2. Нове кохання і нова копальня

Юліан Опільський

За хвилину легат і квестор побачили велику хату з високою кінчастою крівлею, яка стояла у північному розі укріплення. Кілька кроків від неї пробігала оборонна стіна над стрімкою пропастю. Отут уливався в ріку маленький, але дуже бистрий потічок, який і видовбав у поземеллі мало не таку саму яругу, як вона. По той бік обох русел щетинкою стояв та чорнів на кичерках густий, високопенний смерековий ліс.

На ріку та ліси налягав синій холодний туман, а з півночі від верхів почувався ще подих снігових піль. Було непривітно й холодно, й обидва достойники, цупко закутавшись у лацерни, простували в хату. За ними шкандибало підтюпцем кілько рабів з мішками та скринями на плечах!

Від сторони брами табору зі скрипом та грохотом їхали за ними два вози, які станули по обох боках воріт. Гурток рабів проводжав їх, кленучи на всіх мовах.

Щойно тоді у браму стали входити сотні. За цей час командант станиці казав підпалити уложені в тій цілі костри, тож коли військо увійшло в укріплення, звідусіль впили на нього криваві блиски огню. Наче добре вичеканені динари в руках вправного міняйла, пересувалися ряди жовнірів, ділилися на гуртки, скидала зі себе клунки, списи й щити, а там, наче за дотиком чародійної палички, у стрійних рядах станули шатра, вслід за цим запалали маленькі ватри та загуркотіли жорна. Військо варило вечерю. Через хвилю товпилися ще біля брами лучники і пращники, аж і вони поховалися в шатра, і брама зачинилася з тріском. Рівночасно командант станиці сотник Марк Лігарій підняв угору палицю і грімким голосом гукнув:

– Чува-а-ай!

Чергою викликувалися вартові упродовж цілої лінії укріплень, а там і замовкло все. Тільки за брамою, де таборила челядь, купці та проїжджі, почувалися крики, говір, а то й співи.

– Ходім, Марку, нас ждуть! – пригадав трибун запросини сотникові.

– Вибачай, хоробрий трибуне! Мене просили тільки із чемності, а я ні клієнт, ні галапас. Не рівня я легатам, квесторам та трибунам.

– Ба, чому ж? І ти, і я – вояки!

– Ми обидва?

– Авжеж, – ніхто інший!

Центуріон глянув в очі трибунові і, видко, вичитав у його грізному лиці правду, бо, віддавши честь, відповів зовсім іншим тоном, який звучав ніби спомин щастя у злиднях:

– Ми обидва… поза службою… може! Та ті обидва! Будь у мене їхнє багатство та уряд, я й тобі не бажав би мати їх друзями, а бути лизуном чи нахлібником, – на це Марк Лігарій задобрий! А там не бажаю я, щоб багачі, дивлячися на мене, казали:

«Ні разу я ще дома не обідав!» –

Чваниться Філон та і недаром,

Бо якби так у гостях не поснідав.

То б спати ліг з голодним животом.

– На Музи і Грації! – закликав трибун. – Що чую? Ти наводиш Марціала? Хто ти, сотнику?

– То це називається Марціал? Я й не знав! – лукаво відповів Лігарій. – Так-то, хоробрий трибуне, часами й у грязюці найде курку перлина… чи то навпаки! Ось у цій вежі, у вартовій кімнаті, ждатиму тебе. І хай ласкавим буде тобі Вакх!

– Коли б тільки не надто, а то скажеш мені:

«Помилиться, хто скаже, що Ацера

Смердить вином ще таки від учора.

Бо він, почавши з вечора гулянку,

Пиячить все до самого світанку!»

– Евое! – зареготали обидва й розійшлися з теплом у герцях.

Тим часом у хаті сотника горіли на огнищі чималі колоди дров, а під окапом висів на ланцюзі казан, повний кип’ятку. Біля вогню стояв кіш, а в ньому яка сотня свіжих пташиних яєць, в’язка щойно в ріці зловлених пстругів та гарно обпатране кізля. Буфо не міг опам’ятатися від радощів.

