5. Похід римлян в Карпати

Юліан Опільський

Не тільки Буфо був незадоволений з походу. Також усі італіки, сирійці, іспанці та македонці, які були у війську, ходили пригноблені й неохоче слухалися приказів. На щастя, таких було небагато, може, тільки десята частина всього числа голів. Самі центуріони, оптіони та тессерарії були бадьорі, бо знали від Марка Лігарія, що похід буде зовсім не кривавий і після нього будуть безумовно аванси й нагороди. Зате тракійці, іллірійці й бастарни, що з них складалося здебільшого все інше військо, були захоплені виглядами на бійку, грабіж, добичу і жінки та дівчата гетів, яких годі було напастувати в часі миру та які ставали б безперечною власністю переможця у війні. А навіть хоч би справжньої війни й не було, то все-таки у безвістях Карпат у кого меч при боці й товариші поруч, у того право на майно та життя слабшого.

Евое! Хай живуть Марс і Беллона! Побут у Паролісі, Напоці та у пограничних кастелях був нечувано нудний і одноманітний. Римський мир ослонював лімес німбом непереможної сили й відпорності. Мирно сиділи варвари у своїх горах, приходили тільки без зброї на торги у колонії. Жінок та дівчат було мало, бач, колоністи, здебільшого ветерани з фракійського пограниччя, не мали дітей, а їх невільниці чи жінки задивлялися щонайменше на барвисту крісту підофіцера, коли вже не на медальйони сотника.

Оставала жінота купців та ремісників, які заздро берегли своєї власності, продажні дівчата з люпанарів, що їх удержували сирійці, або варварки з гірських сіл, які не раз заходили в оселі із чоловіками або братами. Та все те не заспокоювало мужви, бо було сполучене з небезпекою. Бук центуріона, собаки колоністів або ніж чи стріла ображеного гета – все те відбирало мужві охоту заспокоювати природним способом пориви палкої крові. Тільки деякі шибайголови, здебільшого тракійці, любувалися у повних пригод нічних виправах, з яких вертали втомлені, обдерті, а то й покривавлені, але горді й задоволені успіхом та власною відвагою. Зате тепер усякому відкривався шлях до ужиття розкоші без стриму та небезпеки. Тим-то загальний настрій був піднеслий і веселий.

Аригет крутив носом. Не до ладу був степовикові похід у гори, де ні конем поскочити, ні списом махнути, ні арканом кинути. Скеля, узбіччя, каміння, вертепи й вузенький плай, на якому не кінь веде їздця, але їздець тягне коня за поводи, – це не був його світ. Він пішов до трибуна і звірився йому із свойого сумніву про придатність язигів у горах.

Та Люцій Сульпіцій сказав тільки:

– Не гадай, що Хлое остане в Паролісі. Вона їде за нами, й на випадок якоїсь тривоги в таборі свої чи чужі просто заїдять її на смерть першого вечора. А шкода було б гарної дівчини. Я гадаю саме дати тобі нагляд над табором та харчами. Вони перевантажені на коней, мулів та ослів і треба їм догляду збройних мужів. Навіть чурів, фабрів та офіцерських рабів не вдержать у послусі самі старшини, якщо зчиниться тривога.

Після цих слів трибун засміявся весело, вдарив по плечах язига й відійшов.

Хвилю хлинула кров до лиця Аригетові. Мов укопаний, стояв він, дивлячися за відходячим, а там наглий приплив радощів здавив його за серце. На Мітраса! Цей римлянин одним поглядом збагнув причину його нехоті й знайшов на неї лік. Останки недовір’я, яке мав до трибуна, щезли зовсім. Людина, перед якою скорився навіть Публій Вілій Буфо, великий, впливовий розпусник, звісний зі своїх каверз, із лютощів та нелюдяності, мусіла бути неабиякою фігурою. Трибун, якого приказів слухав цісарський легат, особа, вища не раз від претора чи проконсула, мусів мати справді якусь таємну місію величезної ваги, і у його тіні язиг-нетяга міг легко вирости на римського горожанина, на префекта кінноти, а хто знає чи й не на якогось вищого достойника.

