Де Отвілль (1688)

Луняк Є.

З «Історичного повідомлення про Польщу» де Отвілля [155], вперше опублікованого у 1688 р.

Опис руських володінь Речі Посполитої наприкінці ХVІІ ст.

Р. 9. – Провінція Русь, яка була приєднана до Польщі королем Казимиром Великим у 1341 р., обмежується Литвою на півночі, горами Угорщини та Трансільванії на півдні. Вона має Верхню Волинь та Верхнє Поділля на сході й Малопольщу на заході.

Р. 10. – Буг є головною річкою, яка протікає в цій провінції, що складається з трьох воєводств – Львівського, Холмського та Белзького.

Треба сказати також про Покуття, яке належить до Львівського воєводства і являє собою невеличкий край між Дністром на півночі та Карпатськими горами на півдні. Воно було продане Польщі з містами Снятин і Коломия на річці Прут Олександром, воєводою Валахії, за 500 унцій срібла. Головним містом Покуття є Галич на Дністрі, куди Людовік, король Польщі та Угорщини, перемістив архієпископство львівське в 1375 р., маючи намір прилучити до Угорщини Русь, Поділля та Покуття через їхню родючість. Однак польська шляхта повстала проти цього задуму і зчинила великий галас на сеймі. Тож архієпископство було відновлене у Львові…

Р. 19. – Верхня Волинь простягається від Полісся на півночі до Верхнього Поділля на півдні; від Нижньої Волині на сході до Чорної Русі на заході. Її головними містами є Луцько, або Луцьк чи Луцеорія (Lucko, ou Lusuc, ou Luceorie) на річці Стир, а також Кремінець, що розташований на березі річки Іква за 8 льє на південь від Луцька.

Провінція Підляшшя, яка була приєднана до Польщі в 1569 р., обмежується Литвою на сході та Мазовією на заході. Вона має лише 10 льє впоперек, але 30 льє вздовж. Її головними містами є Августов і Белз (Augustow & Bielsk), останнє й дало назву воєводству…

Р. 20. – Вже довгий час турки відібрали у неї [у Польщі – Є. Л.] Валахію та Молдавію. Згодом і козаки, що повстали

Р. 21. – через погане поводження з ними шляхти та через заборону їм робити набіги через Чорне море, посприяли приходу турків до України в правління короля Михайла та захопленню міста Кам’янця, столиці Верхнього Поділля. Ця згубна війна продовжувалася після смерті короля Михайла при Яні ІІІ і завершилася миром тільки тоді, коли поляки змушені були його підписати в Журавно на Покутті…

Р. 22. – За цим миром поляки відступали туркам Поділля та Україну, яка є найкращою країною, що тільки може бути в їхніх володіннях. Бо земля тут така жирна та родюча, що ніколи не перебуває під паром, тут достатньо сіяти лише раз на два роки й попри це вона буде приносити щорічний врожай збіжжя. Злаки тут виростають на необроблених ланах, а ліси сповнені фруктових дерев, що дають плоди чудового смаку. Втрата України є тим більш відчутнішою, що знаходиться багато покладів селітри, з якої виробляють порох, котрого Польща потребує більше ніж будь-яка інша країна, бо вона відкрита з усіх

Р. 23. – сторін і через це зазнає нападів від багатьох ворогів. Ця втрата стала останньою та найбільшою, яку зазнала Польща, віддавши її Порті. Таким чином, нині Річ Посполита обмежується на сході лише Чорною Руссю…

Р. 157. – Київ – столиця Нижньої Волині та всієї України. Це місто є місцем перебування грецького схизматичного архієпископа, котрий був колись примасом всіх русинів. Мешканці Києва схизматики і є сьогодні підданими великого князя Московії.

Глава V. Про Україну та козаків

Р. 61. – Нижню Волинь і Нижнє Поділля називають Україною, що на слов’янській мові означає «окраїну», бо ці провінції є прикордонними перед землями турків і татар, які є найстрашнішими ворогами поляків. Ця країна є дуже просторою, бо вона має більше ста французьких льє зі сходу на захід та більше шестидесяти – з півночі на південь. Столицею її є Київ, розташований на Бористені, який був колись одним з найбільших міст Європи. Однак впродовж довгого часу він зазнавав великих збитків від татар, тож зараз тут можна побачити хіба що

Р. 62 – хатинки та халупи разом з фортецею, де московити тримають залогу. Бористен, який є однією з найбільших рік Європи, протікає посередині цієї провінції, яка орошається також багатьма іншими річками, які всі впадають в цю велику ріку.

