3.7. Від романтичного козакофільства до раціоналістичного культурництва

Ясь Олексій

П. Куліш у 1840-і – на початку 1860-х років

З-поміж українських істориків-романтиків, яким зазвичай властиві багатоманітні сполучення дослідницьких практик (етнографічна, мовна, літературна, археографічна, археологічна, антикварна та ін.), творчість Пантелеймона Куліша вражає своєю розмаїтістю і неподільним єднанням різних компонентів. Скажімо, дивує різноманітне і незвичайне поєднання його громадських, інтелектуальних та культурних ролей: письменник, публіцист, перекладач, просвітник-популяризатор, мислитель-інтелектуал та провідник національно-визвольного руху і, водночас, оригінальний дослідник-аматор, який залишив на полі академічної історіографії яскравий, неповторний слід. Недаремно знаний дослідник інтелектуальної біографії та спадщини цього українського мислителя Євген Нахлік обстоює думку про синкретичність його світогляду [1506].

Загалом П. Куліш посідає унікальне місце як в українському громадському житті ХІХ ст., так і в тодішньому романтичному історіописанні.

За висловом англійського історика Девіда Сондерса, він був однією з ключових фігур української минувшини середини ХІХ ст. [1507] Одеський учений Олексій Маркевич тримався думки про П. Куліша як «найсильнішого з південноруських романтиків» [1508]. Заразом Д. Багалій відзначав, що П. Куліша не можна назвати «присяжним істориком», себто професійним науковцем [1509]. Російський учений О. Пипін уважав, що «Куліш ніколи не був ні чистим етнографом, ні чистим істориком – в історію й етнографію він вносив поетичне збудження…» [1510].

Зрештою, контексти історичного письма П. Куліша як нефахового, точніше приватного, вченого мають самобутні, часто незвичайні виміри, які складно вкласти в існуючі стильові канони. Тож П. Куліш як історик привертає увагу специфічними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною, як на ті часи, світоглядною еволюцією, цікавими мисленнєвими сполученнями, здатністю до інтуїтивного проникнення в сутність світу минувшини, егоцентричною вдачею, масштабною та розмаїтою творчою спадщиною тощо.

Історичне письмо П. Куліша цікаве, як мінімум, із кількох перспектив. З одного боку, воно репрезентує у його особі чільного представника романтичної історичної думки 1840-х – 1850-х років. З другого боку, у текстах зрілого П. Куліша спостерігаємо конфронтацію пізнього романтизму, зв’язаного з позитивістськими вкрапленнями та цивілізаційно-культурницькими мотивами, з козакофільською візією української історії раннього П. Куліша. Більше того, змагання таких різнорідних, строкатих інтелектуальних і культурницьких впливів сягнуло апогею у знаменитій авторській ревізії власних історичних поглядів упродовж 1870-х років, зокрема колишньої апології козацько-гетьманської минувшини.

Ця самобутня інтелектуальна і світоглядна метаморфоза П. Куліша й до сьогодні перебуває у сфері зацікавлень багатьох науковців, які продукують різноманітні тлумачення, пояснення й інтерпретації [1511]. Вважають, що погляди та світосприйняття П. Куліша формувалися спершу у руслі традиційного романтичного козакофільства з виключною увагою до творчої та конструктивної ролі цієї спільноти в українській історії. Подібно до інших романтиків він акцентував увагу на розмаїтих виявах дії масового героя на історичній авансцені, на «пам’ятках духу народного», які розглядалися ним як найвища цінність у вивченні минувшини [1512].

П. Куліш, як і більшість українських діячів середини ХІХ ст., складає відповідну данину «мовній програмі» романтизму, зокрема збирає етнографічні й фольклорні джерела, вивчає літописи. Саме він дав назву одній із найвідоміших пам’яток українського літописання – літопису Самовидця [1513]. Крім того, молодий дослідник виступає не тільки як збирач, а й як упорядник етнографічних матеріалів із широкими видавничими планами. Зокрема, частина цього набутку П. Куліша побачила світ у збірці «Украинские народные предания» (М., 1847. – Кн. 1), яку вилучили і конфіскували з огляду на арешт та заслання її укладача. Відтак вона була видана тільки 1893 р. [1514]

Щодо української історії, то остання попервах відтворювалася молодим П. Кулішем у міфологізованому вигляді з опертям на фольклорну й етнографічну основу, наслідуванням деяких сюжетів «Истории русов», а також із численними християнськими мотивами тощо. Наприклад, він запозичує одну з провідних тез цього історико-політичного трактату, а саме – думку про рівноправне входження українських земель до державного об’єднання з Польщею [1515].

«От-то где-то й ми пристали разом за Литвинами до Поляков, все таки як ровние до ровних и вольний до вольних», – відзначає автор на сторінках стилізованої під народні думи історичної поеми «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» (1843) [1516].

Цю тезу П. Куліш майже дослівно відтворить і у рукописі своєї «Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (1843) [1517]. Первісним творчим орієнтиром молодому письменнику, як і М. Костомарову, слугували відомі видання М. Максимовича. Зокрема, збірка «Украинские народные песни», видана М. Максимовичем 1834 р., в автобіографічному творі «Жизнь Куліша» (1868) названа «первою над усіма іншими» книгами [1518].

Проте історичні погляди початкуючого письменника й етнографа вже на той час вирізнялися певною своєрідністю. Зокрема, О. Оглоблин обстоював тезу, що П. Куліш не був прихильником народоправства. Натомість він уважав, що цей історик-аматор був державником, хоч і «старого зразка», позаяк «над ним тяжіла ще стара схема українського історичного процесу, й Куліш невтомно шукає в українському минулому тих сил, що творили українську державність, або тих, що її руйнували» [1519]. Наслідком таких студій, стверджував О. Оглоблин, стала ідеалізація чужої – польської та російської державності в Україні. «Іншим шляхом, ніж Костомаров, Куліш дійшов до думки про недержавну українську націю…», – зазначає вчений [1520].

На думку Є. Нахліка, у його «Повести об украинском народе» (1846) вперше, після «Истории русов», була представлена «нова політизована історія України» з прогностичним передбаченням майбуття – ліквідацією кріпацтва та відновленням української державності [1521]. Водночас історична візія раннього П. Куліша була однозначно скерована на домінуючу репрезентацію козацької слави та героїки на теренах української минувшини у контексті її протиставлення до буття тодішньої Малоросії.

«Проте незважаючи на те, що слава наша ще недавно гриміла по всьому світу, та вже лише небагато з нас знають, що значить Гетьманщина, що значить Україна, що значить козацтво», – пише автор у передмові до «Книги о ділах народу українського…» [1522].

Відзначимо, що саме ці патріотичні настрої та апологія козацької славетності закидалися письменнику російськими чиновниками під час слідства у справі кирило-мефодіївських братчиків. Пізніше П. Куліш із нотками самоіронії та скепсису прокоментує свої перші романтичні експерименти на ниві історіописання, зокрема вищезгадану «Повесть об украинском народе».

«Се була одна з тих утопічних і фантастичних праць без критики, з яких позшивана в нас уся історія боротьби Польщі з Москвою. Козаки в ній виступали яко нація, а все те, що становить націю, ігнорувалось або відкидалось до суперечного табору. Усіх козацьких ворогів помальовано тут людоїдами, а самих козаків праведними мучениками і благородними патріотами», – зазначає історик у своєму автобіографічному творі 1882 р. [1523]

Зауважимо, що М. Яворський тримався думки про П. Куліша як «непримиренного націоналіста» у середовищі кирило-мефодіївських братчиків [1524].

Звісно, романтичні устремління панували у творчих пошуках раннього П. Куліша. Припускають, що у 1840-х роках його історичні праці загалом відображали настрої київських інтелектуалів, які утворили Кирило-Мефодіївське братство [1525]. «Я дивився на Костомарова, як на майбутнього Тацита, він на мене – як на майбутнього Вальтера Скотта», – так згадував П. Куліш інтелектуальні устремління тієї доби [1526]. Саме преклоніння П. Куліша перед В. Скоттом, на думку російського дослідника Б. Неймана, варто розглядати як визначальний чинник у формації його творчості [1527].

