Франція

Революційна стихія, яка в 1917 році повалила царську Росію, приневолила Антанту, а в першу чергу Францію, звернути серйозну увагу на найсильніший із новоповставших на території б[увшої] Росії державних організмів – Україну. Франція покладала на Україну великі надії як на одинокий чинник на Сході, що міг і мав би заступити відпавшого союзника Росію з його невичерпаним резервуаром людського матеріялу і незвичайними економічними багацтвами. Недостаток інформацій про народ і територію України, про напрямок державної ідеології її Уряду, як також бажання залишитися цілком лояльно супроти свого бувшого союзника Росії спричинили початково неясне і вичікуюче становище Франції у відношенню до України. Дальший розвиток революції в Росії, захоплення влади большовиками та криза на Західному воєнному фронті, як також побоювання, щоби догідного моменту приходу з допомогою новоорганізуючихся держав не використав союз Центральних Держав, склонили Францію, що вона рішилася визнати Україну як самостійну державну одиницю і акредитувати при її Уряді генерала [Georges’а] Tabouis’а як свого офіційного представника. В ноті, пересланій українському Урядові дня 11 січня 1918 року, ген[ерал] [Georges] Tabouis зазначає, що від того дня «Франція увійшла в офіційні відносини з Україною».

Надії втягнення України в орбіту виключно французьких впливів зруйнував Берестейський мир. З менту заключення цього миру Франція рішуче змінила своє поводження супроти українського Уряду. Питання України її суверенної державности вважається Францією справою Центральних Держав, отже, ворожою. На цих предумовах виросли і три тези тогочасного політичного французького напрямку відносно України: 1) Україна ствердила свою німецько-австрійську орієнтацію Берестейським миром і підчинилася цілком впливам Центральних Держав, 2) Союз з Росією силою факту ліквідований, 3) Ролю Росії як противовіса німецької мілітарної і економічної сили та як сторожі французьких інтересів на Сході мусить перейняти нова держава, Польща. Зазначені тези характеризують незрозуміння з французького боку тогочасного безмірно важкого політичного становища України. Серед політичних французьких кол починає промощувати собі дорогу думка, що розвал Росії як державної одиниці не єсть остаточним та реставрація її може бути питанням найближчої майбутности.

В межичасі провідна думка Франції, в якій зосереджувалася ціла воля її як держави і народу, – знищення за всяку ціну Німеччини та її союзників – дочекалася здійснення. Версальський, а відтак Сен-Жерменський, Тріанонський, Севрський та Нойонський трактати завершили мілітарне, а ще більш економічне знищення Центральних Держав.

Студіюючи хід французької політики менту незвичайного підйому міжнародного значіння Франції, не можна позбутися вражіння, що зазначені договори поставили Францію, зглядно цілу Антанту, перед цілий ряд питань безмірно важких завдань, в яких вона, самовпевнена побідою, не здавала собі ясно справи в мент заключування зазначених договорів, як їй здавалось, остаточної перебудови Европи не по бажанню безпосередньо інтересованих народів, а по лінії своїх виключно інтересів. Як до розгромлення Центральних Держав всі змагання Франції зосереджувалися в стремлінню до розгрому Центральних Держав, так по доконанім розгромі провідною думкою Франції стали змагання забезпечити здобутки чотирьохлітньої війни. Франція здавала собі ясно справу, що розгром Німеччини, знищення її значіння як перворядного політичного і економічного світового чинника побудить серед знаменито державноорганізованого німецького громадянства тверду ідею реваншу і що ця ідея стане керуючим мотивом політичної думки Німеччини без згляду на те, яка форма державної влади в ній остаточно усталиться. Це почування вічного жаху перед реваншем з боку Німеччини та все зростаюча в мілітарну силу та загроджуюча руїною не лиш території бувшої Росії, але і цілому культурному світові большовицька експансія приневолюють Францію шукати кріпкого опертя в Польщі і Румунії, які і становити мають вал і охоронний бар’єр перед поширенням большовизму на Захід та рівночасно загрожувати Німеччині від Сходу. За цею конечністю слідує конечність оцінки політичних випадків на Сході з точки інтересів зазначених держав.