Із незвичайним захопленням став помагати трибунові в улаштуванні походу. Ще перед полуднем найближчого дня рушили тракійські лучники та бастарненські колійники під проводом Марка Лігарія. Може, півгодини після виходу лучники мусіли вже спинатися на узбіччя гір, а плаєм копійники ступали гусаком один за другим, бо плай був, щоправда, виразний, але дуже вузенький. Бітопоріс вів за поводи коня центуріона і дивився залюбки на звинні постаті лучників, які стрибали з каменюки на каменюку, щезали в гущавині, то знову вискакували з неї, наче із засідки.

– Володарю! – сказав укінці до Лігарія, який у задумі стежив зором за скубленими хмарами. – Навіщо спиняєш похід розвідкою?

– Ми у ворожому краї, який не слухає ні нас, ні Нізії, – відповів сотник. – Такий приказ.

– Не бійся, володарю! Коли не слухають ні вас, ні княжни, то ті, що йдуть праворуч і ліворуч нас, радо покладуть життя за безпеку твоєї голови.

– Хто ж це такий?

– Тисячка вибраних парубків з луками, топорами та короткими рогатинами пильнує нас від усякої напасті. Мала дитина могла б перейти цією стежкою через цілі Карпати. А. там знай, що в посіллі княжни відбувається саме рада князів усіх наших племен над тим, кому віддати провід у майбутній війні з астінгами та їх союзниками. Якщо цими союзниками мають бути римляни, горе їм!.. Та поки князі й Нізія надіються на тебе і ждуть твойого приходу, бо ти один зможеш рішити, що робити далі. Щодо тих там, – тут Бітопоріс зневажливо кивнув головою на лучників, – то їх праця пропадає даром. Дві сотні вистане, щоб у цьому проваллі витовкти до ноги всю вашу виправу.

Гет засміявся хижо, аж білі зуби блиснули з-під повних губ, Лігарій кивнув головою й подумав хвилину.

– Римляни в ніякому разі не нападуть на вас! – сказав рішуче. – Їм треба тільки одного малого яру на верхів’ї Шумної Ріки, і то тільки на короткий час. Земель не гадають забирати нікому. Якщо астінги будуть проти них, то орли Роми знищать їх, якщо ні, то все відбудеться спокійно, без бою й крові. Імператор радше ще зі своїх земель дещо докине, бо йому нема хісна із цих запустілих вертепів. Навіть для грабіжних цих орлів краще мати на окраїнах могутнього й задоволеного союзника, ніж слабого та облудного підданого.

– Сонце Триясне, божеська Котітто та ще, може, ваші римські боги знають шляхи, якими йдуть гадки й наміри володарів; землі, – хитнув раменами Бітопоріс, – та мені, звичайному орудареві княжни, яке діло? Я знаю тільки те, що зусилля твоїх лучників зайве. Ось послухай!

Тут дакієць звинув руки в трубочку довкола уст і гукнув у ліс кілька згуків, модулюючи голос рукою. Вслід за цим почулася відповідь справа й зліва: протяжні згуки рога понеслися зворами з верху на верх; звідусіль обзивалися нові згуки, за якими вслід летів відгомін. Звучало це, наче сигнали до наступу, і лучники в горах умить завмерли за скелями та деревами. По хвилі двох підстаршин прибігло до сотника по прикази.

– Здовж обох хребтів слідно рух великого числа озброєних гетів! – заявили одночасно. – Який приказ?

– Зійти в долину й поспішати здвоєним кроком. Це союзники, які бережуть нам боків! – відповів Лігарій.

Одначе і трибун занепокоївся і вислав Аригета із запитом. Та швидко заспокоївся й він і тільки раз у раз підганяв табори до швидшого походу. Бач, щоб на власну руку вести розвідку та обезпечувати боки, на це треба було армії, а не двох когорт. Увечері, коли вже сонце стало западати за західні верхи, Сульпіцій попер конем і дігнав Лігарія.

– Ми тут гірш, ніж у Кавдинському проваллі! – сказав на привітання.

Сотник зневажливо махнув рукою.

– Нічого лякатися! Ми в мойому краї й принаймні між моїми підданими. Вони бережуть особи володаря й обезпечують його дружину.

– Як-то?

Сотник засміявся.

– Бітопоріс! – звернувся до провідника. – Де будемо ночувати?