Козаки, які походять від руських селян, що скупчувалися по обох її берегах, збиралися спочатку на островах Бористену, головним чином на Томаківці (Tomahovka). Вони розселилися потім по всій цій провінції між містами Києвом і Черкасами (Czyrkassy). В той час вони займалися лише мисливством і рибальством. Їх назвали запорозькими козаками, бо вони проживають вздовж Бористену, це щоб відрізнити їх від тих, які мешкають по берегах Танаїсу, який впадає в Меотидське болото [Палюс Меотидес – Є. Л.].

Стефан Баторій, король Польщі, став першим, хто намагався надати козакам якогось вигляду міліції, і який передав їм місто Трахтемирів (Trethymirov) на Бористені, що в 12 льє від Києва, котрий мав слугувати їм

Р. 63. – місцем збору та сходок. Отже, до цього згадані люди не мали ні дисципліни, ні воєначальників над собою. Таким чином, вони нагадували раніше більше хижаків, ніж солдатів. З того часу вони почали вести війни з турками та татарами і часто давали їм привід робити набіги на Польщу.

В 1614 р. козаки зробили такі великі походи, що досягли навіть Малої Азії, де захопили місто Синоп на Чорному морі і принесли жах аж до Константинополя. Отже, ці люди є такими хоробрими, що під час війни між Сигізмундом ІІІ і Османом, імператором турків, в 1620 р. 400 з них, котрі прийшли на службу в армію Польщі, через недогляд опинилися окремо від своїх людей і були атаковані всім військом Османа, проти якого боронилися впродовж трьох днів. І турки змогли їх подолати тільки з великими зусиллями, втративши багатьох своїх воїнів. Перемігши їх, армія Османа, яка була величезною, намагалася завадити іншим козакам приєднатися до поляків,

Р. 64. – напавши на них на підході. Битва тривала вісім днів, протягом яких турки намагалися зашкодити їх прибуттю до польської армії. Загалом в цій кампанії козаки творили дива. Однак, коли християни вигравали битву, вони загрожували покинути військо, через те що їм бракувало хліба. Тому принцу Владиславу, який командував армією короля, свого батька, довелося залагоджувати з ними справу миром, пообіцявши суму в 50 000 ліврів. Після цієї обіцянки вони тишком-нишком віддалилися від війська й захопили турецький обоз, де знайшли багату здобич.

Предмет, через який Осман оголосив війну Польщі, полягав в основному в тому, що поляки не заважали козакам здійснювати набіги на турків. Тож король Сигізмунд, не бажаючи більше мати жодної війни з Великим Правителем, зробив все можливе, щоб змусити козаків не піратствувати більше у Чорному морі. Однак ті, позбувшись права грабувати турків, почали грабувати християн на кордонах Русі, де князь Острозький їх цілковито розгромив [156].

Р. 65. – Козаки, обравши за свого начальника якогось Наливайка (un nommé Nalevaik), чоловіка з черні, з зухвалою завзятістю почали вдруге спустошувати ті ж самі кордони Русі та виступили проти поляків, над якими здобули спочатку якусь перемогу. Але кінець-кінцем їх було розбито, їхнього ватажка взято у полон і забрано до Варшави, де йому було відтято голову. Тож саме в правління Сигізмунда ІІІ козаки почали повставати. Однак після умиротворення цього заколоту вони згодом добре прислужилися у війні з турками в 1620 р., як я вже повідомляв вище.

Після укладення миру між Польщею та Портою козаки, не маючи змоги утриматися від піратства, спустилися на човнах у Чорне море в 1624 р. і дійшли аж до Константинополя, захопивши велику здобич. В наступному році вони вдерлися до Криму без дозволу короля Сигізмунда. Великий Правитель поскаржився на це Речі Посполитій, як на порушення умов миру, укладеного з ним. Тоді генерал Конецпольський почав їм

Р. 66. – заважати робити набіги на землі турків. Козаки, не терплячи цієї заборони, повстали знову в 1630 р., під’юджувані якимось київським ченцем, та розбили кілька загонів короля Сигізмунда. Однак генерал Конецпольський їх заскочив зненацька поблизу Переяслава (Pereaslav), який є маленьким містечком в Нижній Волині на річці Трубіж, в 3 льє від того місця, де вона впадає у Бористен. Одних він розгромив, а інші йому пообіцяли надіслати на найближчий сейм зачинателів заколоту.

