«Росте долом березина...»
Анатолій Свидницький
Росте долом березина,
На ній гнучкі віти
На кріпака-невільника
Та на його діти.
Обчімхали берізоньку,
Тільки стоїть цівка;
Терплять батьки й матінки,
И парубок, і дівка.
Нема гілля на березі –
З лози різки ріжуть;
А кріпацьку кров різану
Собаки не злижуть.
Не розмиє дробен дощик.
Не замете снігом;
Не покрила божа пам’ять
Людські муки сміхом.
Зашуміла гай-діброва,
Гуде полем чутка:
Мине панство і підданство.
Буде воля – й хутко.
Буде воля, шматок поля
І своя хатина.
Звеселилась неволенька,
Як мала дитина.
Пішов гомін дорогами
І по бездорожжі,
Й понад Дніпро, й поза Дніпро,
І по Запорожжі.
Поніс вітер темним лісом,
Буря густим гаєм,
Тиша степом, роздолами,
Аж в небі лунає.
Звеселилась неволенька:
Будем в щасті жити:
Будем мати свою хату
І жупани шиті.
А як вийдем на роботу, –
Своя нива – море;
Своє жнемо, своє сієм,
Своє собі орем;
Своє собі на тік звозим,
Своє помолотим;
Своє зерно, хліб печений,
Свої околоти;
Своє триння і солома,
Своя стерня в полі.
Своя праця, свої гроші –
Карбованці голі…
Задзвонили напровесні,
Прочитали волю;
Закрякали крюки чорні
На селах і в полі.
Задумалась березина:
Віти ж мої, віти!
За живее зачепили…
Де ж мені вас діти?
Поріжуть вас, мої віти,
На різки, березки!
Посхніть лучче, дрібні мої,
Бо вже біда близько.
Посхніть лучче, та ще й хутче,
Поки нема з’їзду;
Поки нема розмежовки,
Підете на гнізда;
А так… а так… Віти мої!
Де мені вас діти?
Люде добрі, правдивії!
Поріжте, спаліте!
Не слухали дрібні віти,
Ні добрії люде;
Задумалась неволенька:
«Що то з того буде?»
Зневажили, не слухають
Щирої поради;
Озвалася неволенька,
Що з волі не рада.
А ні з волі, а ні з поля,
Ні з своєї хати:
Слізьми, крів’ю землю змочем,
А не хочем знати.
Загинемо, замучите,
Або рівні будем:
Чи всі тяглі, чи всі піші;
Ми всі одні люди.
Ми всі рівні в царя, в пана…
Бийте… Ваша воля!
Ми ж нізащо не озьмемо
В своїх панів поля.
Не озьмемо (й не силуйте);
Бо не змога наша.
Хоч бийте нас, хоч милуйте,
На все воля ваша.
Після бога в нас надія
Царя дожидати;
А як помрем, – не діждемо…
Раз родила мати.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Україна», 1924, № 4, с. 97 – 98.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 481 – 483.
Автограф зберігається в ЦНБ, ф. III, № 4075. Це податок до листа А. Свидницького до В. С. Гнилосирова від 21.V 1862 р., в якому йшлося про невдоволення селян царською реформою 1861 р., про їхню відмову навіть під військовою погрозою викуповувати втридорога панську землю і про ілюзорну надію бідняків на встановлення «справедливої» царської волі. Вірш «Росте долом березина…» й навіяний подібними громадськими настроями.
Подається за автографом.
Задзвонили напровесні, прочитали волю… – Йдеться про царський маніфест і «Положення» 19 лютого 1861 р. про скасування кріпосної залежності від поміщиків на під’яремних умовах.
Поки нема з’їзду… – Спірні питання щодо нарізування земельних наділів колишнім кріпакам мали розв’язувати так звані мирові з’їзди (з’їзди мирових посередників), у справедливості яких письменник явно сумнівався.
Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 401 – 404.