Жак-Огюст де Ту (кін. 16 – поч. 17 ст.)

Луняк Є.

З «Всесвітньої історії» Жака-Огюста де Ту [55], написаної латиною на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. й перекладеною згодом французькою

Про Русь

Р. 672. – Русь – це країна, підпорядкована Литві, проте вона дуже велика. Ім’я, яке вона носить, це й означає «нація поширена чи розпорошена (nation repandue ou dispersée)». Насправді, вона включає в себе всі країни, розташовані між Балтійським морем, Лівонією, Швецією, Льодовитим морем, Волгою, яку називають сьогодні Ра, Азовським морем, Чорним морем, Сарматськими горами, Польщею, Литвою та Самогітією. Вона ділиться на дві частини, з яких одна починається від Карпатських гір (les monts Crapack) та Кракова й тягнеться вздовж Дністра до кордонів Валахії. Друга

Р. 673. – починається з іншого боку й іде до Дніпра, Чорного моря та потім вздовж Очаківської річки, далі до Танаїсу, який відділяє Європу від Азії, звідти вона поширюється через безмежні простори аж до Астрахані, міста, що розташоване в гирлі Волги з того боку. Астраханська торгівля процвітає через багаті ярмарки, на які мідійці, перси, вірмени, скіфи, московити відправляються з усіх усюд…

Саме та Русь, що від Дніпра поширюється до кордонів Персії, підпорядковується великому князю московському (elle est soumise au grand duc de Moscovie). Та ж, що ми називаємо королівською, включає в себе воєводства Львівське, Люблінське, Белзьке та провінції Поділля, Волинь, Київщину, Черкаси та Підляшшя (Celle que nous appellons roїale, comprend les palatinats de Leopol, de Lublin & de Belz & les province de Podolie, de Volinie, de Kiovie, de Circassie & de Polaquie). Раніше вона була поєднана з Литвою та зараз разом з нею перейшла під корону Польщі, так само, як і Самогітія, яка розташована між Пруссією та Лівонією й поєднана з Литвою. Це країна багата на збіжжя й овочі, тут є дуже великі ліси та гарні дерева, але мало міст і потужних фортець.

Thou Jacque-Augustе de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 6. – ХХ+730 р.

Про участь українських козаків під проводом Свирговського у війні в Молдавії та Валахії на боці Івоні (1574)

Р. 120. – Він [Івоня – Є. Л.] знав, що на окраїнах Польщі живе одна войовнича нація, яка ніколи не припиняє бойових дій проти татар, своїх ворогів, й робить набіги на їхню країну вздовж берегів Дніпра й аж до його впадіння у Чорне море. Івоня розумів, що, добре знаючи цю країну та призвичаєна битися з турками, вона може добре йому стати в пригоді. Потреба змусила його молити про допомогу в неї, тож він відрядив депутацію до козаків, це те ім’я, яке дали цим безпритульним людям, й незабаром уклав з ними угоду.

Свирчовський (Swierczowski) [Свирговський – Є. Л.], один з найкращих їхніх полководців, очолював загін з 200 чоловік і був генералісимусом всіх цих воїнів. 200 інших були поєднані в подібний загін з людей Брацлавщини, що був під орудою якогось Барсана (Barsan). Ще 200 очолював Козловський (Koslowski). Слезеній (Slesenius) був начальником подібної ж банди. Янковський (Jankowski) з Соколовським (Sokolowki) мали кожен по сотні людей під своїм началом. Івоня вийшов їх зустрічати на льє від свого табору, взявши загін вершників й у супроводі деяких представників сенату. Потім він запросив їхніх начальників до свого намету. Там він влаштував для них гарний бенкет, у якому взяли участь і сенатори, в той час як їхні загони були розміщені в таборі, влившись до молдавського війська. На десерт було винесено срібні таці, сповнені золота. Завдяки такому гарному поводженню Івоня намагався одразу прив’язати до себе козацьких начальників.

Наступного дня він всіх їх зібрав до себе і звернувся до них зі зворушливою промовою по-польськи. Наприкінці цього виступу сльози забриніли на його очах, і Свирчовський, взявши слово за всіх інших, запевнив його, що вони прийшли зовсім не заради винагороди, що вони приєдналися до нього, тільки щоб випробувати свою доблесть проти спільного ворога і що вони його ніколи не покинуть,

Р. 121. – незалежно від того, яким буде успіх цієї війни. Після цих слів, висловлених з того боку і з іншого, Івоня говорив з козаками. Було встановлено день відправлення, й війська розділилися, щоб краще здійснити диспозицію. Цим днем було визначено 20 березня.