– Хе-хе! Ось хто нашим амфітріоном! Недаром, будучи звичайним собі сотником, проводить у цій станиці. Видко, знає світові лад, у якому впору й доволі широко відчинена рука значить не раз куди більш, ніж здібність заслуги. Ануте, Хлое! Ти зумієш з усього того зладити справжній жовнірський пир. А. ти, Сіро, подай нам води помити руки до вечері. Не забудь тільки влити туди божеського нарду!

Дівчата поскидали плащі, а кухар та кількох невільників стали під їх доглядом ладити все потрібне.

– Мені бачиться, достойний Публіє, що така станиця подобає більш на заслання, а що сотник проводить у ній, то це доказ, що ніхто інший не бажав жити роками оддалік від городських гараздів, хоч би це мали бути злиденні вжитки Напоки чи Паролісу…

Останні слова зачув уже трибун Люцій, який саме входив у кімнату.

– На Орфея! Не надійтеся, достойні, у Паролісі ніяких вжитків. Там тільки військовий обоз та декілька дурисвітів-кавпонів, які продають сирійський квас із медом замість фалерну, смерекову живицю замість ладану чи амбри, а кізлом вонючі обійми гетських повій за ціну сирійських глотисток.

– Відверніть, боги, ворожбу! – жахнувся квестор.

– Це не ворожба, це правда. На Юпітера!

– В кожному разі я сам подбаю змінити це на краще…

Тут вмішався Глябріо.

– Нічого не вдієш, достойний, раз у тебе в кождій кімнаті таке чудо!

Легат вказав головою на палаючий на величезному комині огонь та на гурток слуг, які поралися біля нього.

– У сонячній Сицилії Вулкан скував би при такому огневі перунову стрілу, а ми тільки що зубами не дзвонимо. Це край Борея, Публіє, а не гай антіохійської Дафни!

Між тим Хлое підійшла до квестора й поклонилася.

– Перейдіть на той бік, достойні! Евламп заставив уже для вас стіл.

– Сіра! Сіра! Де Сіра? – засуєтився Буфо, повертаючи на всі боки свою голову на короткій грубій шиї. – В моїх роках…

– Я ось тут, доміне, вже з водою! – почувся пестливий голос стрункої кароокої сирійки.

– Так ходім!

Пройшли крізь освітлені смоляними скіпками сіни у другу кімнату, зовсім схожу на першу, тільки що тут перед піччю стояв низький стіл, а на ньому три срібні тарілки, ложки та чарки, повні вина з медом. Сам стіл застелено скатертю, а довкола були широкі, низькі лежанки, вистелені вовняними ліжниками. На чималому срібному підносі лежали варені яйця, хліб, оливки та інші страви, якими звичайно починалася вечеря.

Сіра подала їм літеплу воду, пахучу нардом, а при виді темнавої шкіри її тіла зі золотавим відтінком ураз палкому Люцієві приверзлися лаври і гранати…

Давно це було! Зверх десяти літ минуло, як він був там… біля партійської стіни… Тихо булькотіла вода у водоємі його кватири. Над водоємом нахилялася кам’яна німфа, а в затишші розкішного антіохійського атрію не було нікого, тільки він… і вона! Та не з каменю була вона, а з теплого, пружистого, пахучого тіла, крізь яке огнем пропливала кров… І – на білі коліна Кіпріди! Саме така погана, груба, черевата тварюка – купець Хтоній був її власником… Не довго радів молодий вояк обіймами красуні… Вона щезла одної днини, й він дізнався, що купець, підглянувши їхні пестощі, продав її манганам. Він мало не збожеволів із жалю за любкою, та дарма! Його вислали на Дунай, і не було вже в нього часу пожуритися долею цій чарівної поклонниці Адона.

