протягом року купити інсулу на Карінах! Еге! Хвилями здається мені, що не нам, а саме тим варварам або християнам ближче до справжнього неба й богів!

А трибун, повернувшись до князя астінгів, сказав півголосом:

– Вільно всякому йти на прю з безсмертними, бо жертвою чи молитвою зможе їх переблагати. Та горе тому, хто зводить божеського імператора Роми! Вовче плем’я не подарує насміху й богам!..

Ці слова сказано впору. Тсіудагат вагався, що йому робити; слова римлянина нагадали йому, що він приходить до табору не як рівнорядний ворог чи друг, а як такий, що прохає прийняття. В тій цілі вийшов він був із святого гаю Гарлюнгів, тобто небесних астінгів, над далеким Балтиком і прибув аж сюди. А тут молодша частина його дружини зворохобилася, приєдналася до гетів і грозить йому загибеллю. Знехтувати союз – значило згинути з рук власних земляків чи гетських пастухів, а коли так, то хіба краще визвати долю, якої не оминув ще ніхто у світі, ніж втратити геройську честь, єдине добро, якого сторожем є сама людина. Зморшка гніву, постійно вирита на чолі короля, поглибилася значно, і виразно зазначилося по її боках дві інші. Всі три сходилися при насаді носа й надавали всій появі грізний вигляд.

– Важке твоє слово, Гудрідо! – сказав. – Та чи героєві погрожують смертю? Вона ж неминуча й так! Невже в мене більш прив’язання до життя, ніж любові честі? За неї заступався я мечем і життям своїм та моїх дружинників навіть проти власного сина! Герой переміг тут батька, а тепер мав би побідити героя слабодух? Ні! Нехай падає удар долі, звідкіля хоче, мій щит та груди готові його прийняти!

Ворожка похилила злегка голову, позбирала жереби у полотно, зложила його разом і сховала до торбини. Опісля відійшла до жертівника і наглим рухом перекинула його. Простиглий уже попіл сірою хмаркою понісся з вітром і обсипав чотирьох витязів, які держали полотно. Гудріда підняла стільчик та миску й повільною ходою відійшла. А тоді Тсіудагат повернувся до легата.

– Могутній вожде! Я готов ось тут прохати вдруге прийняти нас у межі імперії. Ми поклянемося на меч та на нашу геройську честь, що будемо берегти границі від гетів, бастарнів чи язигів, а ви дайте нам тільки спромогу осісти в мирі та вигоді по цей бік лімесу. Правда: ворожба знаючої Гудріди випала некорисно, одначе ні одно слово героя не падає на вітер. І ось ми тут.

Легат повагом вислухав слів гарітога Тсіудагата, наче чув їх уперше, й потім підняв руку на знак, що бажає говорити. Всі втихли вмить, так що чути було виразно шум вітру у гіллі близького лісу та шум гнівного потоку.

– Вислухав я твоїх слів, королю, і скажу тобі, що не тільки твоя ворожка, але й наші авгури віщують мені на сьогодні успіх і побіду. Питали ми й внутренності жертовних звірят, і вони теж ворожать добро, а святі кури їдять зерно хапчиво, наче від тижня не їли нічого. Тому-то і я рішив сьогодні заключити бажаний союз у користь Високої Роми, якої геній витає наді мною в цю хвилю. Один тільки сумнів нашіптує мені Мінерва. Державна мудрість велить питати мене: з ким маю заключити бажаний союз? Бо бачу їх два!

Нерішено дивився Тсіудагат на два пальці легата, які цей йому показував, але не розумів його слів. Щоправда, легат знав германські говори настільки, щоб зрозуміти слова гарітога, але зате гарітог не вмів по-латині, тому мусів чекати, доки Сульпіцій не перекладе йому слів римлянина. Коли це сталося, він з острахом глянув на нього й нагло почув, як кров напливає йому до лиця.

– Як-то? Я, гарітог астінгів, прибув сюди не на розмову з Гудрідою, тільки на те, щоб закінчити наші переговори саме союзом! Невже ти глузуєш собі тільки з мене, римлянине? Як так…

Швидкий рух руки перепинив його.