– От за цим виступом, володарю, торік весною виломила буря ліс, а осінню пастухи випалили ломи. Дощі сполокали землю, й там постала чимала рівня, саме така, якої вам треба. Там і припас…

Лігарій переклав відповідь трибунові, і цей покрутив тільки головою.

– Треба буде збудувати там вартівню та лишити кількох вояків залогою! – сказав по хвилині.

– Остав де, хоробрий трибуне, – не згодився Лігарій, – це зайве, а то й шкідливе.

– Чому?

– Перш усього ослабиш силу відділу, по-друге, був би це доказ недовір’я до союзників, по-третє, я сам не бажаю собі в моїй займанщині римських залог!

Голос сотника звучав рішучим, твердим приказом. Не був це вже покірний і карний сотник придорожнього кастелю, але володар могутнього народу, який щойно усвідомив собі силу.

– Невже ж ти гадаєш, що твої лучники чи копійники вдержали б хоч один наступ цих гірських орлів під їх власним небом? На Юпітера! Наче гадюка під прутом хлопчака пірвалася б уся злиденна низка коней та людей, а за часок – тільки пожарища вартівень значили б похід обох когорт…

– Промовляєш, наче Децебал! – кисло завважив трибун.

– Бо я й на ділі – наслідником його влади і його пімсти!

Сульпіцій не відповідав. Переміна в появі сотника не дивувала його зовсім після цього, як він дав вираз своїй ненависті до римського світа. Зрештою, в суворих, поважних рисах його лиця не було ні сліду зарозумілості або злоби. Марк Лігарій ступав, очевидячки, давно наміченим шляхом, і трибун дивувався тільки, чому він уже давно не покинув важкої й безвиглядної служби, коли не в’язала його любов до імператора й держави. Не втерпів і по хвилині спитав про це сотника. Лігарій наче зі сну збудився, потер чоло рукою й усміхнувся.

– Не гадай, достойний, що мої мрії несуть мене, наче сполоханий кінь, – пояснив. – Не гадай, що я задумую війну з Римом за Сармісегетузу та тракійську Дакію. Мені не треба провінціалів, кавпонів, манганів та римської гнилі. Я бажаю стати тільки чимсь у роді Масинісси на гетському пограниччі, покарати тих, що своїм відступством погубили колись Децебала й утворити велику державу в союзі з Римом. Вона, бач, буде мусіла повернутися проти германської навали астінгів та їхніх братів з боку Карпат. Саме з такою навалою борикається імператор на Дунаї. Не гадай також, що я звичайний собі зрадник, який, обіцюючи тобі дівчину, бажає пошкодити державі. Ні, виплодом мойого генія є творча думка, не звичайна собі каверза, тим підліша та злобніша, чим більше безсилля каверзника.

Тим часом військо минуло закрут ріки і виступ гори, а перед ним розвернувся чималий зарінок, місцями порослий хабазом, поміж яким чорніли вуглики з торішньої пожежі. Посередині видніла жердка з прив’язаною великою китицею гірських цвітів, а довкола жердки лежала невеличка отара волів та овець. Поруч вершився величезний стіс порубаних дров, і біля них, сперті на ратища, стояли два оружні гети у клепанях та широких, бронзою набиваних чересах, які хоронили груди вояків не гірш римської лорики.

На вид лучників, які висипувалися з-поза закруту, вони замахали клепанями над головами і, вказавши на товар, щезли в гущавині узбіччя. З радісними окликами тракійці окружили стадо і ждали приходу війська. Більш години минуло, поки останні язиги не явилися на поляні, й там з усіх окружаючих гір понісся згук рогів, який звіщав, що гети бережуть табору й нічлігу римлян так, як стерегли походу.

Несподіваний дарунок та гетські союзники піднесли в очах війська незвичайну повагу до трибуна. Легат бачив у цьому потвердження правди слів Сульпіція про його впливи між варварами й навіть догадувався у нього зв’язків з високопоставленими колами при дворі цісаря. Коли вже розбито шатро й кухарі стали варити вечерю, трибун пішов до квестора, якого застав уже на польовій лежанці. Він охав і стогнав, а двох грецьких рабів зливало його тіло теплою водою та мастило його пахучою оливою. Хлое ладила стіл, а в кутику на якійсь скрині сиділа Сіра й водила лискучими очима по приявних.