Повстання проти Гетьмана на Україні та антантофільський напрямок політики нового українського Уряду не змінили раз зайнятого становища Франції в українському питанню на більш прихильне. Зростаюча економічна криза у Франції та чимраз більш актуальне питання повернення російського боргу скріпляють серед офіційних французьких кол ідею активної допомоги у відбудові єдиної неділимої Росії. Невдалий експеримент з армією [Józef’а] Haller’а, яку Польща використала передовсім для своїх цілей, не навчив Францію обережности в цих справах. Певні надії зміни орієнтації французького Уряду викликало уступлення [Georges] Clemenceau, вибір [Paul’я] Deschanel’я Президентом Франції та обняття [Alexandr’ом] Millerand’ом прем’єрства Кабінету. Мимо безумовно серйознішої оцінки випадків на Сході з боку тогочасного французького Уряду, зазначені надії не справдилися. Французький Уряд все ще заступав погляд, що російська революція находиться в добі закріплювання здобутих свобод та відродження національного чуття, як також внутрішньої консолідації сил, яка мусить проявитися експансією. Вперве тут помічається у відношенню до Східного питання опозицію частини офіційних кол Франції, так урядових, як і військових до прийнятого французьким Урядом офіційного напрямку. Все більш і більш промощує собі дорогу зрозуміння, що нез’ясованість політики вичікування веде лиш до катастрофи, а відбудовання Росії грозить Франції новою небезпекою, а іменно, що Росія зв’яжеться з Німеччиною, щоби зліквідувати повставші на німецьких і російських територіях державні новотвори. Ідея відбудовання Росії, так горячо підтримувана офіційними французькими колами, сходиться з політикою Німеччини з напрямком політики, який у відбудованню Росії бачить еквівалент за втрачені колонії, як новий ринок збуту для продукції свого промислу.

Відповідно назріваючому властивому розумінню східного питання з боку Франції Уряд УНР не залишив ніякої нагоди, щоби зі свого боку запевнити французький Уряд про свою тверду постанову заплатити припадаючу на Україну частину всеросійського французького боргу та звернути увагу, що існування УНР лежить в першу чергу в переважному інтересі Франції тому, що воно зменшує для неї небезпеку німецько-російського союзу та дає Франції великі економічні користи та унезалежнює її від імпорту хлібних продуктів та инших сирівців з країв з дуже високою валютою. Ідея визнання Української Народної Республіки починає серед французьких парляментаристів находити своїх упевнених прихильників передовсім під впливом зростаючої небезпеки комуністичних заворушень в лоні французького робітництва. Свій вислів находить ця ідея в дебаті французького Парляменту в лютім і березні 1920 року, в якій депутати [Hyacinthe de] Gailhard-Bancel, [Anatole de] Monzie і Louis Perrollaz рішучо жадали від французького Уряду визнання України не лиш як активного чинника в боротьбі з большовизмом, але і економічно високоцінну державну одиницю. Це побажання ідейних французів лишалося наразі без видимого наслідку – французький Уряд не дав відповіді, в кожному, одначе, разі впровадило воно українське питання в Франції на широкі тори.

Заключення Польсько-Українського договору від 21.ІV.1920 збільшує заінтересовання Франції українським питанням в високій мірі. Союз з Польщею, французьким бар’єром на Сході, впроваджує і Україну в орбіту французьких державних впливів та інтересів. Слід зазначити, що зазначене заінтересовання виявляється під даний мент серед французьких громадянських кол не лише в корисному, а навіть і некорисному для нас напрямкові. Польсько-Українська офензива на Київ викликала велике негодовання серед французьких соціялістичних організацій, які дивились на всі питання Сходу через призму отримуваних з большовицьких джерел інформацій. Це негативне відношення так важних під теперішню хвилю в політичному державному життю робітничих організацій змінилося на краще внаслідок розвитку інформаційної діяльности.

Корисний хід воєнних подій поглиблював зміну відношення французького Уряду до українського питання в корисному напрямкові. Це виявилося в розмовах нашого представника з начальником Кабінету французького Прем’єр-Міністра паном [Eugèn’ом] Petit’ом, який в червню 1920 року заявив, що французький Уряд виніс принципову постанову визнати самостійність Української Нар[одної] Респ[убліки] з Головним Отаманом С[имоном] Петлюрою на чолі, але поки що лише «де-факто». Припинення самого факту визнання пояснюється тогочасним вичікуючим становищем французького Уряду відносно результатів польсько-української протибольшовицької офензиви та бажанням переконатися в здібности України до тривалої державної творчости. Паралельно із цим об’явлено українському представництву побажання французького Уряду вислати на Україну спеціяльну Місію, складену з фахових урядовців відповідних міністерств. Зазначені події вказують недвозначно на рішучу переміну поглядів французького Уряду на можливість майбутнього вирішення східного питання.

