12. Смерть квестора Буфо

Юліан Опільський

Знаменито почував себе квестор Буфо, коли не бачив ні Сульпіція, ні Лігарія, тільки чемного, щирого, услужного Аригета, який ніколи не забував, що він варвар та що тільки за протекцією сильних зможе добути горожанство. Таке принаймні казав, і це йому обіцював впливовий квестор. В добавку Аригет був людиною заможною й хороброю, з такого клієнта міг ласий на гріш Буфо чимало скористати. Чи ж дивно, що він покликав Хлое, наказав прилагодити вечерю для двох і запросив на неї Аригета? Праця в копальні йшла, наче на шнурочку, кавпони встигли вже знайти шлях до нової оселі й обіцювали за тиждень-два управильнити сполуку з Паролісом.

Словом, Буфо міг зовсім спокійно віддатися втіхам життя, які на дворі Марка Аврелія називано філософією. Правда, сам імператор був стоїком по душі, та все його оточення й у голову не клало, що брудна лацерна та неголена борода – це щось більш, ніж звичайна маска облуди. Й одно, й друге укривало тільки найвідразливіші оргії, які давніш римляни причепурювали грецькою штукою, та навіть у цих найнижчих поривах шукали й знаходили хоч привид краси.

Тепер усе оточення великого філософа, наче той дволикий Янус, показувало володареві поважне, суворе лице мудреця, та по той бік шкірила жовті зуби погана, напівзігнила, звиродніла бестія. І Буфо не відстав від цієї ватаги поганців, між якими були навіть жінка й син цезаря, і, облизуючи губи, водив зором за Сірою, яка на його приказ з голими грудьми поралася по кімнаті.

Запрошений на вечерю Аригет пішов до своєї кватири переодягнутися, коли нагло біля воріт стрінувся око в око з обдертим, напівголим гетом. Цей уклонився йому, наче володареві, і подав йому щось, що держав між великим і вказуючим пальцем правої руки.

– Ангр! – закляв Аригет і аж подався назад, пізнавши знак Сульпіція.

– Що приказує достойний трибун? – спитав по хвилині, оглянувши докладно сороміцьку емблему на перстені.

– Сьогодні ввечері буде в оселі тривога. Як тільки почуєш, забереш відразу всіх їздців і поїдеш туди, але обох жінок лишиш у вартівні. Коли вернеш, вишлеш одну з них до трибуна з вісткою про наглу смерть квестора та про вимордування його рабів, які побилися чомусь з рудокопами. З грошей квестора візьми собі рівно половину. Трибун знає, скільки їх там є. Дорогоцінностей та копальняного золота не тикай, бо горе тобі! Якщо все зробиш як слід – велика нагорода чекає тебе!

Мовчки вислухав Аригет поручення. Післанець говорив поволі, спокійно, відділюючи слово від слова. Видко, навчився всього напам’ять. Язиг зрозумів, про що йде мова, догадався навіть, що трибун бажає позбутися Буфо, не знав тільки, якими людьми покористується він до цього та яким способом доведе квестора до наглої смерті. Не знав також, яку нагороду призначено йому, але бачив, що йому, як сторожеві, в ніякому разі не грозить небезпека, якщо він докладно виконає доручення. І він рішив послухати.

– Добре, перекажи трибунові, що виконаю наказ.

– Ще одно велів переказати трибун, якщо ти згодишся послухати, – відповів – післанець, – а саме: боги чують твоє слово, бо воно тільки для них. На твоїх устах печать смерті!

– На святу кров биків Мітри! – закликав язиг, піднімаючи руки й очі догори.

Коли опустив їх, гета вже не було…

– Чому приходиш озброєний, Аригете? – питав Буфо, розкішно розтягуючися на лежанці коло накритого столу. – Попроси Хлое, нехай порозщіпає ремінці, і лягай отут біля мене. Хай Афродіта обеззброїть Беллону, коли до неї навідується Вакх.

– Вибач, достойний, я щойно з оселі. Рудокопи вельми люті за останній присуд; чую, відгрожувалися вже на нас!

– Підлий плебс! Їх усіх післати б до сільського ергастулу, щоб здихали з голоду та смороду, так на місяць-два! Треба буде вишмагати щодесятого, а кількох повісити, – тоді буде спокій! Або, на Поллюкса! Претор Мемлій у Сармісегетузі потребує двох злочинців для левів на найближчі ігрища. Я пішлю їх йому, то буде й мені спокій, і йому вигода! Ха-ха!

