Вечірня

Михайло Старицький

Ніч насунулась, на небі

Зоря засвітила.

Людські сльози і турботи

Соном оповила.

Люди сплять; усюди тиша,

Тиша та темрява…

Тільки в церкві нашій вбогій

Ще іде відправа.

Заверну лишень туди я,

На святу вечірню,

Та розважу свою душу,

Душу незагійню.

В церкві сумно; ледве сяють

Променем тлумливим

Де-не-де свічки воскові;

Голосом журливим

Дяк прочитує молитви;

Слухають їх мовчки,

Кладучи хрести на груди,

Два діди в куточку;

Перед образом святої

Матері-цариці

Тихо плаче навколішках

Одна молодиця…

І в очах такая віра

І таке благання,

Мов остання та молитва –

Першеє бажання!

Чи ти молишся так палко

За свою дружину?

Чи вже мати, – то прохаєш

За рідного сина,

За сокола вродливого,

Прохану дитину?

Далеко він, не вернеться, –

Марно на чужину

Гадками ти літатимеш…

Або, може, діти

Від холоду та голоду

Плачуть, неповиті;

Малесенькі, дрібнесенькі –

Нема запомоги,

Й за їx дрібними сльозами

Ти благаєш бога?

Або, може?.. Хто загляне

В те чужеє горе?

І німе воно й глибоке,

Як те синє море.

По щоках тільки по блідих

В тебе ллються сльози

Та від туги гнеться стан твій,

Мов од вітру лози!

[1868]

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Правда», 1868, № 28, стор. 331, під псевдонімом «Гетьманець». Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 40 – 41.