4. Інтригани та вояки

Юліан Опільський

З натуженою увагою жовніри вислухали найближчого дня денного приказу з висоти земного насипу, який вершився посередині укріплення. Вся залога, як також два маніпули з Паролісу, переходили, силою приказу боговитого імператора, під команду трибуна Люція Сульпіція Апарта. Його мали слухати й тракійські лучники, і язиги Аригета, й легкі піхотинці, набрані з бастарнів, які стояли у Паролісі. Всього разом було дві когорти, сотня їздців та вісімсот голов союзників. Проголосивши приказ, легат вислав його осібним післанцем до Паролісу, щоб усе було готове, коли наспіє новий полководець, і сам уступив із насипу, з якого зараз почав розпоряджатися Сульпіцій. Він наказав сотникові Маркові Лігарієві з одною сотнею та всіми лучниками прилучитися до головного відділу й команду кастелю віддав другому сотникові. Вкінці видав приказ якнайшвидше збиратися в дорогу.

Вже півгодини після того вирушив Аригет з язигами. Він з ума-дива сходив, коли бачив вивищення друга, й з пересадною уклінністю прийняв його наказ. Сульпіцій посміхнувся та процідив крізь зуби:

– Гарне зілля, правда? Цікавий ти, певно, яка буде в ньому гадюка? Не бійся, Аригете, вона вилізе в свій час…

І знову язиг не зрозумів римлянина, та зробив мудру міну й від’їхав чвалом. Потім виїхали вози, яких доволі було в станиці. На них казав трибун зложити всі клунки легіонерів, наче в обличчі ворога, щоб облегшити воякам похід, а там здвоєним кроком рушила піхота, за піхотою – квестор з таборами, вкінці – команда Марка Лігарія. Сам трибун стежив за точним виповненням усіх наказів і казав сотникам посідати на запасні коні. Вони мали підганяти таборових чурів, які не раз спинювали швидкість походу. Коли сам трибун порівнявся з легатом, цей зачепив його.

– Чого такий поспіх, Сульпіціє? – спитав. – Уважай, що не кождий доходить учас до цілі, хто швидко їде. Та й не знаю, чи добре вчинив ти, ослаблюючи залогу кастелю. Гети завсіди гетами, їм вірити годі, а в разі чого – наші голови заплатять за твою необережність.

– Не беспокійся, достойний легате, за гетів ручу тобі, хоч, на жаль, не можу ручити за успіх твойого посольства, як також за наші голови. Астінги – непевні люди. На всякий випадок кількасот чоловік більше може врятувати як уже не нас самих, то бодай копальню. А про неї ходить тут найбільше…

– Як-то?

Це слово вийшло невиразно з відчинених обвислих уст Буфона, який чомусь-то після вчорашньої вечері лежав у своїй лектиці, наче годована безрога, і стогнав раз у раз.

– Це ясне, достойний квесторе, – відповів трибун безжурно, помахуючи прутиком, яким підганяв коня, – нас посилають, щоб збільшити засоби цезаря в золоті, якого йому треба. Так зрозумів я ваші вчорашні слова і знаю, що воля імператора мусить сповнитися. Імперія мусить мати копальню й буде її мати без огляду на те, чи ми влаштуємо, чи, може, аж наші наслідники. Головна справа, щоб було золото, а чи легата, трибуна чи квестора вб’ють астінги чи їх вороги – дакійці, – це неважне. Тим-то і я бажаю мати на всякий випадок силу, яка могла б боронити добутого золота й життя робітників.

– Як-то, а наші голови – нічого?

Залиті очі квестора розплющилися широко, й на обвислі щелепи стікали дві мутні краплі сліз.

– Ех, хто власної голови не цінить, тому нелегко цінити голови інших! – відповів зневажливо трибун. – Тож хто надто цінить себе, цей хай ніколи не посвячує себе на службу державі, яка має право й може деколи зажадати від своїх слуг навіть життя.

– Heu me miserum! Ти, видко, щось знаєш, Сульпіціє, кажи, може, відложимо виправу до осені, або як…

– Приказ виданий, кості кинені! За безпеку копальні й посла відповідаю поки що я. Хочеш – приєднайся до робітників, то будеш безпечний. Якщо ні, то згадай, що всякий виковує свою власну долю!

