Ж. Г. Жоллі (1698)

Луняк Є.

З «Історії Польщі» Ж. Г. Жоллі [163] (1698)

Про руські володіння Польщі

Р. 16 [І. – P. 18]. – Чорна Русь була колись у підпорядкуванні тієї великої країни, яка називалася Руссю, більшою частиною якої володіють сьогодні московські царі і яка називається Білою Руссю, щоб відрізнити її від іншої. Чорна Русь [І. – Р. 19] межує з Литвою на північній стороні й окреслюється горами Угорщини та Трансільванії на півдні. Вона має Верхню Волинь і Поділля на сході та Малопольщу на заході. Вона мала колись своїх окремих правителів,

Р. 17. – які вели часті й заплутані війни з Польщею; однак король Казимир Великий, цілковито підкоривши її, перетворив її на провінцію Польського королівства. Львів є її столицею, названий так на честь його засновника руського князя Лева. Він укріплений двома замками, один з яких знаходиться всередині міста, а інший розташовано на узвишші поряд з ним. Це місто має велику торгівлю, а також воно є місцем перебування архієпископа, який також є митрополитом всієї Русі.

У цьому місці є велике число грецьких схизматиків, які також мають тут свого архієпископа, так само, як і вірмени. Русь включає три воєводства, які мають свої назви від трьох найголовніших міст – Львова (Leopol), Холма (Chelin) та Белза (Belcz). Останнє місто розташовано в долині. Воно має замок, оточений глибокими болотами.

[І. – P. 20] Покуття (la Pokutie) є маленькою провінцією, що підпорядкована Львівському воєводству. Воно було продане полякам з містами Снятин і Коломия Олександром, воєводою Валахії, за 500 унцій срібла. В якості столичного міста вона має Галич (Halicz) на Дністрі, де є соляна шахта, з якої польський король отримує дохід. Людовік, король Польщі та Угорщини перевів сюди у 1375 р. львівського архієпископа, прагнучи приєднати до Угорщини Русь, Поділля та

Р. 18. – Покуття. Однак вся польська знать повстала проти цього наміру. Архієпископ залишився у Львові…

Р. 21 [І. – P. 25]. – Верхня Волинь поширюється від Полісся (la Polesie) на півночі до Верхнього Поділля на півдні, від Нижньої Волині на сході до Чорної Русі на заході. Її найголовнішими містами є Луцьк (Luzuc), єпископальне місто на річці

Р. 22. – Стир, і Кременець (Kremeniec), який стоїть на пагорбі на березі річки Іква у 8 льє від Луцька на південь.

Нижня Волинь також раніше належала Польщі до 1673 р, коли турки заволоділи нею, рівно як і Поділлям, захопивши найголовніше місто Кам’янець (Kaminiek). Ця остання провінція була відторгнена у Польщі разом з іншою провінцією – Україною. Дане королівство через це було вкрай ослаблене. Ці дві провінції, без перебільшення, були найродючішими й займали весь широкий простір Поділля та особливо України, земля якої була такою жирною, що ніколи не потребувала додаткового здобрювання гноєм. Тут можна було сіяти лише раз на два роки, й цього було цілком достатньо, щоб збирати щорічний врожай зерна.

[І. – Р. 26] Спаржа тут росте навіть на диких полях. Без цього було б дуже важко їх обробляти. Ліси тут сповнені фруктових дерев, плоди яких мають вишуканий смак. Україна виробляє крім цього також дуже багато селітри для виготовлення пороху, якого Польща потребує більше, ніж будь-яка інша країна. Дивлячись на це, можна судити про ті збитки, яких зазнали поляки, втративши цю провінцію, котра сягала на сході Чорного моря, на заході – Волині, ні півночі – Московії, та Малої Татарії й Молдавії на півдні.

Про Україну та козаків

Р. 304 [II. – P. 81]. – Завдяки цьому [діяльності Стефана Баторія – Є. Л.] провінція Україна, яка до того була лише порожньою пустелею, що розтяглася від Бара, Брацлава та Києва до Чорного моря, почала наповнюватися залюдненими містами та багатьма селами.