Владислав ІV був обраний королем Польщі в 1633 р. і, воліючи стримати нахабство козаків, наказав у 1637 р. побудувати фортецю Кодак (Kudack, Kudac) на Бористені в 5 льє нижче від впадіння Самари (Samara) у цю ріку. Тож, подібно греблі, яка, перетинаючи велику ріку, щоб зупинити течію її вод, призводить лише до їх розлиття по сусідніх теренах, так і фортеця Кодак жодним чином не зупинила схильність козаків робити набіги

Р. 67. – на невірних і призвела тільки до того, що вони стрімко розлилися по польських землях. Таким чином, вони знову повстали проти поляків. Король Владислав, дізнавшись про це, надіслав генерала Потоцького, щоб їх приборкати. Потоцький, примусивши козаків видати йому Павлюка (Pauluc), їхнього ватажка, разом з іншими офіцерами, відіслав їх до Варшави, де Павлюку було відрубано голову в 1638 р. Козаки, розлючені цієї карою, знову взялися за зброю під проводом якогось Дмитра Тимошевича [157] (Demetrius Timoszevits). Проте їх було змушено її скласти силою та обіцянками.

Козаки одягаються взимку в вовняні хутра. Вони є такими звиклими до виснажень, що переносять набагато легше ніж будь-хто з інших людей голод, спрагу, вітер, дощ, спеку, холод і всі інші погодні труднощі. Коли вони роблять свої набіги через Чорне море, вони зовсім не використовують кораблів, подібно до інших піратів; замість них вони мають порожні всередині великі стовбури, що мають 60 стіп довжини, до кожного з яких може сісти 50 озброєних чоловіків. Не мають вони і

Р. 68. – стріл, як татари, проте озброєні аркебузами, з яких вони стріляють так вправно, що майже завжди влучають у те, що бачать. Пливучи на цих своєрідних човнах, вони дотримуються якнайсуворішої безпеки, не беручи ніякого питва, що може сп’янити, побоюючись, щоб пияцтво не відібрало в них розум і не завадило їм здійснити задумане.

Коли козаки отаборюються, вони зовсім не окопуються, однак оточують себе возами, які слугують ретраншементами та які називаються «табір» (Tabor), де вони захищаються з неймовірним завзяттям. Їхні війська поділені на полки по 7-8 тисяч чоловік у кожному і в них обмаль офіцерів. Цим вони дуже відрізняються від інших націй, військова сила яких якраз і полягає у великому числі офіцерства.

Одна з причин заколоту козаків полягала в нав’язуванні релігії, яку польську сеньйори воліли запровадити в Україні та Русі, де всі люди є греками-схизматиками.

Р. 69. – Польські ж пани хотіли перетворити їх всіх на римо-католиків. Це було названо унією, яку русини (les Russiens) не захотіли прийняти. Тож поляки почали їх до неї примушувати, змінюючи їхні порядки та грецькі церемонії й запроваджуючи замість них римо-католицькі та нав’язуючи реформований календар, створений Григорієм ХІІІ. Русини, не маючи змоги витерпіти ці нововведення, більше того, бачачи, як їх силують їм підкоритися, все більше почали ремствувати і загрожувати тим, хто нав’язував подібні зміни, до яких вони мали відразу. Саме це й змусило їх звернутися по допомогу до козаків, які також всі були схизматиками, як і вони. Ця відмінність релігії породила таку велику ненависть між поляками та русинами, що вони ніколи не можуть дійти згоди. Отже, це й стало однією з головних причин заколоту козаків і всіх тих нещасть, які згодом линули на Польщу та церкву.

Ось таким був наслідок цих перемін релігії та церемоній, які

Р. 70. – польські шляхтичі воліли запровадити на своїх землеволодіннях в Русі. Треба визнати, що нововведення, яким би гарним воно не могло бути, часто створює поганий наслідок…

Р. 71. – Таким чином, можна побачити, що примус, коли козаки не могли більше робити своїх походів і коли відбувалася переміна релігії, котру пани хотіли запровадити на своїх землеволодіннях у Русі та в Україні, стали двома предметами нарікань цих людей на поляків, а до цього всього додався ще й третій. Шляхта Верхньої Волині вкрай знущалася зі своїх селян. Їй також були не до вподоби й козаки, бо сусідство з ними подавало поганий приклад для її кріпаків і відбивало в них всяке бажання працювати та посилювало прагнення скинути нестерпне ярмо кріпацтва. Вони хотіли жити подібно до козаків у свободі і без примусу, задовольняючись малим,

Р. 72. – як було заведено у тих, натомість їм доводилося працювати цілий рік, але не на себе, а на своїх господарів, та ще й часто бути битими. Таке насильство шляхти призводило до зростання кількості козаків завдяки селянам, котрі тікали до них.