Селім, дізнавшись про поразку, завдану Івонею, надіслав воєводі Валахії 30 000 турків і 2 000 угорців з наказом приєднати до них війська своєї провінції, увійти до Молдавії, вигнати звідти Івоню і поставити на його місце Петра. Незабаром той приступив до виконання отриманих вказівок. Воєвода Валахії перетнув річку Молдавку на чолі 100 000 бійців. Перевага його військ була такою, що він мало дбав про їх охорону. Івоня дізнався про це від деяких вісників ворога, які були затримані його людьми. Він наказав передати цю новину Свирчовському, який йшов попереду зі своїми загонами та 6 000 молдаван. Цей генерал негайно атакував воєводу й розбив його. Волохи, що випрягли своїх коней на пасовиську, не змогли втекти. Козаки напали на них і порубали на шматки.

З усього цього великого війська залишився лише волоський воєвода та його брат Петро, котрі змогли врятуватися. Вони сіли на двох міцних коней, на яких перетнули озеро, що утворює Дунай в цьому місці і втекли до Браїлова, де турки тримали залогу. Більше 50 000 чоловік загинуло в цьому бойовищі. Це було жахливе видовище бачити поле, вкрите списами, стрілами, щитами, шаблями й залите кров’ю. Ворожий табір було захоплено й пограбовано. Івоня, поведінці якого треба віддати належне, поділив всю цю здобич між своїми солдатами й козаками, які проявили себе якнайкраще. Було наказано шукати поміж полеглих тіла воєводи та його брата, але даремно.

Звідси переможна армія рушила до ворожої країни, яку всю сповнила вогнем і кров’ю. Не милували ні жінок, ні старців, ні навіть дітей. Всіх, кого знаходили, вбивали. Далі Івоня збирався розпочати облогу Браїлова, дізнавшись, що його вороги втекли сюди. Прибувши до цього міста, він написав турецькому управителю, щоб той видав йому воєводу та його брата, що вони напали на нього першими без жодного приводу й були ним переможені і що він не піде звідси доти, доки не

Р. 122. – отримає голови одного й другого. Турецький губернатор, обурений такою зухвалою та нечемною пропозицією, відповів у подібному тоні. Він обрав чотирьох турків, двох з міста та ще двох з гарнізону, яких відправив до Івоні, передавши 10 ядер найбільшого калібру, 10 найменшого та 2 стріли, наказавши сказати тому, що, якщо він не відступить від цього міста, він пригостить його такими подарунками й так нагодує ними, що того аж буде нудити.

Така загрозлива відповідь, адресована чоловіку, який був сповнений успіхів, змусила того показати своє єство. За наказом Івоні ці чотири депутати були затримані, їм відрізали носи, губи та вуха, потім він наказав їх прив’язати головою вниз до довгих стовбурів, прибивши до них цвяхами їхні ноги, й скомандував кільком аркебузникам піти й кинути цих людей під стіни, щоб залякати турків цим зразком жорстокості і поставити свої війська перед необхідністю здолати це місто. Водночас він дав наказ йти на приступ цього міста, мур було захоплено й місто впало. Протягом чотирьох днів тут чинилися найрізноманітніші жорстокості. Даремно було тікати, ховатися чи оборонятися, з рук матерів виривали немовлят, щоб перерізати їм горло, а води Дунаю стали червоними від крові, якою було залито дане місто.

Цей переможний солдат наказав його пограбувати. В цьому місті було захоплено величезну здобич, золото, срібло в зливках або монетою, величезну кількість дорогоцінного каміння, незліченний обсяг скарбів, які стали плодами довгих років миру. Лють переможців цим не обмежилася, вони підпалили місто, й усі, кого не перебили, загинули у полум’ї. Вистояла тільки фортеця. 16 000 турків виступили їй на допомогу. Дізнавшись про це, Івоня відрядив Свирчовського разом зі своїми козаками та 8 000 молдаван. Цей генерал виявив надзвичайну швидкість. Він напав на ці стомлені після довгого маршу війська й, не давши їм перепочинку, перебив їх всіх. Після цієї поразки врятувалася тільки тисяча сіпахів, які, переслідувані козаками, розсіялися в різні боки. Найбільш щасливі досягли Тягині (Tehinie), фортеці, яка належить туркам, де вони змогли знайти собі укриття.

Р. 123. – Після цієї перемоги Свирчовський дав знати Івоні, що не зможе добити турків, не маючи необхідних ресурсів й кваплячи того. Отримавши цю звістку, Івоня зняв табір перед браїлівською цитаделлю, приєднався до козаків, напав з цими військами на невірних і довершив знищення решток їхньої армії. Потім він став перед Тягинею, яка не мала жодної змоги чинити спротив, і наказав всіх тут перебити.

Звідси Івоня пішов до Білгорода, котрий належав туркам. Диспозиція його переможної армії була прикметною. Свирчовський був на чолі, протистоячи турецьким пікінерам, і його передня лінія, складена вся з карабінерів, завдяки шквальному вогню зчинила безлад поміж невірними. Лучники сформували праве крило і закидали турків градом стріл і дротиків, тоді ж кірасири на лівому крилі кинулися зі своїми списами на ворожі загони, які прийшли у сум’яття, й дозволили молдаванам влаштувати над собою різню. Білгород був не готовий до приходу цієї армії. Місто було взяте штурмом і піддане розграбуванню. Збагатившись тут, солдати його спалили.

