3.3. Конструкція історичного часу
у текстах М. Костомарова
Ясь Олексій
Микола Костомаров з’явився на арені української історіографії у перехідну добу, коли залишки архаїчних канонів пізньопросвітницького раціоналізму та класицизму зазнають тиску з боку нової, потужної романтичної хвилі. Цей конфлікт супроводжувався кардинальною зміною інтелектуальних уявлень, які спричинилися до стильових перетворень у царині тодішнього історіописання.
Передусім, відбувається докорінна переорієнтація в пошуках сенсу минувшини. Традиційна просвітницька опозиція – сучасне / минуле воднораз поступається місцем новітній контраверсії – минуле / сучасне. Відтак історичний сенс віднаходять не у тогочасному сьогоденні, а у давньому минулому, насамперед у середніх віках. Більше того, тодішні суспільні трансформації прагнуть витлумачити спираючись на історичні ретроспекції, тобто в контексті минувшини, яка відтепер стає своєрідним культурним взірцем [1027].
Утім, ідеалістичний та ірраціональний поворот в історіописанні висунув перед його репрезентантами-романтиками низку вимог і проблем. З-поміж них чільне місце посіло питання: як виміряти, а, за великим рахунком, як упорядкувати й осягнути історичний час, представлений у вигляді органічного потоку? Адже пізньопросвітницькі, раціоналістичні конструкції, зорієнтовані, переважно на лінеарне і послідовне відтворення темпоральних змін, були непридатними для інтерпретації незчисленних реакцій, загальних та індивідуальних виявів дій масового героя, які створювали вкрай суперечливу й динамічну палітру минувшини.
Цю проблему науковці-романтики зазвичай намагалися вирішити шляхом ірраціональних та ідеалістичних включень до часових конструкцій. У цьому ж інтелектуальному річищі прагнув осягнути історичний час і М. Костомаров, хоч його погляди та стиль мислення вирізняються неабиякою самобутністю.
Зауважимо, що навіть походження вченого (незаконнонароджений син дворянина і його кріпосної селянки) та драматичні сторінки його творчої біографії (знищення першої магістерської дисертації «О причинах и характере унии в Западной России» (1841/42), участь у заснуванні Кирило-Мефодіївського братства 1846 – 1847 рр., арешт і ув’язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці 1847 – 1848 рр., саратовське заслання 1848 – 1855 рр., українофільство 1860-х – 1870-х років) певною мірою відображають важливі соціокультурні й інтелектуальні віхи у становищі підросійського українства. Водночас постать М. Костомарова традиційно розглядають у т. зв. «трикутнику» українсько-російсько-польських відносин [1028].
Сучасник М. Костомарова – О. Пипін слушно називав його «найкращим виразником південноруської історичної свідомості» [1029] і навіть тримався думки, що студії вченого стали «основою нового українства» та початком «українського панславізму» [1030]. Врешті, С. Томашівський розглядав М. Костомарова як «першого українського історика» у «новочаснім розумінню того слова» [1031], а О. Гермайзе нарік його «першим істориком-професіоналом» [1032]. Нині М. Костомарова вважають першим представником народницької романтичної (популістської) історіографії (Б. Клід) [1033].
Сам М. Костомаров досить цікаво схарактеризував пізнавальну ситуацію, яка склалася на початку 1840-х років, у своїй другій магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (Харьков, 1843), яку захистив 1844 р. Зокрема, привертають увагу його тлумачення тогочасних дослідницьких устремлінь щодо студіювання народної історії.
«Я вважаю, що на те є три причини. – наголошує вчений. – Перша є літературна – наслідок занепаду класицизму; ворогуючі сторони класицизму та романтизму примирилися на ідеї народності. Друга – політична, виникла зі ставлення урядів до народів. Третя – історико-сцієнтистська… » [1034].
Якщо перша з трьох причин, названих істориком, не потребує коментарів, то на інших доцільно спинитися докладніше.
У розпливчатому формулюванні М. Костомарова про ставлення урядів до народів, імовірно йшлося про міністерські настанови щодо вивчення малоросійських старожитностей в антипольському чи допольському сенсі, а у ширшому розумінні – відому уварівську формулу, про яку згадувалося вище. Щодо третьої – «історико-сцієнтистської» причини, то вона трактувалася як поєднання прагматизму в історичному дослідженні з довершеною обробкою викладу. «Ці два способи не тільки не містять у собі суперечності, але є єдино можливими один при іншому», – стверджує історик [1035].
Зазначимо, що у вступній частині цієї дисертації автор обгрунтовує зацікавлення історією народів посилаючись на приклад «безсмертного Гердера» [1036]. Причому його вислів про мистецьку обробку оповіді в історичній студії вельми нагадує думки Й.-Г. Гердера про необхідність запозичення історіографами художніх прийомів, які нададуть «тіньовому зображенню історії кольорів, повноти, життя, омани», у результаті чого вона предстане «наполовину романом» [1037].
Таким чином, уже на зорі своєї академічної кар’єри М. Костомаров як історик декларував романтичні пріоритети своєї творчості, хоч і не цурався елементів класицизму та раціоналізму. Окреслені складові співіснували у його поглядах із романтичними інтенціями. К. Грушевська слушно зауважила, що у цій праці автор ще мало цікавився соціальною підосновою «народної поезії», порівняно з його пізнішими історичними студіями [1038]. Втім, ідеї, проголошені молодим дослідником, спершу були зустрінуті скептично-негативно, про що свідчать відгуки у тодішній російській журнальній періодиці.
Приміром, невідомий рецензент із журналу «Библиотека для чтения» з приводу теми другої дисертації М. Костомарова саркастично зауважив: «…це все-рівно, що сказати – історичне значення зеленого вина і гарненьких дівчат у філософії ямщиків!» [1039]. Схожі оцінки побутували і в інших бібліографічних замітках та оглядах [1040]. Тільки І. Срезневський прихильно оцінив цю роботу М. Костомарова, яку розглядав як початок великої наукової праці. Щоправда, і він висловив низку суттєвих зауваг [1041].
Перші публікації вченого на початку 1840-х років привернули увагу і його майбутнього опонента М. Погодіна, який уважав, що «розповіді Костомарова про перші війни Малоросійських козаків та про Русько-Польських вельмож вельми цікаві та обіцяють у ньому письменника надзвичайного» [1042].
Загалом М. Костомаров, як і інші романтики, винятково чутливо схоплював мінливість та динамічність світу історії, зокрема акцентував увагу на якісних вимірах певного явища та процесу у той чи інший час. Він виходив із того, що будь-яке суспільство переживає періоди виникнення, розквіту та занепаду. Добу зародження історик характеризує як часи варварства та хаосу у суспільному устрої.
Скажімо, полемізуючи з П. Кулішем у другій половині 1870-х років М. Костомаров підкреслює, що «
…будь-яке громадянське суспільство, перш ніж утворити струнке державне тіло, несе на собі, більше чи менше, відбиток хаосу, в якому легко відшукати риси, властиві, за нашими спостереженнями розбійникам, тобто людям, котрі шукають можливості впровадити в суспільстві хаос» [1043].
Варто наголосити, що термін «хаос» належить до ключових понять романтичного мислення, зокрема відображає неповторність, суперечливість, багатоманітність та масштабність історичного руху.
Проте витоки таких темпоральних уявлень простежуємо ще на зорі наукової творчості М. Костомарова, позаяк хаос, жадобу до грабунку та війни, наплив авантюристів він кваліфікує як основні риси «героїчних віків народу» у своїй першій, забороненій магістерській дисертації [1044]. Принагідно відзначимо, що станом на 1938 р. дослідники віднайшли 5 уцілілих примірників цієї дисертації [1045].
Зрештою, судження М. Костомарова нагадують відомі погляди Т. Карлейля, котрий розглядав минувшину, особливо у революційні часи, як хаос буття, що досягнувши зрілості занепадає та зникає [1046]. Подібно до англійського історика М. Костомаров сприймав кожну епоху досить рельєфно й амбівалентно. Він уважав, що стан суспільства у будь-яку історичну добу залежить від його духовних, моральних основ, а за великим рахунком – від змагання, конфронтації провідних ідей, які репрезентовані у побутуванні народу / нації.
Наприклад, свою першу магістерську дисертацію М. Костомаров розпочинає такою сентенцією: «Коли історія представляє нам боротьбу протилежних ідей, які рухають маси одного й того ж народу, важливість такої боротьби визначається тією мірою, якою весь народ братиме в ній участь, її ідея приведе в рух усі сили країни та стане народною ідеєю; але щоб визначити характер такої доби, ми незаперечно маємо вникнути в подію того часу, коли основи, що одухотворяли цю боротьбу, розвивалися та підготовляли її діячів» [1047].
Романтичну тріаду молодість / зрілість / старість споглядаємо і в «Книзі буття українського народу», зокрема щодо означення різних стадій існування людства [1048]. У відомій студії «Две русские народности» автор безпосередньо пов’язує побутування народу / нації, його феноменологічні риси як певної духовної субстанції з темпоральними характеристиками. Не випадково цю працю називали то «євангелієм українського сепаратизму» (М. Грушевський) [1049], то «євангелієм українського націоналізму» (Д. Дорошенко) [1050], а характерологічні особливості «двох народностей» навіть уважали класичними (В. Заїкин) [1051].
