3.03.1988 Чи потрібна нам “панглосівська філософія”?
Броніслав Грищук. м.Хмельницький
У повісті французького філософа-просвітителя Вольтера «Кандід, або Оптиміст» є персонаж на ймення Панглос – бездумно-бадьорий чоловічок, що упідлеглив своє життя сумнівному принципові: «Усе, що робиться в світі, робиться на краще». Хоч би які випробування випадали на його долю, Панглос завжди життєрадісно виголошував отой сакраментальний свій девіз. Навіть тоді, коли його шию обхопив смертельний зашморг…
Сей оптимістичний персонаж вольтерівського твору, що його довелося студіювати в університетському курсі зарубіжної лігератури понад чверть віку тому, персонаж, про існування котрого я, здавалося, назавжди забув, раптом виринув із глибини пам’яті 9 лютого 1988 року, о 21 годині 50 хівилин, коли на республіканському телебаченні почалася передача «Атомна енергетика України».
Не переповідатиму сюжету – він, либонь, і на повній газетній сторінці не вмістився б. Не називатиму учасників діалогу – вчених-енергетиків та телекоментатора: на жаль, не здогадався записати їхні прізвища та високі титули. Скажу тільки, що проголошувані вченими ідеї, прогнози, тлумачення трагічних чорнобильських подій, перспективи розвитку атомної енергетики мйжна у сконденсованому вигляді звести до формули: «Усе, що робиться на Україні в плані підвищення енергоозброєності, робиться, безумовно, на краще».
Учасники «дискусії» (беру це слово в лапки, бо ніякої дискусії не було, а наївно-риторичні запитання ведучого передбачали виключно оптимістичну відповідь) з гордістю говорили, що жодна республіка в СРСР не має стільки реакторів, скільки має їх Україна, що із введенням у дію нових потужностей на Хмельницькій, Кримській та інших АЕС цих реакторів стане ще більше. А щодо наслідків… Даремні тривоги! Все буде гаразд!
Розмова велася невимушено, з поблажливими усмішечками, жартами, з непохитною переконаністю в тому, що прискорене продовження будівництва атомних реакторів на Україні – процес неминучий, вкрай потрібний, без нього неможливо обійтися так само, як без хліба, повітря, води… Дуже шкода, що вся ота оптимістична патока лилася з екрана в мільйони осель, а мільйони мешканців цих осель пасивно «споживали» її, не маючи можливості запитати вчених мужів, на чому, власне, тримаються їхні мажорні запевнення. Може, на знищених соснових лісах Хмельниччини, де після введеного в дію першого реактора мають стати до ладу ще сім? Може, не порожніх, висохлих до дна криницях у селах Старокостянтинівського, Славутського та інших районів?
І, зрештою, чому це організатори передачі запросили перед очі телеглядачів тільки оптимістів? А де ж їхні опоненти? От хоч би автори опублікованої “Літературною Україною” (№ 3, 1988 р.) статті «А який прогноз на завтра?», статті, в якій зі знанням справи, з громадянською пристрасністю, тривогою, болем сказано не тільки про морально-економічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, а й переконливо обгрунтовано недоцільність розширення Ровенської, Хмельницької, Південно-Української атомних електростанцій. Кому потрібна оця словесна гра в одні ворота? Доки вчені вважатимуть, що телеглядачі байдуже проковтнуть будь-яку підсолоджену пілюлю (наприклад, отаку, запропоновану одним із учасників передачі: «Не турбуйтеся, на Україні поки що можна жити спокійно!») і ляжуть спати з ясною усмішкою на устах? Пора вже усвідомити: ті, кому адресована телепередача, – не дебіли, не кроманьйонці, а нормально мислячі істоти. Вони здатні порівнювати, аналізувати, робити висновки, передбачати. Вони не мають жодних підстав більше вірити учасникам студійної розмови, ніж автором статті в «ЛУ» – академікам, ученим, до думки яких прислухається увесь цивілізований світ, спеціалістам різних галузей знань, котрі не просто втовкмачують громадськості думку про те, що атомний кіловат дешевший від будь-якого іншого, «патріархального» (хоч ціна чорнобильського кіловата усім добре відома), а розглядають проблему з урахуванням усіх можливих наслідків – економічних, екологічних, моральних, навіть політичних. Розглядають, власне, з позицій, викладених у недавній постанові Центрального Комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про докорінну перебудову справи охорони природи в країні».
А що ж учасники телепередачі? Ведучий запитує: «Можно, я задам вам дурацкий вопрос?». І вчені поблажливо дозволяють: задавай, мовляв, адже сценарій разом готували, все одно буде заспокійлива відповідь! І пішло-поїхало… Перспективи – райдужні, майбуття – щасливе. А уроки Чорнобиля? Що ж, уроки повчальні. На цій помилці всі ми вчимося. Й будемо завтра вчитися. Наприклад, у зоні створено заповідник, своєрідну лабораторію по вивченню наслідків атомних аварій. Ми від них, певна річ, гарантовані, а от французи, бельгійці, чиї атомні станції виробляють майже половину власної електроенергії, матимуть чого повчитися в заповіднику. Приїжджайте, панове капіталісти, хлібом-сіллю вас зустрінем, файну пісню заспіваєм. Бо ми ж такі. Бо ми навіть удвох на три голоси співаємо, коли прокидається в душах наших щось атавістичне, щось пісенне. Бо ми ж моголи, моголи… Інші онде за чистоту Байкалу чубляться, за річки північні, за тайгу і тундру. А ми заповідники створюємо. Чорнобильський – перший. Не дуже, правда, великий, але є де експериментувати…
Хочу сказати ще одне. Учасники телепередачі розмовляли хоч і не по-українському, зате а незнищенним «малороським» акцентом. Той, хто досконало володіє російською мовою, слово «радиация», ніколи не скаже м’яко, а, дотримуючись орфоепії, неодмінно вимовить його так: «радиацыя». У зв’язку з «орфоепією» подумалося: нехтування рідною мовою, зневага до неї, хоч і не в кожному випадку, але часто-густо спричиняють і неповагу до рідної землі. До її народу. До її культури. До її річок, морів, лісів. До усіх її матеріальних і духовних скарбів.
Літературна Україна, 1988 р., 3.03, № 9 (4262).