3.4. Між достовірним та уявним

Ясь Олексій

М. Костомаров як історик-художник

Поширення романтизму на теренах соціогуманітаристики ХІХ ст. спричинилося до впровадження інтуїтивного проникнення до світу минувшини, яке кардинально трансформувало способи й засоби осягнення історичного часу. Тож у текстах адептів романтичного історіописання споглядаємо своєрідний сплав минувшини, сучасності та майбуття, себто синкретичне сполучення, ба навіть синхронізацію різних часових елементів.

У цьому інтелектуальному річищі постають тодішні захоплення суцільною стилізацією та просторово-часовим колоритом тієї чи іншої доби, її мистецько-естетичною репрезентацією, зокрема витворенням численних образів і замальовок, емпатією (співпереживаннями) автора з історичними героями – колективними і персональними, тотальною фрагментацією та регіоналізацією світу минулого і т. п. Така концептуалізація історичного часу докорінно змінила дослідницькі практики тодішніх учених та інтелектуалів. Ба більше, вона ввела нові стильові канони щодо представлення минулого, передусім, надзвичайну мінливість і розмитість межі між достовірним та уявним!

Означені темпоральні уявлення, властиві інтелектуалам-романтикам, значною мірою стосуються й М. Костомарова. Здавалося б, саме вони мали визначити його ставлення до історичних джерел і навіть до всієї фактографічної основи історичних студій. Утім, зв’язок між часовими конструкціями історика й емпіричним матеріалом видається неоднозначним, а в багатьох випадках – суперечливим.

Зазвичай М. Костомаров не обмежується розшуками провідних ідей історичних перетворень, що поєднують минуле, сучасне та майбуття народу в єдиному органічному потоці. Натомість він приділяє значну увагу пошуку їхніх фактографічних потверджень, себто прагне віднайти достатні підстави, щоб мотивувати своє представлення процесів, подій та осіб на авансцені минувшини. Відтак учений зорієнтований на відтворення «історичних фактів із живими подробицями їхньої обстановки» [1168].

Цю рису історика точно відмітив Дмитро Дорошенко:

«Костомаров почував потребу в живих образах. Він не міг обмежитися сухим історичним фактом, йому хтілося наглядно показати цей факт, уявити його в живій обстанові. В ньому викликало справжній ентузіазм талановите малювання старовини або історичних типів в мистецтві» [1169].

Недаремно Д. Дорошенко вважав, що його монографії скидаються на «драматизовану хроніку» [1170]. Але Б. Крупницький відзначав, що «він [М. Костомаров. – Авт.] не задовольнявся тільки художністю зображення подій. Живий був у нього і дослідницький хист, і разом з багатством і пластичністю думки діяла й пошана перед фактом» [1171].

Отже, виняткова творча уява М. Костомарова часто-густо визначала його евристичну програму, зокрема джерельні пріоритети як дослідника. Останні вимальовуються досить виразно вже на зорі його наукової творчості.

Приміром, ще у другій магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» початкуючий історик високо і досить категорично оцінив рівень вірогідності козацько-старшинського літописання. «Літописи наші вирізняються точністю, ми маємо незаперечні докази їхньої достовірності…», – стверджує вчений [1172]. Менш прихильно він ставиться до етнографічного матеріалу («історичні пісні»), але цінує його як «джерело для внутрішньої історії, за яким історик міг би судити про устрій суспільний, про родинний побут, вдачу, звичаї і т. п.» [1173].

За слушним спостереженням О. Грушевського, у харківський період (1833 – 1844) М. Костомаров ще «не дійшов до нещадної гостроти критичного відчуття і віз з собою до Києва і довіру до «Історії Русів», і повагу до фальсифікатів «Запорожской Старины»» [1174]. Тим паче, що у системі романтичного світобачення ідея фальсифікату представлена у вигляді «ідеального» джерела, скроєного, точніше сконструйованого для того, щоб якнайкраще передати відчуття, духовний стан, просторово-часову ритміку певної епохи.

Варто звернути увагу й на особливе ставлення М. Костомарова до давньоруських літописів. Зокрема, він уважав, що вони писалися не задля задоволення звичайної цікавості, а заради «спеціальних практичних цілей: вони мали офіційний характер» [1175]. Заразом історик наголошував, що їхніми авторами виступали, як правило, сучасники й очевидці подій [1176].