«Народність може вироблятися за ріжні часи людського розвитку, тільки що виріб справлятиметься лекше за дитинного часу, ніж у дозрілому віку духового життя людського. Переміну народности можуть викликати протилежні причини, як: потреба дальшої цивілізації, зубожіння й підупад попередньої, свіжа жива молодість народу і старезний його вік із його неміччю. З другого боку, розвиток цивілізації може зберігати народність, коли народ надбав собі доволі чого такого, що веде його до дальшої духової праці в тій самій сфері, або коли він має на запас доволі інтересів, щоб виробити з них нові прояви освіти, або коли він задовольняється заведеним у себе ладом і не посувається наперед», – підкреслює М. Костомаров [1052].
Відзначимо, що історик надає «мовній програмі» романтиків особливого значення, позаяк вона визначає засадні риси духовного стану масового, колективного героя. «Письменство є душа народного життя, – самосвідомість народности. Без письменства народність займає лишень пасивне становище…», – стверджує вчений [1053]. Заразом М. Костомаров приділяє велику увагу моральним, духовним засадам народного буття. Зокрема, розглядаючи літературний процес на теренах Малоросії у 1820-х – 1840-х роках він тримається думки, що останній розгортається «в юному народі, але проясненому релігією, який перебуває на певному ступені морального розвитку» [1054].
Таке акцентування на духовних чинниках неодноразово споглядаємо у студіях М. Костомарова. Приміром, княжа доба, на його думку, визначається «дурним станом моралі» [1055]. Ба більше, М. Костомаров навіть обстоює тезу, що сутнісні риси народу мають духовний і фактично позачасовий характер. «Говорячи про українську народність у давнину, ми розуміємо її в тому вигляді, який був прообразом сучасного її вигляду й містив у собі головні риси, що становлять незмінні ознаки, суть народнього типу, спільного для довших часів, здатного опертися й оборонити себе проти всіх ворожо-руйнівничих нападів. Ми не говоримо про ті відміни, які український тип то переймав із часом і перероблював їх на свій лад, відповідно до головних своїх основ, то переймав випадково на час і кидав як щось чуже, що не пристало його природі», – зауважує автор [1056].
Цю сентенцію М. Костомарова добре доповнює вираз із його іншої студії, в якому він упроваджує поділ на внутрішні / зовнішні чинники (складові) історії.
«Не станемо говорити про наші суспільні, державні, економічні форми: ці предмети мають увійти до області наукових досліджень. Але всі загалом форми складають зовнішній світ, котрий може приймати той чи інший образ, залежно від духу, що надав йому життя та рух. Залишимо поки що цей зовнішній світ життєвих явищ, і поглянемо на свої внутрішні, моральні сили, на спосіб їх застосування, на прийоми, з якими ми справляємося з нашими загальними устремліннями, переконаннями та бажаннями», – підкреслює автор [1057].
Варто наголосити, що дихотомію зовнішнє / внутрішнє М. Костомаров застосовує досить широко, зокрема навіть щодо критики тогочасної періодизації російської минувшини. «Руську історію зазвичай ділять на періоди; але не зовсім виражають цим те, що хочуть. Для виокремлення одного періоду від іншого залучають зовнішні події, які хоч і мали важливий вплив на долю народу, але не знищували відразу старого порядку та не вводили одразу нового. Поступово занепадало старе, поступово зростало нове… Поділ на прийняті періоди придатний для шкільного вивчення подій билинної історії; історія побутова, історія народного життя потребує таких граней, які б визначали корінні відмінності, котрих набували країна та мешканці, і містила в собі головні уклади політичного, суспільного та духовного життя народу», – зазначає історик [1058].
Бінарну зв’язку зовнішнє / внутрішнє віднаходимо і в авторських характеристиках спольщеного українського дворянства (шляхти) доби унійних змагань. Зокрема, вчений підкреслює, що «…дворянство, яке володіло зовнішньою силою, без внутрішньої сили та одностайності, не тільки нічого не зробило для православ’я, але сприяло його занепаду…» [1059]. Отож дух народу / нації з розмаїтими і колоритними виявами життя на шкалі фундаментальних, позачасових цінностей М. Костомарова-романтика посідає провідне місце.
Про те наскільки домінуючою є наведена теза свідчить така сентенція історика:
«Дослідження розвитку народного духовного життя – ось у чому полягає історія народу. Тут основа та пояснення будь-якої політичної події, тут перевірка й суд будь-якої установи та закону» [1060].
Врешті, друга магістерська дисертація демонструє сполучення різноманітних дослідницьких практик (етнографічної, літературної, мовознавчої) у творчості М. Костомарова, скерованих на осягнення народного духу, декодування його образів та символів, повсякденного середовища, героїчного й трагічного минулого, зафіксованого у «живих рештках» минувшини – етнографічному і фольклорному матеріалі.
Зауважимо, що вчений акцентує увагу на творчому характері народного / національного духу, який відображається у розмаїтих почуваннях і реакціях, зокрема у сприйнятті оточуючої природи.
«Фізична природа просякнута творчою ідеєю, зігріта божою любов’ю, прибрана у довершенні форми. Кожне явище в ній невипадкове, але має свій закон, відкритий духом. У природі міститься для людини значення, стосовно його власного єства…», – зазначає М. Костомаров [1061].
Ця загострена романтична рецепція поступово підводила історика до цілісного, системного розуміння етнокультурного феномена народного життя.
«Народні символи, розміщені в системі, складають символіку народу, яка слугує нам важливим джерелом для розуміння його духовного життя. У загальному сенсі, символіка природи є продовженням природної релігії. Творець розкривається в творінні; серце людини любить в явищах світу фізичного Всюдисущий Дух», – стверджує автор [1062].
Усвідомлення мінливості народного буття як певної морально-етичної та мистецько-естетичної системи, яка раптово постає то у вигляді хаосу незчисленних фрагментів-мозаїк, то стрункого, впорядкованого організму («тіла») громадського життя, підштовхувало вченого до пошуків позачасових фундаментальних вартостей світу історії у царині духовних перетворень.
Окрім того, історик приділяє значну увагу диференціації народних символів та образів. Зокрема, він поділяє народну символіку на природну, історичну та міфічну. Зазначимо, що сучасні науковці навіть обстоюють думку про М. Костомарова як фундатора міфологічної школи в українській і навіть російській фольклористиці [1063]. Водночас М. Костомаров виокремлює основні типи малорусів, які побутують у громадському житті – козака та поселянина [1064]. Саме з чергуванням цих типів та проміжних ланок між ними (чумак) учений пов’язує найважливіші темпоральні зрушення на ниві народної історії [1065].
О. Пипін уважав, що у другій магістерський дисертації М. Костомаров уперше запропонував пояснення «народної поезії з точки зору символізму» [1066]. Ба більше, М. Костомаров у своїй великій рецензійній статті «Историческая поэзия и новые ее материалы», присвяченій першому тому «Исторических песен малорусского народа» (К., 1874) В. Антоновича та М. Драгоманова, навіть подав власну періодизацію життя народу, укладену за пам’ятками «поетичної творчості» Малоросії. Відтак він поділяє народне буття на чотири доби:
«1) первісна язичницька старовинна;
2) вік дружинний та княжий;
3) вік козацький;
4) вік селянський або мужицький: народність малоруська у цей останній період опустилася виключно до нижчого класу, класу поселян, інакше мужиків» [1067].
Причому історик відносить «гайдамацький вік» до козацької доби, зокрема тлумачить його як «підрозділ» останнього [1068].
Цей поділ дещо відрізняється від візії В. Антоновича й М. Драгоманова:
1) пісні віку дружинного та княжого;
2) поезія козацького віку;
3) пісні віку гайдамацького;
4) пісні віку рекрутського та кріпацького [1069].
Зокрема, М. Костомаров наголошує на важливому значенні доби «язичницької старовини» як первісної стадії формування «народного духу».
«Історія має справу з життям людини у суспільстві, подібних до себе, а життя виявляється рухом, наслідками руху бувають зміни життєвих ознак та умов. Як матеріал для історії, можуть, називатися історичними всі пісні, в яких представлені будь-які зміни, що відображають собою плин життя; будьяке явище народного побуту та життя, які не існують у наш час, проте існували раніше…», – підкреслює вчений [1070].
Отже, автор розглядає Народ в єдиній морально-естетичній системі, яку конструює його Дух за особливими мистецькими та духовними канонами. Сучасні дослідники обстоюють думку про есенціалістське тлумачення народного духу у його візії [1071]. Власне, ця система й зумовлює та генералізує мотиваційні устремління М. Костомарова як історика, визначальним вектором яких є народна маса, себто історіописання від її основ – історія знизу. Тому народ / нація чи масовий, колективний герой у його рецепції виступає як єдине, недиференційоване органічне ціле («тіло»), а його творчість має надіндивідуальний характер [1072].
Таке уподібнення народу / нації до «організму» сучасні дослідники споглядають уже в «Книзі буття українського народу» [1073]. Проте й у пізніших текстах М. Костомарова «органічне» представлення світу історії посідає чільне місце. Скажімо, утвердження єдиновладдя на теренах Московщини історик характеризує саме в означеному сенсі.