Одним мигом. пролетіла ця хмарка спомину, й рівночасно очі трибуна бачили, як Буфо обтирає вогкі пальці об туніку дівчини на грудях… Хвилею вдарила кров до голови дівчини, якої зір зустрів у цю мить погляд трибуна: така страшна мука, така страсть, така лють змалювалася в ньому. Так глядить тільки любов, коли народжується… Аж досі дотик противних, розпухлих, вогких та холодних рук квестора був їй зовсім байдужий, наче дотик якого мертвого предмета. В цю мить вона зрозуміла відразу всю його огиду та ввесь безмір кривди, яку робить дівчині неволя…

Весняні води, весняне небо, весняне почування, Адон будиться, на верхах горять огні поклонників весни. Вся природа єднається у безтямі безшабашного зриву любовної пристрасті, груди пучнявіють і самі підсуваються під уста коханця уста, наче спілий гранат, відхиляються, і з-поза них поблискують жемчуги зубів… Ох, не раз спливуть вони кров’ю з його уст… цього вибраного, сильного, молодого, цвітучого, наче лотос на водоємі, палкого, наче ця кипарисова гілка на жертівнику Кибелі…

А в неї?? Маленькі каправі сліпаки облесно глядять на луки її божеських брів, на агати її очей, на карніоль уст… Обвислі щелепи майдаються по боках ослизлого, беззубого рота, а губчаста жаб’яча лаба простягається за нею й хапає її зимними пальцями. «Здійми туніку! – хрипить приказ. – Лягай ось тут, рабине!…» А тоді сонце відвертається від такого виду й місяць ховається за хмарку. Тільки відьми й опирі радіють затратою золотих розкішних чарів Астарти й Адона у багні життя…

Трибун поблід та прикусив уста, дивлячися на Буфона та його чудову невільницю. Аж ось вона з черги підійшла до нього. Один погляд впевнив його, що легат і квестор карабкаються саме на лежанки, і нагло з уст зірвалися йому слова пристрасного шепоту:

– Сіро, якщо в небі є хоч один бог, а на землі хоч один меч, ти мусиш піти зі мною! Я не стерплю, не знесу цього…

Захлиснувся, почервонів і змовк. Дівчина підняла на нього очі напів з острахом, напів із зачудуванням.

– Як прикажеш, пане! – відповідала, подаючи рушник. Насилу опанував себе трибун і, бачачи, що Буфо глядить на нього, пильно став витирати зовсім сухі вже руки.

Сіра віддала мийницю рабові, й сама стала заходитися біля мішання вина з водою у кратері. Одна Хлое завважила гру лиць у нього та товаришки й усміхнулася злегка. Опісля нахилилася над столом, підсовуючи страву легатові, й перевернула сільничку.

Легат закричав, замахав руками квестор.

– Di, avertite omen! – удруге вже сьогодні повторив черевань, а Хлое взяла дрібку з розсипаної соли й кинула через ліве рам’я. Все те дало Люцієві Сульпіцієві спромогу сказати ще дещо дівчині. Він крадьки взяв її довгаву теплу, м’яку рученьку і стиснув сильно-сильно, аж дівчина похилилася над ним, а запах її тіла обдав його солодким леготом Пафосу.

– Це не відповідь, Сіро, – шептав пристрасно, – я бажаю узяти тебе за твоєю волею, не тільки за моєю, для щастя нас обоїх! Хочеш? Скажи!

– Ох, хочу! – почулося слівце, тихе, мов мрія, і трибун пустив руку дівчини.

Він віддихав глибоко, наче після великого труду. Кров стукала йому у висках, руки тремтіли. Дівчина сіла на пеньок біля амфори й похилилася до землі всім тілом, наче гляділа чогось на холодній глиняній долівці.

Вечеря пішла своїм ходом. Після перекуски прийшли риби, опісля кізля, вкінці коржики з медом, маком та цинамоном, спечені ще в Напоці про запас. Вино лилося щедро у кубки, і легат та Буфо не щадили собі його. Один трибун не пив, бач, він і так, наче п’яний, водив очима за дівчиною, а й вона тільки від часу до часу кидала йому ніжні погляди. Не вперше то її принада вчарувала юнака, та вперше бачила зрілого чоловіка, який добивався в неї не так самої розкоші, як її ласки, почування, любові, її згоди на спільність любовних захватів. І ось вона чула, як живіше кружляє в неї кров, а весняний подих Адона вселюється в її груди.

– Шкода, що нас тільки трьох! – закректав вкінці Буфо, коли Хлое зняла останки вечері зі стола й понесла їх до другої кімнати. – Треба було конче попрохати хоч би двох-трьох центуріонів, а тут просив я одного, та й той не прийшов. Дивні тут порядки. У Римі то й не обженешся від нахлібників, а тут нема з ким випити лишню чарку!

