9. Початок копальні золота

Юліан Опільський

Як тільки Марк Лігарій дійшов до вершка горба, на якому стояла хата, побачив перед собою в долині римський обоз та стан астінгів. Із цього боку схил уривався стрімко, й для більшого числа людей не було тут доступу. Тільки звична людина могла при помочі виступаючих скель та окремих кущів ізлізти з обриву в діл, якраз проти колиб астінгів. Не дивно, що Лігарій бачив досить добре все, що там діялося.

А діялося там щось небуденне. Астінги, які в цьому часі повинні були вилігуватися на шкірах, грати в кості або пиячити, юрбилися чомусь-то довкола шатра Тсіудагата, а рухи їх зраджували незвичайне схвилювання. Вони зібралися довкола людини у червоному плащі, що в ній Лігарій здогадувався короля. Перед нею лежала на землі якась постать, мертва чи зв’язана, а біля неї двох напівнагих варварів розказували щось зібраним. Очевидно, сталося щось незвичайне, та воно не тикалося римлян, бо вартові язиги й легіонери стояли, як давніше, а в отвертій брамі табору виднів здалеку вояк у червоному «сагум» та шоломі трибуна, який спокійно приглядався дії. Міг це бути тільки Сульпіцій.

Саме коли Лігарій намагався розв’язати загадку, всі руки підняли горі, а проміння сонця замигтіло на вістрях піднятих ратищ. Після того юрба астінгів поділилася на гуртки, які один за одним стали виходити з табору. Аж тоді римський трибун увійшов між них, і між обома червоними плащами почалася розмова. По хвилі трибун вернув до брами, а рікс пішов попереду одного з гуртків і теж заглибився в ліс. У стані астінгів остало всього кількох людей; всі інші покинули його. Довго мізкував сотник над цим, що бачив, але не придумав нічого. Зрозумів тільки, що це «щось» може перебити переговори і дати йому змогу перевести свої замисли.

Закинув меч на плечі та прив’язав його туго, щоб не хилитався, а сам став сходити вділ карколомною стежкою. Від гілки до гілки, від каменя до каменя пробирався сотник швидко і справно. Видко, не вперше доводилося йому спинатися по карпатських узбіччях. Коли дійшов до останніх терас гори, присів, упорядкував одежу, привісив меч як слід до правого бедра і пустився звичайним приписовим кроком легіонера до брами обозу.

– Аве, трибуне, – закликав. – Бачу, ваші гістріони втяли якусь нову штуку!

– Іменно! – кивнув головою трибун. – Та найгірше те, що не знати, як поставитися до неї нам. Легат і квестор радяться та кличуть мене, а я, на п’яного Сілена, як осад у старій амфорі!

– Що ж таке сталося?

Трибун розказав, що Тсіудгер стрінув у лісі одного з учасників вчорашньої розправи й після короткої суперечки убив його герою. Він був не сам: кількох юнаків проводжало його, й було очевидне, що між астінгами з незвісного приводу настав роздор. А що в астінгів справа геройської честі та кривавої пімсти була важніша, ніж усе інше, то й переговори не могли поки що відбутися.

Лігарій уважно слухав оповідання, й його лице прояснювалося щораз то більше, аж укінці плеснув у долоні й на голос крикнув:

– Евое! Щойно губився я в гадках, як Тезей у Лабіринті, та ось – і нитка Аріадни! Вибач мені, достойний трибуне, радощі відбирають мені пам’ять. Будь ласка, потрудися у вартівню, – я поясню тобі все.

– Ходім! – важко сказав Апарт, і обидва подалися до шатра, яке було призначене для вартового офіцера.

– Ти знаєш, друже Сульпіціє, що легат має заключити договір з астінгами, та будь певний, що гети ні живої душі не пустять у Пароліс, якщо такий договір стане. Тому приготовив я все потрібне, щоб післязавтра гети вдарили на астінгів таки коло нашого обозу. Тут ми сильніші, ніж вони, і діло можна буде повести як слід.