Четвертою причиною, яка змушувала козаків скаржитись на шляхту, походила від мерзенного поводження та неймовірної жадібності євреїв, які у великому числі мешкали у Польщі, за виключенням Мазовецької провінції, де вони могли перебувати тільки впродовж всього часу засідань сейму, коли він збирався у Варшаві. Їх зневажали у всьому королівстві, бо шляхта вимагала від них занадто багато. Саме вони, зазвичай, були найголовнішими виробниками оковитої та пива, і здобували собі права на це виробництво від панів-землевласників, найчастіше за непомірними цінами. Це спричиняло те, що нещасні виробляли погану горілку та погане пиво. Першим, хто привів їх до Польщі, був князь Калиський, який запросив їх з Німеччини і поселив у своєму місті, а також у кількох інших містах Нижньої Польщі. Звідси вони поширилися повсюди.

Р. 73. – Вони мали привілей не підпорядковуватися судам, а тільки самим воєводам, котрі ставилися до них ласкаво. Не варто говорити, що вони [воєводи – Є. Л.] були розбещені подарунками, котрі їм приносилися. Їхнє поводження та їхня злобливість до народу заходили подекуди так далеко, що вони домагалися заборони приватним особам виробляти пиво, навіть для себе, змушуючи всіх купувати його у них за ціну, яку самі й призначали для продажу.

В 1647 р. помер син короля Владислава. Козаки почали знову повставати під проводом якогось Хмельницького (Chmelnski), який найперше приєднав козаків до татар. Ці два народи раніше смертельно ненавиділи одне одного через відмінність мови, звичаїв і релігії. Отож, поєднавшись в 1648 р., вони зчинили великі спустошення в Польщі. Однак перед тим, як про це розповісти, треба сказати, що Хмельницький добре розумівся на війні та був військовим секретарем. Він був людиною освіченою й навчався у Львові у єзуїтів. Він добре знав слабкі місця польського двору, бо його присилали сюди багато разів.

Р. 74. – До зброї його змусило вдатися те, що він не зміг знести втрати маєтку, який був у нього забраний якимось польським сеньйором за судовим вироком, тож він вдався одразу до сили. Знаючи про скупчення на бористенських островах війська з людей подібних до себе, він швидко приєднав до нього своїх сусідів-татар. Разом з їхньою допомогою, а також переманивши на свій бік козаків, які перебували у польському війську, він навалився всією силою на поляків, котрі охороняли кордони королівства. Він порубав на шматки частину цієї армії, а решту разом з начальниками – віддав у рабство в Татарію. З цього часу він діяв саме так по відношенню до Речі Посполитої; як тільки він погоджувався дати якісь обіцянки, він одразу повставав знову, тож можна було передбачати хід його думок. Щоправда, він був кілька разів розбитий поляками, однак правдою є і те, що він мав завжди перевагу над ними, чи то через лукавство, чи то через недбалість їхніх генералів, котрі не могли добре скористатися своєю вдачею, чи то через чвари між ними. Він багато разів укладав угоди з Річчю Посполитою. Проте ніколи їх не виконував. Це був чоловік

Р. 75. – неспокійний за своєю натурою, що тримав завжди своїх людей напоготові до війни з Польщею та розглядав на всі боки ті могутні держави, з якими він міг би укласти союз для своєї підтримки та свого посилення. Він змінював союзників у відповідності до стану справ. Так, після того, як татари, з якими він поєднався, уклали мир з королем Яном-Казимиром, він молив про протекцію московського князя. Чим більше Польща втрачала надії приборкати козаків, тим більше жвавішав Хмельницький.

Після смерті Владислава ІV, яка припала на 30 травня 1648 р., Ян-Казимир, його брат, був обраний королем Польщі 17 листопада того ж року. Цей володар швидко долучився до виведення Речі Посполитої з того тяжкого стану, у якому вона опинилася тоді через навалу козаків і татар, котрі дісталися до самого серця королівства, після розгрому під Пилявцями, що відбувся 29 вересня 1648 р. Більша частина польської армії складалася з новобранців і скликаної міліції. Ці солдати отаборилися навпроти козаків і навіть мали кілька звитяг у

Р. 76. – попередні дні. Однак ці бунтівники зчинили великий галас увечері в своєму таборі, гуркотом барабанів і звуком сурм, стріляючи з багатьох гармат. Новонабрані польські загони подумали, що ті радіють прибуттю татар, на яких вони очікували. Це ще більше налякало цих новобранців, котрі не думали більше ні про що інше, крім втечі. Заледве офіцери могли їх втримати. Розгром був таким великим і нищівним, що козаки навіть цілий день вважали це пасткою, зробленою для того, щоб виманити їх з укріпленого місця. Однак, відправивши розвідку, вони зрозуміли, що в польському таборі не залишилося ні душі. Тоді вони вишли зі свого й почали грабувати обоз, залишений поляками. Потім підійшли татари зі своїм військом, поширивши терор до самого серця королівства. Ось яким згубним може бути ефект від панічного переляку, який вражає новонабрані загони.