Вочевидь, ці міркування, висловлені М. Костомаровим на початку 1860-х років, пояснюють евристичні настанови вченого до давньоруських літописів, які він часто розглядав майже як офіційні джерела. В. Антонович якось зауважив у своїх лекційних викладах, що М. Костомаров був першим із дослідників, хто правильно поставився до літопису як джерела [1177].

Згодом М. Костомаров набув значного досвіду, зокрема доцільно взяти до уваги майже 25-ти річну діяльність ученого в Археографічній комісії (1860 – 1885) у С.-Петербурзі, його редакторську працю над серійним виданням «Актов Южной и Западной России» (за редакцією історика видано 12 із 15 томів; СПб., 1861 – 1884. – Т. 1 – 9, 11 – 13) та ін.

На думку М. Драгоманова, саме студіювання актового матеріалу спричинилося до того, що М. Костомаров «перевернув українську історіографію» [1178]. Останню тезу поділяв й О. Гермайзе, котрий уважає, що «цей учений стає до писання своїх монографій на підставі виключно актового матеріалу» [1179].

Отож на схилі життя М. Костомаров став одним із найкращих фахівців у царині джерелознавства історії України доби пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу [1180]. Водночас його археографічна діяльність, на думку М. Грушевського, здебільшого концентрувалася навколо московського актового матеріалу [1181], проте у своїх працях історик використовував різноманітні джерела. Та джерельні пріоритети щодо козацько-старшинських літописів досить виразно простежуються й у текстах зрілого М. Костомарова, хоч до їхніх свідчень він ставиться вже досить обережно.

Скажімо, у студії «Гетманство Юрия Хмельницкого» (1868) автор висловлює застереження стосовно відомостей, поданих у літописах С. Велички та Г. Граб’янки, проте прихильно відгукується про літопис Самовидця [1182]. Зрештою, у своїй «Автобиографии» М. Костомаров наголошує, що звичка сліпо триматися відомостей, які подають літописи, побутувала у його дослідницьких практиках навіть ще впродовж першої половини 1860-х років [1183].

Такі авторські настанови щодо джерел не залишилися поза увагою низки інтерпретаторів текстів українського історика. Наприклад, Мирон Кордуба відзначає, що у монографії «Богдан Хмельницкий» автор частково відтворив повідомлення С. Величка про клятвену обіцянку бояр за російського царя на Переяславській раді 1654 р. [1184] Більше того, С. Томашівський обстоював думку, що М. Костомаров виписував із літопису С. Величка «цілі сторони, не піддаючи їх ніякій критиці» [1185].

Почасти ставлення М. Костомарова до джерел можемо простежити за їх градацією, укладеною у монографії «Богдан Хмельницкий». У первісному, журнальному варіанті цієї монографії (1857) автор диференціює власне ставлення до джерел. Зокрема, він поділяє їх (61 позицію) на три групи за ступенем вірогідності представлених відомостей: 1) двома зірочками виділені найдостовірніші; 2) однією – достовірні, але такі, що «потребують особливо суворої та обережної критики»; 3) без зірочки – ті, якими можна користуватися тільки у разі підтвердження з інших джерел [1186].

Відзначимо, що до першої категорії джерел учений відніс літописи С. Величка та Самовидця, студії Євгенія Болховітінова «Описание Киево-Софийского собора и киевской иерархии» (К., 1825), Д. Зубрицького «Kronika miasta Lwówa od roku 1634 do 1690» (Lwów, 1844) та М. Маркевича «История Малороссии» (М., 1842 – 1843. – Т. 1 – 5), а також «Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе» (К., 1845 – 1852. – Т. 1 – 3), низку збірок польських пам’яток, хроніку С. Грондського та ін. До цієї ж групи джерел також включені «Полное собрание законов Российской империи» (1830. – Т. 1) та «Собрание государственных грамот и договоров» (М., 1813 – 1822. – Т. 1 – 4).

Але згадка про ці офіційні видання, як першорядні джерела, видається дещо декларативною з огляду на традиційні авторські пріоритети.