– Куди ж бо? Адже ж тоді мусіли б і ми помагати союзникам!

– Зовсім ні! Це був би невідповідальний вчинок, який міг би поставити тебе перед воєнний суд. Що тебе обходять варварські чвари? Адже ж союзу ще нема!

Трибун видивився на Лігарія, а там і плюнув у ліву руку.

– O quod pudor! Який з мене дурень! Боги, відверніть лихо! Твоя правда, Марку!

Сотник засміявся.

– На щастя, напад зайвий, бо переговори припинилися й так. Тож порадь легатові, щоб зараз почав будувати хати та заводити копальню. Нарубаних дубів, буків та смерік доставить Нізія, тобто я. Та перш усього не забудь про дві річи: віддати мені тридцять легіонерів з двома принципалами і визначити для квестора колибу в місці, до якого був би легкий доступ. Це не буде важко, бо Буфо не любить і не вміє спинатися по звишках. Отож його хата мусить стояти недалеко від закопів. Треба йому буде дати як прибічну сторожу яких двадцять іллірійців або ще краще – язигів. Аригет дуже радо підійметься берегти одну дівчину, якщо за це одержить другу.

– Навіщо ж тобі легіонерів? – спитав трибун.

– Не мені їх треба, але тобі! Вони ж мають пильнувати моєї spons’и та твоїх грошей!

– Моїх? Де ж вони?

– Завтра будуть уже в хаті, яку вкаже воякам провідник. Одно тільки застерігаю собі: моя sponsa матиме право життя і смерті над легіонерами, доки не приведуть її до обозу.

– Не розумію! – кинувся Сульпіцій. – Невже ж ти думаєш, що римські вояки скорятимуться якійсь там варварській княжні?

– Ха-ха-ха! Два динари тому, хто в твоїй когорті знайде хоч сотню італіків! Та ти не бійся. Ця варта тільки про око. У Нізії є стільки вартових, що сам легат буде мусіти її слухати, не то що!..

– Хай буде! – рішився накінець трибун. – Але що буде, коли Атілій не захоче мене послухати?

– Як так, то ти сам візьмешся за справу. Все військо твоє, і це головне!

– Ба, але відповідальність! Легко тобі розпоряджатися, раз ти рішився покинути наші орли. Та я, як знаєш, не можу цього зробити, а Буфо впливова й небезпечна людина!

– Справді, – згодився Лігарій. – Нема для нього місця в наших замислах, тому й оставляю його на боці. Та ти його не бійся! Як-не-як, а він буде мусіти остати тут зі мною… назавсігди!

– Боги чули твою мову, вони й дивляться у твоє серце! – здригнувся Сульпіцій.

– Боги як боги, але ти чув її і зрозумів, а якщо ні, то зрозумієш у своєму часі. А за тим прощай і вертай швидко сказати мені, що рішено!

Більш приголомшений, ніж переконаний, відійшов Сульпіцій. Отут, серед дикої природи та диких людей, з’ясував він собі щойно всю безпомічність римського горожанина, до якого, як казали, належав увесь світ. Справа, зразу ясна й нескладна, перемінювалася у праліс, де на кождому ступні можна було сподіватися злої пригоди. Вовк, ведмідь, рись, ворожий лучник чи герою озброєний душогуб – чи не було це одне й те саме?