Трибун мимохіть здригнув, стрітивши її погляд, таким жаром обдали його ці очі. Його поведінка була так замітна, що звернула увагу рабів, які поралися біля череваня. Тоді дівчина встала і вийшла із шатра, наче п’яний, що, свідомий свойого стану, збирає всю силу волі, щоб пройти просто кілька кроків і опісля падає обезсилений де-небудь. Вмить усвідомив собі трибун цей стан дівчини і зразу бажав бігти за нею. Та насилу отямився і приступив до квестора, який саме розплющив очі.

– Втомився ти, як бачу, достойний квесторе, – заговорив спочутливо. – Що ж, я й сам не рад був покидати Пароліс, але вигнала мене конечність використати єдину догідну хвилю. Тому пробач мені, достойний, мою безоглядність, а я кленуся Юпітером – годі було інакше!

Каправі очі Буфона спочили допитливо на облесному лиці Апарта. «Невже він бачить, що нанесена мені образа рівняється присудові смерті – якщо уже не справжньої, то бодай горожанської?» – говорив цей погляд.

– Твоє оправдання, Сульпіціє, зовсім зайве, раз ти першої днини мало душі з мене не випер. На Геракла! Ще один або два дні такої тяганини, то хіба мойого трупа довезете до верхів’я Пірету!

– Все-таки прохав би я прийняти його й скоритися долі, яка править життям людей, бо не один і не два, а з десять – до дванадцяти таких походів треба буде зробити, щоб дійти туди, де назначена нам стоянка.

– Як так, то навіщо ж тобі оправдуватися з провини, яку задумуєш ще удесятерити? В мойому віці, при моїй туші…

– На це, щоб ти не помовляв мене про якусь особисту нехіть, злобу чи впертість. Я на власних руках, мов дитину, заніс би тебе туди, де обидва маємо пробути кілька літ підряд, і, без огляду на те, чи простиш мені, чи ні, числи завсіди на мою поміч у всьому. Тільки одного не жадай від мене – а то припинення походу хоч би на одну днину! Не буде коня, піду пішки, не зможу йти, то рачки полізу далі або дійду, або щезну, кленуся Плутоном та Стіксом! Отак і тобі обіцюю все, чого захочеш поза цим, і ще раз запевняю, що між твоїми численними приятелями, які кланяються твойому багатству чи впливові, ледве чи знайдеться хоч один такий щирий, як я! Сам знаєш, що в мене нема ніякого приводу запобігати твоєї ласки, бо ти озлоблений на мене й доложиш усього зусилля, щоб мене повалити… Та, проте, я не велю убити, ні отруїти, ні не лишу тебе позаду на поталу гетам, але прошу пробачення. Ми ж маємо жити зі собою довгі роки, Публію Віліє, отож жиймо не як вороги, але, на божеських Діоскурів, як друзі!

Буфо примкнув очі. У словах трибуна звучала правда. Він знаменито усвідомлює собі настрої квестора до себе. Це, що говорив він про римських галапасів, була теж правда, і він сам найкраще те розумів. Відкіля, одначе, ця приязнь? Апарт, безумовно, говорив правду, що двох ворогів на самоті – це погуба для одного з них, а що цим одним міг бути тільки квестор, це було ясне, як око Мітри. Отож приязнь несе користь у першій мірі йому, квесторові, а не Сульпіцієві… Гм!

Розплющив одне око і спитав:

– А чи пошта не привезла нічого з головного табору цезаря?

– Тільки письмо від Гессія! Не дістанемо вже ні одного вояка, ні одного старшини. Мусімо спішитися, але обмежитися на власні сили. Є сумніви щодо астінгів, які й я поділяю. Треба буде звернути увагу Атілія і радше держатися союзу з гетами. Зрештою, прочитай сам, осудиш!

Тут трибун видобув із-за пояса папірус з перев’язкою головної кватири у Карнунті. Наче по який скарб сягнув по нього квестор і хриплим голосом гукнув, щоб подали йому світло. Миттю пробіг очима текст… Ні слова відповіді на його лист із Паролісу!.. Що це значило? Очевидячки, якусь зміну! Коли так…

І він простяг праву руку трибунові, і тільки лівий кутик уст дрожав замітно.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 200 – 206.