П. Куліш посідав осібну позицію стосовно заснування товариства і своєї належності до кирило-мефодіївських братчиків. Зокрема, він наголошував, що не був серед його фундаторів і дізнався про братство пізніше. Відтак в автобіографічному «Історичному оповіданні» (1882) письменник стверджував, що «сю честь приписано мені не по правді» [1528].

Втім, романтичні інтенції, хоч і домінували у працях раннього П. Куліша, проте складали лише один шар із тих багатоманітних інтелектуальних, культурних і психологічних пластів, що формували неповторний візерунок його стилю мислення. Зокрема, Є. Кирилюк уважав, що основа його світосприйняття – це «своєрідна романтична шеллінгіансько-руссоістична натурфілософія, поєднана з християнським «евангілізмом», позбавленим, проте, всякої церковності» [1529].

Інколи у творчості П. Куліша добачають впливи етики та пантеїзму Бенедикта Спінози [1530]. Заразом у поглядах П. Куліша вирізняють й елементи традиції неоплатонізму, яку Д. Чижевський характеризує як «філософію серця» [1531]. Вірогідно, звідси походить думка про змагання між «внутрішнім» (серце) та «зовнішнім» (голова, розум), а також неоплатонічні ідеї про універсум, Боже Провидіння, духовність у світогляді П. Куліша.

Варто наголосити, що раціонально-просвітницький струмінь був досить помітним не тільки у тогочасній романтичній естетиці [1532], а і в українському історіописанні загалом. Зокрема, пізньопросвітницькі складові посідають чільне місце у дослідницьких і культурних практиках М. Костомарова, М. Максимовича та інших українських романтиків. Тому питання про те, наскільки дієвими були ці інгредієнти у творенні стильового профілю П. Куліша як приватного вченого, мабуть, є засадним із перспективи потрактування його історичного письма та світосприйняття. Власне, просвітницька проблематика пізніше проеціювалася самим письменником щодо окреслення свого життєвого шляху. Вона неодноразово розглядається навіть у прозових творах П. Куліша з автобіографічними мотивами та сюжетами.

Такими, приміром, є низка своєрідних автопроекцій у художніх творах, в яких проглядаються відомі дихотомії просвітницького мислення архаїка / цивілізація, варварство / просвітництво і т. п.

У повісті «Ульяна Терентьевна» П. Куліш протиставляє хутірську глухомань, в якій народився хлопчик Микола (прообразом якого є сам автор), великим містам, мікросвіт яких представлений господарством та культурницьким укладом буття однойменної героїні твору (прототип поміщиці-сусідки Уляни Мужиловської) [1533]. Дехто з діаспорних дослідників навіть пов’язує з цією постаттю «атрибути цивілізованого життя», засвоєні П. Кулішем [1534].

Цю поміщицю письменник означує як «панію великого коліна», а погляди, які прищепила йому У. Мужиловська, характеризує як аристократичні й ідеальні, котрі завдали пізніше чималої шкоди [1535]. Контраст між старосвітським життям та міським культурництвом постає і на сторінках творів пізнього П. Куліша, зокрема у його «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» (СПб., 1879), наклад якої (3 тис. примірників) повністю сконфіскувала російська цензура [1536].

«У моєму дитинстві я був очевидцем вельми старовинних сцен. – пише письменник. – Люди, серед яких я обертався, були відсталі напівдворяни, малоосвічені попи, шкільні дяки й так звані в народі салогуби, дрібні торговці» [1537].

Яскрава постать пані-ідеалістки разюче вирізнялася на сірому тлі патріархального середовища занедбаної чернігівської провінції.

Таким чином, погляди молодого письменника формувалися не лише в контексті тогочасного романтичного історіописання, а й впливів преромантичного просвітництва за версією Й.-Г. Гердера та Ж.-Ж. Руссо, зокрема з акцентуванням уваги на національній самобутності народів і їхніх культур, на тезі про «природний стан» людини тощо [1538]. Думки про просвітницьке / вчительське / менторське призначення творчої особистості тою чи іншою мірою постійно побутують в текстах П. Куліша, зокрема досить часто проступають серед його авторських інтенцій. Відомий дослідник В. Петров характеризує ці устремління письменника як повчальні, зокрема стверджує, що П. Куліш прагнув відігравати роль ментора у взаєминах з іншими особами. «Він ніколи не сумнівався в бездоганності своїх порад і завсіди намагався високо тримати свій престиж мудрого ментора», – зазначає вчений [1539].

Вважають, що саме ці настанови спонукали П. Куліша до захоплення працями Ж.-Ж. Руссо, в яких він відшукував споріднені мотиви [1540]. Не випадково письменник споминав про цього мислителя як «найкращого приятеля» часів вигнання [1541], себто тульського заслання (1847 – 1850). Відтак твори Ж.-Ж. Руссо неодноразово згадуються у його тодішньому листуванні [1542].

Український мовознавець Юрій Шевельов висловлює думку, що в поведінці й світогляді П. Куліша водночас поєднувалися ролі пророка і вчителя.

«Він пропонує, він застерігає, він кличе, радить, наказує, вимагає, втручається, картає, загрожує. Як ветхозавітний пророк, він один знає правду, путь спасіння й майбутнє. Але він також і вчитель, що дає своїм адресатам конкретні настанови, навіть конкретні завдання, що зробити, яку книгу прочитати і як її читати», – підкреслює Ю. Шевельов [1543].

Врешті, призначення романтичного Пророка, що виступає як посередник між вищим, сакральним та буденним, профанним, органічно сполучається з роллю просвітницького Вчителя-наставника у творчій особистості П. Куліша.

Вірогідно, саме з просвітницькими компонентами мислення й пов’язана його схильність до тотального моралізаторства, що побутувала у найрізноманітніших виявах. Її споглядаємо в психологічних відчуваннях, особистих взаєминах, суспільних практиках і навіть історичних візіях та світоглядному кредо. Низка дослідників згадують про моралізацію й ідеологізацію почуттів П. Куліша (Є. Нахлік) [1544], його моралістичну вдачу (В. Петров) [1545] і навіть «моралістичну теорію національної місії», яку вбачають у романтичних пошуках «вищої правди» (В. Петров) [1546].

Отож просвітницьке Моралізаторство сполучається в письменника й історика з романтичними прагненнями віднайти духовний, а у певному сенсі майже позачасовий Абсолют чи моральну Правду як універсальне мірило вартості і щодо світу минувшини, і стосовно тодішньої сучасності. Пошукування внутрішньої, моральної Правди сполучає П. Куліша, принаймні, в інтелектуальному сенсі з іншими українськими романтиками, зокрема з М. Костомаровим. Але площини, точніше контексти, таких пошуків суттєво різняться у цих, начебто близьких діячів, колишніх кирило-мефодіївських братчиків.

Якщо М. Костомаров, як фаховий історик, воліє обстоювати правду певного народу / нації, стану / соціальної спільноти, врешті окремої особистості, себто досить чітко локалізує межі її побутування, то пошуки П. Куліша не мають окреслених меж чи певних масштабів. Власне, вони скеровані у безмежжя! Тим-то, Правда в його представленні виявляється в культурному / цивілізаційному поступі, просвітницькій / вчительській місії і навіть в осягненні якогось вищого релігійного, духовного призначення. Такий підхід П. Куліш прагнув застосувати як до конкретних випадків та явищ тодішньої сучасності, так і стосовно світу минувшини.

Натомість М. Костомаров уважав недосяжним ідеал такої, майже абсолютної Правди з перспективи дослідницьких практик на ниві історії, хоч і неодноразово апелював до волі Божого Провидіння у своїй творчості, зокрема в історичних працях. Водночас П. Куліш, попри свою поміркованість і раціоналізм, прагнув віднайти універсальне культурно-історичне й морально-етичне мірило вартості. Ця настанова є наскрізною у його творчості, зокрема в історичному письмі. На цьому місці постає питання: чи не варто шукати витоки (принаймні, інтелектуальні!) його контраверсійних історичних візій в означеному контексті?

Адже саме таке сполучення раціонально-просвітницьких і романтичних складових у стильовому профілі П. Куліша спричинилося до його доктринерства й різноманітних спроб формалізувати як дійсність, так і минувшину.