«Москва, поневолюючи князів і підгортаючи їх під свою кормигу, тим самим обновляла ідею спільної батьківщини, тільки вже не в тій формі, як колись, не в федеративній, а в єдиновладній. Отак склалася московська монархія, отак із неї виросло згодом російське державне тіло. Громадською стихією Москви є загальність («общинность»), знищення особистости, навпаки тому як на Україні і в Новгороді, де принцип особистости раз-у-раз виявляв свою живучість», – констатує історик [1074].
Відзначимо, що з єдинодержавним укладом М. Костомаров пов’язував не тільки Московське царство на Сході, а й Велике князівство Литовське на Заході [1075].
Поняття «тіла» («організму»), хоч і в іншому контексті, він застосовує і щодо характеристики України за часів Руїни.
«Відірвавшись від Польщі, Україна ще не з’єдналася з Московією в одне тіло і залишалася зі своєю окремішністю, слугувала предметом розбратів між сусідами, які хотіли нею заволодіти», – зазначає автор [1076].
Схожі думки М. Костомаров висловлює і у лекційному курсі з російської історії на початку 1860-х років.
«Якщо ми говоримо: історія російського народу, то вживаємо це слово у збірному сенсі, як маси народів, пов’язаних єдністю однієї цивілізації, які складають політичне тіло» [1077].
Схильність М. Костомарова до «органічного» трактування історії помітили ще на початку 1860-х років деякі рецензенти його праць, зокрема у відгуках на монографію «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка» [1078].
Зауважимо, що уявлення М. Костомарова про «організм» («народне тіло»), як і багатьох інших романтиків, спиралися на давню ідею тотального одухотворення суспільства і природи, врешті-решт усього макрокосмічного порядку. У його представленні нація поставала як духовна спільнота, котру історик прагнув осягнути послугуючись не тільки дослідницькими, а й літературними практиками [1079]. У цьому суттєва відмінність уявлень романтиків від конструкцій позитивістів, які часто-густо тлумачили суспільство як надорганізм за аналогією з будовою та функціями живого організму чи у сенсі еволюційних біологічних теорій.
Чи варто дивуватися, що М. Костомаров приділяв виключну увагу тим історичним епохам, в які «народний дух» виявлявся повною мірою з великим творчим розмахом та енергією? Адже вони видавалися йому, за влучним виразом одеського історика Олексія Маркевича, «ідеальними часами» [1080]. Зазначені погляди М. Костомарова, стверджує Дмитро Чижевський, спиралися на уявлення про те, що «життя народу виникає із внутрішньої глибини його духа, що повстала вже у найдавнішій минувшині, з утворенням самого плем’я» [1081].
Зрештою, про призначення духу народу / нації досить промовисто висловився сам історик: «Духовий склад, ступінь почуття, характер розуму, напрям волі, погляд на громадське й духове життя, все, що виробляє вдачу й характер народу, все оце й – заховані внутрішні причини народньої відрубности. Оці основи надають дихання життю й суцільність тілу. Все оце, що належить до цього духового народнього складу, не показується поодинці, відрубно одне від другого, а вкупі, нероздільно, спільно одне другого піддержує, спільно одне другого, доповнює, й, таким побитом, усе заразом укупі становить єдиний гармонійний образ народности» [1082].
Загалом світосприйняття М. Костомарова значною мірою сформувалося під впливом німецьких романтиків, зокрема під час його університетських студій у Харкові. У 1830-х – 1840-х роках це місто було інтелектуальним осередком шеллінгіанства [1083], впливів якого зазнав тоді ще початкуючий дослідник. М. Грушевський згадуючи про М. Гулака як свого гімназійного викладача у Тифлісі вважав, що він сформувався в ідеалістичній атмосфері німецького романтизму 1840-х років [1084].
Недаремно Омелян Пріцак навіть називає харківських романтиків самобутньою «гілкою німецького романтизму» [1085]. Зокрема, великий вплив справили на молодого М. Костомарова університетські виклади харківського професора, гегельянця М. Луніна [1086].
Втім, щодо первинних джерел романтизму у творчості М. Костомарова побутують різні думки: знаменита збірка українських пісень М. Максимовича 1827 р., ознайомлення з якою спонукало молодого дослідника до перших спроб на ниві етнографічної практики (П. Куліш) [1087], здобутки німецької історичної школи (О. Пипін) [1088], «красне письменство Заходу та українська народна творчість» (Д. Чижевський) [1089], впливи А. Б. Міцкевича (С. Козак) [1090] та ін. Імовірно, стильові орієнтири М. Костомарова були достатньо багатоманітними і розмаїтими.
Цікавим видається питання про стильові маркери чи інструменти, якими послугується М. Костомаров щодо виділення та відображення того чи іншого стану суспільства («народного духу»), особливо його суперечливості і мінливості. Останні споглядаємо, наприклад, у авторській думці про роздвоєність подій, явищ та цілих епох, яка узгоджується з його поділом на зовнішні / внутрішні складові світу історії. Тож ідеї роздвоєності, розпаду, змагання та злиття у текстах М. Костомарова відображають конфлікт між сутнісними рисами колективного героя і тимчасовими впливами на нього, які представлені як змагання кількох тенденцій.
Приміром, автор протиставляє тезу про роздвоєння Русі на Велику та Малу об’єднавчій ідеї, котру трактує як засадний вектор в історії східного слов’янства. На його думку,
«етнографічна різниця та політичний поділ не знищили між ними обома [Великою та Малою Руссю. – Авт.] духовного зв’язку, то історія кожної з них, будучи відміною та самобутньою від іншої, являє одну загальну ідею: обопільне бажання обох розділених частин злитися в одне тіло» [1091].
На цьому місці варто відзначити, що ідея роздвоєності, роз’єднання щодо історичного буття німецького народу, зокрема у релігійному та територіальному розумінні, посідає помітне місце у творчості Фрідріха фон Шеллінга. Очевидно, вона мала певний вплив і на історичні погляди М. Костомарова.
У дусі роздвоєння, протиставлення історик розглядає й побутування козацтва. На його думку,
«сяйвом метеору виходять у формі козацтва ті староруські основи, що потроху розвинулися ще в XIII ст. й довго ховалися в народі. Та тільки саме козацтво, як відродження старовини, поневолі носить уже в собі зарід розпаду. Козацтво носиться з тими ідеями, якими нічим було живитися в сучасній течії історичної долі. Козаччина XVI й XVII ст. й удільщина XII і XIII ст. скидаються одна на другу більш, аніж можна собі гадати. Правда, що прикмети назверхньої несхожости не дуже виразні, як прирівняти їх до прикмет назверхньої схожости, за те внутрішня схожість має велику силу. Козацтво, як і давні київські дружини, складалося з людей усякого типу, в ньому була перемішка туркського елєменту, в ньому панує особисте самовільство. І козацтво так само простує до постановленої мети тим шляхом, на якому само себе знесилює й нівечить» [1092].
В іншій студії про повстання Степана Разіна М. Костомаров відзначає, що козацтво «було не новим початком життя, а запізнілим, перецвілим; воно було страшним настільки, щоб удержати руський народ, збити його на час на стару дорогу, але безсильним та безглуздим, щоб запропонувати йому новий шлях. У ньому не було творчих початків, не було і духовних сил для пошуку вдалих способів дії» [1093]. У подібному розумінні він висловлюється і щодо організації запорозького козацтва, зокрема наголошує, що із «суспільного устрою Запорожжя не міг виникнути новий стан речей» [1094].
Прикметною рисою наведених цитат із текстів історика є побутування не тільки опозиції зовнішнє (поверхневе, тимчасове) / внутрішнє (суттєве, докорінне), а й часового протиставлення, яке позначене за лінією: старе / нове.
Та це протиставлення не є всеохоплюючим, навпаки, елементи старого та нового не тільки змагаються між собою, а й співіснують, доповнюють один одного у працях М. Костомарова.
Врешті, автор вирізняє дві ідеї, які виправдовували існування козацтва як стану на українських землях: захист православ’я від турецько-татарської загрози та його оборона від зазіхань польського панства [1095]. За метафоричною формулою М. Костомарова, козацтво протистояло «подвійному деспотизму»: зовнішньому (турецько-татарському) та внутрішньому (польсько-католицькому) [1096].
В іншій студії він обстоює думку, що боротьба з мусульманською агресією спричинилася до втілення цієї ідеї в козацтві на Дніпрі та на Дону [1097]. Більше того, саме домінація таких ідеалів, уважає історик, призвела до того, що «козаки були винуватцями переродження Малоросії та рятівниками православ’я і народності» [1098]. Ця теза є одним із головних положень першої, забороненої магістерської дисертації М. Костомарова (1841/42).
З «поверненням» Малої Русі до Росії ці ідеї, які освячують буття козацтва, поступово згасають. Козацтво входить у період свого занепаду, себто «старіння», позаяк своїм способом життя дедалі глибше вступає в конфлікт із духовними (внутрішніми) основами народу. Відтак воно зникає з історичної авансцени.