Ще менше логіки споглядаємо в окресленні другої групи джерел, до якої потрапили твори В. Коховського, Й. Пасторія, С. Твардовського, щоденник Й. Єрлича, а також праці Д. Бантиша-Каменського «История Малой Руси» (1842. – Т. 1 – 3), М. Бантиша-Каменського «Историческое известие о возникшей в Польше унии, с показанием начала и важнейших, в продолжение оной, через два века приключений…» (М., 1805), Г.-Л. де Боплана «Описание Украйны» (СПб., 1832), Г.-Ф. Міллера «Исторические сочинения о Малороссии и Малороссиянах» (М., 1846), О. Рігельмана «Летописное повествование о Малой России и ее народе и о козаках вообще…» (М., 1847) та ін.

До другої групи М. Костомаров також зарахував «Запорожскую старину» (1833 – 1838), що видавалася І. Срезневським, «Сборник украинских песен» (К., 1849), укладений М. Максимовичем, і «Народные Южнорусские Песни» (К., 1854), опубліковані А. Метлинським.

У третій (найменшій за кількістю!) групі джерел опинилися «История русов», праця С. Зарульського «Описание Малой России и Украины» (М., 1848) та деякі ін. Пізніше в одній зі своїх монографій М. Костомаров характеризує «Историю русов» як фальшиву пам’ятку [1187]. Зауважимо, що в інших прижиттєвих виданнях «Богдана Хмельницкого» цей принцип градації джерел майже не змінився, хоч загальний список у другому виданні (1859) збільшився до 72, у третьому виданні (1870) – до 80, а у четвертому (1884) – до 97 бібліографічних позицій.

У другому виданні зазначеної монографії перша група джерел розширилася за рахунок «Источников малороссийской истории, собранных Д. Н. Бантышем-Каменским и изданных О. Бодянским» (М., 1858. – Ч. 1), а також кількох праць іноземних авторів [1188].

У третьому виданні до першої групи джерел автор долучив «Акты Южной и Западной России» (СПб., 1863, 1865, 1861. – Т. 1 – 3), рукописи Імператорської публічної бібліотеки у С.-Петербурзі, «Архив Юго-Западной России» (К., 1863. – Ч. 3, т. 1), кілька видань польських пам’яток та ін. [1189] Причому М. Костомаров у виданні 1870 р. підкреслює, що відносить до першої групи джерел переважно акти [1190].

Певні доповнення внесені істориком і до другої категорії джерел у виданні 1870 р. Зокрема, до кола цих джерел була включена студія К. Шайнохи «Dwa lata dziejów naszych, 1646, 1648» (Lwów, 1865. – Т. 1), «Записки о Южной Руси» (СПб, 1856 – 1857. – Т. 1 – 2), зібрані П. Кулішем, та рукописна збірка «южнорусских песен» самого автора монографії [1191].

Деякі джерела М. Костомаров відніс до інших груп, порівняно з першим виданням монографії. Приміром, із кола найдостовірніших джерел був вилучений літопис С. Величка, який автор включив до другої групи. Проте літопис Самовидця і у третьому, і у четвертому виданнях «Богдана Хмельницкого» кваліфікується вченим як першорядне джерело [1192]. Одеський історик О. Маркевич слушно відзначив, що літопис Самовидця М. Костомаров, попри зауваги опонентів, розглядав як важливе джерело з української минувшини [1193].

Схожі доповнення споглядаємо і у бібліографічному списку четвертого видання цієї монографії [1194]. До джерел першої групи додані щоденник С. Освєнціма, витяги з якого опублікував В. Антонович (1882), та звід законів «Volumina Legum» (СПб., 1860. – Т. 1 – 8). Друга категорія джерел поповнилася працями Й.-Х. Енгеля «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken» (Halle, 1796), Л. Кубалі «Szkice historyczne» (Lwów,1880), К. Несецького «Herbarz Polski» (Lipsk, 1845. – Т. 10), С. Соловйова «История России с древнейших времен» (М., 1880. – Т. 12) та ін.

Третя група збагатилася творами П. Шевальє, Ж-Б. Шерера та монографією П. Буцинського «О Богдане Хмельницком» (Харьков, 1882). Варто зазначити, що кваліфікація останньої студії як недостовірної виглядає досить дивно, позаяк М. Костомаров відгукнувся на її появу позитивною рецензією [1195].