Приміром, В. Петров влучно називає його «людиною розрахунків і формул» [1547], резонером й ідеологом, «прихильником педантичної абстрактності» [1548]. Та П. Куліш не тільки прагне до універсального, цілісного й різнобічного осягнення дійсності, на що вказують його багатоманітні дослідницькі практики, а й намагається стилізувати та представити власні уявлення про минувшину / сучасність / майбуття у вигляді певних формул, тез і настанов. Іншими складовими творчого феномена П. Куліша, на думку Є. Нахліка, є надзвичайна комунікативність та гетерогенність цієї особистості, яка формувалася в різних етнокультурних середовищах – українському, російському, польському та засвоювала досвід європейської, а у широкому сенсі – світової культури [1549].

Відтак комунікативні здібності П. Куліша значною мірою нагадують успіхи молодого М. Максимовича, особливо в московську добу (1819 – 1834), зокрема його блискуче входження до тамтешніх літературно-мистецьких салонів і гуртків. Однак, контакти М. Максимовича переважно обмежувалися персональними взаєминами лише серед російської й української громадськості. Натомість польські впливи, часом розглядаються як визначальні в інтелектуальних і світоглядних трансформаціях П. Куліша, принаймні, на ниві українського історіописання.

Низка українських учених (Д. Дорошенко, М. Кордуба та ін.) стверджують, що причини перетворень його історичних візій варто шукати саме на польських теренах. Зокрема, йдеться як про персональні впливи відомих польських діячів (М. Грабовський, Е.-Л. Руліковський, К. Свідзінський та ін.), так і про весь варшавський період життя та діяльності П. Куліша (1864 – 1867) [1550]. Скажімо, постать М. Грабовського, якого дослідниця О. Юровська означує як «польського культурника з панславістичними ідеями, романіста з життя українсько-польської доби» [1551], у певному розумінні виглядає як взірець для наслідування раннім П. Кулішем.

Зазначимо, що й сам письменник, уже на схилі свого віку, тепло відгукується про М. Грабовського і підкреслює, що їхня дружба продовжувалася до смерті останнього [1552]. «Все вироблене польською інтелігенцією, все засвоєне нею від Європи шляхом культури зробилось моїм надбанням за посередництвом Михайла Грабовського», – так характеризує письменник роль цього діяча у своєму інтелектуальному становленні [1553].

Помітне місце П. Куліш відводить і польському бібліоману К. Свідзінському, якого називає Ultra-аристократом, зокрема підкреслює, що він збагатив його різноманітними відомостями [1554]. Однак, не меншу, а, можливо, навіть більш поважну роль, особливо у молоді роки П. Куліша, відігравали його зв’язки з низкою відомих російських літераторів, митців, учених, критиків тощо.

Наприклад, варто наголосити на тривалих взаєминах П. Куліша та російського критика, видавця журналу «Современник» Петра Плетньова [1555]. «Щаслива доля звела мене близько з найкращою, може, людиною, яка була тоді в російськім Вавилоні, з близьким другом Пушкіна, Плетньовим», – згадував письменник на сторінках автобіографічного «Історичного оповідання» [1556]. В іншій автобіографічній праці він підкреслював надзвичайну щирість і відкритість їхніх взаємин: «Полюбив Плетньов Куліша мов сина; мало не щодня бачились» [1557].

Та, попри розмаїття культурних та інтелектуальних елементів у світосприйнятті П. Куліша, вони інтегрувалися навколо українського романтичного ядра, хоч, звичайно, творили самобутню стильову палітру, іноді в крайніх, екстремальних сполученнях чи контраверсіях. Заразом надзвичайна відкритість П. Куліша до різноманітної комунікації досить дивно співіснувала з тим, що український літературознавець Михайло Могилянський влучно назвав «колючими рисами» його індивідуальності [1558].

Можливо, цей обрис його особистості постав як реакція на надзвичайний динамізм письменника, як в інтелектуальній сфері, так і на ниві повсякденного життя (видавнича і службова діяльність, редакторська й перекладацька практики, господарські клопоти і т. п.). Вони вказують схильність П. Куліша до новацій, здатність швидко адсорбувати новітні суспільні та культурні взірці, залишати позаду колишні орієнтири й особисті взаємини і т. п. В. Петров відзначав несподіване сполучення у його вдачі максималізму і радикалізму і, водночас, «чисто-хуторянської поміркованості» й розважливості [1559].

Оригінальну інтерпретацію інтелектуальних, світоглядних і психологічних екстрем П. Куліша запропонував Є. Нахлік. На його думку, з дитячих років

«майбутній письменник виніс безмежну любов до матері й «комплекс батька», переборення якого становить істотну частину символічного змісту його творів. Уся Кулішева доля і його психологічні контроверзи зумовлені суперечностями та внутрішньою боротьбою у його психологічному типі двох успадкованих надто різних, навіть мало сумісних між собою первнів його батьків – отчого і материного…» [1560].

Мабуть, саме цей комплекс (чи комплекси!) спричинилися до того, що дослідник означує як «парадигму зигзагів», ідеологічних крайнощів у громадській діяльності П. Куліша [1561]. Зауважимо, що навіть його службову практику у Варшаві (1864 – 1867) Є. Нахлік трактує у контексті подолання письменником комплексу «авторитарного батька» з патріархальною владністю, який програмував життєвий сценарій сина у руслі «урядницької кар’єри». Цей алгоритм не міг бути реалізований П. Кулішем раніше, позаяк арешт у справі кирило-мефодіївців та тульське заслання перекрили йому традиційні шляхи до адміністративно-чиновницької й викладацької діяльності [1562].

Схожі думки висловлювали й деякі сучасники П. Куліша. Зокрема, О. Барвінський зазначає, що листування іноді демонструвало його «вдачу унаслідовану по своїм батькови» [1563]. Та й сам письменник характеризував батька – Олександра Куліша як особу з «жорстокою вдачею» [1564]. Врешті, експерименти П. Куліша на ниві українського романтичного історіописання постають як складне, суперечливе мереживо, зіткане з різнорідних інтелектуальних впливів, соціота етнокультурних вимог, психологічних настанов і сплесків творчої експресії.

Взірцем історичного буття для нього була Київська Русь, існування якої визначається Божим Духом та грунтується на природному праві. Відома метафора пізнього П. Куліша про «старорущину» чи староруські часи є вельми показовою, позаяк вона містить то приховану, то очевидну опозицію до тодішньої сучасності. Однак, у різні періоди творчої біографії П. Куліша, зокрема навіть у добу козакофільства та культурництва, києво-руській спадщині відводилася важлива роль в українській минувшині. Приміром, у популярному історичному нарисі «Історія України од найдавніших часів» (1861) автор висвітлює ці часи як добу, коли «Грецька віра» надала Руському світу «людськості», себто культурницьких рис, та зв’язала між собою різні землі [1565].

Власне, епоха Київської Русі в його представленні є культурною і духовною основою, ба навіть вихідною точкою історичного буття східного слов’янства. Водночас автор схильний до трансцендентного піднесення Провидіння Божого й людської духовності, які визначають канони існування українського народу / нації. Зокрема, його поема «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» розпочинається з появи українського народу з темряви небуття в сенсі пізнання Творця [1566]. Дух Божий виступає у П. Куліша то у вигляді природної основи (пантеїзм), то як вища сила / істота, котра керує людським буттям (теїзм).

На цьому місці варто підкреслити, що релігійно-духовні складові посідали неабияке місце у світосприйнятті як кирило-мефодіївських братчиків узагалі, так і в ієрархії цінностей молодого П. Куліша зокрема. Недаремно в авторефлексіях, представлених у багатьох працях, споглядаємо згадки письменника про його щиру релігійність за часів Кирило-Мефодіївського братства. Відтак він навіть називає себе «ентузіастом біблійного слова» [1567]. У відповідному сенсі П. Куліш характеризує й тогочасні духовні устремління кирило-мефодіївців.

«Треба се знати, що київська молодіж, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом; що се була молодіж високої чистоти духовної і що апостольство любові до ближнього доходило в ній до ентузіазму», – наголошує автор [1568].