Вдарив коня прутом і поїхав до передових відділів.

– Здається, друже Атіліє, що не ми його, але він нас візьме під ноги! – промимрив квестор, коли «кріста» шолому трибуна заховалася за будами возів табору. – Він справді готов нас посвятити для копальні!

Легат усміхнувся глумливо. Він, як посол, знав, що безпосередня небезпека не грозить йому нізвідки, і розумів, що погроза Сульпіція відноситься виключно до квестора.

– Ніде правди діти, – сказав, – наш трибун до речі говорить. Справді так – не інакше подумана вся наша виправа. Ми бачили в ній небезпеку тільки для нього, а він зрозумів це краще, що вона ще більш, і то у першій мірі, грозить нам. Його бариш певний і заслуга певна. Зате на випадок невдачі згинемо всі, й тоді невелика розвага для нас, що й його зустрінемо над Стіксом у нашій останній мандрівці.

– Значить, треба нам держатися його пояса! – нарікав квестор. – О безсмертні боги! В моїх роках, при моїй туші…

– А ще й із фамілією… – злобно вкинув легат.

– Іменно! – повагом підтакнув Буфо. – Моя фамілія мені конечно потрібна. В моїх роках, при моїй туші мені доконче треба вигоди, тепла, ніжності, а тут приходиться товкти собою по трущобах, вертепах, недеях і спати на голій землі з каменем під головою. Моя Хлое зів’яне, Сіра занедужає, я вмру, й моя смерть стоятиме завсіди перед вами як німе та пророчисте обвинувачення. На Плутона чи Серапіса! Всі фурії підземелля проганятимуть сон із ваших очей, що ви мене в моїх роках…

– Так, при вашій туші – це вельми важка відповідальність.

– І вона на ньому, на цьому синові повії з-під Великого Цирку та осляра зі Субури! – вибухнув квестор. – Дірвався влади й тепер гірш кізла у горосі показує роги мужам, яких один палець більше значить, ніж він цілий. Але пожди! Ще моє буде наверху! Старий Буфо не одному вже доїхав кінця, доправить і тобі!

Запінився черевань, заслинився, аж жалко було глядіти. Та легат знав, що своїх погроз Буфо не кидає на вітер. Це погана людина, і його незвичайно радувало, що Сульпіцій так знаменито вмів йому допекти.

– Згадай старого Горація, достойний Віліє, – сказав, розважаючи. – Тям, щоб зберегти у скруті рівновагу духа. «Раз так, я раз сяк», – сказав мужик, втративши теркате порося. За палкі обійми гарної Сіри покутуватимеш у грязюці, а з грязюки обсушить тебе кругленька Хлое…

Черевань глянув на легата, немов хотів його пробити. Видко, догадався властивого настрою товариша, бо замовк.

Коли станули у Паролісі, першою вісткою, що її почули, були поголоски про війну гетів з астінгами у Карпатських горах. Цю вістку подали бастарни, яких чимало було у військовій службі або що проводжали римських купців як ескорт. Всі дуже допитувалися, як поставиться до цієї війни Гай Требоній, трибун з Паролісу, одначе цей заявив, що команда перейшла в руки Люція Сульпіція Апарта й він сам є тільки начальником гарнізону без ніякого значіння. Схвильоване було також населення колонії, тобто купці, ремісники й ветерани.

Лише квестор, легат та вояки, які тільки що прибули, й рудокопи прийняли новину байдуже. Квестор зайняв зараз найбільшу домівку в оселі й гадав, користаючи з війни, прожити хоч до літа у вигоді та дозвіллі й за цей час підшукати собі потрібних людей, які робили б за нього роботу, лишаючи йому користі. Опісля, коли проминули в безділлі два тижні, Буфо написав до свойого приятеля Квінта Гессія, прибічника Коммода, листа, в якому зазначував, що «поставлений командантом трибун, мимо усієї діловитості та рішучості, не числиться з міродатними особами та що годі під його проводом ждати у головному ділі бажаного успіху». За цим першим листом гадав Вілій написати ще другий, уже з доносом на трибуна, й кілька днів опісля – формальну жалобу до імператора Марка Аврелія у Віндобоні.

Свій лист вислав квестор осібним післанцем до Напоки, де його мав післанець передати на цісарську пошту. Та вже при брамі оселі спинила післанця варта. Коли ж він пручався й покликувався на квестора, його побили й запроторили в тюрму, а лист віднесті Сульпіцієві.

