7. Сварка між астінгами
Юліан Опільський
Зо дві сотні огнів горіли найближчої ночі на просторій полонині, на верхів’ях Пірету та Шумної Ріки астінгів. Долами чорніли величезні смерекові ліси, й над ними стояв синявий туман, на якого тло кидали ватри криваві заграви. Здалеку могло здаватися, що огненний Плутон збудував тут, на верхів’ях гірських рік, свою велетенську кузню та кує в ній громи на голови всіх, хто посягне на владу над цим піднебним царством. Гамірно було на полонині. Римські вояки окопали її як слід та розбили шатра згідно з припасом, тільки довкола «преторіум» залишили більшу площу, ніж звичайно. Причиною цього були переговори, що мали вестися саме в обозі.
У безпосередньому сусідстві з обозом на запашній цвітастій траві розложився полк германських їздців, але й тут держали варту язиги Аригета. Вони – по двох – повільним кроком об’їздили стан германців по лінії, на якій поставлені були піші лучники. Одначе всі ті варти були більш на те, щоб пильнувати римського обозу перед гістьми, ніж щоб оберігати гостей перед напастю іззовні. Недарма лиця вартових були повернені до стоянки, – не в сторону лісу.
Русяві голови й білі, часто веснянками вкриті лиця астінгів відбивали ярко від темних голів тракійців, вірменів, сирійців, римлян. Астінги були одіті у вовняні нагортки, шкіряні штанці та грубі чревії, а озброєні в короткі гери, широкі мечі або топори та важенні булави. Всі вони сиділи на розвернених довкола огнів ведмежих шкурах, а перед ними лежали на деревляних підкладах чверті волів та цілі печені кабани. Дещо далі видніла група звичайних військових римських палаток, призначена гостям на нічліг, та біля них не було нікого.
Астінги ножами відрізували собі кусні напівкривавого ще м’яса й поїдали його мовчки, попиваючи з рогів мід. Кільканадцять коротко стрижених рабів наливало їм із чималих глиняних збанів напиток, а рослі, кудлаті, на вовків схожі собаки поїдали відпадки, що їх щедро кидали їздці. У зборищі панувала мовчанка, тільки тріск костей, торощених псами, переривав її. Зате з обозу раз у раз долітали вигуки веселої мужви та поклики варт, а тоді на суворих лицях астінгів появлявся вираз глуму. Жорстокі сірі очі прищурювалися, й кілька слів, багатих у сичачі шелестівки, падало з уст цього чи іншого героя. Задоволення або короткий хриплий оклик був нагородою дотепу, а там знову вертала мовчанка.
Посередині зборища на передньому місці сидів високий, широкоплечий, як крислатий дуб, тугий, може, шістдесятилітній переможець у металевому нагруднику та острокінчастому шоломі – видко, ватажок усіх. Його ріг був кований сріблом, ручку його меча приоздоблював чималий гладко полірований малахіт. Поза нього стояв опертий на геру юнак літ, може, двадцяти п’яти, теж у шоломі та у шкіряному, металевими плитами набиваному каптані, з довгим римсько-іспанським мечем при боці. Він не їв, не пив, тільки нетерпляче тупав ногою, скільки разів ватажок підсував ріг невільникові. Довший час старий не звертав уваги на поведення юнака, аж укінці завважив його й повернув лице в його бік. І тоді всякий пізнав би був, що це батько й син дивляться один на одного грізним, суворим поглядом противників.
– Тсіудгере! – закликав батько.
– Атта? – відгукнувся син.
– Зрілий муж висловлює думку ясно й отверто у колі героїв і заступається за неї словом чи мечем!
– Так, але…
– Мовчи! Тобі хіба йти туди! – Тут з очевидною погордою кивнув головою в бік римського табору. – Там теж, мов жаби весною, рахкають без приводу й потреби, а в головах їх немає правди!
Юнак почервонів, мов грань.
– Я не верзу без приводу та прошу всіх героїв твоєї дружини, Тсіудагате, щоб дозволили мені сказати слово!
– Не час тут, при веселому пирі та повному розі, на балачку про долю та діла боговитого роду Амалунгів, а ще й із нелітнім хлопчаком. В межу з нами сидять наші союзники, й не слід нам для твоєї примхи міняти гадку із сьогодні на завтра, ніби якісь там язиги чи гети.
Риси юнакового лиця стягнулися, скорчилися вмить, наче паща вовка, який лежить на добичі та шпарочками кров’ю набіглих очей дивиться на інших, менш щасливих учасників ловів. Він вирвав геру із землі й одним скоком знайшовся перед батьком. Глухий говір пішов між зібраними. Вони подопивали мід із рогів, а там посягнули й собі по гери. Зборище мужів наїжилося списами, споважніло ще більш – в очах світила готовість до бою.