Івоня повернувся потім до Тягині, де зупинився на кілька днів, даючи відпочинок для своїх військ. Протягом цього перебування тут, він дізнався, що турки, поєднавшись з татарами, наближалися сюди, не виставляючи жодної сторожі. Він одразу наказав Свирчовському з козаками та 2 000 молдаван атакувати їх. Невірні, розсіяні в двох місцях, поєдналися разом, з приближенням до ворога. Свирчовський зі свого боку поділив свою армію на три частини й наказав їм іти в наступ порядком, який ми тільки-но описали. Запекла битва тривала впродовж години. Зрештою, козаки отримали перемогу, вони обернули неприятеля до втечі й перебили багато народу. З боку молдаван втрати не були значними. Турецький табір було захоплено. Тут взяли в полон 200 бранців, які були порубані косами переможної інфантерії; ворожий начальник, який також був захоплений, пропонував за свій викуп золота вдвічі більше за свою вагу, срібла – втричі більше та дорогоцінного каміння, яке їй дорівнювало. Однак ці пропозиції не змогли пошкодити вірності молдаван, яких

Р. 124. – ця війна збагачувала з кожним днем. Вони відправили цього бранця до Івоні. Цей князь наказав його охороняти кілька днів, розмовляючи з ним, щоб вивідати якнайкраще наміри турків, а, коли дізнався про них, віддав його своїй піхоті, котра розірвала того на шмаття. Звідти війська рушили на відпочинок до околиць міста Ушия (Usczya) [56].

Новина про ці біди, що трапилися, вразила Великого Правителя [57]; він боявся, щоб заколот у двох Дакіях не став прикладом для наслідування в інших провінціях імперії, побоюючись, щоб переможці не вступили до Македонії й не збунтували також сусідні провінції й навіть саму Грецію. Він набрав армію таку багаточисельну, яку тільки міг, і поставив на її чолі Капус-пашу, котрому доручив помститися за завдані кривди й повернути повсталі провінції до покори.

Івоня, у свою чергу, також не спав. Він передбачав, що присоромлені вкрай турки використають усі можливості, щоб помститися йому та отримати відшкодування за завдані їм збитки. Тож він наказав з’явитися до себе Ієремії Чарневичу, котрому було доручено охорону Хотинської фортеці. Йому Івоня наказав виступити проти турків. Той завжди здавався дуже відданим і мав бути ще більш вірним тоді, коли фортуна сприяла намірам його володаря. Івоня доручив йому перейти з наданим 13-тисячним військом Дунай, просунутися до Облучиці (Oblucice), завадити туркам переправитися через дану ріку й повідомити якомога скоріше про їхнє прибуття та наміри. Потім князь проводив його, обійнявши наостанок, щоб виявити найбільший знак своєї довіри. Ієремія, отримавши таку почесть, став на коліна й зі сльозами, які доводили його щирість, поклявся, обіймаючи свого володаря, віддано виконати його накази.

Але він зовсім не дотримав свого слова. Просунувшись до Дунаю і вивідавши броди через цю ріку, він поставив тут такий гарний заслін, що турки, котрі з’явилися вже на іншому березі, маючи величезне військо, довгий час не могли знайти нагоди, щоб переправитися на інший берег. Зрештою, турецькі генерали, побоюючись, що занадто ризиковано атакувати цього молдаванина відкритим наступом, і знаючи його жадібну натуру, вирішили спробувати його підкупити

Р. 125. – подарунками й обіцянками. Вони надіслали йому спочатку 30 000 угорських монет, а, побачивши, що цей чоловік почав коливатися у своїй вірності, Петро, брат волоського воєводи, попросив дозволити йому пройти, щоб секретно провести з ним переговори…

Петро супроводжував свої слова молитвами та сльозами. Чарневич здався. Вирішивши, що очікуване краще, ніж невідоме, він розсудив, що сутужний стан справ Івоні не вартий того, щоб відмовлятися від почестей і багатств, які

Р. 126. – він сподівався отримати з боку турків і нового господаря Молдавії. Тож він знайшов привід для відведення своїх військ від берегів Дунаю, і тоді турки перейшли його числом до 200 000 чоловік, а він помчав, роблячи великі переходи, до Івоні, несучи йому цю новину. Водночас, щоб якнайлегше затягнути його до пастки, зрадник запевнив цього князя, засліпленого своїми успіхами, що невірні мають не більше 15 000 чоловік.