Вся польська армія була розсіяна тоді під Пилявцями, маленьким містечком у Верхній Волині за 2 льє

Р. 77. – від Хмільника (Chmielnich), що на річці Буг. Татари та козаки збиралися обложити Львів, маючи 300-тисячне військо. Спочатку вони захопили замок. Однак вони зустріли доволі запеклий опір у місті, хоча воно було укріплене більше завдяки своєму розташуванню, ніж фортифікації, та мало нечисельну залогу. Ці варвари, не маючи змогу захопити місто, висунули вимогу виплатити їм викуп у 200 000 золотих екю. Міщани, не в змозі виплатити таку надмірну суму та побоюючись продовження облоги, дали їм 1 200 марок [158] срібла, не в монетах, а злитками та речами, поміж яких і церковний посуд. Однак ці невірні не задовольнилися цим, продовжуючи обсідати місто. Це змусило міщан дати їм суму ще у 16 000 ліврів, яку з великим трудом змогли зібрати. Крім того їм було віддано священні прикраси, тканини, сувої шовку та дуже багато хутра. Отож, це місто, хоча й не було розташоване на річці, мало дуже гарну торгівлю, тому й було столицею всієї Русі. Тоді козаки

Р. 78. – й татари зняли облогу Львова 24 жовтня 1648 р. Після чого почали спустошувати країну. Потім татари повернулися назад, а козаки збиралися самотужки облягати Замостя (Zamoiscie), місто на озері в Белзькому воєводстві. Це місто оточують сім бастіонів. Тут знаходиться також академія, яку заснував канцлер і генерал коронного війська Ян Замойський. Воно відзначилося мужньою обороною, виявленою проти Хмельницького, генерала козаків, котрий вів облогу, маючи військо у більш ніж 60 000 чоловік до кінця 1648 р.

Наступного року король Ян-Казимир відправив своїх депутатів до Хмельницького, намагаючись його навернути на свій бік і просячи водночас стримувати свої війська та заважати їм робити набіги. Однак Хмельницький їм нахабно відповів, що він піде під протекцію Порти, якщо не буде задоволено всі вимоги, висунуті ним.

Король, котрий шукав лише засобів повернути козаків до свого обов’язку, надіслав тоді ще депутатів до Хмельницького, щоб вести з ним переговори про умови

Р. 79. – миру. Депутати, прибувши до Переяслава, передали йому від імені короля жезл військового генерала 20 лютого 1641 [159] р. Він повідомив їм артикули, які скоріше були цілковитими наказами, ніж мирними умовами. Так, він дуже скаржився на Вишневецького та Чаплинського і говорив з неймовірною зухвалістю, що «він не матиме ніколи спокою доти, доки не покарає тих, хто так збиткувався над козаками; що треба покарати Вишневецького, а Чаплинського видати йому на руки, бо обидва є призвідцями всіх нещасть; що Потоцький також є винним у злочині, бо переслідував козаків аж до бористенських островів, куди вони відступили, рятуючи свої життя; щоправда, Потоцький (а він був цей час рабом у Криму) вже досить покараний за всі свої лихі справи; проте треба додати до цієї трійці ще великого коронного хорунжого, котрий відняв у нього [у Хмельницького – Є. Л.] спадок і розмістив свої війська на козацьких землях, де ті чинили різного роду насильства та жорстокості, хоча це не йде ні в яке порівняння з тими бідами, які зробили Вишневецький і Чаплинський;

Р. 80. – що на цих двох останніх повинна пасти кара; і, якщо вони не будуть покарані, він або загине з усім козацьким військом, або ж загине сама Польща зі своїм сенатом, генералами, панами та всією шляхтою».

Король Казимир добре розумів лихі наміри, з приводу яких козаки збирають військо. З іншого боку Хмельницький закликав татар, котрі прийшли йому на допомогу з неймовірним військом. Вони атакували частину польської армії, що отаборилася під Збаражем (Zbaras), маленьким містечком у Нижній Волині, що в 10 льє від Брацлава на північ. Це місце стало відомим завдяки хоробрій обороні, коли поляки маленьким числом змогли протистояти безмежним полчищам козаків і татар, котрі силувалися їх здолати впродовж двох місяців і атакували їхні укріплення тричі, не маючи змоги їх взяти. Отже, поляки оборонялися тут так доблесно, що дали час королю прийти їм на допомогу. Козаки й татари, дізнавшись про підхід цієї польської армії, таємно підійшли

Р. 81. – до Зборова (Zborov), що на річці Буг, де були розбиті королем Казимиром. Дізнавшись, що інше козацьке військо було розбите литовцями, вони уклали з Польщею мир, котрий був згодом ратифікований сеймом, що відбувся у Варшаві в тому ж 1649-му році.