– На всіх богів моїх і твоїх, ні! Тільки, бачиш, за тобою гурток твоїх дружинників і більш ніхто, а за мною – світ, римський світ від Фіваїди та лівійських пісків до британського лімесу, від вірменських гір до стовпів Геркула. Ти в кождій хвилині знаєш, що тобі пригоже, а що ні, та я мушу добре роздумати, чи мій вчинок не зашкодить мільйонам підданих великого цезаря. Так ось кажу тобі зовсім щиро, що маю два союзи: один з вами, другий з гетами, яких королева теж піддається під руку боговитого імператора. Вона дає у запоруку сама себе. Щойно не видко її. Яку ж запоруку даєш ти?

Тсіудагат не тямив себе від лютості. Як-то? То його слову не вірять, слову, яке каже він з рукою на ручці меча?..

– Чи ж не маєш мене в таборі? – спитав, стискаючи кулаки.

Бажав ще щось сказати, та злість душила його, й він замовк.

– Так, але маю тебе як посла, не як закладника, а хоч би ти був і закладником, то хто поручить за тих, що стільки днів облягають нашу сотню, на он тому узгір’ї?

Тут показав рукою в бік, де над лісом підіймався вгору стовп диму.

– О, пробі! – закликав нагло легат, – Там горить хата!

– Це знак, достойний, що королева вже недалеко брам нашого табору, – пояснив Сульпіцій.

Тим часом Тсіудагат зрозумів сумніви римлян, і почуття упокорення придавило його, мов Етна титанів.

– Якщо поможете мені, то до кількох днів ці ворохобники згинуть!

– Так? – усміхнувся легат. – Я гадав, що держава опікується тільки тими, які їй помагають чи помагали колись, а не тими, що тільки обіцюють поміч у майбутньому, а тим часом самі собі помогти не в силі. Ми ж не є клієнти астінгів…

Та в цю мить сталося щось, що відразу припинило дальші переговори. Хто ніколи не бував над Рейном ні над Дунаєм, той, певно, гадав би, що це якийсь необережний бестіарій відчинив нехотячи воміторію в цирку, й усі леви, леопарди, медведі й тури з лютим ревом, здавленою юрбою, одні поперед других рвуть на вулиці многолюдного міста. Та легат, трибун і всі астінги знали добре ці звуки. Це був рев ударяючих приступом германців, і, наче вдарені батогами, всі позривалися з місця. Наступ германського клина – це значило бій лютий, безладний, страшний, без перерви та пощади, доки один з обох противників не віддав крізь зіяючі отвори смертельних ран ненависної душі. Для римлянина бій – це було заняття вояка, одно зі звичайних вояцьких занять, одначе не таке важне, як копання шанців або ставлення варт.

Правда, іллірійці, які служили в когорті Сульпіція, теж були войовничої вдачі, але й вони більш боялися центуріона, ніж ворога. Боротися – це значило станути в ряд ліворуч від місця, на якому виднів прапор і стояв сотник, потім на даний знак кинути ратища й далі, добувши меча, вдарити на ворога, ослонюючи себе чималим, міцним та певним щитом. Вояк знав, що йому робити, а за успіх не боявся. Він знав, що за ним є ще друга й третя лінія, а в разі чого – табір з ровами, валом, частоколом, метавками, лучниками та пращниками.

Не так було в германців, де бойова одиниця була враз усією бойовою силою, – за нею не було вже нічого, крім минувшини, а перед нею – тільки перемога або смерть. Тому германець кидав себе богам у жертву, щоб вони повели його живим до побіди як звеличника їх сили і слави або прийняли мерцем у рай. Він скидав усе зі свого велетенського білого тіла, зв’язував ремінням русяву гриву на вершку голови й кидався в наступ зі скаженістю дикої потвори пралісу, яку зранив необережний ловець.

Давні римські легіони з блідим жахом тікали від скажених велетнів, Марій мусів щойно призвичаювати легіонерів до їх вигляду. Теперішні іллірійці звикли вже до них та до їх бойового крику й розуміли, що саме він значить. Але й вони знали, що бій з германцями, якщо вони вдарять клином, – це бій на смерть…

До римського табору підходила сотня легіонерів, яка окружала ноші, що їх несло шість кремезних, плечистих гетів. Ноші були отверті, а в них сиділа чудова чорнявка у золотому чільці, самоцвітному нашийнику та довгій, багато вишиваній пурпуровій одежі. Саме коли вона доходила до стану астінгів, у поблизькому чагарнику почувся рев астінгів, а слідом за ним з кущів вибігла юрба борців. Була вона невелика, може, двісті голів, уставлена клином, але, хто воював з германцями, цей знав, що здержати їх наступ могла хіба ціла когорта, та й то не завсігди. На чолі біг Тсіудгер з мечем у руках, за ним його дружина з герами, які держала коротко до удару, не до мету. Лице молодика було бліде, тільки очі горіли гарячковим огнем і були звернені на личко Нізії. Не бачив він ні астінгів, які вмить позривалися з місць, ні уставлених на заборолі лучників, тільки летів, наче на крилах, просто на ноші, а його дружина, сліпа та глуха на все оточення, перла за ним, наче справді не були це люди, тільки окремі частини одного тіла.