Відзначимо, що в поемі «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» виявилися й специфічні риси стильової формації П. Куліша як романтика. Тим паче, що він не тільки сприймав історію українського народу як моральноестетичну систему, а й намагався представити її у вигляді синкретичної цілісності. Архітектоніка зазначеного твору є комбінацію оригінальних народних та стилізованих авторських історичних дум!

Властиво, таке сполучення виказує два шари в репрезентації української минувшини. Перший пласт становлять, власне, пам’ятки народного / національного духу. Натомість другий, доповнюючий шар складають авторські артефакти, що актуалізують, відтінюють та пояснюють засадні перетворення в царині історичного буття народу / нації.

Ця конструкція не тільки задає своєрідну логіку розгортання фактографічного матеріалу, а й витворює ефект неподільності, стильової синкретичності у сприйнятті читача, хоч письменник чітко розділяв народні й авторські думи.

«А щоб усяк знав, що моє, а що чув од бандурників, кладу ознаку. Ото зараз з самого початку книжки до первой думи – моє; дума перва – моя; друга – моя; опріч вірш: 9 – 12; дума третя моя, опріч вірш: 146 – 149; четверта – моя, опріч вірш 1 – 4, 85 – 112; думу шосту чув од бандурників, опріч вірш: 1 – 9, 75 – 92; сьому чув од бандурників, опріч вірш 1 – 39; восьму чув од бандурників, опріч вірш: 1 – 10; думу дев’яту чув од бандурників, опріч вірш: 11 – 38, 107 – 134 да опріч пісень про Наливайка й про Лободу; дума десята моя; одинадцята – моя; дванадцяту чув од бандурників, опріч вірш: 121 – 201», – зазначає автор у спеціальній примітці [1569].

У певному сенсі другий, стилізований шар в архітектоніці «Украйни…» П. Куліша нагадує представлення української історії в низці праць М. Костомарова, зокрема репрезентацію можливого в статусі дійсного (уявні діалоги, динамічні описи воєнних дій і т. п.) на сторінках його монографії «Богдан Хмельницкий». Утім, уже протягом 1850-х років виявляються специфічні риси мислення П. Куліша, насамперед, нахил до крайніх оцінок і тлумачень. Причому вони побутують як у його взаєминах, так і в працях.

Іван Славницький – лікар та його приятель із тульських часів згадував, що відгукуючись про інших письменників «він ставився (до них. – Авт.) швидше суб’єктивно, ніж об’єктивно і нерідко перебільшував і похвалу, і засудження, в людях він цінував, передусім моральні чесноти» [1570]. Схожі вподобання П. Куліша простежуються і на сторінках його праць. Тож історик загострює моральний, духовний чинник до максимально можливих меж у своєму тлумаченні причин війни поляків і українців у середині XVII ст.

«…Малоросія та Польща являють собою ледь чи не єдиний приклад війни із-за ображеного почуття людської гідності [курсив П. Куліша. – Авт.], до якого домішалися інші кривди й образи, і вже як горючі матеріали кинуті в готове полум’я», – пише автор [1571].

У його розумінні ця війна подається як апогей духовного конфлікту між шляхетством поляків та антишляхетством українців. Тому антишляхетство українців у візії П. Куліша виступає як важлива прикмета соціально-політичної незрілості суспільства в переддень Хмельниччини, зокрема як доказ їхньої неспроможності до самостійного державного життя. Подібним чином видавецьукладач «Записок о Южной Руси» (СПб., 1856 – 1857. – Т. 1 – 2), які спершу планувалися в дванадцяти томах [1572], протиставляє духовний стан українського суспільства за доби Б. Хмельницького та епохи К. Розумовського. Він вказує на «відсутність ідеї добра та справедливості у вищому класі» за часів останнього [1573] й обстоює думку про «внутрішню зіпсованість адміністративних форм, відомих нам під іменем Гетьманщини [курсив П. Куліша. – Авт.]» [1574].

Архітектоніка «Записок о Южной Руси» вирізнялася істотними новаціями. Зокрема, автор-укладач подав не тільки етнографічний матеріал (думи, легенди, пісні і т. п.), а й супровідний текст. Останній постає не стільки як збірка коментарів і тлумачень, скільки як контекстуальне введення до цього матеріалу, зокрема щодо його походження, обставин і умов збирання, побутування серед народних «носіїв» і т. п.

За великим рахунком, етнографічні, фольклорні джерела та авторський текст мали творити єдину стильову цілісність в очах читача! Така архітектоніка нав’язує певні паралелі між стилізованою поемою «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» та «Записками о Южной Руси», зокрема щодо сполучення первинної основи зі сконструйованим, авторським шаром, який доповнює, розширює й задає контексти висвітлення. Приміром, О. Пипін уважав вищеназване видання матеріалів «чудовим за самими прийомами етнографічного дослідження» [1575], хоч у ньому і виявилася «однобічна любов до своєї національності» [1576]. В. Петров обстоював думку, що ця «книга мала бути етнографічною історією козаччини [розбив В. Петрова. – Авт.]» [1577].

Ба більше, за спостереженням Є. Нахліка, в «Записках о Южной Руси» П. Куліш «продемонстрував власний спосіб народовивчення» [1578]. Низка дослідників звертають увагу на особливу роль етнографічної практики у його творчості. І. Теліга обстоює тезу, що «принцип етнографічної точності», порівняння зі зразками народної словесності, є визначальним мірилом в оцінках П. Куліша як критика різних творів [1579].

Зрештою, плани письменника й історика щодо цілої серії «Записок о Южной Руси» виявляють універсально-просвітницькі настанови та орієнтири його мислення. Адже укладач-видавець прагнув представити народне / національне життя в неподільній цілісності, себто створити своєрідну українознавчу енциклопедію [1580]. На думку В. Петрова, цей проект впритул наближав письменника до планів щодо видання часопису [1581].

Загалом творча натура П. Куліша вирізняється загостреним мистецьким відчуттям як навколишнього світу, так і минувшини. У його рукописах віднаходять чимало чудових малюнків до описаних історичних сцен та подій [1582]. Відтак історія народу сприймалася дослідником як своєрідна морально-естетична система, в межах якої й складалися взаємовідносини між різними етносоціальними спільнотами.

Саме у координатах цієї системи він й намагався осягнути «причини політичної вбогості Малоросії і кожному розуму, що вагається, довести, не дисертацією, а художнім відтворенням забутої та викривленої в наших поняттях старовини моральну необхідність злиття в одну державу південноруського племені з північним» [1583]. Цей відомий вислів П. Куліша з епілогу до «Чорної ради», яка з легкої руки Віктора Петрова вважається першим українським соціальним романом [1584], є показовим щодо ілюстрації його тодішніх творчих зацікавлень.

На думку Л. Окіншевича, концепція цього роману була запозичена автором із літопису Г. Граб’янки [1585]. Тому вищезгаданий В. Петров назвав «Чорну раду» романом із багатьма істинами, «причому кожну істину він [П. Куліш. – Авт.] переказує й подає з холодною тверезістю історика, що хоче бути об’єктивним» [1586].

Врешті, художньо-естетична рецепція історичної минувшини у творчості П. Куліша є винятково сильною та гіперболізованою, хоч даються взнаки його соціальні й культурні інтенції. Проте навіть наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. автор «Чорної ради» та «Записок о Южной Руси» ще є поміркованим апологетом козацької героїки і слави. Скажімо, в одній зі своїх популярних праць П. Куліш відводить козацтву почесну роль захисника християнства од невірних Татар і Турків [1587]. В іншій студії він подає тлумачення змісту слова «козак» як тогочасне визначення вільної людини, яка підпорядковувалася лише тій владі, котру визнавала добровільно [1588].

Чільне місце в поглядах і світосприйнятті П. Куліша посідає тема культури та цивілізації, яка є наскрізною в його «хуторянській» візії початку 1860-х років. Видається, що сам автор вагається між спокусами міської цивілізації та вкоріненим потягом до архаїчної, традиційної ідилії хуторянського буття, благами комфортабельного життя і невпорядкованістю поселенського побуту, городянською й селянською філософією.

