Антуан де Грамон (1663-1664 рр.)

Луняк Є.

Свідчення Антуана-Шарля де Грамона графа де Лувін’ї [129], учасника лівобережного походу Яна ІІ Казимира 1663-1664 рр., щодо поводження кримських татар з українськими бранцями й особливо з полонянками [130]

Р. 731. – Татари, яким така бездіяльність не підходила і які йдуть на війну тільки заради захоплення бранців, котрих вони продають згодом до Константинополя, що й складає всю їхню комерцію, прийшли одного ранку до короля, щоб сказати йому, що, оскільки їм здається, що Його Величність не бажає більше нічого здійснювати до кінця кампанії, а пора року швидко минає й річки стають поганими для перетину, бо крига починає танути, вони не можуть втрачати нагоди піти й набрати полоняників у Московії, перед тим як рушать звідси до себе; тому цього ж вечора вони вирушають у кількості 10 000 коней з наміром виконати один захід, дійсно дуже сміливий, однак в успіху якого вони жодним чином не сумніваються, і що по завершенню восьми днів ми зможемо побачити, як вони повернуться до табору в компанії значно більшій, ніж з нього вийдуть…

Ми навмисно пішли до їхнього стану, щоб побачити їхній від’їзд. Кожен татарин сидів на своєму коні, а до кінського хвоста він мав прив’язаними ще трьох коней, одного за одним. Ми запитували їх про резон такої нової манери вирушати у похід, на що вони нам відказували, що це, щоб пришвидшити рух, бо, коли відчувають, що їхній кінь притомився, вони перескакують на іншого, а потім на наступних; й завдяки цьому способу можуть здолати тридцять льє за день з військом у 10 000 коней,

Р. 732 – а, якщо їм пощастить захопити багату здобич, ці ж самі коні їм стануть у нагоді, щоб її якнайскоріше увезти, й незабаром ми переконаємося, що ця нова манера їзди не така вже й погана; зрештою, вони підхльоснули коней, вигукнувши жахливі крики, й пропали з нашого виду.

Я певен, що ніколи у своєму житті, я так не реготав і не був настільки здивованим, як тоді. Моя насторога ставала все більшою впродовж цих восьми днів, які були терміном їхнього повернення; якось, прогулюючись перед табором у товаристві короля та великої кількості офіцерів, котрі всі переконували, що, раз від татар немає жодної звістки, то вони були оточені двома арміями московитів і нікому з них не пощастило врятуватися; раптом ми почули як вдалині почав наростати глухий стукіт, і король нам сказав: «Присягаюся своїм життям, це повертаються татари». За чверть години по тому ми побачили, як вони, скачучи голопом, вели двадцять тисяч бранців різного віку й були дуже задоволені успіхом своєї експедиції, що видалася дуже небезпечною. Поза сумнівом також, що тільки вони одні у цілому світі могли б наважитися на здійснення такого заходу.

А тепер трохи про використання полонених, яке вони робили до моменту свого від’їзду. Вони перерізали горло всім літнім бранцям, старшим за шістдесят років і нездатним до рабської праці. Сорокарічних чоловіків вони закували у кайдани, юних хлопчиків залишили для своїх розваг, а дівчат і жінок – для примноження свого роду, а також для пізнішого продажу. Розподіл бранців проводився між ними порівну, тому вони тягли жереб при відмінностях віку, щоб ніхто потім не міг поскаржитися, що йому дісталися старі особини замість молодих. Що я можу сказати до їх честі, так це те, що вони не були скупими у своїх здобутках і їхня надзвичайна чемність дозволяла користуватися ними всім тим людям, які заходили розважитися до них.

Якось через це навіть трапилася досить кумедна пригода, яку я не можу тут обійти мовчанням. Сповідник короля, єзуїт за своїм становищем, одного разу випадково зайшов до котрогось з татарських будинків, вважаючи що той належав одному з його друзів (бо ми були тут дуже перемішані); він побачив дюжину татар, які один за одним занадто вільно залицялися

P. 733. – до однієї черкаски [131], дуже гарної, котра знаходилася в їхній кімнаті. Побачивши це брудне дійство, єзуїт ледве не знепритомнів і почав хреститися. Татари, знаючи, що це духівник короля, подумали, що повинні виявити честь і гостинність своєї нації щодо святого отця й намагалися утримати того, пропонуючи скористатися своєю спільною коханкою (вважаючи, що той і зайшов сюди заради розваг). Кожен з них хапав його за руки й тягнув прямо до черкаски. Однак, оскільки смаки єзуїта не дозволяли йому можливості такого виду насолоди, він почав кликати з усіх сил: «На домогу! Рятуйте!». На щастя, кілька польських офіцерів, що випадково знаходилися біля цього будинку, прибігли на лемент і, дізнавшись від татар, у чому справа, витягли преподобного отця з цієї прикрої халепи, позбавивши його небезпеки дорікати собі за порушення правил свого ордену, що з такою суворістю забороняє використання жінок.

Gramont Antoine de. Relation de mon voyage en Pologne // La Revue de Paris. – 1922. – 15 avril. – P. 698-737.

Примітки

129. Про Антуана-Шарля де Грамона графа де Лувін’ї див. примітку на с. 84-85.

130. Уривок з мемуарів Антуана-Шарля де Грамона, присвячений походу 1663-1664 рр., є доступним у російському перекладі: Грамон Антуан. Из истории московского похода Яна-Казимира / Перевод Н. Г. Муравьевой. – Юрьев: Типография К. Маттисена, 1929. – 29 с.; Грамон Антуан. Из истории московского похода Яна-Казимира / Перевод Н. Г. Муравьевой // 06/12/2012.

131. Черкасами тоді було прийнято називати всіх українців.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 88 – 89.