Франсуа де Шасполь (1676)

Луняк Є.

З праці Франсуа де Шасполя
«Історія великих візирів» (1676)

Про польсько-козацько-татарську війну 1666-1671 рр. та роль у ній Дорошенка

Р. 287. – Трон був вакантним після зречення короля Яна-Казимира, котрий,

Р. 288. – втомившись від державних справ, наважився знову надати своїм підданим право обрати іншого короля. Багато володарів претендували бути обраними, але жоден не проводив таких сильних інтриг, як великий князь Московії. Він хотів покласти цю корону на голову свого сина. Допомога, яку він надав полякам для відбиття татар, котрі вторглися на їхні землі з величезною армією, здавалося б, сприяла його претензіям. Він сподівався, що інтриги з Дорошенком, генералом козаків, нададуть йому голоси всіх станів; проте обрання князя Михайла Вишневецького показало йому, що угруповання Собеського, великого маршала Польщі, перебуває у великій силі, бо дбає про благо королівства. Тож побачивши вивітрювання своїх очікувань, він відмовився захищати інтереси Польської Речі Посполитої і дав зрозуміти цим, що його власні потреби його займають більше, ніж польські, тобто більше, ніж альянс, укладений з поляками. Однак він був не єдиний, хто мав незадоволення

Р. 289. – бачити знищення своїх надій. Дорошенка спіткала така ж доля. Він зв’язався так сильно з інтересами великого князя, що не міг стримати свого розчарування, коли вони луснули. Він був одним з наймогутніших і найамбіційніших людей королівства. Він не хотів задовольнитися тією пошаною, яку Собеський йому виказував, ставши великим маршалом. Його ревнощі змушували його шукати будь-якого приводу, щоб зменшити вплив свого противника. Отож, він протистояв всьому, що той намагався зробити. Цього було досить, щоб Собеський забажав стати в ряди шляхетської партії, яка не могла зі своїх власних інтересів і інтересів королівства, підтримати обрання князя Московії, щоб змусити Дорошенка проводити протилежну справу та сприяти намірам великого князя, забезпечивши йому найбільшу можливу кількість голосів. Однак, не маючи успіху в цих переговорах і побачивши, як новий король справедливо оцінює достоїнства та доблесть Собеського, що було цим малим маршалом сприйнято як нездолану перепону для своїх амбіційних проектів; розуміючи

Р. 290. – з іншого боку, що його почали самого підозрювати в шкоді держави, та побоюючись, щоб його особисто не було покарано як бунтівника й порушувача загального спокою, він прийняв рішення шукати собі розраду в заколоті та випробувати свою фортуну в зраді власному королю та своїй батьківщині. З цією метою він перетягнув на свій бік головних начальників провінції бунтівних козаків, яка називається Україною, тобто на слов’янській мові – «окраїною»; це ж ім’я приписують також ще двом провінціям. Маючи велику владу та багатьох товаришів, він зголосився на повстання. Для кращої підтримки свого задуму, він пішов до Константинополя просити Великого Правителя завоювати цю провінцію. Він переконав того, що це вірний засіб, щоб тримати на ланцюгу всіх поляків, котрі так часто притягували його сили, і навіть підкорити все їхнє королівство, коли виникне гарна нагода. Він обіцяв тому передати спочатку найкращі міста, розуміючи бажання Його Високості [тобто султана – Є. Л.] відправити армію для підтримки своїх

Р. 291. – намірів. Великий візир був дуже радий скористатися цим приводом, щоб зайняти чимось війська, котрі з такою легкістю могли збунтуватися, а також відплатити за певні нечемності, які султану були виказані в Польщі. Тож він повідомив татарам, щоб ті готувалися до війни з поляками і прийшли б незабаром на з’єднання з військом, котре виступить під проводом анатолійського та боснійського пашів. В той же час він віддав наказ двом іншим пашам – албанському та романському – поєднатися з господарями Молдавії та Валахії, яких також вирішив відправити на цю війну.

Похід стількох військ переполошив Польщу. Король Михайло негайно зібрав десь 50 000 чоловік, щоб протистояти цій величезній армії, яка збиралася вдертися до його володінь і загрожувала їх повністю зруйнувати. Але, незважаючи на зроблені застереження й опір, які його загони могли зробити, вони не мали змоги завадити османам заволодіти

Р. 292. – Кам’янцем, котрий завжди розглядався як неприступна фортеця, та підкорити собі Українську провінцію.