«Мені здається, що після Хмельницького історія Українського народу розпадається на дві половини, – зазначає М. Костомаров у листі від 14 серпня 1872 р. до О. Лазаревського, – в першій до Брюховецького панує в народі стремління ввійти всім до козацтва, боротьба черні супроти значних, але з тих пір як Іван Мартинович підлим образом надув народ, і хоч прийняв від нього варту «скаженої собаки» смерть, але все-таки справу навіки зіпсував, – народ звертається до іншого способу; зрозумівши марність устремлінь до соціального зрівняння всередині своєї старої батьківщини – він утікає, позаяк з цього часу істотно посилюється колонізація і на сході і на півдні» [1099].
Таким чином, історія козацтва як феномена української історії конструюється М. Костомаровим у двох часових фазах: первісної, коли цей стан репрезентує сутнісні устремління «народного духу» (захист від національного та релігійного поневолення), та заключної, в яку він стає руйнівним елементом тогочасного суспільства. З такої перспективи остання фаза протиставляється першій. Відтак українське суспільство, в якому козацтво посідає виняткове становище, входить у добу Руїни.
Зазначимо, що М. Костомаров розглядає часи Руїни не тільки з перспективи суспільного занепаду козацької України, а і в контексті сутнісних перетворень, що відбуваються в духовній сфері. За його візією, Руїна є не стільки розпадом матеріального («фізичного»), скільки занепадом морального буття [1100].
Варто наголосити, що важливою складовою у його поглядах є думка про скороминучість соціального буття козацтва як стану. Минучість буття – типова прикмета та своєрідний інструмент романтичного стилю мислення. Цей лейтмотив споглядаємо ще у ранніх працях М. Костомарова, зокрема у його козацькій характерології. Адже шість рис козацького характеру, виведені істориком у другій магістерській дисертації, незаперечно посвідчують амбівалентність становища цієї спільноти:
1) православна віра;
2) любов до Батьківщини;
3) родинність;
4) товариськість;
5) войовничість;
6) слава [1101].
Тому М. Костомаров акцентував увагу на двоїстості козацького характеру, спричинену змаганням між відданістю родині (мати, дружина, батьки) та ідеалом героїки (кінь, товариш, слава) [1102].
Врешті, цей конфлікт мав привести до зникнення одного з укладів (стихій, ідеалів) народного життя, а за великим рахунком – до виродження козацького буття.
Та найцікавішим аспектом у текстах М. Костомарова виступає проблема співвідношення особи, стану й явища з позачасовими мірилами вартості, котрі і визначають момент переходу останнього зі світу історії в інобуття. Зауважимо, що для історика визначальним критерієм, абсолютною цінністю є ідея «правди», моральної зверхності козацтва як стану в обороні народу / нації й православ’я. Проте вона конфліктує з новими історичними реаліями буття козацької України. Отож постають дві відмінні історичні фази екзистенції козацтва як стану – до доби Хмельниччини та після неї.
Схожі мотиви віднаходимо і у костомаровських конструкціях історії давньої Русі, в яких він акцентує увагу на існуванні суперечливих тенденцій: устремлінь давньоруських земель до федерації й усвідомлення загальноруської єдності, що сполучалися з прагненнями зберегти свою самобутність та удільність [1103]. На думку М. Грушевського, «Костомаров, підносячи впливи племінного, етнографічного підкладу на політичні відносини, представляв собою систему XI – XII в. як рід федерації народностей» [1104].
Саме на цьому перехресті й постає ідея народоправства, яку автор визначає як
«роздроблення цілого без його повного знищення, самобутнє життя частин без порушення взаємної схожості, перевага звичаю над настановою, імпульсу над законом, дії над установою, особистої свободи над становістю, почуття над обов’язком, родинності над державністю, слабість влади, невизначеність форм…» [1105].
М. Грушевський трактував цей термін як своєрідне авторське «перехрещення» дефініції «республіка» з огляду на вимоги імперської цензури [1106].
Стан «народоправства» уявлявся М. Костомарову як своєрідна динамічна рівновага, під час якої будь-який із укладів (стихій) «народного життя» може набути нової якості та перейти до іншого історичного буття.
«Неможливо осягнути, що брало верх – східний елемент чи свобода; і те й інше було в зародку, як і удільність, так і єдинодержавність», – підкреслює вчений [1107].
Російський історик Володимир Іллерицький навіть висловив думку, що вся періодизація минувшини, вибудована М. Костомаровим, спирається на протиставленні федеративних, удільно-вічевих засад єдинодержавній основі, яка остаточно утвердилася в XVII ст. [1108] Цю думку поділяли й інші науковці [1109].
Інший російський учений О. Цамуталі вважав, що федеративна теорія вченого продовжувала давню дискусію, розпочату ще в середовищі декабристів між прибічниками централізації та федералізму [1110]. Схожу думку обстоював і американський історик Д. Папазіян, який наголошував, що на федеративну візію М. Костомарова справили помітний вплив інтелектуальні пошуки декабристів [1111].
Один із найстаріших істориків-марксистів М. Покровський розглядав костомаровську студію «Начало единодержавия в древней Руси» як найкращу працю у його науковій спадщині [1112]. Відтак він обстоював тезу, що федералісти М. Костомаров та М. Грушевський відіграли виключну роль як руйнівники самого поняття «російський історичний процес» [1113]. Заразом український опонент М. Покровського – М. Яворський висловив схожу думку, зокрема зауважив, що навіть дискусія М. Костомарова та М. Погодіна навколо норманської теорії походження Русі, за великим рахунком, була пошуком аргументів «окремішности української народности» [1114].
Суголосну, хоч і стриманішу оцінку, висловив і М. Карєєв, який уважав, що теза М. Костомарова про «дві руські народності» здобула розвиток саме в «Історії України-Руси» М. Грушевського [1115]. Ці красномовні констатації марксиста М. Покровського та його опонента – соціологізуючого позитивіста М. Карєєва свідчать, що студії М. Костомарова вже у першій третині ХХ ст. сприймалися як уповні реальна загроза російському гранд-наративу.
Втім, наведені рефлексії російських істориків показують, що федералістські ідеї М. Костомарова продукували своєрідні інтелектуальні реакції навіть у викривленому й ідеологічно заангажованому радянському культурному просторі. Проте ще більший резонанс вони мали за його життя!
Наприклад, О. Пипін тлумачив федеративну теорію М. Костомарова як представлення «потоку народного життя» в історії, який не завжди зливається з «потоком державного розвитку» [1116]. На думку російського історика В. Семевського, народницькі кола запозичили ідею федералізму безпосередньо з історичної візії М. Костомарова [1117]. О. Маркевич уважав, що панславістські та федералістські погляди М. Костомарова були не тільки зорієнтовані на збереження національних і релігійних особливостей, а й пов’язані з тогочасними уявленнями про месіанське призначення народів [1118]. Причому О. Маркевич досить співчутливо ставився до костомаровської формули «дві руські народності», хоч і трактував її досить своєрідно [1119].
Відомий поет та слов’янофіл Іван Аксаков у листі до російської письменниці Кохановської (псевдонім Надії Степанівни Соханської) висловлював підозру, що за мріями «малоросійських патріотів» у С.-Петербурзі про федерацію переховуються їхні прагнення до сепарації від Росії [1120]. Відзначимо, що сучасні науковці висвітлюють відому полеміку І. Аксакова та М. Костомарова як змагання різних національних проектів – російського й українського [1121].
Доволі своєрідною була й українська рецепція ідей М. Костомарова. М. Драгоманов тримався думки, що М. Костомаров надав своєму слов’янофільству «федерального характеру» [1122]. Заразом він уважав, що автор «Книги буття українського народу» виробив «наукову підставу для думок федеральних» [1123].
Схожі ідеї побутують і у розвідці Є. Кирилюка, котрий підкреслював, що «ідея панславізму прищепилася в Україні зовсім не так, як у Москві. В Україні ця ідея відразу втілилася у світлу форму федеративної спілки слов’ян, де б кожна народність зберігала свої особливості, за загальної особистої та суспільної свободи» [1124]. Подібну думку висловлював і Ф. Шевченко, котрий убачав у поглядах кирило-мефодіївців відголос ідей «утопічного соціалізму» [1125], а також прагнення скласти проект перебудови суспільства на гуманістичних засадах [1126].
Зазвичай наголошують на цілій низці інтелектуальних впливів, у руслі яких постала «Книга буття українського народу»: французька революція кінця XVIII cт., польський месіанізм та чеський романтизм [1127]. Але вислідом таких розмаїтих впливів був усе ж таки оригінальний твір із апологією «почесної і месіянської ролі України» [1128], котрий сполучив як романтичні, так і пізньопросвітницькі, раціоналістичні складові.
Зрештою, загальний діапазон інтелектуальних та культурних запозичень як у творчості М. Костомарова, так і інших кирило-мефодіївських братчиків був надзвичайно широким!