Вступаючи на шлях реальної політики відносно Сходу Европи та можливих майбутніх розв’язок злучених з цим питань Франція переконалася, що визвольний українській рух не є штучним твором, а що він має глибоке коріння в народних масах України і уявляє з себе єдину реальну протибольшовицьку силу, яка спирається на народ, а не на добровольчі армії, в яких моральний та ідейний рівень цілком низький. Катастрофальний вислід київської офензиви так для Української Республіки, як і Польщі вплинув дуже негативно на хід питання визнання Францією Української Народної Республіки. Грізне положення Польщі, здавленої большовицькою перемогою, заставило Францію з напруженням всіх своїх сил рятувати свою позицію на Сході – Польщу – від червоної загибелі. В той мент припинились всякі балачки про можливість визнання УНР. Франція знова повернула до своєї давньої орієнтації на єдину неділиму і рішуче заявилася проти ідеї роз’єднання Росії на національні держави за виїмком Польщі і Фінляндії. Всі прочі новоповсталі державні організми вважала Франція частинами будучої Російської імперії, яку бажає бачити відновлену по принципу федерації.

Логічним наслідком цього звороту в політичних міркуваннях Франції являються підтримка з її боку акцій ген[ерала] [Петра] Врангеля на Кримі. Мимо що Франція не покладала великих надій на його військові успіхи, дивилася, одначе, на нього, зглядно на концепцію полуднево-російського Уряду, як на ту силу, що внесенням ладу, супокію та щирого демократизму на частині б[увшої] російської території розкладе російський большовизм та силою факту займе його місце. Тут слід зазначити, що, з другого боку, урядові кола Франції були занепокоєні все більш поступаючим ходом торговельних переговорів Англії з Совітською Росією, які мимо аподиктичного тону [David’а] Lloyd George’а і природньої большовикам перфідної затяжливости переговорів зі сторони [Леоніда] Красіна, все ж таки наближались до кінця. Перед Францією станула дилема цілковитої втрати своїх давніх впливів (так політичних як і економичних) на території б[увшої] Росії на річ свого відвічного ворога а тимчасового союзника – Англії. Щоби хоч частинно врятувати свій престіж на Сході, Франція рішила визнати полуднево-російський Уряд [Петра] Врангеля та прийти йому з широкою допомогою. На тих змінених предмовах базується і відношення Франції до УНР, від якої вона жадає осягнення згоди та ближчого порозуміння з [Петром] Врангелем.

З боку Уряду УНР не понехаяно ніякої нагоди, щоби звернути увагу Франції на цілу хиткість цього рода концепції на випадок незапевнення підтримки [Петра] Врангеля і з боку українського населення, який єсть рішаючим чинником в протибольшовицькій війні. Зазначена підтримка з боку українського народу можлива лиш в тому случаю, коли Франція піде шляхом одинокої можливої розв’язки східного питання, це є визнання Укр[аїнської] Нар[одної] Респ[убліки] суверенною державною одиницею. Український Уряд вважає можливим порозуміння з ген[ералом] [Петром] Врангелем лиш на платформі признання з його боку незалежности Української Народної Республіки. Це одиноко правильне поставлення справи знайшло повну підтримку з боку найвищих військових кол у Франції, які в розмовах, ведених своїми представниками так в Парижі, як і в Варшаві, з представниками УНР, заявляли свою найбільшу прихильність до визвольних змагань українського народу та ідеї суверенної державности УНР в першу чергу як найповажнійшого і найреальнішого чинника в боротьбі з большовизмом. Належить підкреслити, що французькі генерали [Maxime] Weygand, [Henri] Niessel та инші робили зі свого боку заходи в відповідних центральних французьких установах, одначе, зі згляду на все негативне відношення французького Міністерства закордонних справ до українського питання, безуспішні. Тим часом хід воєнних подій на польсько-українському фронті змінився рішуче на некористь совітських військ, яких розбито і примушено до відступу з колосальними втратами так в людському, як і воєнному матеріялі.