З віддалі визнавався ще трибун дещо в укладі сил римлян, гетів. астінгів та намагався узгіднити свої бажання з цілями цезаря. Та зблизька він відразу втратив можність знайти вихід із суперечностей. Зовсім ненадійно продав він себе Лігарієві, який усе підпорядковував своєму коханню до Нізії. Правда, він дбав про копальню, головну ціль усієї виправи, та чи союз із астінгами не був корисніший для римлян, ніж союз із гетами, – це було сумнівне й непевне. Непевною була, врешті, й добра воля Лігарія. Він же ж міг, розбивши астінгів, із черги кинутися на табір…

Щораз більше почував себе трибун малою дитиною, яка, йдучи за педагогом, не знає, чи цей заведе її до школи, чи до печері педерастів, чи, може, до християнської божниці, де поїдають дітей та кланяються ослячій голові. Злість обхоплювала Сульпіція тим більше, що він, як справжній римлянин, не розумів зовсім безкорисності!. «Du ut des» – було кличем вовчого племені, яке вийшло колись із бедер Квірина, а саме тут не бачив Сульпіцій, щоб Лігарій мусів додержати умови, осягнувши наперед свою ціль уповні. Він же ж міг осягнути її навіть всупереч волі його чи легата. Так бодай здавалося Апартові, й тому він губився у здогадках та сумнівах.

Хіба, хіба… що він уже заразився від варварів цими прикметами, які так дуже цінять письменники та які є тільки на папірусі!..

На превелике диво, легат відразу зрозумів корисність становища і згодився без ніякого спротиву таки саме тої днини рушити з табору робітників та рудокопів. Буфо, щоправда, противився, але трибун обіцював йому збудувати окрему хату недалеко копальні та осторонь усіх інших хат і дати прибічників. Квестор жалувався знову на свій вік та тушу, на потреби «фамілії», одначе згодився, бо надоїло йому вже спати у шатрі.

Коли трибун вийшов на форум, застав там Лігарія при виряджуванні у гори легіонерів. Молодий гет, одітий тільки у довгі повстяні ногавиці та широкий шкіряний черес, мав повести відділ. За відділом ішли коники, обвантажені поживою та бойовим припасом. Лігарій видав прикази нижчому ступенем центуріонові, щоб держав людей у послуху, безумовно не пускав їх ганятися уночі за дівчатами та не допускав до хати нікого, хіба кого покличе королева.

– Вона ваша доміна! – говорив. – Кожде її слово – закон. Одного тільки не вільно вам вчинити, хоча б і сама зажадала, – а то полишити її саму без опіки. В разі нападу маєте її боронити й оборонити, бо якщо не обороните, то для тих, що остануть живими, – verbera i crux! Служба імператора!

Справившися, трибун велів трубити на збірку, й після двох годин з табору виступала довженна валка людей зі заступами, лопатами, сокирами та в’ючними кіньми, ослами, мулами. На їх хребтах вершилися клунки з ремісницьким та рудокопським знаряддям і поживою для мужви. В таборі остали тільки легіонери й невелика частина помічних військ. Щойно тепер табір прибрав вигляду справжнього «castra Romana», і трибун зараз настановив на римський лад сторожову службу, порядок занять та розсилку стеж. Згодом здав команду легатові, а сам поїхав теж за рудокопами.

Дорога туди була недалека й недовга, бо всього яких дві години ходу. Правда, плай був гарно прорубаний і розчищений невидимим союзником римлян, а саме місце, де мала станути оселя, було випалене огнем. Була це невелика високорівня над шумним потоком, який каскадами й шипотами пропливав до Пірету. В багатьох місцях виступав тут молодий кварц, а біленький пісок устеляв дно плес, які чергувалися напереміну з бистринами.

На високорівні лежала у стосах безліч нарубаних та пообтісуваних брусів, дубів, буків, смерік, а дещо вище, на гарному безлісному виступі скелі, який підносився над рікою, лежав готовий уже зруб великої, просторої хати на дві половини. Саме тут зібралися всі ватажки походу під проводом трибуна, щоб розглянути поземелля. Лігарій, який успів уже розвідати все гаразд від провідника, пояснював положення майбутньої оселі й копальні.

– Золото є в цих скелях над потоком, та в першу чергу треба буде переполоскати пісок у потоці. Між бистринами у плесах золота чимало. Завтра відвернемо потік і почнемо працю – сажень за сажнем аж до мертвої скелі. На рівнині стануть хати для фоссорів та вояків у двох чотирикутниках. Отут, під скелею, буде стояти оселя копачів, а там далі від стежки – обозу.