Трибун, який нароком поставив варту при брамі, щоб тільки те, що він знає, проходило у Пароліс чи з нього виходило, прочитав лист, засміявся, завернув у обгортку картку чистого, незаписаного папірусу й сам лист спалив. Опісля казав покликати до себе Аригета.

– Друже, – спитав, – чи можу числити на те, що промовчиш приказ, який бажаю тобі дати? Це служба цезаря і то… – тут грізно засвітилися очі трибуна, – тайна служба!

– Розумію! Її сповнюється, мов у сні, не знаючи про неї наяву.

– Іменно! Так обіцюєш чи ні? Як ні, то в мене й інших старшин доволі.

– На промінисте лице Мітри, на генія Антонінів, так!

– Тож слухай! Візьми цей лист і віддай щойно зловленому післанцеві. Скажи йому, що трибун перепускає його й дає двох тракійців для безпеки. Біля закруту Тиси, там, де викута в скелі доріжка над пропастю… Розумієш?

Трибун, як у цирку, опустив долі палець правої руки.

– Що це за лист? – завагався Аригет.

– Не питай! Це не лист, це тільки предліг, щоб спрятати заговірника. Ти гадаєш, що я обняв управу із жадоби відзначення чи наживи? Ні! Я справді доведу все до бажаного висліду, хоч би прийшлося ступати по трупах легатів, квесторів чи кого там. Вони гадають, що окрадуть імператора і обдурять мене. Та я не з таких… Тіло кинете в провалля. Лист принеси назад, я покажу тобі, що в ньому нема ні словечка.

Аригет віддав честь і вийшов, а тої самої днини надвечір пересвідчився справді, що в обгортці був тільки чистий лист папірусу. Довгу хвилю приглядався жовтавому клаптикові, вкінці кинув його в огонь і, сховавши калитку з динарами, яку подав йому трибун, вельми задоволений вийшов з кватири Сульпіція. У дверях наткнувся на Марка Лігарія, червоного, задиханого, начеб після великої напруги.

Сотник вбіг у хату трибуна, й Аригет почув, як засувають двері зсередини. На подвір’ї біля возів із поживою побачив молодого, нечувано обдертого дакійця з пораненими руками та з окервавленим лицем. Тракійські лучники сотника Утріса балакали з ним, та він тільки стояв і прохав поживи, а коли дістав її, накинувся на харчі з пажерливістю вовка. Аригет перейшов біля нього, та даром намагався пов’язати зі собою всі ті події. Тим-то швидко махнув рукою й пішов покористуватися тим, що Буфо був зайнятий уладжуванням господарства. Крадьки всунувся до хати, де містилася кухня й де царювала Хлое, а по хвилині стояли обоє на любій розмові біля задніх воріт…

Тим часом Лігарій бігав по кімнаті сюди й іуди, наче сам собі не міг знайти місця.

– Погадай собі, Люціє, – сказав укінці, – вона, розумієш мене? Вона прислала мені післанця!

– Як-то вона?.. Нізія?..

– На всіх богів та богинь, які є чи їх нема! Так! Бітопоріс, її орудар, перебрався волоцюгою й прибув незамічений у Пароліс. Шість днів йшов, виглядає, якби вирвався із споліярію.

– Що ж каже?

– Чудові вісті. Тсіудагат, рікс, тобто король чи князь астінгів, зажадав руки Нізії для свойого сина Тсіудгера, який просто здурів, побачивши її. Вони побилися були задля якоїсь там череди волів, та тепер боротьба припинилася.

– Що ж на це Нізія?

– Вона зажадала проволоки до літнього повороту сонця! Ти тямиш моє оповідання?

Трибун кивнув головою й задумався. Марк Лігарій дивився на нього довший час, укінці сів на лаву й засміявся:

– Над чим же тут мізкувати? Вистане взяти Нізію буцімто збройною рукою, щоб викликати безпосередній напад і зірвання всяких взаємин між Тсіудагатом та Атілієм!

– Ох, я не про те! Це легка справа! Германців не штука привести до гніву Я обчислюю тільки час. Пожди! Вирушити можемо за два дні, двадцять потриває похід…

– Десять, не двадцять! У горах є стежки, звісні тільки гетам. Бітопоріс покаже нам їх.