У «Листах з хутора» (1861) П. Куліш доводить цей конфлікт майже до критичної, екстремальної межі, зокрема представляє його як змагання між цивілізаторською брехнею та хуторянською правдою, панською мовою і Словом Божим, урешті-решт між міським просвітницьким розумом та прагматикою селянського обскурантизму! Зазначимо, що автор навіть протиставляє різні образи української минувшини. Зокрема, він згадує про «завісу», намальовану на сторінках «Истории русов», яка заступила від нас «старосвітщину» [1589], і Т. Шевченка, котрий розірвав її та «явив високий історичний спосіб словесної живописі» [1590].

Водночас у рядках П. Куліша повсякчас відчуваються виховні мотиви, ба навіть та чи інша просвітницька максима! Не випадково в авторській публіцистиці подибуємо цікаві означення й оцінки засадних понять позитивістської хвилі, яка на той час досягла російських теренів, зокрема ідеї поступу. «А що прогресом, городяни, величаєтесь, то ми тому прогресу ціну знаємо», – іронізує «хуторянин» П. Куліш [1591].

Письменник не цурався цієї теми і в історичних розвідках, зокрема в статті «Взгляд южнорусского человека XVI столетия на немецко-польскую цивилизацию» (1862). Наприклад, він розмірковував щодо умов, за яких є корисними цивілізаційні, культурницькі впливи та запозичення у взаєминах між донором і реципієнтом. Причому автор вирішував цю проблему на основі «моральної рівності» народів / націй [1592], себто у романтичному сенсі, хоч і з суттєвим включенням просвітницького компоненту.

Побутувала у його текстах і проблема впливу цивілізації на різні стани суспільства. «Втім, по-перше, цивілізація тільки тоді корисна для народу, коли набувається ним за його власним бажанням, а по-друге, цивілізація одного стану за рахунок інших станів є свого роду варварством, яке веде громадянське суспільство до деморалізації», – наголошує П. Куліш [1593].

Та, незважаючи на ці застережні міркування, автор не відкидає ідеї поступу та цивілізації. Зокрема, він іронічно відгукується про негативне ставлення низки тогочасних російських інтелектуалів до західних новацій:

«Європейська цивілізація не є для нас чимось ненависним, як для московських слов’янофілів, котрі оголосили Захід гнилим та винайшли якийсь руський погляд [курсив П. Куліша. – Авт.] на науки і мистецтва» [1594].

В іншій праці він висловлює надію на відновлення малоросійської народної творчості в «просвіченому, невеликому прошарку суспільства, яке близьке до народу своєю любов’ю до нього та свідомо продовжує його духовне життя у нових формах цивілізації» [1595]. Більше того, основою цього оновлення у візії П. Куліша виступає «нова життєва сила», яка мала сполучити різні часи [1596].

У його історичному письмі споглядаємо традиційні романтичні опозиції старе / нове, внутрішнє / зовнішнє, моральна / матеріальна (фізична, механічна) сила і т. п. Зокрема, П. Куліш розглядає історичне дійство як сполучення моральних і матеріальних завоювань. «Будь-яка сила прагне посісти належне їй місце, рівновага ж між силами виступає загальним для всього світу законом», – пише історик [1597]. Отже, стара-нова тема цивілізації з просвітницькою, можливо, деякою мірою навіть із позитивістською підкладкою (поступ, закон) сполучається з романтичними прагненнями автора вдихнути нове буття у народний дух (внутрішню, моральну силу) та віднайти його модерного репрезентанта.

Такі міркування П. Куліша почасти виглядають як реакція на відому польську тезу про цивілізаційну роль католицизму на східних кресах. Водночас вони є відголосом на тогочасні інтелектуальні новації, передусім на позитивізм з його ідеєю культурного поступу людства, який письменник сприймав за посередництвом праць низки європейських, зокрема британських авторів. Відтак сучасні дослідники обстоюють думку про засвоєння П. Кулішем художніх цінностей англійського письменства [1598]. Приміром, на початку 1862 р. П. Куліш перекладав студії британського історика Т. Маколея [1599].

Варто наголосити, що Є. Нахлік формулює зазначену суперечність в іншому контексті, себто не як змагання романтизму з позитивізмом, а як конфлікт руссоїстського типу (за Ж.-Ж. Руссо), себто між цивілізацією та природним станом [1600]. Проте з огляду на риси інтелектуальної подібності, почасти навіть наступності просвітницького раціоналізму та позитивізму, думка про полістильну природу поглядів П. Куліша виглядає достатньо вмотивованою.

Культурні, цивілізаційні чинники відігравали неабияку роль у світосприйнятті письменника-публіциста і, заразом, історика-аматора впродовж 1850-х – 1860-х років та в його пізніших інтелектуальних і світоглядних зрушеннях. Д. Дорошенко вважав, що культура з часом стала його своєрідним кумиром [1601], а В. Петров характеризував погляди П. Куліша наприкінці 1850-х років як «культурницький радикалізм» [1602].

Він же відзначив двоїстість його ставлення до цивілізації, яке виводив із суперечливого соціокультурного становища П. Куліша, що залежно від обставин відчував себе і городянином, себто носієм міської культури, і хуторянином, тобто репрезентантом традиційного укладу українського життя. На думку В. Петрова,

«Петербург і Україна, столиця й провінція, місто й хутір були для Куліша з того чи іншого погляду, за предмет найзначніших вагань… І до самісінької смерті не з’ясував собі Куліш, чи то він столичний журналіст чи дрібний хуторянин» [1603].

Такі вагання, переміни, особливо добре виявилися у подорожніх враженнях і рефлексіях П. Куліша, зокрема під час відвідування європейських країн 1858 р. [1604]

Та життя у хутірській глухомані того ж-таки 1858 р. хитнуло маятник настроїв письменника в інший бік.

«Тут я відчуваю себе вповні на своєму місці: тут не потрібно мені підійматися на диби, напружувати свої здібності та, так би мовити, ставити на карту все, чим наділила мене природа. На старість я зроблюсь відлюдкуватим пасічником та скотарем. Це світла риса на обрії мого темного та сумнівного майбуття», – із захопленням зазначав письменник у листі до П. Плетньова від 30 вересня 1858 р. [1605]

Схоже, що хуторянство П. Куліша було більше, ніж ідеалом його приватного буття, а одним із конкуруючих способів формації світосприйняття письменника й історика. Ганна Шамрай слушно зауважила, що хутірські плани виглядали «ясною зіркою» серед його складних і суперечливих обставин життя навіть у 1870-ті роки [1606]. Не випадково 1879 р. вбілений сивиною П. Куліш так схарактеризує своє соціокультурне становище: «Все ж таки я не зовсім хуторянин» [1607].

Відмітимо, що він досить детально і точно відтворював власні світовідчування, спричинені контрастністю свого соціального буття.

«Я переношусь з крайнощі у крайність, і поселяюся після столиці в хуторі. – відзначає письменник. – Хутірське життя після столичного – найкраще, але в ньому є одна біда: адже людина, яка набралася вищих ідей – іноді, як реп’ях, – залишається на поталу свого безсилля, як звичайно буває безсилою одинока особистість, розлучена з тими, кого вона представляє собою» [1608].

В. Петров уважав, що хуторянське світосприйняття П. Куліша доцільно розглядати як своєрідне романтичне осягнення теми втечі від цивілізації, пустелі, відмовлення від бажань і природи [1609]. Відтак філософські орієнтири стоїцизму просвітника і, заразом, преромантика Г. Сковороди, попри певні критичні настанови щодо деяких площин його творчості, вочевидь, видавалися П. Кулішу своєрідним дороговказом у світоглядних пошуках [1610]. Проте, на відміну від Г. Сковороди, П. Куліш реалізовував філософсько-містичний ідеал усамітнення не в аскетично-платонічному, а в іншому культурному та соціальному варіанті [1611].

Тим-то хуторянство П. Куліша, вважає В. Петров, є своєрідною рецепцію руссоїзму, зумовленою як його суперечливим соціальним і культурним становищем, так і загальним характером українського громадського життя 1850-х років [1612]. Більше того, він навіть тлумачить «хуторянсько-народницьку концепцію» письменника у контексті аграрного соціалізму [1613]. Інакше інтерпретував хутірську філософію П. Куліша відомий український письменник-неокласик Микола Зеров. На його думку, хутір для «Куліша не так його економічна база, як далекий від людської метушні кабінет» [1614]. Натомість сучасні дослідники розглядають хутір як своєрідний символ і навіть метафору суспільності у ментальності П. Куліша [1615].