– А тут? – укинув трибун. – Тут найкраще місце для коменданта. Бачу навіть готовий уже зруб…

– Іменно! Це й є дарунок гетів для майбутнього начальника! – пояснив Лігарій. – А оце, – тут рукою обхопив усю величну панораму гір, – це дарунок гетів для римського народу, плата за союз!.. Таке казав мені провідник, висланець їхньої королеви, чи княгині.

– Так це місце для моєї фамілії! – втішився Буфо. – Робіть, що знаєте і як знаєте, але тут мені й моїм буде найвигідніше! Як майбутній начальник копальні, тут бажаю осісти. У моєму віці, при моїй туші мені треба спокою й обезпеки.

– Спокою тут буде доволі! – згодився трибун. – Та щодо безпеки, то гадаю, що хата серед табору була б безпечніша.

– Ох ні, плебс напихається хлібом, фасолею або несвіжим м’ясом чи рибою, не миється, пітніє при праці, тим-то й воняє, як зараза. Рудокопи – це ж раби, які ранком ідуть до праці, вполудне вертають на обід, опісля знову йдуть, а ввечері, коли людина бажає віддиху й покріплення сил, вони смородом і сопухом наповняють свій світ і затроюють мій. Егеу! Мені здавалося б, що я диспензатором у атрію розбагатілого торгівця безрогами на Субурі!

Сульпіцій добре розумів відразу й погорду квестора для праці й убогості, бо й він сам відчував її в відношенні до прощави, та на вид уговорював його жити серед табору, щоб викликати в нього спротив. Як не можна краще вдалося це трибунові. Квестор упав у гнів, а тоді Апарт з облесним усміхом згодився на всі його бажання, буцімто уступаючи перед його волею.

– На Поллюкса! Якщо справді це твоя воля, Віліє, то хай буде по-твоєму. Не бажаю я, щоб ти вважав мене за кого іншого, як за свого слугу, і вір мені: тільки для твоєї вигоди кажу тут будувати тобі домівку.

Глибоко відсапнув Буфо, а його риб’ячі очі гордо-ласкавим поглядом спочили на усміхненому лиці зігненого у поклоні трибуна.

– Впевняю тебе, що не забуду тобі твоєї уступчивості й, може, вже невдовзі зможу доказати тобі це. Не забудь, одначе, й цього, що ця хата на відлюдді…

– Знаю! – перебив йому трибун. – Отам під скелею буде вартівня, у якій стане Аригет.

– Чому саме він? – спитався, немило вражений, квестор.

– Тому, що він степовик-непотріб, який не годиться ні до нагляду за роботами, ні до командування військом, ні до ловів у горах, хіба до варти та посилок. Схочеш його мати біля себе, то він буде завсігди тут, а не схочеш, то вишлеш його до мене, чи до Паролісу, чи куди-небудь. Ось що.

– На Геркула, не поскупили тобі боги розуму! – закликав квестор, захоплений ласкавістю трибуна. – Ну, так починай!

Роботи почалися зараз на всі руки. Між робітниками в таборі було чимало вишколених практиків, яких не бракло ніколи римлянам. Від століть приучувалися вони за кілька годин збудувати укріплені обози, оселі, цирки. Не дивно, що вже другої днини на зрубах станули стіни, третьої – крівлі, а четвертої почали виправляти стіни, вставляти в хаті Вілія поміст та уставляти привезене майно. Сам Буфо доглядав усього, бо у гірському повітрі почував себе далеко краще, ніж звичайно. Мав перед очима ціль – будувати собі хату, і від ранку до вечора займався нею неподільно. Навіть за Сірою менше наглядав, як завсігди, і не бачив, що вона раз у раз перекидається поглядами із Сульпіцієм. Аригет стояв увесь день біля вартівні та пильнував зором Хлое, яка доглядала куховарів при огнищі. Але ні одна, ні друга не відважилися на розмову, а й обидва мужі не мали спромоги підступити до них.