«Ми бачимо тут, – пише М. Грушевський, – впливи західньо-європейської національної романтики кінця XVIII і початку ХІХ віку (ідеї народности й її історичного угрупування), слов’янофільство з його мріями про всеслов’янське брацтво, ідеалізацію слов’янського патріярхального елементу і протиставлення слов’янської свободолюбности і демократизму германському аристократизмові, католицькій виключності і татарській деспотії, відгуки російського визвольного і федералістичного руху 1820-х років («Соединенных Словян» і Декабристів), польського революційного романтизму (особливо Міцкевичевих «Книг паломництва польського народу»), західнього християнського соціалізму з його покликом до повороту від офіціяльного християнства до первісної апостольської церкви з її демократизмом (проповіді Лямене й ін.) і соціальних доктрин французьких (проповідником котрих Костомаров називав Савича)» [1129].
З такої перспективи, мабуть, не варто дивуватися, що спектр інтелектуальних реакцій на федеративні конструкції М. Костомарова був досить широким, різнорідним і суперечливим. Загалом у репрезентації минувшини історик обстоює тезу про змагання відмінних і навіть конфронтаційних ідей: федерація / єдинодержавність, удільне / загальноруське, вічева вольниця / східна деспотія і т. п. Це суперництво ідей виглядає як взаємопроникнення елементів минулого, сучасного та майбуття.
Приміром, унійні змагання на теренах Південної Русі XVI ст. у його зображенні тлумачаться не стільки як конфлікт православ’я та католицизму, скільки зіткнення старого образу руського життя з новітніми вимогами доби реформації і релігійних перетворень [1130]. У контраверсійному дусі витримані і зауваги М. Костомарова про давньоруську культуру.
«Ми бачимо, що вона [культура. – Авт.] була двоїста – з одного боку, візантійська, релігійна, – пише автор, – з іншого – туземна, світська, почасти язичницька, але все-таки збуджена до розвитку християнством, що піднесло руську людину на вищу ступінь розуміння, розсунуло її кругозір», – підкреслює вчений [1131].
В аналогічному контексті М. Костомаров розглядає і давньоруську спадщину та роль її залишків у ранньомодерній історії.
«Порядок, улаштований у IХ віці, руйнувався у всіх трьох стихіях: замовкли віча, пали удільні князівства і, разом з тим, припинилась самостійність земель. Московські князі, творці нового порядку, знищили разом ці три стихії: віча та удільність князів мали зникнути, позаяк незабаром землі зібралися під владою Москви… Тільки уламки його (удільно-вічового порядку. – Авт.) залишалися тривалий час і серед нового порядку; одні доповнювали його, інші заважали його розвитку», – зазначає історик [1132].
Варто наголосити, що конфронтація, взаємодія та співвідношення опозицій внутрішнє / зовнішнє, старе / нове, хоч і вживаються у працях М. Костомарова стосовно маркування певного стану народного духу, але зазвичай не мають виразної часової локалізації. Зокрема, сам автор в одній зі своїх монографій відзначає не тільки наявність двох укладів (удільно-вічового та єдинодержавного) у російській історії до Петра Великого, а й констатує: «Неможливо віднайти такий час, коли між ними пройшла роздільна лінія» [1133]. Це визнання є показовим, оскільки чудово ілюструє неподільність, недиференційованість його поглядів на історичний час.
Процитовані вище вислови М. Костомарова конкретизують та нюансують його темпоральні уявлення про історичний рух як органічний потік, субстанціональною основою якого є існування народу / нації, зокрема морально-етичні й духовні виміри екзистенції масового героя. Тому плин історії не тільки набуває різної форми та інтенсивності, а й складається з елементів минувшини, сьогодення і майбуття, які взаємопроникають, співіснують, змагаються, кінець-кінцем творять неповторну історичну палітру.
За влучною заувагою Д. Сондерса, для «Костомарова час, здавалося, був цілісною матерією» [1134]. Відтак у рецепції українського вченого різні часові елементи представлені у вигляді ідей (укладів, стихій, ідеалів, основ і т. п.), які змагаються, щоби здобути домінацію над «народним тілом», скерувати його течію на історичній сцені.
Таким чином, народний дух є найважливішим ірраціональним, ідеалістичним включенням у конструкціях М. Костомарова, який визначає обриси минувшини та, власне, спрямованість метаморфоз у світі історії. Саме він є тотальним і фактично єдиним суб’єктом історичного руху, на відміну від децентралізованих уявлень М. Максимовича. Тому колективний / масовий герой представлений у працях М. Костомарова, переважно, у сумативному вигляді як єдиний сконструйований образ, цілісне полотно з безліччю хаотичних фрагментів, мозаїк-частинок, що пензлем автора організовуються в єдине струнке «тіло».
За його візією, народ / нація повністю сприймає, тимчасово засвоює або, навпаки, відкидає певні ідеї, ідеали, цінності, морально-етичні норми тощо. Зокрема, сприйняття масовим / колективним героєм ідей, які суперечать його духу, призводить до того, що він іноді губить свої засадні риси, як наприклад, це трапилося в часи унійних змагань.
«…Русь була тоді в такому становищі, що унія, витікаючи спершу з планів декількох осіб будучи справою, осоружною народному напряму, була разом з тим народною вимогою; тому що коли народ втратив свій характер, тоді все, що йому нав’язують, стає мимоволі його ідеєю, його вимогою», – зазначає історик [1135].
Показовою в цьому відношенні є авторська оцінка діяльності єзуїтів, яка є повністю ірраціональною. «Дух нації був проти, коли вони вступили на польський та литовсько-руський грунт», – зауважує М. Костомаров [1136]. Причому ця теза виводиться не стільки у контексті певного фактографічного матеріалу, якого не бракує у студіях ученого, скільки з його апріорних переконань.
У подібному дусі М. Костомаров характеризує й Гадяцьку угоду (вересень 1658 р.), якою передбачалося повернення України-Гетьманщини до складу оновленої Речі Посполитої на правах її федеративної частини – Великого князівства Руського. На його думку, «Гадяцький договір – найкраще з погляду того, що Малоросія винесла зі своєї кривавої минулої історії, виявився не по мірці народу, що не дозрів до осягнення його духу…» [1137].
Незважаючи на домінуюче висвітлення колективного, масового героя, М. Костомаров значну роль відводить й герою індивідуальному. Варто згадати хоча б його «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (СПб., 1873 – 1876, 1888. – Вып. 1 – 7). Чільне місце посідають визначні постаті і в інших студіях М. Костомарова, зокрема у його монографіях «Богдан Хмельницкий», «Мазепа», «Руина…», наукових розвідках та публіцистичних замітках тощо.
Одночасно сполучення історії народу / нації та видатних особистостей у монографіях і біографічних нарисах М. Костомарова висуває конфлікт індивідуального й колективного героїв до найпоширеніших сюжетів його творчості. Недаремно його приятелі В. Беренштам та І. Палімпсестов уважали, що М. Костомаров здобув у російській історіографії репутацію вченого, який розвінчує авторитетів і кумирів минувшини [1138].
Відомий український педагог Христя Алчевська навіть висловила думку, що «Костомаров у останній половині своєї діяльності належав до напряму скептиків» [1139]. Д. Багалій нагалошував, що саме творення «живого образу» історичної особи змушувало М. Костомарова давати героям минувшини такі різкі та виразні характеристики [1140]. Пригадаємо, хоч би відому полеміку М. Костомарова з М. Погодіним щодо постаті князя Дмитрія Донського [1141] чи його критику історичних образів Івана Грозного, Івана Сусаніна та ін. [1142], які були майже канонізовані тодішньою російською історіографією.
М. Драгоманов навіть порівнював становище М. Гоголя як критика поміщицького і чиновницького світу та М. Костомарова як викривача темних сторін Московської держави [1143]. Зрештою, резонанс критичних зауваг М. Костомарова був настільки значним, що спричинив низку інвектив із боку відомих російських науковців і діячів.
Історик С. Соловйов засуджував дріб’язкову прискіпливість М. Костомарова до свідчень джерел про Івана Сусаніна на тлі надмірної довіри до українських літописів [1144]. Російський драматург Дмитро Аверкієв звинуватив ученого в «ідіосинкразії до Москви», ба навіть у нерозумінні значення і ролі старої столиці в історії Руської землі [1145].
Ще більше обурення відчувається у нотатках російського цензора О. Никитенка з нагоди публікації костомаровської статті «Черты сопротивления власти при Петре Великом». «Костомаров багатьох з наших історичних знаменитостей лишив слави, яку приписував їм народ. Залишався незайманим ще Петро; але ось він добрався і до нього. І все це в ім’я науки, в ім’я історичної істини!» – відзначає автор діаріуша у записі від 31 січня 1875 р. [1146]
Суголосні пасажі споглядаємо і у статті невідомого критика М. Костомарова, що переховувався під криптонімом Z, уміщеної на сторінках «Русского вестника». Z називає українського вченого «історичним жанристом і навіть карикатуристом», який опошлює «найвизначніші моменти та найвидатніші постаті російської історії» [1147]. Зазначимо, що відгомін таких настроїв споглядаємо навіть у нашому часі. Зокрема, один із сучасних російських істориків наголосив, що М. Костомаров сприймав Дмитрія Донського не ліпше, але і не гірше, ніж, наприклад, золотоординського темника Мамая [1148].