Chassepol François de. Histoire des grands vizirs Mahomet Coprogli Pacha, et Ahcmet Coprogli Pacha. Celle des trois derniers Grands Seigneur; de leurs Sultanes, & principales Favorites, avec les plus secrettes intrigues du Serrail. Et plusieurs autres Particularitez des Guerres de Dalmatie, Transilvanie, Hongrie, Candie, & Pologne. Avec le Plan de la Bataille de Cotzchin. – P.: Chez Estienne Michalley, 1676. – /IX/+303+/XI/ р.

Про військові кампанії Яна Собеського в Україні у 1674-1675 рр. та діяльність Дорошенка

Р. 84. – Цей володар [кримський хан – Є. Л.] наказав виступати більшій частині своїх військ під проводом султана-нураддіна [132] у напрямку Поділля і наказав генералу Дорошенку виступати водночас зі

Р. 85. – своїми козаками, щоб налякати поляків можливістю нового вторгнення. Але великий Собеський вирішив упередити варварів. Він відправив воєводу руського з 5 000 вершників у бік Кам’янця, щоб припинити розорення, які продовжував чинити гарнізон цього міста, та захопити міст через Дністер, котрий охоронявся татарами. Цей воєвода виявив таку швидкість і здійснив свій перехід так скоро, що захопив невірних зненацька, відбив у них обоз з продовольством, зібраним по селах для харчування кам’янецької залоги. Проте король на чолі своєї армії взяв шлях на Україну, маючи намір розгромити татарського хана та

Р. 86. – Дорошенка, які вже просунулися сюди досить глибоко. Однак, повідомлені про підхід поляків, ті відступили. Хан взяв шлях до Криму, щоб захищати його від нашестя калмиків, і залишив завдяки своєму відходу свободу дій польському королю у здійсненні намірів проти Кам’янця, який тим було вирішено атакувати. Тож цей правитель направив сюди кілька загонів, щоб оточити місто й завадити туркам провести сюди будь-який обоз. Однак, розсудивши, що дана фортеця була знову укріплена невірними, де ті мали 8 000 яничарів і володіли нею вже досить довго, він вирішив почати облогу Бара, у якому знаходилася сильна турецько-татарська залога,

Р. 87. – котра виявляла бажання захищатися тут до останньої крайності. Король не полишав свого наміру швидко заволодіти цим містом і скористатися з того жаху, який його присутність викликала повсюди. І дійсно, загони, котрі формували пересувний табір в околицях Бара (Baar) і робили наскоки в сусідні землі, що спричиняло значні незручності, якнайшвидше відступили при перших чутках про наближення великого Собеського. Цей володар негайно наказав більшій частині своєї армії оточити місто, а сам вирушив на чолі решти, щоб зустрітися з загоном татар і козаків-липків [133] (Cosaques de Lipke), котрі були колись залежні від польської корони, але згодом

Р. 88. – відокремилися, і які йшли на допомогу цьому місту під проводом султана Алі-Гірея, котрого хан відправив з 10 000 людей на підтримку Дорошенка. Проте цей татарський князь не зміг нічого вдіяти через присутність польського короля. Той переслідував його, порубавши на шматки перед цим його авангард. Потім великий Собеський, йдучи за ним ще деякий час, переможно повернувся до облоги, яку знайшов дуже вдалою, бо кавалерія, яку він залишив для оточення міста, атакувала те, не очікуючи на підхід піхоти. Отже, обложені, вражені такою рішучістю нападників, відкрили вогонь, забравши нашвидкуруч

Р. 89. – свої пожитки та коней у цитадель. Однак польська кіннота вдерлася сюди з шаблями наголо, придушивши вогонь з такою швидкістю й у такому порядку, що втрати не були значними. Інфантерія, прийшовши сюди, розквартирувалася і почала копати траншеї, просунувши їх за короткий час так далеко, що мінний прохід було підведено аж до замку. Було закладено міну, до якої ось-ось мали піднести вогонь і віддати наказ про штурм, коли прибув король. Він наказав одночасно підірвати міну і повести штурм драгунам, котрі спішилися. Ті хоробро витримали несамовитий вогонь обложених і, не очікуючи піхоти,