– Вибачайте, достойні, жовнірові! – пояснив Сульпіцій. – У нього діло за ділом гонить. Я сам не дозволив йому пиячити. Хтось мусить пильнувати ладу у станиці, раз у ній більше тисячі чужинців.

– Навіщо тобі, друже, центуріонів? – питав легат. – У них не найдеш міської чемності римських «тіней», а своє вино, не бійся, вип’єш ще до найближчої присилки!

– Не бійся, любий Атіліє! – потішав квестор легата. – Моя в цьому голова, щоб свіже вино, олива, м’ясо, риба та хліб були завсіди у всіх кавпонів нової оселі. І певно, буде там усього добра більш, ніж у Паролісі, бо й я буду там.

– Це ще не знати! – відповів легат. – Все те залежатиме від моїх переговорів з астінгами.

– Ох, я не сумніваюся, що такий визначний статист, як Квінт Атілій Глябріо, доведе їх до бажаного висліду! – усміхнувся квестор. – Він винен це свойому приятелеві Буфонові, державі, імператорові, сам собі…

А по хвилі, підтягнувши вилинялі брови, підняв горі короткий грубий палець і докинув із притиском:

– Всі надіються, що легат розгляне як слід прохання астінгів про прийняття їх у склад Римської держави і подбає про те, щоб це сталося або щоб їх покорено зброєю та щоб вони могли стати опорою майбутньої копальні. Ти, трибуне, поможеш йому в праці, а в разі чого ти, а не хто інший, відповідаєш за успіх збройної розправи з непокірними варварами. Тому, ще раз кажу, шкода, що нема з нами сотників. Вони не раз знають чимало подробиць, яких не знають вищі офіцери. Вони живуть з мужвою, серед якої чимало варварів, і чують речі, про які й не снилося легатам. Сульпіціє, ти одержиш від мене гроші на страву й вино, щоб не бракло тобі ніколи ключа до розв’язання опірних язиків…

Буфо замовк і, перевівши дух, глядів по приявних своїми маленькими очима, наче стежив за вражінням своїх слів. Легат відсунув чарку і раз у раз підносив до носа руки, пахучі фіалковою есенцією, – видко, щось розмірковував чи придумував. Трибун не пив теж, тільки усміхався, видко, збентежений дещо, наче розкішник-ласун, який почує, що його вчорашній товариш гулянки помер уночі від нестравності.

– Відкіля ж це взялося, достойний квесторе, – спитав по хвилі, – що саме у цих горах поза лімесом має повстати копальня? Чи нема інших місць у Іспанії, Іллірії, Азії, у Понті, Африці або хоч би й біля Сармісегетузи чи Напоки? Це краї замирені, спокійні, про робітників та поживу легко, а тут чую, що я маю дати обезпеку майбутній колонії. Чи це не надто велика відповідальність для мене? Що ж вдію я сам-один з одною когортою, оточений варварами звідусіль? Бастарни – народ хоробрий, повний войовничого духу, напасний та бутний, як усі германці. Дакійці теж непевні, а від часів Траяна невиселені селища зароїлися знову від озброєних головорізів. Під час походу бачив я у придорожніх смереках та кущах сотки голів…

– Забуваєш про астінгів, які мають стати нашим союзником, – завважив квестор. – Якщо зумієш позискати собі їх послух, то сила твоя буде вдесятеро більша, а відповідальність стане тільки джерелом відзначень та нагород. Не забудь також, що частина доходу з копальні належиться по закону тобі. Якщо ласкавою буде тобі Фортуна, якщо в рокову хвилю не заведе тебе Марс, то широкою річкою попливуть у твої скрині багатства й достатки, дари Плутоса. Зрештою, яке тобі діло до приказів імператора?