Ці полемічні фігури показують нам М. Костомарова як ученого, що частогусто підходив до тлумачення ролі визначних особистостей в історії з критичними та раціоналістичними мірками, зокрема прагнув установити їхню реальну роль на сцені минувшині. Водночас такі дослідницькі настанови досить дивно сполучалися з його ідеалістичними й ірраціональними мотивами. Тим більше, що історичні постаті співвідносилися зі станом народного / національного духу у ту чи іншу добу.
Тож визначальним, трансцендентним мірилом вартості М. Костомарова щодо минувшини є ідея правди, яку репрезентує «органічна спільнота» («тіло», «організм») – народна маса. Її устремління є домінуючими для формулювання того чи іншого вердикту історика щодо визначних особистостей минулого.
«Ось в історії з’являються люди, що перебувають за поняттями вище свого народу, люди, які, ймовірно, щиро бажають добра своїм співвітчизникам, люди, котрі обіцяють їм у майбутньому благополуччя, свободу, достаток, силу – люди, що готові віддати життя для служіння своєму народу – і цей народ топче їх, звинувачує в егоїзмі, вважає їх своїми ворогами, віддячує їм злом за добро, зневагою за повагу, загибеллю за бажання врятувати. Вникніть глибше, і ви зрозумієте, що маса не так неправа як здається: маса відразу відчуває та розуміє, що ці незвані благодійники готують їй те, що вона не хоче, і що для неї згодом буде злом», – підкреслює вчений [1149].
На думку польського історика С. Козака, М. Костомаров надавав виключне значення ідеї «моральної перебудови» чи суцільної народної «правди», позаяк уважав, що лише вона може «піднести цивілізацію на вищий ступінь та гарантувати волю» [1150]. У світогляді М. Костомарова романтичне піднесення, емоційно-психологічна експресія, потяг до моральних, духовних, передусім, «вічних» вартостей, співіснують з етичними настановами в дусі пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема щодо людської рівності та свободи особистості. Останні були засвоєні майбутнім істориком ще у дитячі роки від батька – палкого прихильника французьких просвітників [1151].
Чимало егалітарних настанов, що сполучаються з ідеями християнської («братерської») екзистенції, споглядаємо на сторінках «Книги буття українського народу», на «квазібіблійний стиль» якої вказував І. Лисяк-Рудницький [1152]. Скажімо, згадані приписи фігурують у текстових фрагментах про суспільну організацію слов’янства, а пізніше – козацтва.
«Там усі були рівні, і старшини вибирались і повинен був слугувати всім і за всіх працювати. І жодної помпи, ні титула не було між козаками», – зазначає М. Костомаров [1153].
У його працях побутує чимало негативних оцінок аристократії. Більше того, історик уважав порочною навіть саму появу вищих станів.
«Аристократичні початки, які були у слов’ян надзвичайно слабкі, розвинулись у нас від візантійських понять про протилежність шляхетного походження одних та нижчого звання інших», – наголошує М. Костомаров [1154].
М. Драгоманов справедливо відзначав, що у його текстах «хиби держави і панства польського в XVII – XVIII століттях» підносяться до сутнісних ознак «національного духу» поляків [1155]. Утім, на авторські оцінки та замальовки визначних історичних постатей, потрактування конфліктів персональних і колективних героїв, впливали не тільки інтелектуальні вподобання вченого, а значною мірою і його темпоральні уявлення.
Приміром, упровадження християнства князем Володимиром Великим М. Костомаров характеризує наступним чином:
«Ся одна черта вказує у Володимирі справді великого чоловіка: він зовсім зрозумів вірну дорогу до сильного введення засновків нового життя, котрі хотів защіпити в своїм полудикім народі; і проводив свій намір, незважаючи ні на які трудності» [1156].
Відтак авторська оцінка князя Володимира фактично віддзеркалює змагання язичницького світу минулого та майбуття християнства, себто старого й нового.
Подібні мотиви споглядаємо й щодо тлумачення історичної ролі князя Володимира Мономаха. «Його спроби не привели руський світ до певних, точних і твердих форм політичного та суспільного життя, але, незаперечно, доба, котру він утворив, залишала моральне враження, сприяла збереженню зв’язку та громадянства посеред внутрішніх і зовнішніх шквалів, що стрясонули землю руську. Це була людина-борець федеративного початку в минулій нашій історії. Але ці відчутні відбитки, залишені його діяльністю в нашій наступній історії, слабкі у порівнянні з тією благодушністю, котра приваблювала до нього сучасників, і князів і народ, та освіжала навколо нього людську атмосферу, – з тим надлишком духовної сили, з якою він повелівав своєю добою», – відзначає М. Костомаров [1157].
Варто підкреслити, що наведена заувага ілюструє опозицію минуле / сучасне в українській історії на персональному рівні у контексті не тільки їхнього конфлікту, а й співіснування різних темпоральних шарів. Проте зазначений конфлікт у тлумаченні М. Костомарова так і не набирає непримиренних форм, що показує схильність історика сприймати видатних особистостей у синкретичному поєднанні різних часових перспектив, зокрема ірраціональних (духовна сила) та раціональних (наслідки для майбуття) складових.
У такому ж дусі витримані й інші судження М. Костомарова стосовно Володимира Мономаха. Причому авторське представлення образу цього історичного діяча подано як змагання ідей загальноруськості й удільності, моральної правди (внутрішньої сили) та варварства (духовного безсилля).
«…Він в історії матиме велике значення, що живучи в суспільності, котра ледве що виходила з варварства, повертаючися в такім товаристві, де всякий гонився за вузькими своєкористними цілями, ще майже не розуміючи права й договору, один Мономах держав знамено спільної для всіх правди і збирав для сеї суспільності сили руської землі», – наголошує історик [1158].
Щоправда, така темпоральна двоїстість не є визначальною в авторських замальовках інших історичних особистостей. Низка визначних постатей минувшини розглядаються істориком виключно у контексті своєї доби, але з вкрапленням ірраціональних, ідеалістичних мотивів.
Наприклад, про гетьмана Івана Брюховецького М. Костомаров пише, що він був «належним явищем своєї доби, так вдало названою «руїною», розуміючи тут руїну не тільки матеріального, а й морального побуту в краї. Жадібний, жорстокий, підступний, не мав у житті ніякого ідеалу, крім грубого особистого егоїзму, він не вирізнявся ні проникливістю, ні вмінням управляти обставинами, якими користувався тільки хапаючись за них, коли вони уявлялись йому у даний час підходящими» [1159].
Дещо складнішою виглядає авторська оцінка гетьмана П. Дорошенка, якого історик розглядав як особу щиро віддану «ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини», але вельми невибагливу у виборі засобів для досягнення цієї мети (турецька протекція, зганьблення християнських святинь, передача у неволю великої маси співвітчизників і т. п.) [1160].
Якщо порівняти оцінки М. Костомарова, подані вище, то не складно помітити, що провідним чинником у його негативних характеристиках тих чи інших персоналій (І. Брюховецький, П. Дорошенко та ін.) є наявність / відсутність моральних, духовних засад (ідеї, ідеалу і т. п.), що відображає їхнє внутрішнє безсилля. Як зазначав сам М. Костомаров: «Його [Б. Хмельницького. – Авт.] наступники не перебували на тому ступені історичного прозріння, як він» [1161].
Натомість історичним особистостям (Володимир Великий, Володимир Мономах, Б. Хмельницький), яких учений здебільшого оцінював позитивно, до того ж, із різних часових перспектив, притаманні відповідні морально-етичні чесноти (моральна сила, правда і т. п.).
Освячення останніх на шкалі позачасових вартостей М. Костомарова як романтика складає фундаментальну основу його характеристик персоналій, зокрема у контексті вищого ірраціонального, ідеалістичного мірила – народного / національного духу. Тому діяння цих визначних особистостей розглядаються з позиції часового синкретизму, себто неподільного значення як для своєї доби, так і для майбуття, а також на основі сполучення раціональних та ірраціональних мотивів.
Зрештою, темпоральний синкретизм М. Костомарова та багатьох інших романтиків іманентно вів до нової ірраціональної концепції часу. За висловом німецького дослідника Карла Мангайма, історичний час у сприйнятті романтиків неможливо виміряти, а тільки відчути й осягнути в якісному відношенні [1162].
Отож часові перспективи належать до однієї з основних ліній конфлікту між індивідуальним та масовим героєм в історіописанні М. Костомарова. Вони відображають темпоральні уявлення автора щодо руху світу історії та побутування у ньому визначних постатей, зокрема стосовно потрактування суперечностей і пріоритетів в їх діяльності тощо. Проте розв’язку конфронтації, змагання індивідуального та колективного історик, переважно, вирішує за рахунок уведення ідеалістичних, ірраціональних елементів до характеристик історичних особистостей.
Зауважимо, що дух народу / нації не є єдиним всеохоплюючим ірраціональним та ідеалістичним включенням у поглядах і світосприйнятті М. Костомарова. Передусім, варто наголосити, що він чудово розумів умовність дослідницьких висновків і узагальнень, зокрема їхню залежність від особи того чи іншого вченого, середовища й атмосфери його побутування, національної належності тощо. Відтак низку сентенцій щодо релятивності історичних знань неодноразово віднаходимо у його полемічних статтях та рецензіях. Зокрема, в одній із таких розвідок він зазначає: «З точки історичної ми не визнаємо абсолютної правди. Для кожного у свій вік була своя правда і неправда, в один і той же час для одного то було правдою, що для іншого неправдою, якщо тільки один і інший щиро трималися переконань, котрі керували їхньою думкою та серцем» [1163].