Заразом із переліку джерел до третього й четвертого видання історик вилучив «Историю Малороссии» М. Маркевича. Певна річ, автор наприкінці життя чудово розумів компілятивний характер цього п’ятитомника, який у першому та другому виданнях своєї студії розглядав як важливе джерело. Проте у виданнях 1870 та 1884 рр. так і залишилася славнозвісна «Запорожская Старина», хоч і перенесена в останньому прижиттєвому виданні до кола недостовірних джерел.

Загалом диференціація джерел, представлена вченим у чотирьох, прижиттєвих виданнях монографії «Богдан Хмельницкий» (1857, 1859, 1870 та 1884), свідчить, що М. Костомаров в останні роки життя дедалі більше залучав «актові матеріали» і критичніше ставився до свідчень літописів. Проте ця еволюція відбувалася досить повільно, а відтак її не варто надмірно генералізувати! Тим більше, що евристичні пріоритети історика, скеровані на відтворення просторово-часового колориту як терену побутування масового героя – народу / нації, були достатньо сталими впродовж усієї творчої біографії.

Деякі зауваги М. Костомарова щодо джерел, які він інтенсивно використовував в історичних монографіях, можемо віднайти у його передмовах редактора до «Актов Южной и Западной России». Однак, ці нотатки, переважно відображають особисті вподобання вченого, аніж аналіз, тлумачення чи оцінку інформативних можливостей певних актів. У передмові до шостого тому цього видання, на яке автор неодноразово покликується у своїй монографії «Руина…» (1879 – 1880), М. Костомаров відзначає, що з

«актів, котрі використовуються загалом як джерела побутової історії означеного часу, особливо цікаві: про перебування Брюховецького в Москві (№ 1); список статей, записаних дяком Євстратом Фроловим про стан справ у Малоросії та про ставлення Брюховецького до Мстиславського єпископа Мефодія (№41); про Переяславський бунт (№№ 48 та 50) та статейний список Тяпкіна, якого цар Олексій Михайлович відіслав до Дорошенка, котрий у той час хилився до Росії» [1196].

Схожі зауваги споглядаємо і у передмовах до інших томів «Актов Южной и Западной России». «Надзвичайні з надрукованих у ІІІ томі актів відносяться до різних билинних та побутових видів історичного життя Південної Русі означеного періоду часу», – зазначає М. Костомаров у передньому слові [1197].

У подібному сенсі історик аргументує і потребу публікації полемічних творів Іоанна Вишенського та києво-печерського ієродиякона Леонтія у другому томі «Актов Южной и Западной России». На його думку, ці тексти представляють «живе і цікаве зображення понять, кругогляду, вірувань, церковного порядку, суспільних умов, вдачі, звичаїв та загалом усіх видів життя Південної Русі» [1198].

Очевидно, що М. Костомаров оцінює інформативний потенціал історичного джерела не стільки за рівнем точності і вірогідності поданих відомостей, скільки за репрезентацією різноманітних побутових, духовних, морально-етичних, мистецько-естетичних та інших характеристик, які дозволяють йому повніше уявити і змалювати історичну епоху.

«У ріжних сумнівних питаннях, де інше освітлення дають жерела сучасні подіям, інше пізніші літописи. Костомарів перехиляється на сторону літопису – мовляв, традиція вірніше відчувала минуле», – наголошує І. Крип’якевич [1199].

Власне, М. Костомаров розглядає джерела у контексті їхньої придатності щодо конструювання первісного чи достовірного шару представлення минувшини, котрий неодмінно має бути доповнений уявним зрізом тієї ж епохи. Саме така інтуїтивна, ба навіть ірраціональна настанова посідає домінуюче місце в евристичній програмі українського історика, хоч і не виключає критичноаналітичні вкраплення.

Зазначимо, що учень В. Антоновича, історик Іван Линниченко, котрий просив М. Костомарова допомогти у витлумаченні літописних відомостей, апелював не стільки до їхнього критичного прочитання, скільки до «історичного відчуття» вченого, яке «підкаже» чи є хиби, у запропонованій ним трактовці [1200].