Отримавши цю звістку, Івоня, котрий був зайнятий облогою цитаделі в Тягині й не мав жодної гадки про цю зраду, дуже зрадів. Не провівши попередньо належної розвідки, він вирушив у супроводі козаків, неначе цей похід обіцяв йому впевнену перемогу, й 9 червня збирався отаборитися за 3 милі від ворога. Свирчовський на чолі своїх козаків і 6 000 молдаван вирушили разом з Чарневичем, щоб вивідати розташування турків. Подолавши цей шлях, він [Свирчовський – Є. Л.] побачив значне скупчення невірних, котрі були негайно розгромлені. Одного з втікачів було схоплено. Той був весь поранений і готувався віддати Богу душу, але, прагнучи перед смертю ввести в оману супротивника, він оголосив, що загони, які перейшли ріку, дуже малочисельні.

Ця брехня утвердила зраду Чарневича. Івоня вирішив атакувати ворога й нетерпляче очікував на його наближення. Він розташував свої війська неподалік від Дунаю, щоб їм не бракувало води. Вони нараховували десь 30 000 чоловік. Він розподілив їх на 30 загонів, визначивши для кожного свій пост, і розташував попереду 80 гармат. Також було багато піхотинців з простолюду, які були озброєні лише косами, луками та шаблями, але ці люди були вже випробувані й Івоня знав їхню прив’язаність до себе. Проте він зобов’язав їх завжди бути поруч із собою, побоюючись зради чи непевності. Тільки козакам дозволялося подекуди до них наближатися. Останні мали осібне керівництво.

Таємниця ще не була розкрита, коли Івоня, наказавши вишикувати армію в бойовий порядок, просунувся вперед, щоб краще роздивитися ворожий табір. Заледь окинувши його оком, він був вражений незліченною кількістю

Р. 127. – його військ, котрої зовсім не очікував. Він ніколи не міг уявити, що ворогів так багато, і занадто пізно зрозумів, що його зрадили. Чарневич разом з очолюваними ним військами та воєначальниками ближче всього наблизився до турків. Івоня наказав його покликати. Зрадник, зрозумівши, що його викрито, відмовився підкоритися, пославшись на те, що не може залишити свій пост, коли почався наступ. Водночас, начебто зав’язуючи бій, він наказав сурмити підйом і наступ. Однак, замість того, щоб вступити у сутичку, в цю ж саму мить він віддав наказ своєму загону опустити прапори, підняти свої шапки на вістрях зброї, щоб позначити своє бажання здатися. За цим сигналом, як було домовлено, турки їх прийняли безборонно до своїх лав.

Це відступництво спочатку привело до розпачу тих, хто знаходився поряд з Івонею. Однак хоробрість цього генерала, виявлена в такій оказії, змусила їх мужньо стати на його бік, вони самі погодилися на наступ і кинулися в атаку. Турки протиставили їм тих самих молдаван, котрі щойно здалися і які отримали ту розплату, що на неї вони заслуговували. Дві армії порубали їх на шматки, й невірні, ступаючи по їхнім трупам, гордовито пішли вперед. Однак вони одразу були відбиті молдаванами й козаками. Чи то через панічний жах, чи то, щоб затягнути ворогів у певну пастку, турки почали відступати.

Свирчовський не пішов до пастки. Він скликав свої загони і поєднав їх позаду власної артилерії. Тоді невірні, різко повернувшись, пішли в новий запеклий наступ. Довгий час відбувалося жахливе бойовище. Страшний гуркіт зброї та гармат, іржання коней, вигуки воїнів – все це змішувалося, роблячи неймовірний галас. В той же час хмара стріл і куряви закрила небо над двома військами. Ця темрява була розсіяна тільки проливним дощем, який прибив до землі пил і дим. Однак він зробив неможливим також використання гармат, які так стали у пригоді для молдаван. Проте ті не втратили куражу. Навпроти вони надихали одне одного. Коли татари, які стояли ще без діла, побачили, що артилерія стала бездіяльною,

Р. 128. – вони пішли стрімголов у наступ. Ці свіжі війська своїм лементом навели жах на цих людей, вже стомлених битвою. Останні почали піддаватися, коли наступ турків привів їх у повний безлад. Тоді почалася відкрита втеча, й нікому не було пощади. Тепер була просто бійня.

Ледве 250 козаків змогли врятуватися від різні разом з охоронцями Івоні, про яких ми вже говорили. Однак ні сам князь, ні Свирчовський не втратили хоробрості. Вони спішилися, повели наступ на артилерію турків, яка ними була захоплена і яку вони намагалися заклепати, не маючи змоги забрати. Потім, не маючи коней, вони відійшли до руїн якогось спаленого будинку, де укріпилися. І це стало їхньою великою помилкою, бо нестача води змусила їх здатися раніше, ніж вони б мали це зробити.