Також саме цьому великому володарю зобов’язана Польща порядком і дисципліною, встановленими у війську козаків,

Р. 305. – народів-сусідів Малої Татарії, що мешкають у гирлі Бористену.

Він знав, що войовнича вдача

[II. – P. 82] цієї сміливої та невтомної нації є схильною до бойовища, й знайшов найкращий засіб змусити цих людей вірно служити Польщі та стати заслоном проти турків і татар, передавши їм у володіння місто та територію Трахтемирова на Бористені в якості резиденції для їхніх генералів і для утримання там своїх арсеналів і складів.

Гадають, що ця нація була раніше нічим іншим як збіговиськом руських селян, які скупчилися, щоб робити спустошення як всередині королівства, так і за його межами, та які, щоб мати укриття від нападів своїх ворогів, оселилися на острови, які утворює Бористен перед впадінням у Чорне море, розділяючись на кілька рукавів. Розбійні набіги, які вони робили на сусідні народи, дали їм назву козаків, як у слов’янській мові позначають піратів.

Вони виходять зі своїх островів завжди тільки для того, щоб робити набіги на землі своїх сусідів. Поляки раніше використовували їх з користю для себе проти малих татар і московитів, та послуги, які вони від них отримували стали незрівнянно

Р. 306. – більшими, коли король

[II. – P. 83] Стефан їх дисциплінував і створив з них щось на кшталт бар’єру з боку Малої Татарії та Туреччини, куди вони робили напади через Чорне море аж до Константинополя, передмістя якого вони мали сміливість пограбувати, так само як і міста Синоп і Трапезунд, розташовані на цьому морі.

Ці люди, оселившись на островах Бористену, поширилися далі по Нижньому Поділлю, названому Україною, тобто «окраїною» у слов’янській мові. Вони отримали своє помешкання між містами Києвом і Черкасами. Колись вони жили лише з мисливства та рибальства. Згодом їх назвали запорозькими козаками, бо вони проживають вздовж Бористену, це щоб відрізнити їх від тих, які мешкають по берегах Танаїсу, чи Дону, який впадає в Меотидські болота [Палюс Меотидес – Є. Л.].

Вони одягаються взимку в вовняні шкіри і є такими звиклими до виснажень, що переносять набагато легше ніж будь-хто з інших людей голод, спрагу та всі інші тимчасові труднощі. Їхня звичайна зброя – це аркебузи, з яких вони стріляють так вправно, що

[II. – P. 84] майже завжди влучають у те, що бачать. Коли козаки отаборюються, вони ніколи не окопуються, однак оточують себе возами, які слугують

Р. 307. – ретраншементами та які називаються «табір» (Tabor), де вони захищаються з неймовірним завзяттям. Їхні війська поділені на полки по 7-8 тисяч чоловік у кожному, проте в них обмаль офіцерів. Вони сповідують релігію греків-схизматиків.

Про причини та характер Хмельниччини

Р. 75 [І. – P. 90]. – Козаки надавали великі послуги полякам проти татар, оскільки мешкали неподалік від перешийка чи горловини Херсонесу Таврійського, інакше Перекопського півострова, де ці злодії, зазвичай, мають свій осідок, тож козаки мають можливість на них нападати, коли ті вертаються до себе. Але поляки погано ставилися до цих людей, це спричинило те, що вони, зрештою, зробили стільки лиха Польщі, якій приносили раніше тільки благо…

Р. 330 [II. – P. 111]. – Саме в правління Владислава буле посіяне насіння війни з козаками, такої фатальної для Польського королівства, коли ті з захисників, котрими вони були раніше для

Р. 331. – Польщі, перетворилися на найжорстокіших її ворогів. Пихатість і жадоба польської шляхти стали причинами їхнього повстання. Дійсно, оскільки селяни у великій кількості тікали до України, населеної козаками, щоб користуватися там такими ж самими привілеями, багато польських сеньйорів, котрі нагромадили величезні маєтки в цій провінції та, розуміючи, що не зможуть збільшувати свої прибутки, уклінно просили

[II. – P. 112] короля тримати козаків на повідку, віднявши в них більшу частину їхніх привілеїв. Ці люди не змогли такого стерпіти і взялися за зброю, щоб завадити генералу Конецпольському побудувати фортецю Кодак (Kudac), у місці де Самара (Zuammer) вливається в Бористен.