Миттю висунулася сотня на чоло і стала тісно колом. Команда. Свист ратищ, і кількох перших напасників упало. Та інші не спинилися, тільки бігли далі, аж зударилися з іллірійцями. Недовго тривала боротьба. Хоч легіонери не вступилися ні на крок, та сама вага нападаючих роздавила їх протягом кількох хвилин. Верещали тільки одні й другі якийсь час; заклубилося на боєвищі так, що ніхто не розібрав би, де одна, де друга сторона, а там аж під небо вдарив оклик перемоги дружини Тсіудгера.

Наче зі сну збудився ватажок, обтер з лиця кров ворогів і глянув за ношами, та вони лежали поторощені на землі й порожні. Оглянувся й ураз побачив, як у брамі римського табору Сульпіцій вітає королеву гетів, а там вояки поволі зачиняють дубову, наїжену цвяхами браму.

– Туди, туди! – заревів, показуючи кривавим мечем на ворота. Одначе ніхто не послухав його, зате нагло почув він так добре відомий йому свист коло лівого вуха. Оглянувся поза себе і подався мимохіть назад. Що це?

З лісу висипалася величезна юрба борців, які, видко, чекали тільки кінця боротьби з римською сотнею. Тисячі стріл летіли від них на астінгів, і клин умить розскочився. Багато з дружинників попадало, а бастарни, яких була, може, половина у дружині, зрозуміти відразу, що це йде неминуча загибіль, і кинулися тікати. Та ось із цього боку бризнув дощ стріл, і бастарни завернули знову, й рівночасно й на старих астінгів, дружинників Тсіудагата, посипалися пернаті післанці смерті. Як один муж, верещали вони, та в цю мить почувся схвильований голос Тсіудгера:

– Астінги! Старий зрадник бенкетує зі своїми новими приятелями, а нас полишив на поталу гетам! Це зрада! Сором йому вічний і тут, і там! Гей, усі до мене! Я поведу вас краще від нього, ось туди!

І вказав рукою на ворота табору.

Наче пчоли до матки, кинулися всі астінги до Тсіудгера, та поки змогли зібратися в тісний клин, обвалом кинулися на них великою перевагою гети.

Тим часом Тсіудагат дивився на хід подій з римського валу спокійно, навіть із задоволенням, бо бачив, як без його волі та труду гине його єдиний суперник, єдина перешкода в бажаному союзі, а римляни мимохіть мусять йому помагати. Та коли юрба астінгів рушила на табір, він поблід і вхопив за геру.

– Зрада! – закричав. – Цей божевільний пориває за собою всіх!..

– Так, зрада! – почувся коло нього голос, а незабаром довкола нього зароїлося від тракійських лучників. Закітлувалося довкола гарітога, та його товариші пробилися до нього й повалили вмить кільканадцятьох тракійців.

– Римлянине! – кричав Тсіудагат. – Це помилка, це зрада, це не мої вояки, не астінги це…

Не скінчив, бо в цю мить камінь з пращі поцілив у плече.

– Всі твої йшли на табір, та тим часом ударили на них гети. Вони наші союзники! Сором тобі, старий герою, що брехнею опоганив і осоромив свої уста та ще у хвилі смерті! Гей, бий їх!

Ці слова сказав Лігарій. Задзвеніли тятиви луків, а по хвилі понизані стрілами, мов їжаки, попадали на себе старшини астінгів, які ще цього ранку прийшли в табір робити союз із Римською імперією. Сотник підійшов сам до лежачих і власною рукою попротинав їм б’ючки. а там сказав до Сульпіція кілька слів. Трибун покликав легата, й обидва відійшли до преторіуму, де чекала їх Нізія.