– Ти, Тсіудагате, король і батько, і я завсіди корюся тобі та твоїм замислам, бо я не дитина і знаю, що корисне та що погубне, що чесне, а що ні. Та ось тепер ти і твої – сліпі, як кертиці чи сови уднину. У ваших словах немає правди – тільки брехня, а що більше – не добро, не дозвілля принесе нам новий цей союз, тільки загибіль, безслідну й безславну. Ось тут вбиваю мою геру і, поки померкне у вогкому повітрі її блеск, бажаю сповнення моєї волі. А якщо вирву геру із землі до того часу, так ніколи вже не стане вона поруч із вашими. Роз’єднається плем’я, а божеські брати Гарлюнги самі викажуть, хто має стати сторожем святого нашийника Фреї, паном скарбів, тіл та душ.
Глибока мовчанка залягла збір. Більшість героїв, які сиділи біля короля-рікса, – це були старші вже мужі з просіддю на висках, деякі були, видко, таки його ровесниками, наймолодші мали вже й до сорока літ, тим-то й не зірвався ніхто до спору чи бійки – всі ждали вирішення словом тямучих голів. Рослий, плечистий юнак стояв гордо перед ріксом, і між обома стриміла в землі гера. Її вістря миготіло в сяєві огню, наче кривава зоря Маре, а заграва падала хвилями на сухорляве, рішуче лице власника. Ліва його рука опиралася на щиті, права вимовним рухом вказувала небо.
Довго глядів Тсіудагат на спис сина, а коли підняв очі, вони блестіли якимсь непевним блиском, наче від проковтнених старечих сліз. Та, проте, голос старого звучав глибоко, рішучо, твердо.
– То ти ще завсіди признаєш мене королем і батьком? – спитав.
– Так! Ще розмова не скінчена, а вислід її непевний.
– Чого ж ти бажаєш від мене?
– Перш усього – припини пиятику й вели кождому бути готовим до бою чи походу.
– Не пиятика це, тільки вечеря, Тсіудгере, яку перебив ти своїм нахабним виступом.
– Не пора полірувати лезо, коли горить ратище! – підняв юнак гордо голову.
У цю мить один із сусідів короля підняв руку на знак, що бажає говорити.
– Не моє діло устрявати між батька й сина, одначе, коли Тсіудгер жадає від нас відповіді за брехню, я питаю його: де є брехня в наших словах чи ділах?
– Брехня у ваших заходах та договорах з римлянами під час, коли ви тільки розвідчиками великого союзу наших племен. Брехня у вашому союзі із тими якраз римлянами, тоді, коли геройська честь велить з герою в руці закликати Одіна й Тора і грянути обвалом на ворога, як це робили великі предки над Балтикою у переході на південь. Ти, Валамере, старий переможець, на тобі сліди ран з безлічі боїв, і ти бачиш це так добре, як і я. Чому ж не станеш тут біля мене й не підтакнеш мені перед лицем рікса?
– Тому, бо закон війни допускає, а навіть наказує підступ.
– Лукавство у переговорах – це підступ, зрада союзника – це злочин, якого не подарують нам наші діти й онуки та кинуть болотом на наші щити, а неславою на нашу пам’ять! Тому встаньте всі, хто з вас такої самої думки, що й я, й ідім домів або приєднаймося краще до гетів. Вони не проженуть мужів, які не бажають союзу з їх ворогами!
Слова юнака не остали без впливу на приявних. Вони перекидувалися словами, вкінці Валамер звернувся до Тсіудагата зі зазивом:
– Ти чув, ріксе, слова Тсіудгера. Герой завсіди має право спитати вождя про його замисли, якщо геройська честь йому це наказує. Тому поясни йому причину своїх рішень, інакше його гадка зрівноважить твою!
Ці слова значили, що дружина могла б покинути батька та приєднатися до сина. Крайня лють, ще більша від батьківського жалю, обхопила короля. Він устав з місця й підняв руку, наче на суді.