– Все-таки, – відповів з уклоном Аригет, – щоб Вакх не мусів тікати від Беллони, краще стрічати її в одежі Марса, ніж у вінці Флори. Твоя безпека, світлий пане, дорожча мені від моєї вигоди.

– Гей, меду! – закликав господар, накладаючи на голову вінок з квітів, які зібрали дівчата на узбіччі гори.

Він був моторний, веселий і, видко, почував приплив мужеської сили, бо раз у раз обіймав Сіру, цілував її в шию та в голі груди так, що Аригетові кров ударяла до голови, тремтіли руки, а з чаші з медом напій виливався на обрус.

Скільки разів підходила до нього Хлое, стільки разів мусів насилу опановувати себе, щоб не скочити з місця та не роздушити гидку тварюку, яка лежала коло нього та грубезними, губчастими пальцями вибирала з полумисків кусні м’яса і поїдала їх з обридливим плямканням, ніби безрога.

Ось і перша чарка вина, заправленого корінням, і Аригет успів погладити коліна Хлое, користаючи з того, що Буфо вивалився взад і жлуктав жадібно свою чарку. Та раптом у сінях почувся гомін. Хтось ламаною латиною добивався послуху в Аригета, якого ймення повторювалося раз у раз. Притьмом зірвався язиг і побіг до воріт, а Хлое за ним. У сінях натрапив на їздця, який сповістив його, що в оселі рудокопів тривога, бо з’явилися якісь напасники, здається, астінги чи бастарни.

– Підійми все поготівля, я зараз їду за вами!

Коли їздець вийшов, Аригет обняв Хлое за стан і, задихаючися від надмірного схвилювання, швидко викинув із себе кілька слів.

– Сонечко моє! Квіточка моя! Ось прийшов час визволу для тебе й для Сіри. Як тільки я від’їду з моїми язигами, ти візьми її за руку й заведи її у вартівню, в мою кватиру, і там чекайте, поки я верну.

– Як-то, а він? – Хлое показала рукою на завісу, яка хиталася у вході до світлиці.

– Про нього не журися! Ні ти, ні Сіра не почуєте вже його голосу! – Поцілував її в повні розхилені уста так, що вона, вийшовши з обіймів, аж заточилася, й вернув на хвилю до Буфона.

– Достойний квесторе, – сказав облесно, – як завсігди, так і тепер правда була по твоєму боці. Мій бойовий наряд обидив Вакха, й він ось тікає від нас, а зате накликав Беллону. Та ти, будь ласка, вечеряй далі! Я впораюся швидко, то тоді й верну. Аве!

Підняв руку й вийшов, а по хвилині попри хату понеслася в сторону оселі рудокопів ватага їздців з брязком зброї та упряжі, з тупотом коней.

Буфо наслухував уважно, доки гомони не замовкли у віддалі. Тоді знову взявся за їду. Одно курча за другим мандрувало зі срібного полумиска до широкого рота і щезало в ньому, а запашний товщ спливав по бороді на заялозену туніку та на подушки лежанки. Після курчат прийшла черга на ковбаски, та ось старому захотілося вина. Узяв чарку, та в цю мить до його ух дійшли якісь нові, неясні гомони. Якийсь тупіт ніг, придавлені голоси, щось якби брязк… Невже раби, користаючи з відсутності Аригета, дібралися до мішальника?.. Та є ще сторожа…

– Вина хочу! – сказав укінці про себе і підніс чарку до уст, та побачив, що вона порожня.

– Сіро, Сіро! – прохрипів і повернув ліниво свої маленькі каправі очі до дверей.

Та на його голос не обізвався ніхто. Не чути було метушні, як коли невільниця спішиться на приказ пана й кидає все з рук, щоб йому догодити.

– Видко, нема її! Розвезлася, погана! Ха-ха! «Хто шукає коханки між службою, цей сам стає рабом своїх рабів» – сказав філософ. Ха-ха! Може бути – філософ, але не я!

– Хлое, Сіро!

Мовчанка.

– Що це? Нікого?

Чарка випала з рук квестора, зеленяво-жовте лице стало не червоніти, а синіти, грубезне карчило потемніло, на чолі вибігло кілька синіх-синіх жил. Звільна стало бочкувате, грубезне тіло підніматися з лежанки, груди працювали, наче ковальські міхи, з рота текла слина напереміну з лайкою.