Тим часом з-поза заборол табору долітав аж до площі нечуваний лоскіт збруї та рев скаженіючих борців. Наче обскочений ловецькими собаками ведмідь у карпатській гаврі, боронилися астінги від гетів. Гети були слабші та куди поворотніші від них, зате астінги увесь вік провели в боях між собою та з усякими іншими ворогами, тому, побіч вродженого завзяття та сліпої віри в неминучість долі, мали вони небувалу вправу в завдаванні швидких, убійчих ударів. Молодша і старша дружини та найняті бастарни присувалися до себе щораз то більш, а під напором ватаг гетів об’єдналися зовсім. Звичкою давнини – щосильніші та кращі борці висунулися наперед, слабші, ранені та бастарни станули за ними, і раптом, наче вибух наглого огню, залунав дружний оклик:

– Молот Тора!

Враз вселилася відвага в серця всіх, навіть тих, що не мали її досі. Щез сумнів, чи йти за молодим ватажком, чи ні. В хвилі небезпеки Тсіудагат не явився на чолі, не було його, коли гинули дружинники, й коли так, то він або вже не жив, або був у неволі, або зрадив їх. У кождому із цих трьох випадків його особа, по споконвічному закону астінгів, перестала в’язати їх повинністю вірності, й ця повинність переходила до Тсіудгера.

Молодий шибайголова за цих кілька хвиль безнадійного ургету серед безлічі ворогів пережив усі ті роки, які ділили його від зрілості. Перш усього, коли побачив, як Нізія здавалася під опіку легата, зрозумів, що вона для нього втрачена, що вона ніколи й у голову не клала, щоб піти з ним, – тільки вела хитру гру між астінгами й римлянами. Вислідом цієї гри була бійка між одними й другими, причому гети, як союзники сильнішого, мусіли одержати значні користі, а астінги заплатили за них життям.

Наче перетлілий одяг з плечей раба, опала з Тсіудгера сліпа пристрасть до Нізії, і глуха лють опанувала ним. Вона перехитрила його, батька, астінгів, римлян! Не королі, не імператор, а вона давала напрям подіям у краї, вона винна була всьому!.. Та вже у найближчій хвилині усвідомив собі юнак, що біля нього зібралося до вісімсот борців, яких може повести, куди захоче. Правда, що це тільки частина астінгів, але найкраща, найсильніша.

З ними віджене він гетів, а там кинеться на римлян, і нога навіть не верне у Пароліссум, щоб розказати про погром. Її, невірну, він візьме силою… Вперед!

Як один муж, густий клин астінгів посунувся у напрямі гір, та на цей рух ватаги гетів подалися й з узлісся сипнули стрілами. Відвернувся молодий астінг.

Це була правда. Та так само правдою було те, що оце на частоколі показався ряд голів у шкіряних чепцях, які носили лучники, й рівночасно з воріт почала висуватися – сотня за сотнею – вся когорта Сульпіція. Вона ставала в рівних відступах чолом на дві сотні трьома рядами, а по хвилі загуділа труба в таборі, й хорунжий підніс прапор.

Дощ стріл, цим разом ззаду, засипав астінгів, і враз зрозуміли всі, що тут, біля воріт табору, чекає їх усіх загибіль. Вони заворушилися, і стиск борців у клині значно зменшився. Один тільки заховав холодну кров, а саме Тсіудгер. У нього з черги втих і гнів, а його місце зайняла жура про ці тисячі астінгів, які чекали повороту князя з табору, щоб повів їх далі в поході – мандрівці за гараздами та новою вітчиною. На Гарлюнгів! Гудріда правду казала! Руни віщували їм тут смерть. Не тут зацвіло щастя народу. На всьому лімесі на заході горіла війна, їжилися кастелі, грозила непоборна сила світової імперії. Шлях астінгів лежав на сході. Туди поведе він своїх безрідних земляків, – коли б тільки видобутися із цеї пастки… Обкинув зором юрбу.

– Не ми покинули їх, а вони нас! Не слухали мене, а сніг на їх головах показався тільки снігом березневої відлиги. Ми мусімо рятувати тих, хто жде на нас, а не цих, кого ждали ми… Вперед!

І певним кроком пішов горі потоком, куди йшов шлях на вододіл, до займанщини астінгів. Збентежені легіонери спинилися, гети сипнули стрілами, від сальв падали астінги і бастарни, але решта йшла стіною вперед. Двох сивих уже героїв піддержувало раненого двома стрілами Тсіудгера, але ніяка ватага не зважилася станути на шляху, яким відходив ранений лев. Поверх двісті ясноволосих білявих трупів значило його сліди, аж його закрило узлісся…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 235 – 243.