Після підписаного разом з козаками в Зборові миру Хмельницький, їхній генерал, ставши віднині більш гордовитим і більш могутнім, підтримав татарського хана у поході на черкесів, не маючи на це дозволу короля. Потім, отримавши від цього хана військову підмогу, він збирався напасти на господаря Молдавії, від якого вимагав великий викуп, а також обіцянку віддати свою дочку заміж за його сина Тимофія. Не задовольнившись баченням зростання своєї могутності завдяки цьому союзу, він надіслав у 1650 р. депутатів до Порти, щоб отримати від неї підтримку й перейти під її протекцію. Таким чином він скинув ярмо Польської Речі Посполитої, а козаки захопили всю Україну. Це вкрай обурило польську знать, яка щойно відновили невеличку частину свого майна, втраченого під час перших заколотів цих бунтівників.

Р. 82. – Король Казимир, зрозумівши, що не зможе стримувати козаків ні клятвами, ні милістю, вирішив скористатися тепер силою. З цією метою, він скликав ополчення в 1651 р. і пішов разом з усією своєю армією на Волинь, щоб атакувати цих заколотників. Він прибув на поля, що простяглися від міста Лежнева [160] (Lesniow) до Берестечка (Beretesko), міста у Луцькому воєводстві на річці Стир за один льє від кордонів Русі. Саме в цьому місці він зустрів козаків і татар, котрі поєдналися разом. Він їх атакував і вступив з ними в бій. Битва тривала три дні з великим завзяттям як з одного боку, так і з іншого. Нарешті, польська армія повністю розгромила козацько-татарське військо та змусила тікати Хмельницького та хана, котрий керував своїми людьми особисто. Ця поразка змусила Хмельницького укласти з Польщею мир, котрий було погоджено 28 вересня 1651 р. Однак і він не протримався довго, бо незабаром козаки, розлючені поганим поводженням з боку польської шляхти та побоюючись знову потрапити в колишнє кріпацтво, напали на армію Польщі і повністю її розбили.

Польський шляхтич у старовинному наряді. Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена (1745-1830)

Р. 83. – Я казав, що Хмельницький завжди пристосовувався до визначальних обставин, в залежності від того як поверталися справи. Коли він дізнався, що татари уклали мир з поляками, боячись, що може залишитися з ними сам-на-сам, він уклав альянс з московитами у 1654 р. і перейшов під їхню протекцію. Це призвело до втрати Польщею міста Смоленська, захопленого московитами того ж року.

Хмельницький помер в 1658 [161] р., і козаки обрали собі за генерала якогось Виговського (Vihowski) та загрожували Польщі піддатися турку чи князю Московії, якщо Річ Посполита не підтримає всього того, що вони вимагають. Зважаючи на це, король Ян-Казимир, розуміючи як буде шкідливо для королівства, якщо вони піддадуться Московії чи Порті, уклав з ними мир, за яким погодився визнати всіх їхніх воєначальників польськими шляхтичами, а Виговського, їхнього генерала, київським воєводою; що шляхтичі, які належать до віросповідання грецької релігії, будуть допущені до найголовніших посад,

Р. 84. – а київський митрополит отримає ранг сенатора. Більше того, було надано Виговському староство Любомльське, а Нечаю Бобруйське (la Starostie de Lubomliana à Vihowski, & celle de Bobrois à Nieczaio), з обов’язком тримати свій феод за умов служби Речі Посполитої. Це було згодом ратифіковано сеймом. Таким чином, козацькі воєначальники з нікчемних селян Русі, котрими вони були від народження, перетворилися одним махом на польських шляхтичів.

Як можна було побачити вище, заколот козаків частково пояснювався поганим поводженням з ними польських шляхтичів, бо вони були їхніми сеньйорами та мали над ними право життя та смерті, як мають також у Польщі над усіма селянами. Українські селяни не хотіли зносити таких умов і почали повставати, виганяючи мало-помалу всю шляхту. Таким чином, тут виявилося багато великих вельмож, котрі втратили в одну мить більше 100 000 екю ренти, поміж яких, наприклад, князь Вишневецький, про якого я казав вище і сина якого я бачив у Польщі таким бідним, що він існував лише з 6 000 ліврів щорічної пенсії, що йому призначила королева Марія-Луїза

Р. 85. – Однак фортуна піднесла його згодом, посадивши на трон після зречення короля Казимира, як я скажу далі.