Увечері, коли турки припинили переслідування втікачів, вони обложили табір християн, й оточення було таким щільним, що стало неможливо звідти вийти. Наступного дня вони почали артилерійський обстріл: проте він мав незначний ефект, через те що укріплення знаходилося на горі й це захищало обложених. Тоді невірні, бачачи, що ця облога може тривати довго, відправили до Івоні посланця, щоб змусити його здатися, й повідомляючи тому, що це було б для нього меншим лихом, ніж він очікує, й вигідніше буде йому прийняти цю угоду. Після цієї пропозиції Івоня зібрав військову нараду й запитав думки начальників: чи доречніше здатися, чи ж славно загинути, дорого продавши своє життя неприятелю. Козаки обстоювали це останнє прагнення, переконані в тому, що набагато краще доблесно померти зі зброєю в руках, ніж віддати свої голови неприятелю-варвару, котрий застосує проти них найганебніші та найстрашніші муки. Але молдавани, яких було набагато більше, заявили, що готові на будь-які страждання, й схиляли до іншого рішення, уявляючи, що мають певні сподівання на милість турків щодо Івоні та козаків.

Івоня довго коливався між двома рішеннями. Зрештою, повіривши, що він зміг би один врятувати від загибелі 20 000 хоробрих людей, які знаходилися в його таборі і з яких щогодини

Р. 129. – хтось помирав від нестачі води, він прийняв остаточне рішення. Він оголосив, що готовий здатися, передбачаючи, що турки висунуть йому прийнятні вимоги і що всі паші та офіцери їхнього війська поклянуться вірно їх виконати. Вимоги були такими: козаки залишають табір із зброєю та багажем і їм дозволяють перетнути Дністер; він сам має бути доправлений до Селіма; зрештою, молдавани мають отримати милість від султана, збережуть підпорядкування Порті й керуватимуться тими людьми, котрі будуть надані згодом Великим Правителем для Молдавії.

Коли погодили ці статті з турецькими генералами, чи то вже тоді вони не збиралися їх дотримуватися, чи Капус-паша мав секретний намір, але всі вони поклялися сім разів від свого імені та імені своїх військ їх виконати. Тоді Івоня, раз йому не було чого боятися, вийшов зі свого табору й здався в руки невірних, перед якими виголосив промову на користь козаків. Він віддав їм ті почесті, на які вони заслуговували, й просив турецьких пашів звернути на нього одного всю ту ненависть, яку турки мали стосовно цих мужніх людей. Зрештою, обернувшись до козаків, він помахав їм рукою в знак дружби і подяки, просячи не забувати про нього; подібне він зробив і сказавши прощальне слово молдаванам. Потім, згадавши, що має ще золото й дорогоцінне каміння, він знову покликав козаків і розділив це між ними, прославляючи їхню доблесть і дякуючи за вірність собі. Він сказав їм також, що не знає характеру Селіма, що він не впадає у відчай і, якщо йому дозволять побачитися з тим, як було обіцяно, він можливо знову стане господарем Молдавії, тож, очікуючи на нього, нехай вони мають надію поділити колись разом кращу долю.

Ці прощальні слова викликали в багатьох сльози, які можна було бачити й у тих, й у інших. Після цього Івоня, у супроводі одного козака на ім’я Осмольський (Osmolski), котрого взяв із собою, рушив до турецького табору. Тут він мав зустріч впродовж чотирьох годин з найголовнішими офіцерами. Вона не була ще закінчена, коли Капус-паша при одному з слів Івоні спалахнув і розрубав тому живіт і обличчя своєю шаблею. За цим сигналом яничари кинулися на нього і відтяли йому голову.

Р. 130. – Далі вони прив’язали тулуб до хвостів двох верблюдів, які його розірвали. Його голову було настромлено на вістря спису, а тіло розірвано на шматки. Турецькі солдати вмочували свої шаблі в його кров і навіть давали її пити своїм коням. Чи то це така помста? Чи то це наслідок тієї військової доблесті, якою захоплювалися навіть його вороги?

Потім турки обернули всю свою лють проти молдаван. Хоча ті просили пощади, їх трактували як заколотників, бо вони були васалами Порти, й усіх їх перебили. Побачивши це видовище, коли турки вдерлися до табору, козаки почали підбадьорювати одне одного. Вони стрімголов кинулися крізь батальйони невірних і знайшли посеред цієї сили-силенної ворогів кінець свого життя, що для тих обійшлося в дорогу ціну, хоча козаків і було дуже мало. Тих, кого не було вбито, захопили в полон. Серед цього числа був і Свирчовський, їхній генерал, котрий відзначився стількома звитягами на цій війні. Поміж інших були Козловський (Koslowski), Задорський (Zadorski), Залеський (Zaleski), Решковський (Rheskowski), Копищінський (Kopyczinski), Янковський (Jankowski), Соколовський (Sokolowski), Чижовський (Cisowski), Богуш (Bogusz), Либишовський (Libiszowski) та Сушинський (Sucinski). Турки використали всі зусилля, щоб змусити їх зректися християнської віри, але все було даремно. Вони полишили свої окови лише тоді, коли за них було сплачено великі викупи.