Хоча їхня справа була справедливою, вона не виявилася успішною; їх було розбито поляками, котрі змусили їх видати свого генерала на ім’я Павлюк (Pauluk) разом з кількома найголовнішими начальниками з цієї нації й тим було відтято голову, незважаючи на домовлене прощення. І, як це буває звично між людьми, особливо поміж вельмож, одна несправедливість підкріплювалася іншою. Польські сеньйори вирішили на зборах сейму скасувати всі ті привілеї, які король Стефан пожалував козакам, а також забрати в них фортецю Трахтемирів

Р. 332. – і розмістити інші війська на цьому місці. Як наслідок цього рішення, відправили на Україну армію, якій козаки дали хоробру відсіч; однак, хоча ця перемога повинна була б зробити їх більш гордовитими та непокірними й запалювати в них все більше й більше дух повстання, вони

[II. – P. 113] попри все запевняли, що ніколи не порушать вірність і слухняність по відношенню до Польщі, передбачаючи, що їм буде дозволено користуватися своїми непорушними правами, обіцяними поляками. Однак, замість того, щоб дотримати дане слово, ті почали до них ставитися ще суворіше, ніж раніше, чинячи тисячі насильств у місцях, де мешкала дана нація, як стосовно їхніх привілеїв, так і щодо їхньої релігії, віднявши в них деякі грецькі церкви та дуже багато інших привілеїв, якими користувалася раніше їхня церква та їхня свобода; і, щоб вивершити несправедливість, один польський шляхтич на ім’я Жатинський [164] (Jatinski), не задовольнившись тим, що спалив кілька млинів, котрі Хмельницький (Chmielinski), їхній генерал, побудував з королівського дозволу, згвалтував його дружину й забив до смерті його сина.

Хоча така страшна кривда вимагала якнайсуворішого покарання, нещасний Хмельницький, попри все, не зміг домогтися справедливості, звернувшись зі скаргами до короля. В такому стані перебували справи, коли Владислав помер

Р. 333. – у Меречі в Литві від смертельної гарячки в 1648 р., проправивши 16 років. В його правління були розгромлені

[II. – P. 114] московити, турки змушені були просити миру, своєю пристрастю він зміг підкорити всіх, коли він не зміг більше надавати ознак своєї ліберальності, сум огорнув всіх його підданих, ставши для них найпотужнішим мотивом, щоб шкодувати за ним, що стало ще більш значним через перемогу, яку козаки одержали над поляками, за якою послідувала втрата багатьох найважливіших міст. Можливо, такі великі нещастя не трапилися б у Польщі, якби божественне Провидіння захотіло б зберегти короля Владислава…

Козаки, підбурюванні безперестанку Хмельницьким, якого вони

Р. 334 [II. – P. 115]. – визнали своїм генералом, котрий боявся, щоб не знехтувати можливістю, наданою їм міжкоролів’ям, щоб помститися польській шляхті та відновити свою свободу, вдерлися до королівства під проводом цього вождя, який став дуже відомим, завдяки успіхам, зробленим ним за короткий час, що доводить його велике вміння, яке тільки можна собі уявити. Безумовно, буде доречним сказати тут про походження цього чоловіка, котрий змусив стільки говорити про себе та спричинив стільки великих бід Польщі. Його батько, який походив з Литви (son père qui étoit Originaire de Lituanie), переселився до України; татари, зробивши напад на цю провінцію, увели їх обох у полон. Батько там і помер, а син, котрий був викуплений матір’ю, повернувся до рідної для себе країни, щоб вступити у володіння тим невеличким майном, яке залишив йому батько неподалік від міста Чигирина. Він також захопив кілька земель, які лежали у пустці й були залишеними через смерть або полон своїх власників. Чаплинський (Czaplinski), королівський урядовець в цьому місті, захотів відібрати ці землі. Хмельницький, щоб захистити справедливість своїх прав, звернувся зі скаргою до короля Владислава,