Цей згубний заколот козаків, який мав такі легкі прояви в правління Сигізмунда ІІІ, мало-помалу розростаючись при наступних королях, призвів не лише до втрати майна великого числа польських шляхтичів, але й дав нагоду татарам забрати більше мільйона людей в неволю, а також спричинив втрату християнської релігії в Україні, бо можна передбачати, що турки намагатимуться встановити тут магометанство і що, таким чином, вони, як і будь-які завойовники, щоб зміцнити свою перемогу, вимагатимуть вірності від підкорених ними народів, намагаючись прищепити їм свою релігію, як найбільш дієвий засіб, котрий дозволяє тримати їх у покорі та прив’язати їх до себе якнайтісніше. Можна навіть сказати, що, коли турки і не намагаються встановлювати свою релігію в усіх завойованих ними країнах, вона не забариться проявитися з часом, оскільки є природною річчю для народів переймати мову та

Р. 86. – релігію того володаря, якого вони отримали над собою.

Отже, заколот козаків продовжувався і за всіх наступних генералів до правління короля Михайла. Поляки, не втрачаючи бажання їх приборкати, змусили їх, зрештою, покликати турків і перейти під їхню протекцію. Таким чином невірні прийшли до України і з легкістю захопили місто Кам’янець, який знайшли позбавленим всіх видів припасів. Попри все його було взято завдяки погодженню. Однак вони дотримались лише даного ними слова зберегти життя всім його мешканцям, дозволяючи вільно сповідувати свою релігію. Однак, оскільки ті не були більше господарями міста, в неволю було забрано весь нещасний люд, який тут мешкав, і не було залишено жодної ознаки християнського життя, окрім хіба що кафедральної церкви, перетвореної на мечеть. Ось яким був ефект занадто великого насильства польських шляхтичів над своїми кріпаками.

Ще до того, як турки вдерлися до Польщі, вони вже довгий час розглядали Україну як країну,

Р. 87. – яку прагнули підкорити собі і де хотіли утвердитись, бо козаки звернулися по їхню допомогу. І вони погодилися її надати з тим більшим задоволенням, що ці люди завжди вели з ними жорстоку війну. Отож, знаходячи таку зручну нагоду визволити цього своєрідного ворога, котрий їх виснажував постійними набігами через Чорне море, вони також підкоряли його…

Турки були, таким чином, тим більше раді заколоту козаків, що він відкривав перед ними ворота до такої гарної та родючої країни, якою була вся Україна, а також дозволяв захопити Кам’янець, для утвердження своїх завоювань, бо це місто було столицею Верхнього Поділля і мало від природи гарні укріплення. Воно розташоване на скелі, оточеній дуже широким,

Р. 88. – глибоким і уривчастим ровом. Цей рів заповнюється водами річки Смотрич, яка, починаючись від міста, оточує його майже повністю, повертаючись до того ж місця. Відповідно, залишається лише простір для проходу в місто. Саме цей прохід і було дуже гарно укріплено. Все інше було зроблено природою. Треба сказати також, що гори, які височіють над містом, є більш високими ніж воно. Отже, звідси нападники могли турбувати гарнізон при допомозі артилерії. Однак це було зовсім не те, що могло б змусити здатися такі укріплені міста. Треба їх виснажувати постійно. І місто Кам’янець, завдяки своєму розташуванню та міці, не буде ніколи захоплене самими поляками, принаймні, доки Порта не опиниться колись в стані подібної ж слабкості як була Польща, коли турки його захопили…

Р. 100. – Для поляків є таким звичним не користуватися перевагами своїх перемог… Подібне поляки здійснили і в Україні 30 червня 1651 р. Бо, вигравши битву в козаків і татар,

Р. 101. – коли ті були повністю розгромлені, а хан разом з Хмельницьким рятувався втечею, вони їх жодним чином не переслідували. Навпаки, вони відступили і думали тільки про мир, начебто він мав для них якийсь зиск. Тож вони дозволили козакам зібрати 20-тисячну армію у Київському воєводстві…

Р. 109. – Не треба пояснювати, що серед усіх магометан татари є найбільш віроломними. Турки

Р. 110. – їм не поступаються в цьому також. Тому християни не повинні покладатися на слово ні тих, ні інших. Бо вони не дотримували його жодного разу, захоплюючи за погодженням міста в Україні в 1674-1675 рр. Однак не було жодного іншого міста, з яким би обійшлися у манері більш варварській, ніж Умань (Human) на Нижньому Поділлі, що за 5 льє від кордонів Нижньої Волині на захід. Це місто, яке було дуже густозаселеним, деякий час опиралося туркам, котрі, зрештою, його захопили і уклали з ним капітуляцію. Однак ці варвари не мали жодного бажання дотримуватися свого слова перед жителями, яким обіцяли залишити свободу мешкати в цьому місті та користуватися своїм майном. Однак, щойно ставши його господарями, вони зчинили тут всі можливі жорстокості. Вони гвалтували жінок і дівчат. Вони вбивали стариків і дітей, а людей, яких можна було продати, забирали в неволю.