– Ба, пожива для трьох тисячів людей…

– Зразу гети доставлять нам товару й баранів подостатком, а там поспіють і наші доставці. На кождому постої ждати нас будуть пастухи і стада.

– Звідкіля ж це?

– Ха-ха! Не знаєш ти, Сульпіціє, засобів правнучки чоловіка, який умів вишколювати легіони, зовсім не гірші Траянових! Будь у нього не три, а десять літ часу, не було б тут нас! Не забудь, друже, скарбу Децебала і… Сіри!

Трибун спалахнув.

– Твоя правда! – рішив. – З мене завсігди вилазить римський кунктатор, урядовець чи старшина. Апаге!

Тріпнув пальцями, наче відганяв примари, і встав.

Тої самої днини сурмачі одтрубили похід. Усі припаси переладовано на в’ючні звірята, а орударі розбіглися по найближчих оселях, щоб закупити ще в’ючних звірят якнайбільше, і то за всяку ціну, бо багато набору, головно поживи, не було на що покласти.

Цей приказ, наче грім, потряс Паролісом. Перший прибіг легат, якому звістив трибун, що вдалося йому припинити війну між астінгами й гетами та довести до перемир’я на два місяці. Ці два місяці – це єдиний час, щоб повести переговори щодо переселення астінгів у Дакію. Після того може бути запізно.

– Як же ж ти міг за цих кільканадцять днів стільки всячини розвідати? – чудувався Глябріо, й у його голосі звучало недовір’я. – Відколи ж то трибуни та сотники мають власних перевісників чи навіть орударів до державних справ?

– Відтоді, відколи божеський Траян уладив дакійську провінцію! – усміхнувся Апарт. – А й тепер легко цезареві серед табору війська в Карнунті чи Віндобоні висилати старшин на лімес у тьмавий край кіммерійців. Легко й вам, сенаторам чи лицарям, сидячи на Палатині або Колосеї, в гаї Дафни біля Антіохії чи у цвітучих садах Карфагену, слухати звісток про наїзди варварів на лімес, про збурення Паролісу чи вирізання римських горожан у якій другій Напоці, Потаїсі, Сармісегетузі. Щонайбільше сенат видасть декрет, щоб тих, що остались при житті, примістити у цій або тій заразою вилюдненій провінції. Та ні імператор, ні сенат не подбають про те, щоб ми, тутешні мешканці чи вояки, знали про кождий рух у незмірному океані варварів, який обливає наші займанщини. А тут саме на наші голови обрушується хвиля приливу, на наших карках затуплюються мечі варварів. Воно, правда, облегшує потім вашим консулярам дешевенькі перемоги над ворогом, який витратить уже свою силу та завзяття, але діється це все нашим коштом. Чи ж дивно, що кождий з нас, старшин, має між варварами знайомих, ба, й приятелів, з яких деякі носять навіть королівські вінці. Саме від такого повіреного маю й я свої вісті й можу навіть безпосередньо впливати на хід подій у далеких, богами й людьми забутих безвістях. Ха-ха! Наче Нестор у спорах ахейців, посилаю гетам, які живуть на північ від Паролісу аж до Горішнього Пірету, своє слово: «Sic volo sic iubeo», і ось, бачиш, війна припинилася. Докажи цієї штуки, достойний Атіліє, тоді скажу, що я вмішався у не свої діла, і зложу провід назад у твої руки.

– Хай беруть мене від цього боги! – з острахом замахав руками легат. – Команда при тобі, при тобі й остане. Нам, римлянам, завсіди здається, що наші займанщини – це світ та що поза нашою державою є вже тільки хаос, у якому способом бестій животіють варвари. А тут показується, що ми є тільки островом серед розбурханого моря. Від гарамантів до сарматів, від піктів до гімарітів – усе те хвилює, бурлить, бушує, кипить і палає тільки жадобою звалити прибережні скелі, щоб залити край нездержимим приливом.