Про бойові дії козаків у 1575 р. під проводом Богдана Ружинського

Р. 283. – Природно, Амурат [58], щойно зазнавши нападу з боку своїх сусідів, не залишився байдужим до завданих йому кривд. Саме тому він задумався про помсту за ті набіги, які були зроблені козаками за нацьковуванням поляків. Однак він розсудив за принизливе особисто брати участь у такій малозначній експедиції. Тож його міністри порадили перекласти справу помсти на малих або перекопських татар. Ті вдерлися у жовтні-місяці до Малої Русі, або ж Польської Русі (la petite Russie, ou Russie Polonaise) [59], спустошили країну більше ніж на 40 миль, спалили 200 замків і сплюндрували всі села на своєму шляху, вбиваючи всіх людей, які траплялися їм у руки, дітей і старців включно, увели до себе всю худобу.

Навантажені здобиччю, вони прибули на береги Дніпра, намагаючись переправитися через ріку. Вздовж усього берегу тоді лунав лемент тих нещасних, яких вели в рабство. Поляки кинулися їм на допомогу, але запізно. Вони зосередилися навколо Києва, де намагалися вияснити, куди рухаються ці варвари. Вони безглуздо повірили слову Петра, воєводи Валахії, котрий занадто сміливо заприсягнувся, що не дасть проходу татарам через свої землі…

Зі свого боку козаки, котрі розглядали ці бойові дії, як свою власну справу, не спали. Вони перейшли Дніпро на чолі з Богданом Ружинським (Bogdan Rosinki), вдерлися до Татарії, яка залишилася беззахисною й сповнили її всю вогнем і кров’ю, навіть жінки не уникнули їхньої люті. Одним відрізали груди, іншим

Р. 284. – виривали очі, розчавлювали їхніх дітей й усім знайденим невільникам давали волю.

Thou Jacque-Auguste de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 7. – XIІ+758 p.

Про процес і страту Івана Підкови

Р. 161. – Зрештою, сейм зібрався у Варшаві на початку наступного [1578-го – Є. Л.] року. Насамперед, йому були надані великі скарги з приводу набігів низових козаків (des Cosaques Nisoviens), які розорили всі землі навколо Дніпра. Однак те, що викликало найбільшу печаль у короля, це звістка про зухвалу й сміливу виправу Івана Підкови (Jean Podikove). Це був чоловік родом з Валахії, хоча Левінклавіус (Leunclavius) [60] каже однак, що той був поляком, проте не знаємо нічого про його народження, відомо тільки, що він славився своєю надзвичайною силою. Вона була настільки великою, що він надвоє переламував кінську підкову. Цей нещасний зібрав навколо себе людей з низів, подібних до нього, вдерся разом з ними до Валахії, атакував князя Петра, котрий був там воєводою, союзника Баторія, який зовсім не очікував такої інвазії, і вигнав його з власних володінь ще до того, як той зміг подумати про оборону.

Отримавши новину про цю революцію, польський король, особисто дуже вражений цим заходом, написав до польового табору свого брата Криштофа [61], володаря Трансільванії, щоб той надав допомогу скинутому з престолу князю. Негайно його клопотання були виконані. Трансільванець пішов до Валахії, і його армія почала зростати з дня на день завдяки загонам, які приєднувалися до нього звідусіль. Підкова змушений був шукати притулок у Немирові (Nimirow), місті, що належало Польщі. Потім він здався Миколі Сенявському, управителю Кам’янця і коменданту військ Русі, провінції по сусідству з Валахією, за умови збереження свого життя. Звідси його було доправлено до Баторія, де його очікував сумний кінець, як я скажу незабаром…

Р. 166. – Були [Баторієм – Є. Л.] здійснені також заходи, щоб зупинити набіги козаків. Ця нація не утворює окремої держави. Навпаки вона мешкає на окраїнах багатьох різних націй у гирлі Дніпра. Посеред неї можна побачити всі навколишні народи: поляків, литовців та інших – відщепенців, злочинців, людей, яким теперішня доля не дозволяє залишатися на батьківщині або яких надія на кращу участь змушує її покинути. Це збіговисько робить спустошення по всіх навколишніх землях, які саме через це залишаються необробленими й порожніми. Тож, раз це скопище багатьох людей з різних націй, немає ніколи згоди поміж ними, і, які б зусилля не робили сусідні володарі протягом століть, з ними неможливо укласти впевненої угоди.