– Правду кажеш, достойний квесторе, не моя це справа на генія Сульпіціїв, я й не питав би про це, та, бачиш, переді мною легат і квестор, обидва вищі ступенем за мене, і на їх рахунок підуть усі заслуги моєї когорти, всі премії й відзначення, а я дістану хіба медаль, хутір біля Сармісегетузи, пару волів, скільки там мішків зерна, калитку сестерціїв та дві дівки. Ха-ха! Відправа трибуна! Та, бачите, я з Риму прибув і багато дечого навчився на торжищі, де торгують життям, честю й золотом. Мене не підведе ні легат, ні квестор, ні навіть консул. Наші боги обсіли були колись Капітоль, та зараз вони десь на Олімпі чи в підземеллі, або, як учать наші філософи, їх не було, нема й не буде. Є тільки риторичні фігури. Імператор на Дунаї, у Карнунті чи Віндобоні, а в дорозі поміж філософією і риторичною фігурою пропаде справжня заслуга, неначе пискоглід у череві Апіція. Тому знайте, що я обмежуся виключно до сповнювання приказів, та за їх видавання не відповідаю зовсім. Хочете – добре! Не хочете – ще краще! Трибунів у імперії є тисячі!..

Сульпіцій аж задихнувся від схвилювання; його лице горіло рум’янцем, очі палали. Легат прикусив губи, квестор приблід і простягнув руку за чаркою. Враз замовкли всі три, й тільки шум води у шипоті наповняв кімнату музикою, весняним зривом розбурханого живла. Десь від брами табору почувся поклик: «Чува-а-ай!» По черзі відгукувалися вартові, а цей, що стояв біля хати, вдарив тільки списом об щит, щоб криком не перепинювати розмови старшин. Тихий цей згук заставив квестора підняти голову.

– Радо вволив би я твоє бажання, друже Сульпіціє, та приказ є виразний. Сам імператор бажає собі, щоб ти, а не хто інший, проводив когортою і прийняв за цей провід повну відповідальність. Я гадав досі, що ти, як вірний слуга цезаря, послухаєшся приказу. Показується, одначе, що так не є…

– Розуміється, що ні! Недаром «порадили» мені прибічники імператора покинути Рим. У мене є завсіди вільна, независима думка й невтишене бажання пізнати причину всього, із чим стрічаюся в житті.

– Апартус та й годі! – вмішався легат із приязним усміхом.

Та квестор зморщив чоло й нетерпляче затарабанив пальцями по столі.

– Подай ще вина, Хлое! – приказав, а сам повернувся просто до трибуна. – Перш усього не гадай, що сидітимеш у Паролісі чи в околиці. Станиця, яку маємо побудувати, лежить далеко в гетських горах, між бастарнами та дакійцями, десь біля джерел Пірету. Отам є багаті поклади золота, не знані ще нікому, про які дізнався імператор з рисунка вмираючого кавпона. Цей рисунок закупив цезар від сина помершого й вислав знаючих людей, які провірили правдивість рисунка. Показалося, що справді в піску потоків та в скелях цій околиці є чимало золота, але добути його годі окремим рудокопам чи підприємцям. Довкола, бач, сидять дакійські чи бастарненські племена, дикі та войовничі, ласі на золото та не свідомі своїх скарбів. Словом, треба там війська, і щойно під його охороною може повстати копальня.

Отож імператор придумав і рішив ось що. Легат Атілій поїде до Тсіудагата, короля астінгів, який осів біля джерел Шумної Ріки, що пливе до Пірету. Це страшно дикі, недоступні гори, з яких, зрештою, випливає й наша Тисія, тільки що вона пливе по цьому боці гір. Тсіудагат, король астінгів, бажає перейти на цей бік лімесу, а легат має перевірити, чи й оскільки це можливе і вказане, чи з астінгів буде відповідна залога на границі або чи можна надіятися з них добрих колонів. Легат, очевидно, прийме їх і кине на тракійських дакійців чи там геть, а за цей час я збудую оселю й пущу в рух копальню.

Ти, Люціє, маєш проводити буцімто тільки над прибічним відділом легата й оберігати хід переговорів, та на ділі не допустиш гетських головорізів до оселі, аж до вибуху боротьби між ними й астінгами. В разі чого поможеш тому, хто буде проявляти більшу силу. Тому-то ти маєш зовсім самостійно повертатися між гетами та астінгами, й, оскільки вдасться це тобі, нагорода буде велика. Оскільки ні, то твої вчинки підуть на твій-таки рахунок і тебе замінять кимось іншим. Ти тільки трибун, і задля твоїх помилок війни не буде. Розумно?