Р. 90. – яка йшла по їхніх слідах, взялися з таким завзяттям до цієї справи, закидаючи неприятеля бомбами й гранатами, що той був змушений здатися на милість переможця. Багато польських офіцерів розсудили за доречне, оскільки гарнізон був складений з татар, які були колись підвладні Великому князівству Литовському та являлися підданими Корони, щоб король вчинив з ними з найбільшою суворістю, показавши приклад іншим бунтівникам. Однак цей володар милосердно скористався своєю перемогою. Він пробачив татар, яких перебувало тут числом до 2 000, і які кинулися йому в ноги, запевняючи у своїй вірності та прохаючи дозволу

Р. 91. – пристати до його військ. Це було їм дозволено, їх залучили на свою службу і поділили поміж литовських загонів, а їхніх жінок і дітей було уведено. Король відправив до татарського хана управителя цього міста бея Маньовського, одного з найбільших начальників у Криму, й наказав проводити до Кам’янця турків, які тут знаходилися.

Після захоплення міста Бар непереможний Собеський взяв шлях до Могилева (Mohilow). Однак щойно полковник Гоголь (Hokol), який командував тут повсталими козаками отримав звістку про його похід на чолі переможної армії, як надіслав тому ключі й прийшов припасти до його ніг, щоб просити прощення, пропонуючи королю штандарти та прапори,

Р. 92. – надіслані йому турками. Він привів з собою також п’ятьох визначних офіцерів, котрі принесли присягу на вірність, а також комісарів ворожої армії, які прибули сюди поклопотатися про забезпечення хлібом для харчування на час зимових квартир. Король, заволодівши цим містом і його замком і розташувавши тут гарну залогу, захопив також Брацлав (Bratzlaw) і Немирів (Niemerik), які здалися за прикладом Могилева. Потім він пішов до Немирова [134] (Niemerao), дізнавшись, що татарський корпус у 20 000 чоловік під орудою султана Алі-Гірея, став на постій поблизу цього міста. Він вирушив у похід на чолі 10 000 вершників і 15 000 драгунів, не взявши ніякої піхоти,

Р. 93. – залишивши все своє майно у полі, щоб мати змогу рухатися з найбільшою швидкістю. Проте він дізнався дорогою, що вороги завбачливо втекли й пройшли, не зупиняючись, десь 15 льє, а більша їх частина навіть покидала свою зброю, щоб рятуватися якомога швидше. Жах, який султан Алі-Гірей відчував перед великим Собеським, котрий його розбив за два роки до того у бою, змушував того уникнути битви і розсудливо втекти. Тож король мав зіткнення лише з кількома людьми з ар’єргарду, котрі всі були або перебиті, або взяті в полон. Він наказав розташувати свої війська

Р. 94. – в долині перед Немировом, мешканці якого прийшли запевнити його у своїй покірності, зустрівши хлібом і сіллю, що було знаком миру та підкорення, згідно звичаям цієї країни. Він не мав певних звісток про місце перебування татар, і, ставши під прикриття лісу, розіслав загони, щоб отримати новини, заборонивши розпалювати вогні впродовж ночі. За три дні по тому він, нарешті, дізнався, що вороги обложили замок за кілька льє звідси; це змусило його якнайшвидше здійснити довгий перехід, по завершенню якого його авангард зустрівся з татарським загоном і почав його переслідувати, перебивши багатьох і привівши

Р. 95. – полонених до короля, які повідомили, що основні сили ворожих військ, що розташовувалися між Пеньківкою (??? – Penporania) та Печерою [135] (??? – Petyore), віддалилися і стали на постій неподалік лісу. Король, відповідно до цієї звістки, рушив на ворога й отаборився з наближенням ночі. Наступного дня, за три години до світанку, війська перейшли в рух. Вранці мешканці міста Погребки (Dokrebieks) прийшли підкоритися королю; а невдовзі після них те ж саме зробили жителі Цибулева (Sibulowa), яких супроводжували руські священики в церемоніальному одіянні з хрестом, корогвами та євангельськими книгами. Вони запевнили, що татари з обережністю відступали цілу ніч, виказуючи неабиякий жах