– Краще прирівняй нас, достойний, до корабля, на який звідусіль вдаряють хвилі. Він розбиває їх своїми грудьми, самі вони, вдаряючи до сильно споєних боків, розскакуються в краплини, й тільки окремі краплі води дістаються на палубу, де вмить просушить їх сонце. Тямучий керманич веде наву по розбурханій поверхні вод певно, безпечно, доки… доки не ослабне в’язання, не пірветься вітрило, не спорохнявіє дерево, не вимре залога. Отоді приходить кінець, і по різних берегах знайдуть люди тільки поторощені шматки дерева, порозриваних трупів, подерте лахміття і скажуть: «Fuit!»

– Казав би хто, – вкинув Атілій, – що ця гадка захоплює тебе, трибуне!

– Мене?.. Мене ні, але що скажеш, легате, на славні слова нашого імператора, висказані з нагоди відновлення війни на Сході: «Все, що діється, діється по справедливості…»?

Розмова ставала цікава, та в цю мить, наче бойовий слон між когорт піхоти, вточився Буфо, опираючись на двох невільників. Як велика ропавка між хабаззям, сів на крісло серед кімнати й важенько переводив дух. Раби вийшли зараз і полишили достойників самих. Каптур лацерни опав на плечі квестора, й безнадійно лиса голова, з виглядом старця та виразом розпусниці, виглянула наче з великого темно-брунатого мішка.

– Приходжу, – сопів, – приходжу, щоб дізнатися, хто має за час вашого походу берегти квестури в Паролісі!

– Квестури? – хитнув раменами Апартус. – Скільки знаю, у Паролісі нема ніякої квестури. Є тільки префектура колонії й команда когорти.

– На всі муки Тартару! – вибухнув Буфо. – Де квестор, там і квестура! – хрипів, мов скажений гусак. – Я покажу тобі ще, трибуне, де вона та як далеко сягає її рука. На Фурії га Цербера!..

– Дозволь, достойний! – вмішався Глябріо. – Трибун говорить до речі. Де є квестура, там може й повинен бути квестор, одначе де є тільки квестор, там є щонайбільше його особа, більш нічого. Уряд є вічний, урядовець – ні.

– Вибачай, достойний легате, – сказав на те трибун, – питання звернене до мене, й я маю на нього відповісти. Отож заявляю, що, маючи військову владу над збройною силою цієї виправи, визначив я для Паролісу залогу з двох сотень помічних військ. Більш не можу лишити, бо головне моє завдання – уможливити працю в копальні на верхів’ях Пірету.

– Га-га! – реготався черевань. – Невже ж ти думаєш, що копальню влаштуєш без мене?.. А я, я… – тут аж захлиснувся, – я не піду на цю божевільну виправу у вертепи та гори, повні дикого звіра та ворожих племен! Не піду, хоч би ти мене благав навколішках! Не піду, доки не відвоюєш у варварів потрібних земель і не вибудуєш хат для мене й моєї фамілії. В моїм віці, при моїй туші…

– Справді, бачу, що ти, достойний, ніяк не годишся до таких далеких походів. Тому, будь ласка, зоставайся у Паролісі, а коли я впораюся з гетами й астінгами, дам тобі знати.

– Як-то? Я маю о ставати тут без когорт та лучників, на ласці першої ватаги непокірних дакійців?.. О ні, каріссіме! Ти сам останеш тут, пильнуватимеш моєї безпеки, бо я так приказую, а ти обов’язаний берегти мене, доки захочу…

– То значить, до твойого або мойого похорону, правда? – засміявся трибун весело. Квестор трохи не впав на місці трупом. – Ні, достойний! Я піду в похід з послом боговитого імператора, а рівночасно напишу до Віндобони до другого квестора, який не боявся б гуртка невмиваних варварів і, що важніше, не возив зі собою фамілії. Поза цим не гадай, достойний, що я не влаштую копальні без тебе. Навпаки! Ти без мене не вдієш нічого, бо боїшся, але я без тебе ще й як! Ти – тільки перепона в моєму зусиллі…

– Ха-ха! – зареготався з черги черевань у новому вибуху скаженої люті. – Тут – так! Але там, у Карнунті чи Віндобоні, справа виглядатиме інакше…

На дні темних очей трибуна зайнялися іскорки злоби, права рука затиснулася на ручці ножа; легат теж прикусив уста, щоб укрити злісний усміх. «Доживи, а там і побачиш!» – говорили його очі, мандруючи від жилавих рук трибуна до короткого грубого карка квестора. Між тим Люцій Сульпіцій розсівся вигідно на лежанці, на якій лежав звичайно при обіді, і так говорив далі тоном учителя:

– Ти, достойний квесторе, зовсім хибно оцінюєш становище й тому злостишся зовсім непотрібно. Гадав ти, було, старшувати наді мною, відповідальність скинути на мене, а заслугу згорнути собі! На всіх богів Олімпу, це помисл гідний Улісса, а то й самого Меркурія! Та затія не повелася! Я не дитина, Віліє, і знаю, про що йде річ! Раз на мені вся відповідальність, так і моє тут право і приказ, а хто їх не признає й не слухає, цей нехай шукає собі інших богів! Тому раджу тобі: йди за мною, квесторе, потім зможеш жалуватися, кому захочеш. Якщо вислід нашої виправи буде лихий, то я сам віддам себе під суд боговитого імператора, а він у мудрості своїй оцінить як слід мої затії і спроможність. Якщо вислід буде добрий, то, видко, самі боги зберегли тебе від невдачі моєю рукою, й ти дякуй їм, безсмертним, та генієві Сульпіціїв. Щодо мене, то я, знаючи ціль виправи, осягну її або згину; імператор буде мати копальню в кождому разі, а що буде з нами – це знають тільки божеські Парки.

Сказавши це, трибун вийшов і по хвилині Буфо почув його грімкий голос, яким він видавав прикази копачам. Вони в’ючили на осли, мули та на коні заступи, кирки та клевці до розбивання кварциту. Кров’ю набіглі очі квестора повернулися до легата.

– Що ж ти на це, Квінте Атіліє? – промимрив голосом крайньо виснаженої людини.

Легат хитнув раменами.

– Воно й мені прикро, Публію Віліє, що мушу товкти собою по страшних, безлюдних вертепах, але й він, і я – вояки, які завсігди мусять мати на оці приказ чи ціль завдання…

– То ти сумніваєшся про мою вірність боговитому? – кинувся Буфо.

Легат усі десять пальців розставив перед собою, наче відганяв примару.

– Хай боронять нас Юпітер та геній Августа від такого злочину! – закликав. – Я гадаю тільки, що ти, достойний, будучи квестором у великому таборі чи на провінції, сидів, як ялося поважному мужеві, у своїй вигідній домівці, переводив рахунки, купував припас, продавав добичу і бранців, міняв, стягав данину – й усе те при помочі едиктів, орударів, військових стеж… Одначе тут справа зовсім інша. Тут треба деколи навіть самому сягнути по меч та не покидатися щита, й це не личить уже достойному Вілієві. Звідсіля й різниця думок у вас обох…

– О, велика різниця між видцем на подіум та злочинцем на арені! – насилу прохрипів квестор.

Глумливий усміх промайнув по лиці легата. Сульпіцій був не з тих, що дали б себе так легко, без спротиву прибити на хрест чи кинути звірам на арену, й імператор був філософом, який завсігди вислухував обвиненого, навіть варвара, не те що трибуна, знаного із свойого праведного способу думання. Хто знає, чи він не на те саме віддав військовий провід Апартові, щоб пильнувати липких пальців квестора, і коли це так…

– Схиляюся перед твоєю мудрістю, достойний, – сказав обережно, дивлячися облесно у заслинений підбородок Буфона, – та тут ти забагато честі робиш трибунові, зачисляючи його до кола своїх ворогів. Він просто рубака, виноградний бук та й тільки! Тим-то й його вельми дратує твоя неласка. Він сам мені казав, що доложить усього зусилля, щоб ти міг переїхати на копальню з усією фамілією, та ти сам пручаєшся й не хочеш піддатися конечності. Тут, на окраїнах імперії, воєнний стан є правильником усього побуту. Тут не сенат радить, тільки центуріони у шатрі префекта, й приказ трибуна – це просто слово цезаря! Так і повинно бути, бо інакше вмить заллє нас море варварів. Я сам радо скоряюся, хоч я легат і заступаю особу імператора…

– Так кажеш? – тріпнув пальцями Буфо. – Признаюся, що не розумію твоїх виводів, чи, краще, не хочу розуміти. Та хоч не розумію й не хочу розуміти, то пристосовуватися таки мушу. Це одно знаю, а дальші висновки полишаю для себе, вмирати ще рано, а там побачимо!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 190 – 199.