[II. – P. 116] котрий, визнавши правоту Чаплинського, наказав видати більш ніж скромну суму Хмельницькому у якості відшкодування за втрачене майно. Цей чоловік, не маючи змоги стриматись,

Р. 335. – щоб не висловити свого обурення зробленою йому несправедливістю, намагався своїми невеличкими силами опиратися королівському наміснику в Чигирині, за що той наказав його відшмагати батогом на публічній площі цього міста. Така відчутна ганьба, як ця, змусила молодика залишити країну й вирушити на острови, що формує Бористен у своєму гирлі й де мешкають запорозькі козаки. Ці люди одразу помітили в ньому чоловіка, який буде здатний сприяти їхньому наміру помститися полякам, й обрали його за свого командира. Той, очоливши їх, увійшов до провінцій Поділля, Волинь і Русь, зчинивши неймовірні спустошення. Шляхта цих провінцій стала головним об’єктом його ворожості, і козаки у багатьох битвах, даних ними полякам, перебили чи полонили найвідоміших сеньйорів даної країни. Найщасливішим з них пощастило викупити свою свободу, втративши все своє майно.

[II. – P. 117] Князь Ярема Вишневецький один втратив 600 000 ліврів ренти. Наступ, який вели ці повсталі селяни, приніс жах аж до столиці королівства, звідки змушені були вивезти корону, щоб зберігати її у більш надійному місці. Варшава, де зібрався сейм, відчувала над собою ту ж саму небезпеку: всі

Р. 336. – шляхтичі й народ намагалися виїхати до Данцига, забравши з собою все найбільш цінне; однак кілька сеньйорів, більш достойних від інших, завадили виконанню цього боягузливого наміру.

Хмельницький під час цього міжкоролів’я захопив місто Бар на Поділлі і, щоб показати свою відданість власній релігії, а також опіку над тими, хто його обрав своїм вождем, він змусив католицьких священиків одружуватися зі своїми прихожанками та жити за законом греків-схизматиків. Він змушував з такою ж ретельністю охрещуватися євреїв, позбавляючи життя тих, хто відмовлявся це робити.

Бурхливий потік просування не обмежився цими діями. Така ж вдача супроводжувала цього генерала і в битві, яку він дав у грудні польській армії, котру захопив зненацька й цілковито розгромив

[II. – P. 118] під Пилявцями (Pilawee), ставши господарем не лише поля бою, але й також усього обозу, вартість якого оцінювалася більш ніж у 6 мільйонів. Однак, якщо втрата таких великих багатств, з одного боку збіднила Польщу, з іншого – вона дала їй шлях до порятунку. Татари, дізнавшись про скарби, захоплені козаками, примчали до тих по свою долю. Це стало причиною того, повстанці не пішли далі на Польщу, залишившись для поділу

Р. 337. – стількох багатств і відмовивши віддати їх частку татарам.

Цей інцидент дав час Речі Посполитій перепочити й довести до кінця у спокої процедуру обрання короля…

Р. 340 [II. – P. 121]. – Цей володар [Ян ІІ Казимир – Є. Л.] зійшов на трон,

[II. – P. 122] а Річ Посполита зобов’язала його одружитися з королевою, вдовою свого брата та свого попередника.

Щойно даний правитель взяв у володіння корону, як козаки відновили бойові дії, знову вдершись до королівства, де спричинили великі розорення. Шляхта королівства уклінно просила короля очолити могутню армію, щоб йти та покарати цих людей, яких вона трактувала за бунтівників. Він їй відповідав на це, що, якби її представники не палили млинів Хмельницького та не гвалтували його дружину, то не довелося б тепер мати справу з такими страшними ворогами.

