До подруги

Михайло Старицький

Не руш, о подруго, не руш моєї врази,

Бо хоч твоя рука тендітна й молода,

А все ж поворухне і муки ті, і сльози,

Від котрих ти сама б відскочила бліда!

Не заглядай в мою отруєную душу,

Не воруши пережитих хвилин:

Нащо те пам’ятать, що я забути мушу,

Що полягло давно під попелом руїн.

Невже таки юрбі, холодній і зрадливій,

Я звірив би нудьгу і жаль мій голосний,

Невже на регіт їх, на регіт їх кривдивий,

Я показав би враз моїх отрутах гній?!

Там є багато сліз – і не моїх єдиних, –

Багато сліз чужих, гірких і тяжких дум,

Багато крові є… Е, ні, моя дитино,

Не видам скарбу я мого людям на глум!

Ти, доню, і сама ще молода душею,

І повна гадок ти і радісних надій;

Нащо тобі знайомитись з нудьгою.

І куштувати слізний трунок мій?..

В твоїх очах тепер кохання тихе сяє, –

Тобі не пережить сердечних, тяжких мук:

Он гілочка, дивись, – зелена, а всихає,

Бо бурею переламало сук.

[1868]

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Правда», 1868, № 22, стор. 258 – 259, під псевдонімом «Гетьманець». Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 39.