Р. 96. – від зустрічі з Його Величністю. Ця річ підтверджувалася вогнем, яким вони підпалили фураж, що простягнувся на відстань більш ніж 4 льє. Це був їхній звичай подавати сигнал всім іншим загонам поспішати на з’єднання. Король волів продовжувати свою путь, щоб знайти їх, проте видалося неможливим з ними зустрітися, бо вони відступали з такою швидкістю, що султан Алі-Гірей навіть покинув частину своєї здобичі, щоб тікати з більшою легкістю. Цей татарський князь вже мав дві нагоди відчути на собі доблесть великого Собеського, коли той був ще тільки великим маршалом Польщі, тож не наважувався більше випробовувати свою долю у зустрічі з ним, побоюючись удачі того. Його загони

Р. 97. – лякало саме ім’я Собеського. Таким чином, коли його втеча виявила переконливу перемогу цього великого монарха, той зупинився поблизу Брацлава (Braslavie), котрий був містом, розташованим у країні щедрій і родючій. Король відрядив кілька загонів, щоб ті наблизилися до Кальника, столиці України (Kalniek, Capitale de l’Ukraine), розділеного на три окремих міста великими ровами, котрий перебував у заколоті вже 27 років і всередині якого знаходилося більше 20 000 добре озброєних козаків і більше 60 000 мешканців. Вони вимолили милість короля і відкрили свої ворота перед його драгунами, які увійшли сюди з багатьма офіцерами. Останні знайшли тут народ, зайнятий вдячним богослужінням

Р. 98. – милостивому Господу, провидіння якого їх повернуло під законну владу свого повелителя. Духовенство виголосило святкову промову на адресу руського воєводи і прийняло присягу на вірність разом з усіма мешканцями, котрі урочисто відмовилися від усіх угод, укладених до того з турками й татарами. Незабаром вони отримали нові ознаки ласки від короля, такого милосердного, щоб їх пробачити після такої довгої непокори.

Упокорення цього важливого міста привело й решту України під його владу. Тож у Дорошенка, генерала повсталих козаків, не залишалося більше жодних значних міст крім Чигирина (Czekrim) та Ставища (Bravische) від

Р. 99. – Поділля до Бористену. Цей генерал, вражений і наляканий такими великими успіхами короля, залишив місто Паволоч (Powalaks), яке передав своєму брату і відійшов до Чигирина, щоб бути в більшій безпеці. Але Андрій Дорошенко теж швидко покинув це місто, довірене йому його братом, яке було негайно зайняте князем Радзивіллом, малим генералом литовським. Отже, захоплення цього міста та міста Рашкова (Roskowa) позбавило будь-якого сполучення, яке турки могли мати з Кам’янцем, і король планував його атакувати. Проте пора року була вже пізньою, тому він розмістив частину військ так, щоб перекрити шлях

Р. 100. – кожному обозу, який міг би надати цю підтримку, і вирушив до Брацлава, де розподілив своє військо по всій Україні на зимові квартири, щоб не покладати обов’язок з його забезпечення на королівство і щоб мати змогу протистояти противнику, якщо той наважиться розпочати кампанію.

Хоча ця провінція була сповнена харчів і припасів, турецькі та татарські загони впродовж усієї кампанії не дозволяли королівським військам відчувати себе тут затишно. Попри все король вирішив залишатися на своїх квартирах, хоча йому не було надано жодних військ з Литви, які покинули його під час цих завоювань,

Р. 101. – котрі не були продовжені через їхню відсутність…

Р. 104. – Перемоги, одержані цим героєм, були такими значними, що татари, будучи налякані так само як і турки, полишили майже всі міста, зайняті ними в Україні. Перші відступили до Криму, а другі – до Валахії та Дунаю. Поголоска про ці героїчні звершення змусила великого князя московського відправити комісарів, щоб вести переговори з Польщею і укласти статті про союз,

Р. 105. – сподіваючись на те, що ця думка отримає тут добру віру. Тож король відправив і своїх комісарів до Ладижина (Ladzin), який було обрано для ведення переговорів, наказавши, насамперед, вимагати від міністрів [136] царя виконання договору, укладеного в Андрусові (Andraszow), за яким московити зобов’язувалися повернути полякам в 1670 р. Київ з містом і фортецею, Смоленськ і ще кілька інших міст, проте не зробили нічого з того, про що було домовлено.