Ряд дослідників (Г. Карпов, І. Крип’якевич та ін.) відзначають тенденційне ставлення М. Костомарова до джерел, пов’язаних із політичною історією, дипломатичними зносинами, законодавством і т. п. Натомість у його текстах споглядають інтенсивне використання літописів [1201]. Не випадково в одній із перших монографій М. Костомаров характеризує акти, опубліковані у виданнях Археографічної комісії, як сирі, необроблені матеріали [1202].

Дехто з істориків акцентує увагу і на досить вільному уживанні джерел в історичному письмі М. Костомарова, зокрема наголошує на недостатній кількості покликань, поганому оформленні наукового апарату тощо [1203]. Цю думку загалом поділяють і сучасні науковці, котрі вважають, що хоч протягом 1860-х – 1870-х років джерельна база студій ученого кардинально розширилася, проте його упереджене ставлення до певних видів джерел частково збереглося [1204].

Окреслені пріоритети М. Костомарова стосовно різних джерельних комплексів значною мірою вмотивовувалися його майже антикварною скерованістю на відтворення атмосфери минувшини, побутового інтер’єру, зрештою самого «духу» епохи. Недаремно М. Грушевський називав М. Костомарова «істориком-антикваром» чи «антикваром-побутовцем» [1205].

Втім, на відміну від праць дослідників-антикварів минулих епох, «побутовий простір» у текстах М. Костомарова вживається не як своєрідний та статичний «інвентарний перелік», а як допоміжний матеріал, який забезпечує динамізм і контрастність в авторському представлені історичного дійства! Зауважимо, що така домінація просторово-часового колориту минувшини загалом властива романтичному історіописанню. Її споглядаємо і у текстах М. Костомарова, в яких, інколи, вбачають «увиразнення хронотипу і місця подій» [1206].

Та у випадку з М. Костомаровим суцільний динамізм, художня реконструкція й відтворення колориту епохи не є самоціллю. Видається, що вони слугують лише засобами, які дозволяють вченому заглибитися у внутрішній світ історичної людини, віднайти етнопсихологічні, етичні й мистецько-естетичні характеристики її буття в часі та просторі [1207]. Більше того, на цьому місці простежуємо своєрідне роздвоєння ідеалу науковості у творчості М. Костомарова між художньою та достовірною репрезентацією минувшини.

На думку Д. Багалія, костомаровське прочитання спирається на тезу, що «головне в історії – це зрозуміння психології минулого; від індивідуальної психології він як народник-історик переходив до народної, колективної [курсив Д. Багалія. – Авт.]» [1208]. Аналогічні міркування висловлював і М. Довнар-Запольський, який підкреслював, що буття народної маси М. Костомаров розглядав із «психологічної точки зору» [1209].

Схожі розумування побутують і у студіях інших науковців, наприклад, у відомому історіографічному огляді М. Рубінштейна.

«За вражаючої зазвичай кількості документальних відомостей у Костомарова, широті й різноманітності використаного ним фактичного матеріалу саме застосування матеріалу має суто літературно-психологічний, суб’єктивний характер, за повної відсутності наукової критики», – категорично наголошує М. Рубінштейн [1210].

Врешті, уподібнення народу до органічної і, водночас, єдиної антропоморфної спільноти спостерігаємо у багатьох працях М. Костомарова. «Будь-який народ має в собі щось певне, що стосується більш або менш кожного з тих осіб, які належать до народу. Це народний характер, за яким ціла маса може бути розглянута як одна людина», – зазначає історик у другій магістерській дисертації [1211]. Таке психологічне і морально-етичне співставлення персонального та колективного героїв відображає домінацію інтуїтивної стратегії представлення минулого, хоч, звісно, не виключає і побутування аналітичних елементів мислення.

Ці риси М. Костомарова як ученого виявляються у його психологічних замальовках, спробах відтворити особливості побутування масового / колективного героя, які іноді дозволяють йому робити цікаві спостереження і промовисті узагальнення. Приміром, у монографії «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI – XVII столетиях», з-поміж величезної кількості етнографічного матеріалу та побутових подробиць, несподівано натрапляємо на декілька цікавих думок щодо феноменології руського народу. Останні можемо розглядати як предтечу своєрідних типологічних характеристик М. Костомарова.