Власне, хуторянська тема привносила і своєрідні ракурси щодо висвітлення ролі масового, колективного героя на авансцені історії, які спостерігаємо у текстах П. Куліша. Насамперед, це виявляється у самобутньому практицизмі його стилю мислення, яке автор прагне поширити і на побутування народу / нації, як головного суб’єкта на підмостках української історії у представленні романтичного історіописання.

Скажімо, письменник подає цікаві міркування у розвідці про завдання й призначення української критики.

«Народ нічого не створює без практичного, життєвого сенсу. – пише П. Куліш. – Народ, у поетичних творах, свідомо й інстинктивно шукає задоволення своїх нагальних моральних потреб» [1616].

У листі до Михайла Юзефовича від 19 січня 1857 р. П. Куліш досить цікаво коментує психологічні риси українського народу, зокрема його схильність терпляче зносити московський гніт та визиски.

«Докоряє нам Шевченко «овечою натурою», отже, як поглянеш на всю історію, то єсть у того сонму народного якийсь вищий розум, і не дармо сказано: «терпи, козак, – отаманом будеш»» [1617].

Наведені зауваги є досить промовистими, позаяк демонструють особливості його романтичного світосприйняття. Якщо М. Костомаров апелює, переважно, до емоційних почувань, переживань, урешті до самої розбурханої чи навіть ошаленілої стихії народної маси, то П. Куліш прагне відшукати її життєвий, усталений, майже прагматичний сенс буття. Більше того, він хоче віднайти колективний розум та логіку не тільки у потребах, а і в діях та звершеннях народу / нації і навіть намагається пояснити стан соціальної апатії спираючись на міркування доцільності! Варто наголосити, що «хуторянські» мотиви тою чи іншою мірою проступають і в історичних обсерваціях П. Куліша, який досить рельєфно сприймав соціота етнокультурне тло минувшини.

Ця авторська риса виразно виявляється в його статтях, опублікованих в «Основі» (1861 – 1862) та інших працях, зокрема в «Борьбе шляхты с козаками за обладание Украиной обеих сторон Днепра» (1863 – 1864) та «Падении шляхетского господства в Украине обеих сторон Днепра, в XVII столетии» (1862 – 1863). Саме розмаїтий склад населення бувшої Руської землі (вільний козацький, підневільний мужицький та привілейований шляхетський стани) розглядається автором як вихідна точка майбутніх потрясінь [1618].

Зауважимо, що П. Куліш досить специфічно сприймав і романтичну контраверсію про шляхетство поляків / антишляхетство українців. У його рецепції ці засадні моральні виміри чи навіть риси народного / національного духу розглядаються і тлумачаться в соціокультурному контексті як вияв «панського необмеженого панування» й «козацької дикої свободи» [1619]. З такої перспективи «козацьке варварство» видавалося культурнику П. Кулішу не виявом «героїчних» чи «молодецьких» віків народу, як його трактував, приміром М. Костомаров, а як реакція на шляхетську, панську сваволю.

«Козацьке варварство, про яке з шляхетським обуренням оповідають пани в своїх писаннях, було навіяно іншим варварством, освяченим сеймовими постановами та єзуїтсько-релігійними поняттями. Якщо пани мали право плекати шляхетсько-католицьку державу за рахунок благоденства мільйонів та за рахунок свободи сповідання іновірців, то й козаки мали право постійно підривати цю державу», – зазначає П. Куліш [1620].

На цьому місці варто підкреслити, що, попри романтичну ідеалізацію козацтва, він досить критично і скептично оцінював його історичну природу.

«Республіка козацько-українська, це незаконнонароджене чадо республіки шляхетсько-польської, що зберегло риси свого походження», – наголошує автор [1621]. Певна річ, такий скепсис спирався на просвітницько-раціональні компоненти мислення, які відігравали важливу роль у світосприйнятті П. Куліша. Заразом у його працях побутують і критичні, почасти навіть негативні оцінки козацтва та його історичної ролі.

«Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієписання обертати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу», – підкреслює П. Куліш [1622].

Ба більше, в «Історії України од найдавніших часів» автор порушив досить дражливу й специфічну проблему про межі репрезентації української минувшини, яка в романтичному історіописанні вирішувалася зазвичай однобічно і вибірково – апологія козацької слави та героїки. За висловом Д. Багалія,

«тут він [П. Куліш. – Авт.] є новатор, реформатор, бо каже, що в неї [історію. – Авт.] входило все те, що росло, цвіло й умирало, а не сама тільки козаччина, і влучно виступає проти тодішнього висовування на попереднє місце козаччини» [1623].

Отож у сприйнятті П. Куліша як історика

«козаки були учнями жовнірів і не поступалися своїм взірцям ані в жорстокості, ані в хижацтві, особливо, коли їхні вчинки виправдовувалися помстою ворогам української республіки, угодникам її гнобителів та своїм особистим ворогам» [1624].

Такі констатації свідчили, що П. Куліш значною мірою позбувся романтичного пієтету щодо козацтва саме на зламі 1850-х – 1860-х років. Ці рефлексії впритул наближали автора до думок про дегероїзацію козацтва та його призначення / місії в українській минувшині і навіть торували шлях до демістифікації всієї національної історії! Наприклад, у листі до Олександра Кониського від 23 лютого 1863 р. П. Куліш подає досить цікавий коментар щодо історичних студій:

«А найбільш дивно мені бачити людей, що працюють над рідною або над московською старовиною, не тямлячи ні польської мови, ні польської історії. Тажеж наша історія тільки епізод польської і даремне ми з нею носимось, мов той дурень з торбою» [1625].

Проте на той час колишній кирило-мефодіївський братчик ще не був готовий до радикального повороту й тотальної переоцінки всієї української минувшини. Відтак у його історичному письмі простежуємо традиційні романтичні розумування про козацьку волю та братство [1626], духовний вплив старшини на простонародну масу [1627], моральне виправдання грубої й фізичної сили козацтва [1628] і т. п. Заразом автор усвідомлював суттєву різницю між мотивами провідників повстань (К. Косинського, С. Наливайка та ін.) та звичайними козаками [1629].

Показну рису авторського мислення споглядаємо в його спробах соціокультурної локалізації історичного простору в ту чи іншу добу. Приміром, П. Куліш уважав, що визнання шляхтичами за часів польського короля Сигізмунда ІІ, «всіх вільних ратаїв від Любліна до Овруча», не тільки істотно збільшило кількість захисників Корони, а у майбутньому поклало крайню межу поширенню Хмельниччини. Власне, від тієї межі на Волині, на думку історика, починається Україна [1630].

Варто наголосити, що соціокультурне ототожнення Русі, Руської землі з територією, на якій панує вічеве право, споглядаємо і у його публікації 1866 р. [1631] У соціокультурному плані автор часто трактує і відомі історичні діяння. Зокрема, добу І. Виговського чи «Виговщину» він розглядає як спробу «поставити на ноги старосвітську Україну» [1632] та створити «козацьку шляхетську націю» [1633].

Виглядає, що соціокультурний вимір відігравав неабияку, можливо, навіть провідну роль у формації поглядів і світосприйняття П. Куліша. Зокрема, навіть його авторефлексія щодо потрактування знайомства та взаємин з Т. Шевченком подається у соціокультурному сенсі!

«Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козаком – кармазинником. А були, справді, вони представителі двох половин козащини… Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумувавсь української бувальщини від такого коліна, що спредку-віку не знало панщини, що стояло колись на узграниччі поруч із лицарями Лянцкоронськими, Претвичами, Вишневецькими, обороняючи Полуденну Русь, Литву і Польщу, а потім волею пійшло обороняти Московщину», – пише письменник [1634].

Окрім того, П. Куліш виявляє неабияке зацікавлення побутуванням різних соціальних верств. В авторському представленні світ минувшини постає як досить складний, гетерогенний та розмаїтий у соціокультурному розрізі, а не як поляризований, розламаний на кілька половин, що властиво для текстів адептів романтичного історіописання. Зокрема, у рукописі популярної праці «Коротенька історія нашого народу Українського, як він проявивсь проміж іншими народами, що з ним діялось із давніх давен і як він пробув на світі аж до нашого часу», написаному, правдоподібно на початку 1860-х років, автор порушує питання про очікування різних соціальних верств за доби Хмельниччини, зокрема православного духовенства, міщан [1635].

