Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Труд, подвиг, свято

Кор.РАТАУ. Київ, 9 травня

Червоний прапор, незмінний супутник наших свят… Як і всюди в Країні Рад, 9 травня, в День Перемоги, він з’явився і на будівлі Чорнобильської АЕС. Його підняли ті, хто несе сьогодні вахту, яку з повним правом можна назвати бойовою.

Так, тепер важко, йде робота – титанічна, виснажлива, без права на відпочинок, на перерву. Але ці люди, що пройшли через нелегкі випробування і мужністю своєю щохвилини вершать подвиг, – вже переможці!

Ті, з ким ми зустрілися в місті енергетиків, хто йшов на вахту або повертався з неї, здебільшого молоді люди. Не було в їх біографіях війни. Вона пройшла через життя і серця їх батьків і матерів, посріблила ветеранам голови, в них залишила рани втрат. Та ось настало випробування і для нового покоління. Такого випробування, якого не було навіть на віку у фронтовиків… І в цій небувалій битві ніхто з молодих не злякався, не відступив. Різні роки – сорокові і вісімдесяті, а людина та сама – радянська!

Немає сьогодні в Києві та його околицях жодного обеліска, жодного пам’ятника, біля якого не було б квітів. 9 Травня – цей день належить усім радянським людям. Але за особливим правом – ветеранам війни. Фронтовики наділи ордени, підтягнулись, вийшли на площі й вулиці.

– З святом!

– Щиро дякуємо, – відповідають хором.

У групі ветеранів – високий, стрункий чоловік з погонами авіатора. Мало хто з його однополчан знав, що у льотчика-винищувача Івана Драченка, який по-снайперському збивав «мессершміттів» і «юнкерсів», немає ока. В поданні на звання Героя Радянського Союзу говорилось: «Драченко Іван Григорович, льотчик-штурмовик, кавалер орденів Слави трьох ступенів, зробив 278 бойових вильотів, брав участь в 28 повітряних боях».

– Свято Перемоги, – говорить ветеран, – завжди хвилює, тривожить душу. Несподівано в наше світле торжество вдерлась біда, яка прийшла з Чорнобильської АЕС. Ми, ветерани, гостро переживаємо те, що трапилось, готові кожної хвилини стати поруч з тими, хто героїчно трудиться в Прип’яті. Знаємо: хто був у ті години і хвилини на АЕС, один був вартий ста. І так само, як на війні. Викликали вогонь на себе. Доводиться лише дивуватись, як могли там, на Заході, так перекрутити події на станції! Скільки викривлень, злостивості, а часом і зловтіхи. Це – не по-людському, це не гуманно. Адже це – лихо спільне. Ніхто від подібного не застрахований. В ту війну ми разом били фашистів. Забути це, значить зрадити бойового соратника.

Ось зібралися ветерани Сталінградсько-Київського танкового корпусу. Сивий чоловік з погонами полковника на плечах пояснює: я – Родик Леонтій Васильович. Зараз підемо в музей Великої Вітчизняної війни.

У парку Слави багато колишніх фронтовиків, підходимо до літньої невисокої жінки. На її платті два знаки: ліворуч – медаль «За відвагу», праворуч – гвардійський значок. В руках вона тримає плакат. На ньому кілька разів повторюється одна фраза: «Бережіть фронтовиків!»

– За що медаль? – спитали ми.

– Форсування Дніпра і Прип’яті. Це – на північ від Києва.

– Чому такий плакат у вас?

– Я щороку 9 Травня виношу його, – відповідає Поліна Григорівна Рудман, пенсіонерка, колишня працівниця Держбанку. – Нас лишається дедалі менше.

– Ви знаєте, що відбувається зараз у Чорнобилі?

– Знаю, читаю газети, дивлюсь телевізор. Як тепер кажуть – маю інформацію. У нас у Києві спокійно. І мене запросили на медпункт, перевірили на радіацію. Все в мене чисто. Ось тим, хто тепер там, на станції, мабуть, важче. Скажу, що і нам на фронті було, ой, як нелегко. Саме в тих краях наша частина форсувала річку. Там і «За відвагу» одержала, там і поранило. Там і війна для мене скінчилась.

…Крізь суворі випробування пройшли оці молоді енергетики – електромонтер А.Жильцов, старший оператор В.Івохін, начальник зміни реакторників цеху № 1 М.Сєрков. Усі вони з Чорнобильської. Закінчилася зміна, зроблено медичне обстеження. Позаду лазня, зміна одягу, обід. Тепер відпочинок. Хлопці перебувають за 30-кілометровою зоною. Найкращі пансіонати, будинки відпочинку надані тепер цим хлопцям. Тут же – старший майстер М.Походня, електромонтер М.Бабеша, начальник цеху теплової автоматики і вимірів Г.Роньшин.

– Ви відчуваєте себе на передовій? – запитуємо.

– Почуваємо себе нормально, а ось щодо передової… Не знаю, – говорить М.Сєрков. – На фронті, вважаю, буде складніше… От ті, що боролися з ушкодженням на четвертому, то – справжні герої.

– Стомилися?

– Є трохи.

– Роботи ще багато?

– Вистачає.

Небалакучі ці хлопці. Згодом, коли ми прогулювалися по парку, старший майстер Володимир Лискін признався:

– Зрозуміло, стомлюються хлопці. Кожна операція, кожен прийом, кожен крок вимагають старанного осмислення. Тут помилитися не можна. Та й роботи ведуться цілу добу.

Сьогодні ця зміна відпочиває.

– Не виводь цих людей із «зони», вони десятки годин працюватимуть, – говорить секретар тимчасової партійної організації М.Столяревський. – Ми всі чудово розуміємо, що робимо і чого чекають від нас. Тому всі і рвуться в «бій».

У бій… І знову подумалось про війну. Живе нині в Києві 70-річний Герой Радянського Союзу Семен Прокопович Сєрих. Все частіше навіщають ветерана хвороби. Даються взнаки старі рани. В тих краях, де тепер ведуть роботи по усуненню аварії ці молоді люди, проходив бойовий шлях героя. Гідна подиву його біографія! Замполіт завжди був там, де вирішувався успіх битви. У березні 1942 року політрук роти, замінивши пораненого командира, з гранатою в руці підняв бійців в атаку на висоту. Ставши замполітом батальйону 1-го стрілецького полку 99-ї стрілецької дивізії, натхненним більшовицьким словом, особистим прикладом вів солдатів на подвиги. Не раз партійний квиток комісара Сєрих був обагрений кров’ю. 24 поранення налічать лікарі на його тілі наприкінці тієї страшної війни. Тричі його мати одержить похоронки, але він на зло всім смертям виживе. Залишиться служити в армії, виховуватиме молодих бійців.

Сьогодні Семен Прокопович через хворобу не зміг вийти в такий сонячний, святковий, Київ. Ми зв’язалися з ним по телефону, поздоровили з Днем Перемоги, розповіли про тих, хто і в цей день б’ється з підступною небезпекою, і почули таке:

– Ці хлопці в Чорнобилі молодці. Вони переможуть. Я вірю в них.

…Так, важким видався цей День Перемоги для чорнобильців. Червоний прапор майорить над станцією, кличе цих людей до перемоги в нелегкому двобої.

Київська правда, 1986 р., 11.05, № 112 (18595).