– Ех, повія! Погань! Підійми стерво до своєї лежанки, то йому здається, що вода на ній вродилося! Пожди! Ось я покажу тобі… Скорпіоном… Так, скорпіоном! Хай попоре тобі шкіру на плечах, клубах та стегнах. Ха! Щоб ти тряслася, хлипала, тремтіла, пітніла…

Аж солодко зробилося Буфонові від цього зображення. Так, саме цього не пробував ще він, а прецінь Коммод не одну невільницю вспів уже отак зашмагати на смерть, і ще на другий день змивали з нього в купелі її кров.

– Де диспензатор? Гіптіє, Гіптіє! Де це прокляте африканське звіря?

Та диспензатор, атлетичний африканський мішанець, права рука квестора, не приходив, тільки гомін за занавісою втих нагло.

Буфо не тямився зі злості, зліз із лежанки й оглянувся за якимсь буком чи нагаєм. І справді углядів у куті свою палицю із золотою галкою. Вхопив її радісно й пошкандибав дрібним кроком злючого старця у передпокій. Та те, що побачив крізь двері, поділяло на цього, наче лице Горгони…

Два височенні драби з буйним ковтунястим волоссям держали в жилавих руках третього. По нужденній туніці із жовтою лямівкою та темній шкірі голих ніг пізнав Буфо свого диспензатора. З його затканого рота добувалося тихе харчання, а ноги рухалися безсило, видко, в останніх судорогах. Саме в цю мить до двох півнагих драбів підійшов третій і сокирою, яку мав у руці, з усієї сили вдарив у звисаючу голову Гіптія. Почувся згук торощеного черепа, а там обидва драби поклали труп на долівку.

Занавіса з дверей, які вели у другу половину домівки, була зірвана, й видко було у світлі лампад і огню кільканадцять тіл на долівці. Довкола них крутилися дикі, півнагі постаті гетів із зашморгами та сокирами. А посередині сіней у криваво-червоному плащі стояв рослий чоловік з грізним та гордим лицем і вказував чотирьом іншим драбам саме в його бік!..

Зимний піт обілляв його, в очах почорніло, із стукотом повалилася палиця, й у ту мить начальник душогубів угледів його й голосно прокричав кілька слів незрозумілою мовою. Й ураз заговорили всі голосно, а чотири вбійники, шкірячися огидно, стали наближатися до квестора…

Та він не тікав. Якась неміч охопила його. Щоправда, чорні плями з-перед очей щезли, та зате десь від шлунка здолу до його серця підсунулася наче рука зі залізними кігтями і нагло здавила його смертним стиском. Ураз запекло щось, наче хто налив йому у ліву грудь розплавленого олова, й у цю мить погасла й тямка в мізку…

Падучого підхопили драби й понесли на лежанку у другій кімнаті. Тут закинули його подушками й сіли на них, а за той час князь Дірд, – бо він це був ватажком у цьому нападі, – велів принести у сіни всі трупи. Почислив їх старанно, вкінці вибрав одного з них, якого велів роздягнути. Один з гетів висипав з мішка ввесь наряд римського центуріона і прибрав у нього мерця. По відзнаках, піхві меча та деяких інших подробицях кождий пізнав би був у мерцеві Марка Лігарія…

Лице та голову трупа поторощено опісля до невпізнання, а там гети повісили його на одвірку.

Коли впоралися з усіма, Дірд велів чотирьом драбам, які сиділи на тілі Буфона, злізти з подушок і оглянув його докладно. Та квестор уже не жив. Із самого ляку при виді неминучої смерті віддав він душу в ту хвилину, коли побачив кінець Гіптія. Слабе серце перетовщеного череваня не видержало смертного переляку й напливу крові від мізку.

Ще раз оглянув Дірд усе, а там велів розкинути в сінях та кімнаті рабів мотуззя та рудокопські кайла й сокири. Опісля гети, не рушивши нічого з обстанови хати, щезли в темряві ночі.

Коли вилізли на першу підойму верху й оглянулися, біля хати квестора горіли смолоскипи й вешталися язиги. Чути було крики та прокльони, потім у самітній долині залунав грімко проймаючий рев алярмового рогу.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 243 – 248.