14. Щастя Сульпіція

Юліан Опільський

В рік опісля у пристані малого острівця Спорадів, недалеко Галікарнасу, панував чималий рух. Людність маленького сільця рибалок вилягла на берег та наповнила човни, прибрані цвітами та стяжками. У два ряди уставлені раби творили вулицю від пристані аж на горбок, де видніли чудові, наче з філіграну будовані, портики величної нової вілли. Цією вулицею походжав у довгому синьому одязі безбородий євнух з ковтками в ухах та нагаєм у руці і раз у раз давав прикази слугам, які бігали, наче посолені. Над тугими, спижем кованими воротами. нової оселі виднів із зелені зложений напис: «Salve!», а над самою водою ждала величава лектика на прибуття корабля, якого вітрило вказувалося вже на північному овиді. Шістьох носіїв, рослих галатів, стояло біля дрючків, а разом з ними диспензатор, управитель огородів та винниць, вислужений вояк Фрамеа. Якраз євнух надбіг знову:

– На всі боги Гаду! Чому лектика не стоїть боком? Скільки разів я маю вам те повторювати? Ти, Фрамеа, військовий горнець, тобі й байдуже, але я…

– Ти теж горнець, тільки інакший! – відповів холоднокровно диспензатор. – І якщо хочеш заробити похвалу легата Сульпіція, то перш усього кинь нагай, бо він цього не любить, а опісля приправ собі те, чого тобі бракує!

Всі зареготалися, а в цю мить величава лібурнійська бірема в’їхала у пристань.

На ній прибули Апарт та Сіра, щоб проснити у цьому розкішному гніздечку сон життя.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 257.