Цей володар посіяв підозру такою відповіддю, й шляхтичі не утримались від того, щоб не засвідчити йому своє обурення. Ніяка мудрість не змогла їм завадити самим вдатися до помсти та зібрати 50-тисячну армію, яка завдяки покаранню божественного правосуддя була згодом розбита 10 000 козаків, що незабаром заволоділи й Києвом. Ця шляхетська погорда була зовсім не знищена такою великою поразкою, а лише ще більше підбурювала до продовження війни; й, не очікуючи королівського дозволу, [II. – P. 123] шляхта зібрала кожного сьомого чоловіка з усього королівства, прийнявши рішення

Р. 341. – повністю винищити козаків. Здавалося б, що така чисельна армія, яка до того ж складалася лише з шляхетської еліти, повинна була б без особливих зусиль тріумфувати над погано озброєним військом, набраним тільки з селян. Однак хіба є щось не під силу войовничий нації, котра загалом є натхненою бажанням зберегти свою свободу? Козаки, підбадьорювані як один тим самим потужним мотивом, і вдруге розгромили польську знать. Оскільки та не шукала нічого іншого, як нагоди помститися Хмельницькому, фортуна надала їй скоро таку сприятливу можливість. Це було святкування весілля сина цього генерала з дочкою воєводи Валахії, що відзначалося у Києві, який поляки, захопивши зненацька, коли цього найменше очікували, пограбували та забрали із собою грецького патріарха. Козаки надіслали одразу депутатів до короля, щоб вимагати його повернення, неначе б то поляки зробили цю виправу за його наказом. Але король, котрий був до цього непричетний жодним чином, відповів, що не брав у цьому ніякої участі і

[II. – P. 124] що цей раптовий наскок був зроблений шляхтою, щоб помститися їм. Тоді вони поєдналися з татарами й зробили набіг на Польщу.

Король, який раніше не хотів використовувати свою владу, незважаючи на волю шляхти, тепер змушений був стати на чолі своїх військ, щоб стримати ворожі дії цих людей, яких він розбив 30 червня 1651 р. у великій битві, де змусив тікати Хмельницького разом з татарським ханом, котрий приєднався до нього. Поляки, замість того, щоб скористатися перемогою, уклали мирний договір, за яким дозволили козакам мати армію у 20 000 чоловік у Київському воєводстві. Оскільки король був головним творцем цього миру, невдоволена ним шляхта почала шепотітися проти свого правителя, під проводом якого здобула такий успіх над заколотниками.

Така недовіра породила незгоду між королем і шляхтою. Московити зрозуміли, що не зможуть знайти кращої нагоди, щоб відвоювати Смоленськ і вирішили перетягнути козаків на свій бік.

[Jolli J.G.] Histoire de Pologne, et du Grand duché de Lituanie. Depuis la foundation de la Monarchie jusques à present. Où l’on voir une relation fidele de ce qui s’est passé à la derniere election. – Amsterdam: Chez Daiel Pain, 1698. – /XIV/+457+/XIV/ p.

[Jolli J.G.] Histoire des rois et du Royaume de Pologne, et du Grand duché de Lituanie. Depuis la foundation de la Monarchie jusques à present. Où l’on voir une relation fidele de ce qui s’est passé à la derniere election. – Amsterdam: Chez Daiel Pain, 1699. – T. I. – /XIII/+284 p.

[Jolli J.G.] Histoire des rois et du Royaume de Pologne, et du Grand duché de Lituanie. Depuis la foundation de la Monarchie jusques à present. Où l’on voir une relation fidele de ce qui s’est passé à la derniere election. – Amsterdam: Chez Daiel Pain, 1699. – T. II. – /2/+256 p.

Примітки

163. На жаль, про цього автора ніяких відомостей нам знайти не вдалося. Ним була опублікована в 1698 р. «Історія Польщі та Великого князівства Литовського», а в 1699 р. ця ж праця була перевидана під назвою «Історія королів і королівства Польського та Великого князівства Литовського». Ми вказуватимемо сторінки в обох цих працях. В останній – у квадратних дужках.

164. Звичайно, мається на увазі Чаплинський. Це неправильно подане ім’я повторить ще ряд французьких авторів.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 134 – 141.