Татарський хан, побоюючись, щоб результат цих переговорів не обернувся проти нього, не гаючи часу, повідомив про них Порту. Проте поляки не змогли укласти жодного

Р. 106. – союзу з московитами, який би не спричинив їм жодних збитків. Королю належало відправити гінця до великого візира, запевняючи останнього в тому, що цей посланець цілком налаштований на мир і треба лише почекати депутата для його укладення. Король, який найпалкіше бажав побачити відновлений мир на попередніх вигідних умовах, щоб дати відпочинок своїм людям і повернути славу своїй нації, відправив двох шляхтичів: одного до Великого Правителя, а іншого – до його першого міністра, з докладною інструкцією про інтереси та вимоги Польської Речі Посполитої.

Попри все король волів залишатися в Україні до тих пір, доки мир, на який так довго очікували,

Р. 107. – не буде укладено з невірними, або ж доки він не підкорить собі всю цю провінцію і приведе Дорошенка до своєї покори. Відступ татар привів цього генерала у великий розпач. Він відрядив кур’єра до великого візира, прохаючи того про допомогу у скрутному становищі, в якому він опинився, та повідомляючи султана-нарадіна, що якщо йому негайно не нададуть татарського війська, достатнього для того щоб зупинити просування польського короля, він змушений буде, зрештою, здатися й повернути тому міста, котрим поки що володів. І дійсно, цей бунтівник уже перебував у відчаї, маючи потребу захищатися довгий час, і навіть розмірковував про сторону, до якої йому належало пристати. Те, що йому

Р. 108. – здавалося найкращим і найбезпечнішим, це повернутися до виконання свого обов’язку. Проте страх не дозволяв йому прийняти цю милість і змушував сумніватися у тому, що він її отримає, якщо попросить. Дізнавшись про це, король вирішив розвіяти таку недовіру, відправивши з доброї волі двох шляхтичів із запевненнями, що він прийме все те, про що вони домовляться з тим. Ці переговори мали весь той успіх, на який варто було сподіватися. Один з цих посланців повідомляв, що Дорошенко виявив надзвичайну радість, коли дізнався про прощення, яке погодився надати йому король, і навіть передав останньому свою шаблю, запевняючи, що завжди користувався нею тільки для служби Його Величності. Він обіцяв

Р. 109. – відрядити турків, котрі знаходилися при ньому, і наказав своєму брату, розпустити тих, що перебували в загонах, якими той командував. Він збирався якнайшвидше кинутися в ноги королю, щоб виконати ті умови, які з його милості ним були отримані. Крім цього, він написав королю, що молить його про милосердя, що повертається до покори, що саме його він визнає за свого господаря та повелителя, що він спокутує всі зроблені провини своєю службою, що він довіряє тому своє життя, якщо Його Величність розсудить за достойне ним скористатися. Він наказав передати цього листа Грабовському (Гребенецькому – Гримбашевському – Грембецькому – ??? – Grabouvekenski) [137], одному з повстанських ватажків. Вислови, які містилися тут, були такими шанобливими, що король був ним розчулений.

Р. 110. – Послання завершувалося побажаннями збереження його священної особи і зростання його влади та його слави. Однак всі ці слова покори, всі ці прекрасні висловлювання не супроводжувалися жодною справою. Цей генерал був від природи слабким і непостійним, людиною без віри, він піддався сподіванням, які були йому навіяні татарами, та щедрим обіцянкам, що супроводжувалися багатими подарунками, отриманими ним від великого візира. Так, залишаючись у стані бунту, він зловживав довгий час терпінням короля та великодушними дарами, які йому були зроблені, продовжуючи попри все виявляти ті ж самі сентименти і виправдовуючи зволікання з виконанням

Р. 111. – своїх запевнень тим, що він змушений підтримувати поки що добрі взаємини з турками й татарами і лише чекає нагоди, щоб шанобливо вивільнитися від їхньої протекції та розірвати взаємини, котрі він мав з ними.