Попри все приїзд посланця від Великого Правителя спричинив багато галасу в сенаті. Останній почав вимагати від свого володаря, щоб було задоволено всі збитки, завдані заходом Підкови, і щоб, зрештою, його самого було видано. З іншого боку найбільша частина сенаторів була проти видачі християнина, бравого воєначальника, чоловіка, який відзначався такою надзвичайною силою, правителю невірному й варварському, котрий вимагав видачі того, лише щоб умертвити його. «Навпроти, – гадали вони, – треба задовольнити якнайкраще посланця Порти й сплатити певну ціну за цього нещасного, котрий здався Варшаві лише на королівське слово». Баторій відповів, що, якщо він і обіцяв зберегти тому життя, то лише на час його доправлення для суду, тому, раз Амурат скаржився, що той своєю витівкою порушив союз між двома націями, було б несправедливо й суперечливо угодам, ставитися до цього порушника публічного блага у відповідності до привілеїв, яке людське право надає при добровільній здачі. Також, оскільки цей володар був зайнятий великою війною з Московією, він не

Р. 167. – дуже клопотався про життя Підкови, бажаючи убезпечити свій тил від нападу такого могутнього супротивника як Великий Правитель. Він наказав відтяти йому голову у присутності все того ж султанського посланця.

Однак Олександр, брат Підкови, якого козаки поставили на чолі себе, незабаром скинув з престолу князя Петра вдруге. Турки його відновили у володінні своїми землями. Вони взяли Олександра в полон і посадили на палю, відправивши на галери всіх тих козаків, яких зуміли захопити…

Король Польщі, сяк-так облаштувавши справи в Малій Русі, знову повернувся до Кракова.

Thou Jacque-Auguste de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 8. – XIV+730 p.

Про козацьку проблему
в польсько-турецьких взаєминах у 1589 р.

Р. 708. – Говорили [на сеймі – Є. Л.] також про те, як стримати вольність козаків і задовольнити татар, давши їм звичну виплату. І справді, казали, що, якщо не було б ні того, ні іншого, кордон був би відкритий для набігів і спустошень, найзгубніших для нації, більша частина якої побачила б себе уведеною цими варварами до найганебнішого рабства, це крім того, що турки отримали б нагоду зробити великі розорення в Польщі.

Посеред цих справ довелося побачити ще одне горе. Козаки, яких називали ускоками [62], мателосами [63] та низовцями (les Cosaques nommés Uscoques, Matelosses & Nisoves), різновид людей, що мешкають між імперією турків і державами християнських володарів і призвичаєні жити розбоєм, зробили набіг на Малу Татарію, пограбували кілька суден, які стояли на рейді вздовж берегів Чорного моря. За деякий час перед тим вони спалили Бендери (Bender) у червні-місяці, потім вдерлися до Козлова (Kaslow) [сучасна Євпаторія – Є. Л.], міста, що славилося своєю обширною торгівлею та багатими ярмарками, розорили купців, пограбували крамниці, вбили багатьох мешканців і перетворили на руїни це велике місто. Татари, палаючи бажанням помститися за цю кривду та ще й будучи підбурюваними до цього турками, виступили в похід, ведучи 70-тисячне кінне військо, перейшли Дніпро й розташувалися між Львовом, столицею Польської Русі (Leopol capital de la Russie Polonoise) та Амадоцьким озером (le lac Amadoka), спустошуючи всі околиці…

Проти них вислали Замойського, канцлера королівства і великого генерала коронного. Він розпочав свої дії з укріплення Львова та Кам’янця (Caminieck), столиці Поділля, які були двома бастіонами християнства в цьому краї. Він не боявся татар; ці люди вправні лише в рукопашній; але, зрештою, ніколи не б’ються в правильних битвах

Р. 709. – і беруть участь в облогах тільки тоді, коли мають турецькі підкріплення. Тож цю пересторогу його змусила здійснити отримана ним звістка, що один паша, який вступив до Валахії з великим військовим корпусом, вирішив узалежнити своє рішення від успіху, котрий могло б мати вторгнення татар. Русини, поєднавшись з козаками й підбадьорені прибуттям Замойського, з великою рішучістю кинулися на татар. Їхня відсіч мала перемінний успіх. Спочатку Струсь (Struz), управитель Кам’янця, зазнав втрат. Потім татари один за одним були двічі розбиті і втратили більше 15 000 чоловік у цій справі. Але ще більшої втрати вони зазнали під фортецею Бакота (au Fort de Bakatow) на Дністрі, де випадково знаходилася сестра Замойського. Вони гадали захопити це місто з наскоку та отримали тут такий добрий прийом, що, залишивши більше 2 000 чоловік убитими під мурами цього міста, ганебно втекли. Потім на переправі через Дністер їх атакували козаки й примусили до втечі, перебивши десь 5 000 чоловік, віднявши всю здобич і 2 000 бранців.