Хто в тиждень опісля прийшов би на самітну високорівню над диким гірським потоком, той просто не повірив би був очам. На розчищеній поверхні горба стрійними рядами стояли довгі, обширні, хоча й низькі домівки. Стіни до половини висоти закидані були убитою землею та обложені деревиною задля тепла взимі. Вікна і двері були тільки від півдня. Від півночі високі стрімкі крівлі спадали аж до землі. Північна половина домівок призначена була на склад поживи, одежі, знаряддя, південна – на мешкання. Довкола осторонь самітньо стоячої домівки квестора був уже частокіл, а при вході було двох вартових у шоломах та зі списами. Домові раби крутилися на обійсті, а з комина курилося постійно.

Рівночасно голосно та гамірно було над потоком. Тут робітники переполікували пісок та рінь, добуті з дна, щоб дізнатися, звідки взявся пісок, у якому знаходиться золото. Успіхи були незвичайні. Невеличкі, водою вибиті дучки понижче водопадів та шип оті в були часто до половини наповнені дорогоцінним піском. Тому-то від першої хвилі треба було пильно наглядати за робітниками й раз у раз перешукувати їх одежу якнайдокладніше. Мішечок за мішечком мандрував у чималу скриню, яку держав квестор у своїй хаті, а робітники й дозорці одержували за кожду скількість відповідні знаки. Головний дозорець вів свої палички зі знаками і передавав їх трибунові, а цей порівнював їх зі звітом квестора, який переважував і списував здобутки.

З кінцем декади вислані горі потоком рудокопи сповістили, що, почавши від певного одного закруту, у піску не находиться вже ні дрібки золота. Був це знак, що жила золота лежить десь між оселею та цим закрутом, тож швидко знайдено її на лівому березі. І тоді частина рудокопів остала на місці полоскати пісок, а друга рушила горі потоком лупати та молоти золотоносну скелю. На цьому вступні праці покінчено, трибун міг вертати до обозу.

Одинадцятого дня дозорець переловив якогось сирійця чи жида на крадіжі золотих зерен. Він ховав їх у міхурчики з риб, які ловили вечорами рудокопи в потоці, і ховав у буйній кучерявій чуприні. Робітника побили до нестями виноградними буками, відтяли йому обидві руки й опісля прибили на хрест. Він страшенно мучився та нелюдськими зойками наповняв усю оселю. Та, проте, квестор не велів його добивати, щоб усі робітники бачили, яка кара жде злодія та спроневірника. Сульпіцій не противився теж, бо знав, що ця жорстокість конечна, якщо мас в копальні панувати лад. Він одобрив присуд квестору і сповістив його, що мусить вертати до обозу.

Квестор зараз казав занести себе до робітничих домівок, зарядив збірку і, вказуючи на злочинця, заявив, що з тої днини сам переймає провід у всьому аж до повороту трибуна та що не гадає найближчому провинникові пробачити, як не пробачив першому. На його лиці видко було вдоволення зі себе та з успіхів копальні, радощі з від даної йому влади та розкіш, яку почував, дивлячися на нечувані муки конання. Бач, не знав він, що саме в цю хвилину відходив Сульпіцій від ложа Сіри і стрічав біля вартівні Аригета.

– Аригете! – говорив. – Якщо прибуде до тебе гет і принесе тобі оцей перстінь, – тут показав язигові звичайний невільницький перстінь зі сороміцьким символом, – то ти стягнеш сторожу до вартівні і вчиниш усе, чого забажає від тебе післанець. Зрозумів?

– На Мітру, ні! Та, проте, вволю твою волю, якщо дізнаюся, чи Хлое…

– Хлое ждатиме твойого приходу в таборі!

– Присягнеш?

– На Стікс та меч! – закликав трибун.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 222 – 229.