Візир Азем, дізнавшись про все, що відбулося в Україні, про зроблені там завоювання польського короля, про засідання його міністрів і представників великого князя московського у Ладижині, про переговори, котрі вів цар з імператором [австрійським – Є. Л.] і шахом [перським – Є. Л.], до якого навіть відправив послів, пропонуючи наступальну й оборонну лігу проти Великого Правителя,

Р. 112. – розмірковував про засоби, щоб завадити цьому альянсу, який йому здавався вкрай важливим, і сплутати наміри стількох впливових ворогів. Проте найбільшою турботою цього великого міністра було відлучити польського короля від інтересів великого московського князя. З цією метою він наказав татарському хану підтримувати завжди вигляд сподівання на мир і запевняти, що Великий Правитель почне переговори про нього за його посередництва. Він наказав також йому присунути якомога більше татарських загонів до кордонів, щоб тримати на ланцюгу московитів.

Уривок з глави
«Історія султанші Гюлістан» [138],
де йдеться про султанш-русинок

Р. 133. – Ім’я, яке було дане цій султанші, означає «трояндове поле» і чудово підходило їй, оскільки її риси були довершеними. Вона походила з Русі, саме тому її називали також «Русса», «Роксана» чи «Роксолана», так само як і обох фавориток султанів Сулеймана Великого та Мурада ІV, котрі стали такими відомими завдяки своїй пихатості й ревнощам. Ця султанша була не менш вродливою,

Р. 134. – ніж дві інші з таким же іменем. Запевняють навіть, що вони походили з одного роду, і відзначали багато подібності між їхніми портретами, які дозволяють з легкістю судити про близькість походження цих трьох султанш з однієї нації. Гюлістан мала такі ж правильні риси, як і Роксолана, яка відзначалася найдосконалішою вродою в своєму столітті і яка змусила своїми чарами султана Сулеймана одружитися з нею, всупереч всім максимам османських імператорів, які вважали, що недостойне поводження великого Тамерлана стосовно дружини Баязета, переможеного ним і захопленого у полон з усією своєї родиною, не дозволяє їм більше одружуватися з будь-якими жінками у формах їхньої релігії та мати тільки

Р. 135. – улюблених невільниць, діти від яких не втрачали права бути визнані законними. Вона мала таке ж виразне чудове обличчя, однакового кольору, з чарівними очима, приємною посмішкою і трохи попелястим волоссям. Шия і руки виділялися такими ж рисами. Вона мала подобу, поводження, рухи й дії подібні до тих, які були притаманні й Роксані, фаворитці султана Мурада, про історію якої я вже говорив у першій частині цього твору. Крім цих рідкісних переваг, Гюлістан переважала тих добрими якостями свого розуму та душі. Ті дві султанші не менше ніж винятковою красою відзначилися своєю жорстокістю й підступністю.

Р. 136. – Наприклад, Роксолана не тільки зловживала любов’ю та релігійністю великого та шляхетного Сулеймана, щоб досягнути найвищого ступеня слави, який її так надихав, але й, щоб задовольнити притаманну їй пиху та насолодитися своєю ревнивою люттю, вона працювала над руйнацією всього османського дому й змушувала імператора Сулеймана своїми злочинними інтригами та зрадами, самому приносити своїх власних дітей у жертву ненависті цієї віроломної повелительки.

Хоча Роксана не отримувала такого ж шанування від султана Мурада, попри все, вона також мала нагоду стати господаркою його бажань, і на доведення

Р. 137. – цілковитої довіри, якою вона теж користувалася, змогла добитися загибелі двох братів і сестри цього володаря, які робили їй перешкоди у її згубних прагненнях. Вона навіть брала участь у змові проти цього легковажного й дуже закоханого султана, який змушений був власноруч вбити через її зловживання цю невдячну й жорстоку фаворитку. Але чарівна Гюлістан була далекою від справжнього варварства та злості, яку мали ці дві султанші-правительки. Вона мала серце безмірно щедре, людяне й добродушне. Всі її бажання були скромними та розумними, і, якщо вона просила щось у Великого Правителя, то в її бажаннях не було жодної користі.