Тоді татарський хан виступив особисто з більш чисельним військом на допомогу цьому корпусу, який діяв так невдало. Затягнувши до пастки поляків, русинів і козаків, гордих від одержаних перед тим перемог, він відчув на собі, яке це нещастя й небезпека мати справу з людьми, котрі не мають іншої підмоги у битві, крім відчаю. Християни, побачивши себе оточеними звідусіль, закликали один одного доблесно напасти на цих варварів, вирішивши скоріше славно померти зі зброєю в руках, ніж піти в ганебне рабство до непримиренного ворога. Вони з такою люттю кинулися на татар, що, розірвавши сили, котрі очолював особисто хан, вбили коня, на якому той сидів, небезпечно поранили його самого, вбили його сина й обернули решту війська до втечі. Більше 5 000 чоловік залишилося лежати на місці. 800 солдатів, яким вдалося врятуватися від розправи, відступили до сусіднього лісу, де були оточені переможцями. Голод

Р. 710. – змусив їх звідти вийти через три дні й вони були перебиті.

Після такого подвигу, козакам не було чого більше боятися ні поляків, ні татар, бо ж чим могли залякати їх поляки після такої великої перемоги, котру ті щойно здобули для них? Тому вони розсіялися по всіх володіннях татарського хана і піддали все вогню та залили кров’ю. Після таких спустошень Замойський написав паші, котрий отаборився на берегах Дністра, очікуючи нагоди перейти цю річку. Він скаржився у листі на порушення давніх угод і просив йому повідомити, чи той прийшов як друг, чи як ворог. Паша, наляканий нещастями, що відбулися з татарами, наказав передати, що Великий Правитель схильний підтримати мир з Польщею, за умови, що будуть покарані й винищені козаки, які спричинили стільки лиха його підданим, і зруйновані деякі фортеці, зведені на кордоні.

Thou Jacque-Auguste de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 10. – XVІ+751 p.

Про те ж саме

Р. 259. – Нахабність козаків, яких називають також низовцями, ускоками та мартелосами (on appelle aussi Nissoviens, Uscoques, & Martelosses), як я вже відзначав, стала новою кривдою, що розірвала мир. Дійсно ці розбійники, здійснивши безкарно набіги до гирла Дніпра та Дністра, наважилися, зрештою, атакувати й пограбувати купецькі судна, які знаходилися під захистом османського прапору та власники яких мали віру до угод з Польщею, а тому стали на якір вздовж чорноморського узбережжя…

Козаки просунули свої набіги ще далі, пограбувавши Херсонес Понтійський і зчинивши тут жахливу різню.

Р. 260. – Розлючений Амурат не міг більше стримуватись і наказав у військовому таборі своїм пашам збирати війська, щоб іти на Польщу. Він дав також наказ татарам, котрі були нацьковувані до того ж і московитом, сповнити вогнем і кров’ю кордони цього королівства. Ці варвари, жадібні до здобичі, кинулися виконувати накази Порти на ділі, намагаючись випередити османську армію і побоюючись, що прийдеться ділитися з нею награбованим. Вони були розгромлені поляками, але й перемагали їх у свою чергу; та, коли вони поверталися до своїх країв з бранцями та здобиччю, ці самі козаки, через яких і спалахнула дана війна, порубали їх на шматки на берегах Дніпра, вбивши в сутичці брата їхнього хана.

Thou Jacque-Auguste de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 11. – XVІ+814 p.

Примітки

55. Жак-Огюст де Ту (1553-1617), відомий французький історик, філософ і політик, один з найближчих придворних Генріха ІV. Будучи католиком, виступав на захист релігійних прав протестантів, за що мав нагінки з боку офіційної церкви. До останніх днів свого життя працював над створення своєї узагальнюючої історичної праці, яку встиг довести до 1607 р.

56. Вочевидь, мається на увазі сучасне румунське місто Хуші, розташоване на кордоні з Молдовою.

57. Тут і далі поняттям «Великий Правитель» (le Grand Seigneur) позначено турецького султана.

58. Мурад ІІІ (1546-1595), султан Османської імперії в 1574-1595 рр., онук Роксолани.

59. Це один з перших випадків використання терміну «Мала Русь» стосовно українських земель у французькій літературі.

60. Йоганн Левінклавіус або Ганс Льовенклау (1533-1593), німецький історик і юрист, довгий час проживав у Туреччині, якій присвятив низку праць. Помер у Відні. Був великим знавцем античної літератури.

61. Криштоф (Кристофер) І (1530-1581), князь Трансільванії в 1575-1581 рр.

62. Ускоки – слов’яни-втікачі з південно-слов’янських країн від турецького гніту, що діяли переважно на узбережжях Адріатики. Їхні загони, початок формування яких припадає на кінець ХІV ст., здійснювали постійні напади на турків. Ускоків можна вважати своєрідним південнослов’янським аналогом козацтва. Найбільша активність ускоків припала на кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. Вони стали героями місцевого фольклору.

63. Тут у де Ту використано термін «Matelosses», проте далі в нього як і в інших французьких авторів це слово пишеться як Martelosses – мартелоси. Останні також представляли собою організовані збройні загони, що виступали в південнослов’янських країнах проти турецького ярма.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 23 – 35.