«У руському образі життя було поєднання крайнощів, суміш простоти та первісної свіжості незайманого народу з азійською зніженістю та візантійською розслабленістю», – відзначає історик [1212]. У тексті цієї монографії віднаходимо і низку інших авторських зауваг, зокрема про сполучення візантійської пихатості й татарської грубості у спілкуванні між росіянами [1213], зовнішній характер руського благочестя [1214] і т. п.

Чи не з такої побутової й етнографічної мозаїки і постала знаменита формула М. Костомарова про «дві руські народності», а, кінець-кінцем, про змагання федерації з єдиновладдям у східнослов’янській історії? Скажімо, М. Грушевський уважав, що ця формула була сформульована у другій магістерській дисертації М. Костомарова та відображала загальні настрої харківських романтиків [1215].

«Таким побитом, – відзначав М. Слабченко, – костомарівська теорія пробувала політику двох душ поставити на практичний грунт, протиставити російській навалі бар’єр, вона являлася протестом проти нівелювання, на підвалинах історичних даних доводила права на самобутність і для виразників таких думок відвойовувала можливість вільної праці мимо всяких привілеїв походження й багатства, хоч воно й мусило явитися в наслідку начал індивідуалізму, на котрий спирався Костомарів» [1216].

Отож М. Костомаров пов’язував з існуванням двох слов’янських народів відмінні, точніше контраверсійні ідеали суспільного і громадського устрою.

«Корінний зачин руського державного устрою йшов двома шляхами: з одного боку, до з’єднання всієї Руської Землі в єдинодержавне тіло, а з іншого – до виникнення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи свою самобутність, не втрачали між собою зв’язку та єдності, що виражалися в їхній сукупності. Ця основа федерації не є в нашій історії чимось виключно властивим Слов’янському племені…», – зазначає вчений [1217].

Варто наголосити, що М. Костомаров, як і російський історик М. Полевой [1218], відводив виняткову роль монголо-татарській навалі у російській історії. На його думку, це завоювання визначило засадні риси формування Московської держави (єдинодержавність) та зруйнувало удільно-вічовий (федеративний) уклад.

Звідси, мабуть, і походить той засадний конфлікт в українській історії, який М. Костомаров представляє досить усвідомлено:

«…Україна цілі віки берегла старосвітські погляди; вони перейшли в її кров і тіло, несвідомо для самого народу, й Україна, зорганізувавши козацький устрій, – форму, що зародилася ще в далеку давнину, – шукала тої федерації у спілці з Московщиною, де вже давно зникли ці федеративні основи» [1219].

Ще більш гострі зауваги історика щодо сполучення з Москвою споглядаємо у його текстах, написаних за часів кирило-мефодіївських братчиків, зокрема в славнозвісній «Книзі буття українського народу».

«Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар московський значе усе рівно, що ідол і мучитель», – стверджує М. Костомаров [1220].

Таким чином, два відмінні ідеали суспільного устрою – федерація / єдиновладдя часто-густо виглядають в авторських текстах не стільки як взаємодоповнюючі, а як конфронтаційні ідеї, які представляють індивідуальність і загальність історичного буття. Сучасні дослідники потрактувають такі ідеали як обгрунтування неідентичності українців із російським народом [1221].

Відзначимо, що федеративні прагнення українства не були зорієнтовані виключно на Москву. Зокрема, М. Костомаров наголошує, що федеративні устремління до спілки з Польщею побутували в козацькій верхівці і за часів Хмельниччини, і за доби Руїни.

«…Під час своєї боротьби з Польщею, до приєднання до Московської держави, він [Б. Хмельницький. – Авт.] слідував цій ідеї федеративного союзу і всупереч народному бажанню повного розриву з Польщею тривалий час хотів полагодити справу без розриву. За життя Хмельницького більше за всіх цю ідею підтримував у ньому генеральний писар Іван Виговський, – і тепер він став на чолі федеративної партії», – зауважує історик [1222].