Про Мустафу-Чулогли, сина яничара-русина, який зробив стрімку кар’єру
при дворі Мехмеда ІV

Р. 159. – Свою молодшу доньку, якій не виповнилося ще й десяти років, він [Мехмед ІV – Є. Л.] віддав за Мустафу-Чулогли. Цей фаворит був сином одного яничара з русинської нації. Ось чому його назвали Чулогли, тобто «син війська». Султан був ще дуже молодий, коли побачив якось, як той грає з іншими хлопчаками. Він йому сподобався і бажаючи його мати в своєму сералі, він призначив того кімнатним пажем.

Про гучну перемогу Сірка над татарами в 1675 р.

Р. 175. – Тоді він [великий візир – Є. Л.] надіслав наказ

Р. 176. – Ібрагім-паші, призначеному головнокомандувачем османського війська, вирушати на Україну, де до нього мав приєднатися татарський хан з усіма своїми ордами.

Польський король, будучи попереджений про те, що невірні довгими денними переходами наближаються до Кам’янця, негайно розіслав універсали в усі воєводства, щоб підняти шляхетську кінноту та спрямувати її якомога швидше до кордону. Він наказав генералу Сірку (Czierko) привести до нього, не гаючи часу, козаків із Запоріжжя, які могли б стати йому у великій пригоді для посилення своєї армії.

Цей генерал завжди показував багато старання на службі Речі Посполитій.

Р. 177. – Він відмовився від великих вигід, які Дорошенко, козаки-заколотники, татари та турки йому пропонували, щоб порушити його вірність. Але він волів проявити її і в такій оказії та показати великому Собеському, що достойний поваги та доброго ставлення, яке завжди мав до себе. Він негайно полишив бористенські острови з більшою частиною військ, які зміг зібрати, і, не зупиняючись, здійснив перехід, щоб приєднатися до польської армії. У кількох збройних сутичках він довів свою хоробрість і доблесть на своєму шляху. Тож, дізнавшись, що гарнізон Могилева, який був доволі значним містом на Дністрі лише в 13 льє від Кам’янця,

Р. 178. – занадто слабкий, щоб витримати облогу, яка йому загрожувала, він перекинув туди підмогу та відправив своїх розвідників, щоб дізнатися про сили неприятеля. Йому повідомили, що велике скупчення татар знаходиться за 3 льє звідси між Ладижином і Жашковим, на тому ж Дністрі [139] (entre Ladizin & Zaskou, sur la mesme riviere du Niestre). Дізнавшись у тих, хто приніс йому це повідомлення, чи не були вони викриті противником, і, отримавши запевнення в цьому, він розсудив, що міг би в такому випадку зробити на нього раптовий напад. Тож, зайшовши в ліс разом зі своїми людьми, він приготував там пастку, очікуючи татар. Ці варвари отаборилися за один льє від цього місця і переймалися тільки тим, щоб випасати

Р. 179. – своїх коней у чудовій долині, не виставивши ні постів охорони, ні навіть вартових, не уявляючи собі, що ворог може бути так близько до них. Бравий Сірко надіслав вночі людей захопити «язика», зі слів, сказаних тим, випливало недбальство та безпечність татар. Він наказав двом загонам по 200 вершників у кожному, безшумно увести коней, яких ці варвари випустили попастися на траві числом від 4 до 5 тисяч голів. А потім він задав жару цим неприятелям, котрі, будучи ще заспані, були перебиті, і мало кому пощастило врятуватися, а 500 чи 600 було взято у полон, поміж якими перебувало більш 60 мурз,

Р. 180. – тобто найвищих татарських офіцерів. Переможці, не маючи достатньо сил, щоб приглядати за ними, перебили майже всіх. Ті ж, кого пощадили, були відправлені до польського короля у супроводі 50 козаків і одного посланця від генерала Сірка. Великий Собеський сприйняв цю перемогу з тим більшою радістю, що майже вся Волинь і більш ніж 1 200 бранців, котрих варвари вели до Криму, були там звільнені. Він висловив тисячу подяк козакам і особливо їхньому бравому генералу, якому відправив дорогі подарунки. Новина про цю поразку спричинила таке відчутне горе у татарського хана, що він, полишивши

Р. 181. – одразу намір укласти мир, почав думати про заходи, щоб помститися козакам. Однак, не бачачи жодних легких і переконливих засобів для цього та побоюючись, щоб ця помста не обернулася для нього занадто дорогою, він стримав своє обурення і наказав відправити полковника Гребеня (Greben) з одним гінцем, щоб підтвердити польському королю свої повноваження вести від імені Порти переговори з ним і щоб змусити того негайно вислати своїх комісарів, яких він очікує з великою нетерплячістю для укладення такого давно бажаного миру. А для більшої безпеки з одного та з іншого боку, він просив призупинення бойових дій на три тижні.