– На Тора, який молотом побиває велетнів! Нема брехні в наших словах! Ми бажаємо союзу й землі у римській провінції, а зате беремося боронити лімесу від усіх ворогів іззовні. Цього ми й додержимо, й горе всім гетам, бастарнам, язигам, сарматам, квадам чи будь-кому. Інша справа – наші брати з півночі. З їх приходом прадавня завітна вірність божеським Гарлюнгам відчинить ворота їх прихильникам і знівечить пізніше нинішній союз. Та це не наша справа, але замисел і воля богів, їх і приказ, безумовний, неспірний. Ми й римляни – люди зрілі, тямучі й сильні, нам вільно заключати союзи чи зривати їх без остороги. Якщо їм потрібний такий союз, вони заключать його, та певно зірвуть його, якщо їм уже не буде треба наших мечів. Отак і ми не робимо нічого іншого, тільки саме те, й ні ми, ні вони не вважаємо цього брехнею. Ми й вони – не діти й не жінота! У чому ж тут брехня, зрада, злочин?
– Ні! Нема ложі, ні зради у нашому ріксові, й ми не підемо за Тсіудгером! – рішили герої астінгів устами Валамера…
Тсіудгер похилив голову й поблід від безмежного схвилювання. Аж по добрій хвилині підвів чоло і простяг руку за своєю герою. Та в цю мить рука батька опала на його плече, а суворий голос озвався знову:
– Тсіудгере, ти остав сам зі своєю постановою! Ти повинен іти за гадкою всіх. Та хоч би правда й була по твойому боці, то син завсіди має йти за батьком у правді чи неправді і навіть у злочині. Це право роду, який тебе видав на світ і заступається за тебе словом і мечем та після твоєї смерті оплакувати тебе буде, а то й пімститься на її виновних до останнього віддиху, до останньої краплини крові!
Юнак удруге схилив голову перед батьком.
– Великий ріксе й ви, герої! – сказав. – Не минуло ще дві повні, як саме на цій поляні конав у судорогах козел, убитий на жертву Фреї. Я прохав її про поміч у любовній справі, а ти, батьку, й ви, герої, згодилися поховати гери й топори на два місяці, щоб Нізія, королева гетів, могла рішитися при співі гіляйху увійти під мою покрівлю. Це подружжя давало в руки астінгів усю Гарфаду аж по лімес і робило нас сусідами імперії. Чому ж ви тепер мучитеся з ворогами Нізії, з якою зв’язана нерозривно моя доля? З огляду на цей наш союз її постанова не випаде прихильно для нас, і я…
– Ти? – гримнув на нього батько. – Ти? Невже ти уложив цей договір? Не бійся! Твоя гетійка ляже на твоїй ведмежій шкурі в означений час; не твоя у цьому голова!.. Та й ще звідки ти знаєш, що гети й римляни – вороги? Вони ж живуть одні поруч других у злагоді. Наш союз із ними не знівечить умови з-перед двох місяців, і ти, сину, поставиш для себе й своєї Нізії хату вже на римській землі!
– Свариш на мене, атта, а ви, герої, мовчите, бо не знаєте цього, що я знаю. А я знаю, що не було, нема й ніколи не буде миру між римлянами та гетами, «доки ще хоч одна мурованка стоїть по цей бік Дунаю». Таке каже гетам великий заповіт їх царя Децебала!..
Зневажливий сміх почувся у колі мужів.
– Звідкіля ж тобі це знати? – спитав Валамер.
– Від неї, від Нізії! На Фрею! Не скаже вона сивій бороді цього, що скаже мені!
– Розуміється, бо сива борода не повірить по-дурному у що-небудь!
Дехто зареготався. Тсіудагат спалахнув.
– Геть мені відси, поганче! – крикнув. – Хай піжре тебе полум’я Льокі! Проклята будь хвиля, коли підняв я тебе зі землі та обніс довкола хати, щоб твій крик залунав на всіх чотирьох углах. Волів я був підняти хлоп’я першої з краю наложниці. Не стояло б воно ось тут і не насміхалося б з відвічних законів роду та з глуздів сивоволосих переможців. Геть, кажу!
Тсіудгер зблід і повільним рухом дістав геру із землі.
– Я йду! – сказав спокійно. – Знайдуться ще в мене побратими, не буду я сам-один проти всього світу. А там побачимо ще, чия буде правда. Та тоді не знайдете мене вже між собою. Гарфада велика й висока, й без вашого огню та води не згинемо ні я… ні вона!
Відійшов швидким, ловецьким кроком і потонув у непростежній гущавині жерепу…
А тоді один із вартових повернувся спиною до огнів і побіг у напрямі табору. Сторожа при брамі віддала честь, підіймаючи ратища. Вартовим був, бач, сам трибун. Він ішов, щоб сповістити Лігарія про вислід ради астінгів. Одначе Лігарія не було. Ще звечора сів він на малого гетського коника і разом із Бітопором подався в гори.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 212 – 217.