В іншій замітці, полемізуючи з російським істориком М. Погодіним, М. Костомаров висловився ще категоричніше: «Патріотизм у науці історії великий недолік» [1164].
Наведені зауваги свідчать, що М. Костомаров як дослідник прагнув до фактографічної достовірності своїх студій, хоч одночасно намагався віднайти провідні ідеї історичного руху у контексті романтичного світосприйняття минувшини, зокрема у морально-етичній, духовно-естетичній та психологічній площині.
Втім, ці пошуки у розумінні М. Костомарова обмежуються волею божественного Провидіння (Промислу), про що свідчить така думка вченого:
«Вигадки і здогади не зробляться самі про себе правдою, коли їх не потвердять або очевидні факти, або певний льогічний зв’язок проявів. Ми не сумнимося проти волі божої, віримо, що всім, що діється у світі, кермує божа воля, й відомим, і невідомим; але ж коли, міркуючи про що, та в усьому, здатися на волю божу, то тоді нічогісінько не лишиться задля міркування. Річ історії – розсліджувати не причину всіх причин, недоступну для людського розуму, а причину частинних проявів» [1165].
Таким чином, божественне Провидіння виступає як тотальне ідеалістичне включення в історичне письмо М. Костомарова, що відображає поєднання в його світогляді – романтизму та християнства [1166]. Адже для вченого Провидіння Боже є позасвідомою вищою силою, що створює і визначає історичне буття, врешті-решт долю народів / націй. Саме Божий Дух формує архетипічні засади існування народу, його феноменологію, рух у часі й просторі, а, за великим рахунком – локалізує межі історичного пізнання. Власне, побутування слов’янського світу, складовою частиною якого є українство, обертається навколо Божої волі і пов’язане з його історичною місією.
У цій сакральній моделі дух народу / нації тлумачиться як своєрідний баланс свідомого та несвідомого рівнів. Історична людина та її різноманітні дії час від часу порушують цю рівновагу, що викликає божу кару [1167], яка реалізується у нових випробуваннях народного / національного духу. Відновлення сталого балансу потребує від масового / колективного героя жертовної спокути та героїчних дій.
Звідси й постулюється ідея месіанського призначення народу / нації на історичних теренах. Тому «народний дух» виступає як головне джерело історичного руху і, заразом, як фундаментальне позачасове мірило вартості, що формує романтичну систему цінностей та стильові риси М. Костомарова як історика.
Примітки
1027. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – СПб., 2003. – Т. 1: Конструирование прошлого. – С. 567.
1028. Prymak T. Mykola Kostomarov: A Biography. – Toronto – Buffalo – London, 1996. – С. XI – XII.
1029. Пыпин А. Н., Спасович В. Д. История славянских литератур: В 2 т. – СПб., 1879. – Т. 1. – С. 373.
1030. Там же. – С. 396.
1031. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. – 1906. – Т. 33, № 1. – С. 43.
1032. Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії. – С. 18.
1033. Klid B. The Origins of Ukrainian Statist Historiography in the Context of Political, Ideological, Cultural, and Generational Change // JUS. – 2004. – Vol. 29, no. 1/2. – P. 266 – 267.
1034. Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – Харьков, 1843. – С. 7.
1035. Там же. – С. 7.
1036. Там же. – С. 6.
1037. Гердер Й. Г. Із праці «Про два типи німецького мистецтва» // Мислителі німецького Романтизму. – С. 65.
1038. [Грушевська К.] Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Українські народні думи. – [К.], 1927. – Т. 1 корпусу: тексти № 1 – 13 і вступ К. Грушевської. – С. XLIV.
1039. Рец. на кн.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – Харьков, 1843. // БЧ. – 1844. – Т. 66. – Отд. 6: Литературная летопись. – С. 12.
1040. Рец. на кн.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – Харьков, 1843. // ОЗ. – 1844. – Т. 33. – Отд. 6: Библиографическая хроника. – С. 11.
1041. Срезневский И. Рец. на кн.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – Харьков, 1843. – 216 с. // Москвитянин. – 1844. – Ч. 2, № 3. – С. 154.
1042. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1893. – Кн. 7. – С. 209.
1043. Костомаров Н. О козаках. По поводу статьи Кулиша, напечатанной в 3-й и 6-й тетрадях Русского Архива (изд. 1877 г.). Историко-критический очерк // РС. – 1878. – Т. 21, № 3. – С. 399.
1044. Его же. О причинах и характере унии в Западной России // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / За ред. акад. М. Грушевського. – [К.,] 1928. – С. 28.
1045. Хлебников Л. М. Сожженная диссертация // ВИ. – 1965. – № 9. – С. 215.
1046. Карлейль Т. История Французской революции / Пер. с англ. – М., 1991. – С. 13 – 14.
1047. Костомаров Н. О причинах и характере унии… – С. 1.
1048. Козак С. Українська змова… – С. 172.
1049. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров // ЛНВ. – 1910. – Т. 50, № 5. – С. 223.
1050. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – С. 100.
1051. Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання / Упорядн. Т. Осташко, Ю. Терещенко. – Київ – Житомир, 2007. – С. 238 (прим. 209).
1052. Костомаров М. Дві руські народності / Переклав О. Кониський; з переднім словом Д. Дорошенка. – Київ – Лейпциг, [1923]. – С. 13 – 14
1053. Там само. – С. 14.
1054. Костомаров Н. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науковопубліцистичні і полемічні писання… – С. 46.
1055. Его же. Черты народной южнорусской истории // Его же. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В. А. Замлинский. – К., 1989. – С. 24.
1056. Його ж. Дві руські народності. – С. 19 – 20.
1057. Его же. Тысячелетие // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 126.
1058. Его же. Бунт Стеньки Разина // Его же. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Авт. вступ. ст. и ком. Ю. Пинчук. – К., 1992. – С. 330.
1059. Его же. О причинах и характере унии… – С. 26.
1060. Его же. Лекции по русской истории / Сост. по запискам слушателей П. Г-вым [Гайдебуровым]. – СПб., 1861. – Ч. 1: Источники русской истории. – С. 11.
1061. Его же. Об историческом значении русской народной поэзии. – С. 25.
1062. Там же. – С. 26.
1063. Підгорна Л. Микола Костомаров – репрезентант міфологічної школи // ВЛУ. Сер.: Філологія. – 2007. – Вип. 41. – С. 35
1064. Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – С. 119.
1065. Там же. – С. 145 – 146.
1066. Пыпин А. Н. История русской литературы. – СПб.,1899. – Т. 3: Судьбы народной поэзии. Эпоха преобразований Петра Великого. Установление новой литературы. Ломоносов. – С. 83.
1067. Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы. Рец. на кн.: Исторические песни малорусского народа, с объяснением В. Антоновича и М. Драгоманова. Том первый // ВЕ. – 1874. – № 12. – С. 577.
1068. Там же. – С. 577.
1069. Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова: Предисловие // Драгоманов М. П. Вибране. – К., 1991. – С. 48 – 50.
1070. Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы… – С. 575.
1071. Артюх В. О. Історіософія Миколи Костомарова // СС. – 2011. – № 33/34. – С. 159.
1072. Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму… – С. 109 – 110.
1073. Артюх В. «Книга буття українського народу» М. Костомарова: сакральні виміри національної самосвідомості // СЛ. – 2000. – № 5. – С. 133 – 134.
1074. Костомаров М. Дві руські народності. – С. 61.
1075. Костомаров Н. Лекции по русской истории… – С. 17.
1076. Его же. Гетманство Выговского. – № 4. – С. 1.
1077. Его же. Лекции по русской истории… – С. 14.
1078. Григорьев А. Рец. на кн.: Костомаров Н. Северно-русские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. – СПб., 1863. – Т. 1 – 2 // Время (СПб). – 1863. – № 1. – С. 129 – 130.
1079. Козачок Я. В. Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова: Автореф. дис. … д. філол. н.: 10. 01. 01 / КНУ. – К., 2004. – 40 с.
1080. Маркевич А. Костомаров Николай Иванович // РБС: В 25 т. – СПб., 1903. – [Т. 9:] Кнаппе – Кюхельбекер. – С. 314.
1081. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С. 115.
1082. Костомаров М. Дві руські народності. – С. 15.
1083. Чижевський Д. Вказ. праця. – С. 81; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ – початок ХХ століття / Відп. ред. А. Слюсаренко. – К., 2005. – С. 142 – 146.
1084. Грушевський М. Спомини / Публ. та прим. С. Білоконя; передмова Ф. Шевченка // Київ. – 1988. – № 11. – С. 128.
1085. Пріцак О. Що таке історія України? (Доповідь, виголошена 17-го травня 1980 року на відзначення 30-ліття УВАН у ЗСА) // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1980, 29 лип. – № 165. – C. 2.
1086. Грушевский А. С. Из харьковских лет Н. И. Костомарова. – СПб., 1908. – С. 6.