Зрештою, в історичному письмі П. Куліша на початку 1860-х років споглядаємо кілька відмінностей щодо загальних стильових канонів українських романтиків:

1) прагнення виявити прагматичний, раціональний струмінь, життєвий сенс у побутуванні колективного, масового героя;

2) відкрите зіставлення різних станів із української минувшини, що вело до критичної, іноді навіть скептичної рецепції козацтва як соціальної спільноти й історичного явища;

3) спроби переглянути романтичні уявлення про змістовну й просторовохронологічну локалізацію, власне, українського минулого, зокрема розширити його за рахунок побутування різних соціальних верств та інших народів;

4) пошуки соціокультурних, вимірів людської історії, що виявилися у спробах віднайти рівновагу між архаїчними ідеалами старосвітського життя й культурницькими вимогами поступу цивілізації.

Таким чином, світосприйняття і погляди П. Куліша у 1850-х – на початку 1860-х років були дещо своєрідними, але все ж таки більш-менш вкладалися у межі тогочасної народницько-романтичної парадигми, хоч і з великими вкрапленнями просвітницько-раціональних складових (тотальна моралізація й резонерство, формалізація дійсності та минувшини, преромантичні дихотомії цивілізація / природний стан, культура / варварство і т. п.). Недаремно історик та письменник досить точно сформулював лейтмотив тогочасних творчих пошуків, які панували серед петербурзьких українців на початку 1860-х років:

«Головна наша мета – пізнати самих себе, познайомитися один із одним, навчитися всього позитивного, всього життєвого один в одного, ствердитися в основних поняттях про народ та його потреби» [1636].

На перший погляд, тодішні рефлексії автора, здавалося б, репрезентують певну спрямованість інтелектуальних перетворень на ниві сприйняття й представлення української історії, зокрема позитивістські та просвітницькі включення, які вповні виявилися в ревізіоністському повороті П. Куліша 1870-х років. Та їх складно назвати такими, що незаперечно спричинилися до кардинальних стильових метаморфоз. Адже протягом 1860-х років П. Куліш засвоював, акумулював та переосмислював різноманітний культурний, інтелектуальний і соціальний досвід з обсягу різноманітних практик – чиновницької, громадської, літературної, перекладацької, редакторської, популяризаторської, господарської та інших, що для історика-аматора мали неабияке значення!

Отож питання про інтелектуальні та світоглядні джерела, мотиваційне підгрунтя ревізії поглядів П. Куліша, що сталася в 1870-х роках, і досі залишається актуальним, оскільки продукує чимало припущень, аналогій та інтерпретацій.

Примітки

1506. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – К., 2007. – Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. – С. 28.

1507. Saunders D. The Ukrainian Impact… – P. 247.

1508. Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение… – С. 18.

1509. Багалей Д. И. Русская историография. – С. 447 – 448.

1510. Пыпин А. Н., Спасович В. Д. История славянских литератур. – Т. 1. – С. 375.

1511. Velychenko S. Op. cit. – P. 167 – 169, 191; Нахлік Є. Позитивізм у рецепції Пантелеймона Куліша // ФСД. – 1994. – № 11/12. – С. 121 – 142; Колесников К. М. Українська козаччина в історіософських поглядах П. Куліша // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури: Мат-ли міжнар. наук.-практ. конф. (2 – 4 жовт. 1997 р.). – Запоріжжя, 1997. – С. 170 – 175; Ковальчук О. Історіософські пошуки П. Куліша: особливості моделювання історії // КСт. – 1999. – № 6. – С. 116 – 123; та низку ін.

1512. Шенрок В. П. А. Кулиш: биографический очерк. – К., 1901. – С. 115.

1513. Кулиш П. Предисловие // Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого, бывших в Малой России по его смерті. Доведена продолжателями до 1734 года. – М., 1846. – С. I; Оглоблін О. До питання про автора Літопису Самовидця // ЗІФВ. – К., 1926. – Кн. 7/8. – С. 196.

1514. Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. – К., 1929. – С. 24, 56 – 57.

1515. Кониский Г. История Русов или Малой России. – репринт моск. изд. 1846. – К., 1991. – С. 6.

1516. Куліш П. Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького. – К., 1843. – С. 12.

1517. Його ж. «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (№ 46. 1843 р. червня 20. – липня 1.) // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / Упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; гол. ред. П. С. Сохань. – К., 1990. – Т. 2. – С. 69.

1518. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша // Куліш П. Твори: У 2 т. / Упоряд., прим. і вступ. ст. Є. Нахліка. – К., 1994. – Т. 1. – С. 242.

1519. Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 35 – 36.

1520. Там само. – Арк. 36.

1521. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 64.

1522. Куліш П. О. «Книга о ділах народу українського…»… – С. 66.

1523. Його ж. Історичне оповідання. Із збірки «Хуторна поезія» // Його ж. Твори: У 2 т. / Упоряд., прим. і вступ. ст. Є. Нахліка. – К., 1994. – Т. 1. – С. 376.

1524. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби… – Т. 1. – С. 173.

1525. Грушевський О. З сорокових років: «Повесть об украинском народе» Куліша // ЗНТШ (Львів). – 1908. – Т. 83. – С. 168; Похила Л. Ранні історичні твори Куліша «Україна» і «Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорізького» // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. – Львів – Нью-Йорк, 2000. – С. 102.

1526. Кулиш П. Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове… – С. 62.

1527. Нейман Б. В. Кулиш и Вальтер Скотт [машинопис статті; 17 жовт. 1925 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 17806. – Арк. 8.

1528. Куліш П. Історичне оповіданнє… – С. 378.

1529. Кирилюк Є. П. О. Куліш і його значення в історії української культури (До 125-річчя з дня народження) // Укр. література. – 1944. – № 9/10. – С. 153.

1530. Щурат В. Філософічна основа творчості Куліша. – Львів, 1922. – С. 39.

1531. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С. 118 – 124.

1532. Дмитренко М. Українська фольклористика… – С. 158.

1533. Кулиш П. Ульяна Терентьевна // Повести П. А. Кулиша: В 4 т. – СПб., 1860. – Т. 3: Воспоминания детства Николая М. – С. 243 – 244.

1534. Тарнавська М. Трагічні парадокси Пантелеймона Куліша // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1984, 12 квіт. – № 69. – С. 2.

1535. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… – С. 237 – 238.

1536. Добровольский Л. М. Запрещенная книга в России 1825 – 1904. Архивно-библиографические разыскания. – М., 1962. – С. 137 – 138; Федорук О. Сконфіскована брошура Пантелеймона Куліша (спостереження над текстом і контекстом) // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. – С. 185.

1537. Кулиш П. А. Хуторская философия и удаленная от света поэзия. – СПб., 1879. – С. 25.

1538. Нахлік Є. Проблема «Україна-Захід» в інтерпретації П. Куліша // Сучасність. – 1997. – № 6. – С. 123, 126.

1539. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість – К., 1929. – Т. 1. – С. 73 (прим. 3).

1540. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 94.

1541. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 93.

1542. Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. – К., 2005. – Т. 1: 1841 – 1850 / Упоряд., ком. О. Федорук; підготовка текстів О. Федорук, Н. Хохлова; відп. ред. С. Захаркін. – С. 194, 199, 201, 221, 228.

1543. Шевельов Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю. Луцького; передм. Ю. Шевельова. – Нью-Йорк – Торонто, 1984. – С. 24 – 25.

1544. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 96.

1545. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 238.

1546. Там само. – С. 298.

1547. Там само. – С. 161.

1548. Там само. – С. 258.

1549. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 59, 70.

1550. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – С. 106 – 107; Кордуба М. Причинки до урядничої служби Куліша (Від губернського секретаря до надворного радника) // ЗНТШ. – Львів, 1930. – Т. 100: Ювілейний зб. на пошану акад. Кирила Студинського. – Ч. 2: Праці історичні. – С. 327 – 377.