Будь я або легат начальником війська, то всяка з нашого боку нанесена образа чи недодержана обітниця викликала б війну, хто знає, чи не страшнішу маркоманської, а так твоя загибіль або побіда дасться легко переболіти чи заступити. Ми не знаємо, що діється по тому боці Карпат, скільки варварських скопищ глядить з тугою на південь, та в кождому разі легат і я, як заступники імператора, зуміємо замирити всі уми, загладити всі помилки й у кождому разі зискати на часі, якого нам потреба, щоб забезпечити собі посідання й використання бажаної околиці. Гадаю, що зрозумів мене та замисли цезаря?

Одначе Сульпіцій уже не слухав цілої другої частини виводів Буфона. Вже з першого пояснення догадався, що він має бути тільки клином, який вбиває дроворуб у пень дерева. Він або розколе його, або сам поломиться. Осягнувши свою ціль, дроворуб кине його, а якщо ні, то витеше собі другий, третій…

– Добре, достойні! – сказав спокійно, сягаючи по свій шолом. – Саме це бажав я знати. Еней не блукав би був десять літ по всіх морях, якщо знав би був уперед затії безсмертних. Отак і я блукав би, певно, навмання. Та ось, знаючи, про що йде річ, радо підіймуся сповнити завдання й беру на себе відповідальність за слова та вчинки. Одначе й ви не забудьте, що в кождому разі поки що команда при мені та що я вмітиму піддержати як слід її повагу в обозі й поході. Ви, зі свойого боку, будете при цьому, коли я завтра на зборищі війська проголошу вислід сьогоднішньої розмови.

Жахнувся легат, легко почервоніли його щелепи.

– Чи це конечне? – спитав.

– На Юпітера, так! Військо, якому приказує двох полководців, – це не військо, а химера. Спереду це лев, іззаду змій, та в суті речі тільки привид, примара, тінь! Одна половина слухає одного, друга другого, та ніколи не збагнеш, кого саме. Ось і все. Я ділова людина. Бук центуріона, приказ трибуна, а відклик до Плутона! Verbera, crux – ultima ratio.

Підняв руку й вийшов. Довгу хвилину обидва достойники сиділи біля столу мовчки. Буфо водив сонними очима за обома невільницями, наче вибирав, котру саме має ущасливити своєю ласкою; легат, видко, бажав щось сказати, та бачив, що його товариш нетерпляче дожидав тільки хвилі його відходу, тому встав і собі.

– На Меркурія! Чи не надто щирий був ти, достойний Віліє, із цим трибуном?

– А тобі яке діло? Твоє діло – астінги, моє – копальня, а всі стріли, списи, каміння, мечі, топори, всі недуги, рани та смерть – його! Заложуся п’ять проти одного, що якщо не згине, то й цього охлапа не дістане, який йому з права належиться.

– Я гадаю, що ні! – відповів холодно, а може, й дещо злобно легат. – Це тямучий і хоробрий чоловік, а Марк Аврелій зі справді божеським розумом вибрав саме його, людину, яка надається як не можна краще до виконання важкого завдання. Та при його заслузі зблідніємо ми обидва зовсім! Сам знаєш, що у зносинах з варварами першою рацією – меч!

– Гм! На таке, то треба було замість переговорів почати війну й відвоювати землю, на якій лежить майбутня копальня. Правда? Ні! Атіліє, цезар не має зайвих двох легіонів на нову війну. Мізок, а не кулак мусить послужити державі.

Замовк, потім засміявся лукаво й лиснув оком на товариша.

– Тим-то й мізки, а не кулаки згорнуть львину пайку користі. На білі коліна пафійської Венери!

Легат зрозумів його.

– Так ти певний цього, що звалиш його перед розрахунком? – спитав.

– А чи знаєш ти, Атіліє, що ще перед місяцем грали ми щоднини в duodecim scriptorum з Коммодом? Ха-ха! А божеський Август недаром тужить за своєю Фавстиною.

Примітки

Ludus duodecim scriptorum – стародавня настільна гра, щось як нарди.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 169 – 179.