1087. Кулиш П. Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове // Новь. – 1885. – Т. 4, № 13. – С. 63.
1088. Пыпин А. Н. История русской этнографии… – Т. 3. – С. 156.
1089. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С. 106.
1090. Козак С. Українська змова… – С. 210 – 211.
1091. [Костомаров Н. И.] Мысли об истории Малороссии // БЧ. – 1846. – Т. 78, № 9. – С. 23.
1092. Костомаров М. Дві руські народності. – С. 44 – 45.
1093. Его же. Бунт Стеньки Разина… – С. 335.
1094. Его же. Гетманство Выговского // Основа. – 1861. – № 4. – С. 3.
1095. [Костомаров Н. И.] Мысли об истории Малороссии… – С. 30.
1096. [Костомаров Н.] Украйна (Письмо к издателю «Колокола») // Колокол. Прибавочные листы к «Полярной Звезде» (Лондон). – 1860, 15 января. – Лист № 61. – С. 499.
1097. Его же. Иван Свирговский, украинский гетман XVI века // Москвитянин. – 1855. – № 19/20. – С. 77.
1098. Его же. О причинах и характере унии… – С. 38.
1099. Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова // Україна. – 1927. – № 4. – С. 99.
1100. Костомаров Н. Гетманство Выговского… – № 7. – С. 114; Его же. Руина. Историческая монография. 1663 – 1687 // ВЕ. – 1879. – № 4. – С. 610 – 612; № 6. – С. 496.
1101. Его же. Об историческом значении русской народной поэзии. – С. 119, 120, 123, 130, 132, 137.
1102. Там же. – С. 125.
1103. Костомаров Н. Письмо к Редактору [газети «День»] // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 161.
1104. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1992. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]: До року 1340. – С. 537.
1105. Костомаров Н. Лекции по русской истории… – С. 14.
1106. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров… – С. 221.
1107. Костомаров Н. Черты народной южнорусской истории… – С. 30.
1108. Иллерицкий В. Е. Русская историография второй половины XIX века (Лекции для студентов Московского государственного историко-архивного института) / Ред. И. А. Кудрявцев. – М., 1957. – С. 41.
1109. Рубач М. Федералистические теории в истории России // Русская историческая литература в классовом освещении: Сб. ст. / Под ред. М. Н. Покровского. – М., 1930. – Т. 2. – С. 35.
1110. Цамутали А. Н. Борьба течений в русской историографии во второй половине ХIX века / Отв. ред. Б. В. Ананьич. – Л., 1977. – С. 132.
1111. Papazian D. N. I. Kostomarov and the Cyril-Methodian Ideology // RR. – 1970. – Vol. 29, no. 1. – P. 70 – 71.
1112. Покровский М. Н. Борьба классов и русская историческая литература: Лекции, читанные в Коммунистическом университете имени тов. Зиновьева, 3 – 7 мая 1923 г. – 2-е испр. изд. – Л., 1927. – С. 95.
1113. Там же. – С. 94.
1114. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 257.
1115. Кареев Н. И. Отчет о русской исторической науке за 50 лет (1876 – 1926) / Публ. В. П. Золотарева // ОЗ. – 1994. – № 2. – С. 142.
1116. Пыпин А. Н. Характеристики литературных мнений от двадцатых до пятидесятых годов: Исторические очерки. – 3-е изд. – СПб.,1906. – С. 229.
1117. Зайцев П. Kostomaroviana // СтУ (Львів). – 1925. – № 5. – С. 96.
1118. Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение (Речь, читанная в собрании одесского славянского благотворительного общества св. Кирилла и Мефодия приват-доцентом А. И. Маркевичем). – Одесса, [1885]. – С. 10.
1119. Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию Исторического факультета. – Одесса, 2007. – С. 285 – 286.
1120. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1904. – Кн. 18. – С. 141; Переписка Аксаковых с Н. С. Соханской (Кохановской) // РО. – 1897. – Т. 45, № 5. – С. 88.
1121. Емельянов Е. П. Национальный вопрос в переписке И. С. Аксакова и Н. И. Костомарова // НД. – 2013. – № 6(18): История. Социология. Этнография. – С. 26.
1122. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – Коломия, 1894. – С. 149.
1123. Там само. – С. 46.
1124. Кирилюк Є. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство // Вісті АН УРСР. – 1944. – № 3/4. – С. 41.
1125. Шевченко Ф. Документи розповідають про Кирило-Мефодіївське товариство [Передмова в двох варіантах до трьохтомного документального збірника; машинопис із правками; м. Київ, 7 берез. 1972 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 333. – Арк. 13.
1126. Його ж. «Кирило-Мефодіївське товариство» і слов’янський світ першої половини XIX століття [Тези доповіді; три примірники; автограф та машинопис із правками – рос. та англ. мовами; м. Київ, 14 лют. 1972 р.] // Там само. – Спр. 288. – Арк. 2.
1127. «Книги битія українського народу» в Сорбоні // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 131.
1128. Левинський В. Українське слов’янофільство. З нагоди століття роковин кирилометодіївського братства // Свобода (Джерсі Сіті). – 1947, 23 трав. – № 119. – С. 3
1129. Грушевський М. В сімдесяті роковини кирило-методіївської справи // УІ. – 1984. – № 1/4. – С. 221.
1130. Костомаров Н. И. Южная Русь в конце XVI века // Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография… – С. 125.
1131. Его же. Черты народной южнорусской истории… – С. 107.
1132. Его же. Тысячелетие… – С. 130.
1133. Его же. Бунт Стеньки Разина… – С. 330.
1134. Сондерс Д. Микола Костомаров і творення української етнічної ідентичності // КСт. – 2001. – № 5. – С. 28.
1135. Костомаров Н. О причинах и характере унии… – С. 18.
1136. Его же. Южная Русь… – С. 191.
1137. Его же. Рец. на кн.: «Записки о Южной Руси», издал П. Кулиш. Том ІІ-ой. 1857 // Етнографічні писання Костомарова / За ред. М. Грушевського. – [К.], 1930. – С. 274.
1138. Беренштам В. Воспоминания о последних годах жизни Н. И. Костомарова // КС. – 1885. – № 6. – С. 228; Палимпсестов И. У. Из воспоминаний о Н. И. Костомарове // РО. – 1895. – Т. 34, № 7. – С. 156.
1139. Алчевська Х. Поети-вчені й наука (М. Костомаров і А. Кримський) [автограф статті] // ВР ІЛШ. – Ф. 36. – Спр. 38. – Арк. 18.
1140. Багалей Д. И. Русская историография. – С. 409.
1141. Костомаров Н. М. П. Погодину. Ответ на замечание его на мою статью «Куликовская битва» напечатанное в № 4 «Дня» // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 180 – 183.
1142. Его же. Автобиография // Его же. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – С. 261 – 263, 294.
1143. Драгоманов М. П. Восточная политика Германии и обрусение // Драгоманов М. П. Политические сочинения / Под ред. И. М. Гревса, Б. А. Кистяковского. – М., 1908. – Т. 1: Центр и окраины. – С. 83 – 84.
1144. Соловьев С. М. О статье г. Костомарова «Иван Сусанин» // Соловьев С. М. Сочинение: В 18 кн. – М., 1990. – Кн. 5, т. 9/10: История России с древнейших времен / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. – С. 339 – 345.
1145. Аверкиев Д. Г. Костомаров разбивает народные кумиры // Эпоха (СПб). – 1864. – № 3. – С. 23.
1146. Никитенко А. В. Записки и дневник. – СПб., 1893. – Т. 3. – С. 378.
1147. Z. Современное украинофильство // РВ. – 1875. – Т. 115, № 2. – С. 824.
1148. Умбрашко К. Б. М. П. Погодин: Человек. Историк. Публицист. – М., 1999. – С. 178.
1149. Костомаров Н. О козачестве. Ответ «Виленскому Вестнику» // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 62.
1150. Козак С. Українська змова… – С. 171.
1151. Костомаров Н. Автобиография… – С. 79 – 81.
1152. Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 355.
1153. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / Упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; гол. ред. П. С. Сохань. – К., 1990. – Т. 1. – С. 257.
1154. Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси // Основа. – 1861. – № 1. – С. 157.
1155. Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров: Життєписний очерк. – Львів, 1901. – С. 21 – 22.
1156. Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів / Переложив О. Барвінський. – Львів, 1918. – С. 7.
1157. Его же. Князь Владимир Мономах и казак Богдан Хмельницкий // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 150.
1158. Його ж. Історія України в життєписах… – С. 73.
1159. Его же. Руина… – 1879. – № 6. – С. 496.
1160. Там же. – 1879. – № 8. – С. 416 – 417.
1161. Костомаров Н. Князь Владимир Мономах и казак Богдан Хмельницкий. – С. 153.
1162. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность – экономические амбиции / Отв. ред. Е. Я. Скворцов; пер с англ. Е. Я. Додин. – М., 2000. – С. 14.
1163. Костомаров Н. Ответ г. Падалице // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 68 – 69.
1164. Его же. М. П. Погодину. Ответ на замечание… – С. 180.
1165. Костомаров М. Дві руські народності. – С. 29.
1166. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С. 113.
1167. Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 156.