Про капітуляцію Дорошенка перед Сірком

Р. 258. – Цей генерал [Дорошенко – Є. Л.] попросив допомоги у Порти. Проте, дізнавшись, що генерал Сірко просувається на чолі своїх козаків, щоб обложити Чигирин, і що армія московитів вже

Р. 259. – перейшла Дністер [140] з тією ж метою, він не захотів очікувати, коли його місто буде захоплене, бо не мав змоги протриматися тут довгий час проти зусиль стількох ворогів. Тож він вирішив йти до Сірка, висловивши йому колишню дружбу, яка між ними раніше існувала, до того, як він вдався до заколоту, та засвідчити тому, що він щиро розкаюється в своєму довгому протистоянні з правителем і заклинає того поклопотатися про милість щодо себе і отримати прощення. А, щоб той не мав сумнівів у його підкоренні, він надав йому певні підтвердження, наказавши відчинити міську браму, через яку

Р. 260. – погоджувався увійти лише після нього. Не обмежуючись тільки передачею ключів, він виніс йому також договір, укладений з Великим Правителем і тестамент грецького митрополита [141], де той рекомендував йому вірно підтримувати унію з Портою, після чого розтоптав їх ногами. Він передав йому також свій генеральський жезл [142] і просив відправити його до московитів. Але Сірко не хотів його приймати за таких умов і, захопивши Чигирин, він залишив тут сильну залогу та вирішив очікувати наказів від короля, до якого був відправлений один офіцер, щоб поінформувати того про все, що відбулося. Дорошенко звідси також надіслав свого чоловіка до генерала

Р. 261. – Ромодановського (Rodamanouski), щоб віддати тому маршальський і командирський жезл, який був йому вручений Великим Правителем, і щоб запевнити того у своєму переході під протекцію московитів, повністю полишивши службу та покору невірним.

Chassepol François de. Continuation de l’histoire du grand vizir Acmet Coprogli Pacha, et du Grand Seigneur Mahomet IV à present Regnant, de ses principales Sultanes Favorites, & des intrigues du Serail & de la Porte. Avec l’Histoire du Grand Sobiesky, Roy de Pologne. Et celle des Guerres des Turcs, des Tartares, des Persans, des Moscovites, & des Pollonois. Et plusieurs autre particularitez. – P.: En la Boutique de G.Quinet, 1679. – T. 3. – 312+/XX/ p.

Примітки

132. Нураддін (або нуреддін) – титул третьої особи в Кримському ханстві після хана та калги, другий спадкоємець хана. Дуже часто цей титул супроводжувався поняттям «султан», оскільки нураддіном міг стати тільки представник ханського роду Гіреїв.

133. Вочевидь, точніше говорити не про козаків-липків, а про етнічну групу татар-липків, про яких йтиме мова далі.

134. Не виключено, що для автора Niemerik та Niemerao були різними містами.

135. Ототожнення двох останніх топонімів може бути неточним.

136. За термінологією ХVІІ-ХVІІІ ст. міністрами часто називали послів та інших офіційних представників.

137. Важко визначити правильну ідентифікацію.

138. Можна говорити про запозичення автором сюжету з популярної тоді трагедії Жана-Батіста Расіна «Баязет» (1672), де розповідається, зокрема, про життя й інтриги улюбленої наложниці Мурада ІV Роксани.

139. Тут явна географічна помилка, вочевидь, мається на увазі сучасний молдовський Рашків, який дійсно знаходиться на Дністрі.

140. Тут явна помилка, мається на увазі Дніпро.

141. Йдеться про Йосипа Тукальського, померлого незадовго перед тим.

142. Звичайно, мається на увазі гетьманська булава.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 90 – 101.