1551. Юровська О. Куліш і Грабовський [2 машинописні копії статті 1929 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 18533. – Арк. 10; Її ж. Куліш і Грабовський // Україна. – 1929. – № 36: (верес.). – С. 77.

1552. Кулиш П. Около полустолетия назад. Литературные воспоминания / Публ., упоряд. та прим. Є. Нахліка, О. Федорука // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. – С. 139; Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 85.

1553. Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 90.

1554. Там же. – С. 93.

1555. Перетц Л. Листування П. А. Куліша с П. П. Плетньовим (1843 – 1861 рр.) [машинопис статті з архіву журналу «Україна»] // ІР НБУВ. – Ф.10. – Спр. 17926/17927. – 49 арк.

1556. Куліш П. Історичне оповіданнє… – С. 361.

1557. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… – С. 250.

1558. Могилянський М. М. Ідеологічна постать Куліша (спроба синтетичної характеристики) [автограф б. д. та без кінця] // ІР НБУВ. – Ф. 131. – Спр. 208. – Арк. 4.

1559. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 20.

1560. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 15.

1561. Там само. – С. 462.

1562. Там само. – С. 222.

1563. Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. – Нью-Йорк – Київ, 2004. – С. 110.

1564. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… – С. 235.

1565. Куліш П. Історія України од найдавніших часів // Основа. – 1861. – № 9. – С. 93.

1566. Його ж. Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького. – К., 1843. – С. 1.

1567. Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 87.

1568. Куліш П. Історичне оповіданнє… – С. 359.

1569. Його ж. Україна… – [c. ІІІ (прим.*)]

1570. Славницкий [И. П.] Воспоминания о П. А. Кулише // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28699. – Арк. 3.

1571. Кулиш П. О причинах взаимного ожесточения Поляков и Малороссиян в XVII веке (Замечания издателя) // Записки о Южной Руси: В 2 т. / Издал П. Кулиш. – СПб., 1857. – Т. 2. – С. 325.

1572. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 536; Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму… – С. 46 – 47.

1573. Кулиш П. Предисловие издателя [к Записке члена Малороссийской Коллегии, Григория Николаевича Теплова] // Записки о Южной Руси. – Т. 2. – С. 174.

1574. Там же. – Т. 2. – С. 171.

1575. [Пыпин А. Н.] Рец. на изд.: Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. – СПб., 1856. – Т. 1 // Современник. – 1857. – Т. 61, № 1/2. – С. 12.

1576. П-н А. [Пыпин А. Н.] Рец. на изд.: Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. – СПб., 1856 – 1857. – Т. 1 – 2 // Современник. – 1857. – Т. 63, № 5. – Отд.: Критика. – С. 4.

1577. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 533.

1578. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 112.

1579. Теліга І. Куліш-критик… – Арк. 6, 8; Його ж. Куліш-критик… – С. 102.

1580. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 536.

1581. Там само. – С. 545.

1582. Грушевський О. Історичні студії П. О. Куліша // ЛНВ. – 1919. – Т. 75, кн. 7 / 9. – С. 81.

1583. Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к Черной раде) // Куліш П. Твори в двох томах / Упоряд. і прим. М. Л. Гончарука. – К., 1989. – Т. 2. – С. 476.

1584. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 436 – 448.

1585. Окиншевич Л. Україна 1663 року та «Чорна Рада» П. Куліша // Куліш П. Твори / За ред. Ол. Дорошкевича. – Харків – Київ, 1931. – Т. 3: Чорна рада. Хроніка 1663 року. – С. 178.

1586. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 431.

1587. Куліш П. Хмельнищина. Історичне оповідання. – Пб., 1861. – С. 28.

1588. Кулиш П. Падение шляхетского господства в Украине обеих сторон Днепра, в XVII столетии // ВЮЗЗР. – 1862. – Т. 1, № 1. – С. 30.

1589. Хуторянин [Куліш П. О.] Листи с хутора: ІІІ. Чого стоїть Шевченко, яко поет народний; // Основа. – 1861. – № 3. – С. 28.

1590. Там само. – С. 27.

1591. Хуторянин [Куліш П. О.] Листи с хутора: Лист 2 // Основа. – 1861. – № 2. – С. 228.

1592. Его же. Взгляд южнорусского человека XVI столетия на немецко-польскую цивилизацию // Основа. – 1862. – № 6. – С. 12.

1593. Его же. Падение шляхетского господства… – 1862. – Т. 1, № 1. – С. 40.

1594. Кулиш П. Простонародность в украинской словесности // Основа. – 1862. – № 1. – С. 10.

1595. Записки о Южной Руси. – СПб., 1856. – Т. 1. – С. 181.

1596. Там же. – С. 183.

1597. Кулиш П. Полякам об украинцах (ответ на безыменное письмо) // Основа. – 1862. – № 2. – С. 72.

1598. Девдюк І. В. Англійська література у творчій діяльності Пантелеймона Куліша (Переклади. Критичне сприйняття. Творче засвоєння): Автореф. дис. … к. філол. н.: 10. 01. 05 / НАНУ. ІЛШ. – К., 1999. – С. 2.

1599. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… – С. 262.

1600. Нахлік Є. Просвітительські ідеї в художньо-історіософській концепції П. Куліша // РЛ. – 1989. – № 8. – С. 37.

1601. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. – Київ – Лейпциг, [1923]. – С. 63.

1602. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 289.

1603. Там само. – С. 55.

1604. Там само. – С. 376 – 377.

1605. Перетц Л. Листування П. А. Куліша с П. П. Плетньовим… – Арк. 20.

1606. Шамрай Г. Хуторні плани Куліша в 1870-х роках [машинопис статті; 1928 – 1929 рр.] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 18401. – Арк. 12.

1607. Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 4.

1608. Там же. – С. 9.

1609. Петров В. Вступні уваги // Петров В. Романи Куліша. – К., 1930. – С. 6.

1610. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 2. – С. 26.

1611. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 40 – 41.

1612. Там само. – С. 42 – 43.

1613. Там само. – С. 375.

1614. Могилянський М. М. Ідеологічна постать Куліша… – Арк. 21.

1615. Тютюнник О. М. Особа і суспільство у філософії Пантелеймона Куліша: Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 05 / НПУД. – К., 2009. – С. 14.

1616. Кулиш П. Характер и задача украинской критики // Основа. – 1861. – № 2. – С. 160.

1617. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 93.

1618. Кулиш П. Падение шляхетского господства… – 1862. – Т. 1, № 1. – С. 32 – 33.

1619. Его же. Борьба шляхты с козаками за обладание Украиной обеих сторон Днепра. Глава V: (1637-й год) // БЧ. – 1863. – № 9. – С. 25.

1620. Его же. Падение шляхетского господства… – 1862. – Т. 1, № 1. – С. 47 – 48.

1621. Его же. Борьба шляхты с козаками… – 1863. – № 9. – С. 1.

1622. Його ж. Історія України… – С. 81.

1623. Багалій Д. Історіографічний вступ… – С. 228.

1624. Кулиш П. Падение шляхетского господства… – 1863. – Т. 3, № 1. – С. 3.

1625. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 179.

1626. Кулиш П. Падение шляхетского господства… – 1862. – Т. 1, № 1. – С. 35.

1627. Там же. – 1862. – Т. 1, № 3. – С. 138.

1628. Там же. – 1862. – Т. 2, № 5. – С. 223.

1629. Там же. – 1862. – Т. 1, № 2. – С. 50 – 51.

1630. Там же. – 1862. – Т. 1, № 2. – С. 66 – 67.

1631. [Кулиш П. А.] Древняя Русь в Царстве Польском / Публ. і ком. Є. Нахліка // МН. – 2004. – № 1. – С. 50.

1632. Куліш П. Виговщина // Основа. – 1861. – № 11/12. – С. 10.

1633. Там само. – С. 6.

1634. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… – С. 249.

1635. Куліш П. Коротенька історія нашого народу Українського, як він проявивсь проміж іншими народами, що з ним діялось із давніх давен і як він пробув на світі аж до нашого часу. Зложив П. Куліш [автограф чернетки; поч. 1860-х років] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28476. – Арк. 19.

1636. Кулиш П. Полякам об украинцах (ответ на безыменное письмо) // Основа. – 1862. – № 2. – С. 70.