Про військові кампанії Яна Собеського
в 1674-1675 рр.

Р. 247. – Таким чином, він [Ян ІІІ Собеський – Є. Л.] здійснив дві воєнні кампанії: першу на Україні, а другу на Поділлі. В українську кампанію він вийшов з Варшави 22 серпня 1674 р. і попрямував до Львова, де відбувся загальний військовий збір. Тут він дізнався, що королева, його дружина, лежить хвора в Казімежі на Віслі. Отримавши цю новину, він виїхав зі Львова й прибув до Казімежа 8 жовтня. Потім він повернувся до армії. Оскільки ночі починали бути холодними, турки, не призвичаєні до жахливих холодів Польщі, готувалися до відходу.

Турки відступили, а король Ян прийшов до України з арміями Корони та Литви, які мали близько

Р. 248. – 30 000 чоловік. Однак він їх так довго тримав в цій країні, що литовська армія під проводом великого генерала Паца його залишила, щоб не загинути в злиднях від голоду та втоми, як відбулося з армією Корони, від якої не залишилося і 3 000 чоловік. Тож король перебував в Україні до квітня, прибувши тільки 25 числа цього місяця до Золочева (Sloczow), куди королева, його дружина, прибула, щоб його зустріти.

Що стосується кампанії, яку король Ян здійснив на Поділлі в 1675 р., напередодні свого коронування, треба сказати, що турки дізналися про загибель його армії в Україні. Тож він міг повести лише невеличку жменьку військ за собою, а полки Литви покинули його всупереч його волі. Вони [турки – Є. Л.] повернулися з великими силами на початку липня того ж року, в той час коли король перебував у Яворові (Iawavow), де думав лише про те, як відновитися після виснажень попередньої кампанії. Почувши про наближення османського війська з 30 000 турків і 80 000 татар, він вийшов з Яворова

Р. 249. – 10 липня і поспіхом рушив до Львова, котрий турки намірилися обложити. Тут він зібрав 3 000 чоловік у таборі перед містом. Турки, які добре знали, які незначні сили він мав, відправили у наступ 14-тисячний татарський загін. Однак той не наважився цього зробити. Тож вся та велика маса татар, яка, як було опубліковано, була перебита 24 серпня 1675 р. в атаці на львівський табір, зводилася тільки до одного пораненого стрілою коня, оскільки татари відступили, не втративши жодного чоловіка й не поранивши жодного поляка.

Як я вже казав, турки не витримують суворих морозів, які панують у Польщі. Ці невірні вдерлися якось до Русі з величезним військом і діяли поки була гарна погода, проте, коли почався дуже сильний холод, вони втратили замерзлими більше 40 000 чоловік. Деяких знаходили у животах своїх коней, де вони сподівалися продовжити своє життя, вирвавши у морозу ще трохи часу. Це змушує їх

Р. 250. – починати відступати з Польщі щонайпізніше наприкінці жовтня.

Hauteville de [Tende Gaspar de]. Relation historique de la Pologne contenant Le pouvoir de ses Rois, leur élection, & leur Couronnement, les privileges de la Noblesse; la Religion, la Justice, les moeurs & les inclinations des Polonois; avec plusieurs actions remarquables. – P.: Chez Jacques Villery, 1697. – /X/+336 p.

Примітки

155. Де Отвілль – псевдонім французького дипломата й письменника Гаспара де Танда (1618-1697), який був інтендантом при дворі польської королеви Марії-Луїзи де Гонзаги, а також контролером у короля Яна ІІ Казимира, разом з яким він виїхав до Франції після зречення того. Згодом ще кілька разів де Танд приїжджав до Польщі, зокрема, на обрання Яна ІІІ Собеського. Загалом він провів у Польщі майже чверть століття.

156. Мається на увазі повстання Кшиштофа Косинського в 1591-1593 рр., а, отже, автором порушено хронологію.

157. Йдеться про Дмитра Тимошевича Гуню, одного з лідерів повстання 1637-1638 рр.

158. Міра ваги, яка дорівнювала 8 унціям або 244,75 г.

159. Тут хронологічна помилка, йдеться про 1649-й рік.

160. Вочевидь, мається на увазі сучасна Лежниця на Волині.

161. Тут помилка на рік.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 118 – 131.