Вступлення поляків на шлях переговорів з совітською Росією о заключення прелімінарного перемирного та мирового договору не знайшов серед французьких кол, зі згляду на врангелівську концепцію, симпатичного відгуку. Цілковите негодовання викликало в Франції дуже скоре успішне закінчення перемирних та мирових договорів, яке дозволяло Польщі використати момент побіди над большовиками, одначе лиш на свою користь, але рівночасно дозволило совітському командуванню перекинути здіймлені з польського фронту маси військ проти [Петра] Врангеля та української армії. На небезпечні наслідки польсько-російського прелімінарного Ризького договору для цілої протибольшовицької акції, Уряд Української Народної Республіки звернув увагу французького Уряду та вказав йому як одиноку можливість відвернення розгрому [Петра] Врангеля визнання Української Народної Республіки та допомоги ій воєнним матеріялом. І ця нота не змінила відношення Уряду Франції до нас. Французьким Урядом вирішено підтримувати [Петра] Врангеля до останнього менту без згляду на те, який хід возьмуть воєнні операції на Кримі та південній Україні. Катастрофа на Кримі, повне розбиття [Петра] Врангеля, наступила скорше, як можна було сподіватись, і вона остаточно закріпила дотеперішній напрямок французької політики відносно Сходу. Наслідком цього добачується повну розгубленість французької політичної думки відносно Сходу. На це вказує заява французького Міністра закордонних справ, що Франція в російському питанню буде продовжувати політику [Alexandr’а] Millerand’а (непримиримости до большовиків, підтримка [Петра] Врангеля), а з другого боку, що визнання Уряду [Петра] Врангеля скасоване само собою ліквідацією [Петра] Врангеля. Дальше, що Франція не визнає совітської влади, одначе не буде ставити перешкод в нав’язуванню економічних зносин французької фінансерії з большовиками. Доповнює провал французької політики на Сході зміна політичної ситуації в Греції, якої нарід покликав назад на свій престол своєчасно Антантою прогнаного Короля Constantin’а.

Зазначені події вплинули на це, що Франція починає шукати другої розв’язки східної проблеми. Знова на перший план вибивається українське питання. В перший раз Франція заявила через своє Міністерство закордонних справ, що вона відноситься з повною прихильністю до антибольшовицького напрямку політики українського Уряду, але, поважаючи право самовизначення народів, вичікує виразного виявлення волі українського народу. Нерішучість закордонної політики, яка, крім негативних, инших овочів не приносила, довели з початком січня 1921 р[оку] до зміни Кабінета. Новий Кабінет станув перед важкими завданнями. Французький нарід, якому наслідком економічної кризи доводиться багато терпіти, жадає від свого Уряду рішучої політики, так у відношенню до реалізацій здобутків світової війни (Паризька дипльоматична конференція від 24 січня 1921 р[оку], якої метою було обеззброєння Німеччини, встановлення висоти воєнного відшкодовання та способу його уплати), як також в відновленню торговельних ринків Росії для продуктів французької промисловости.

Надії французького Уряду, покладені на свій новий Кабінет, частинно вже справдилися. Франція перевела ревізію напрямків своєї східної політики та, визнаючи на Паризькій конференції державну суверенність Латвії і Естонії не лиш де-факто, але і де-юре, відмовилася в цей спосіб від підтримки ідеї єдиної неділимої Росії. Логічним наслідком цього першого кроку виявляється і зріст заінтересовання Франції українським питанням. Станувши раз на шляху признавання державної суверенности національним організмам державним на території б[увшої] Росії Франція не може втримуватись довго перед визнанням Української Народної Республіки.

На серйозність останнього політичного напрямку Франції відносно розв’язки проблеми Сходу вказує велике заінтересовання закордонних французьких представників українським питанням та зміна їх відношення до наших дипльоматичних закордонних представництв. Сучасний хід подій на території б[увшої] Росії – борьба контрреволюції з совітськими Урядами Росії і України, повстання народів Росії і України проти зненавидженого большовицького режиму, полишають Франції реальною оцінкою подій одвертий шлях дорогою відповідної консеквентної і рішучої політики здобути той політичний і економічний вплив на Сході, який вона мала ще в перших роках світової війни.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 119-125.