В іншій студії автор згадує про невдалу спробу І. Виговського «створити з України автономне політичне тіло під єдиною федеративною владою з Польщею…» [1223]. Зокрема, він тримається думки, що справжнім автором Гадяцької угоди (1658) був український шляхтич Юрій Немирич, який поклав за неї своє життя [1224]. Більше того, у відомій публіцистичній розвідці «Украйна (Письмо к издателю «Колокола»)» М. Костомаров відзначає, що вислідом Гадяцького акту стала «федеративна Річ Посполита», до якої Велике князівство Руське ввійшло як «незалежна республіка» [1225].

На думку історика,

«незалежність України у федеративному зв’язку з іншим політичним тілом залишилася лише ідеалом і Хмельницького, і після нього у долі всіх його співвітчизників, котрим дозволяв їх розумовий кругозір мислити про політичний устрій їхньої батьківщини. Хмельницький робив спроби влаштувати федеративний зв’язок, то з Туреччиною, то з Московською державою, то навіть з тією ж Польщею, якщо б тільки ця Польща, могла б скільки-небудь змінитися» [1226].

Про те наскільки важливими є зазначенні ідеали у світосприйнятті М. Костомарова свідчить його типологія «двох руських народностей», яку він розкриває у вигляді кількох опозицій: особиста воля малороса та загальність, домінування колективу у великоросіянина [1227], українська громада як «добровільне товариство людей» і російський «мір» («община») як «абстрактний вислів загальної волі», що нав’язує «громадську й державну єдність» [1228].

Варто підкреслити, що історик розглядає ці особливості як сутнісні риси, які визначають духовний склад «двох руських народностей». Але ідеал науковості М. Костомарова роздвоюється не тільки між академічним каноном достовірне / художнє, а й між відмінними соціокультурними вимогами у представленні розмаїтого світу «народної історії», які локалізуються у вигляді опозиції індивідуальне / загальне. Витоки такої репрезентації української та російської минувшини, вочевидь, є багатоманітними. Іван Крип’якевич уважав, що причина того,

«чому Костомаров до народної традиції прикладає таке значення – це його основне історіографічне становище – демократизм [розбив І. Крип’якевича. – Авт.]» [1229].

Співзвучне судження віднаходимо і у текстах відомої громадської діячки Х. Алчевської. Зокрема, вона обстоювала тезу, що

«ідеями федеративності, цією безмежно-широкою сферою, не обмежуються конклюзії [висновки. – Авт.] Костомарова, засновані на історичним досвіді, з того досвіду, як з вічно свіжого, цілющого джерела, походить його демократична свідомість і певність в питаннях, яким шляхом іти далі кожній народності» [1230].

Натомість сучасні російські історики часто-густо тлумачать федералістські погляди М. Костомарова у контексті новітнього прочитання імперської історії Росії (т. зв. «нової імперської історії»). Наприклад, наголошують на начебто позитивному ставленні українського вченого до «державного єднання Великоросії і Малоросії», яке складає важливий внесок у розробку федералістської концепції Росії [1231]. Втім, інші російські дослідники інакше інтерпретують погляди М. Костомарова, зокрема вважають, що його суспільний ідеал передбачав державну та культурну рівність усіх учасників федерації [1232].

Зрештою, М. Костомаров був схильний розглядати не тільки цілі епохи, а й побутування як масового, так і персональних героїв на авансцені минувшини з морально-етичної та психологічної перспективи. Зазначимо, що дехто з сучасних науковців навіть пропонує розглядати «психологічні складові» у працях М. Костомарова як предтечу знаменитої французької історичної школи «Анналів» [1233].

Так чи інакше, психологічна та морально-етична рецепція минулого сполучаються в українського вченого з загостреним відчуттям часу, сприйняттям мінливості деталей та подробиць історичної обстановки, які репрезентують обставини життя визначних і маловідомих осіб. «Не предмети повинен мати історик на першому плані, а живих людей, яким ці предмети належали в свій час. У цьому вся таємниця сучасної історичної настанови», – наголошує М. Костомаров [1234]. Відтак у його текстах дивним чином поєднувалися вимоги до критичного та достовірного тлумачення минувшини з художністю й образністю викладу фактографічних відомостей.

Звичайно, таке сполучення спричиняло певні конфлікти як у процесі опрацювання історичного матеріалу, так і у представленні минувшини на сторінках наукових праць. Проте вченому в цілому вдавалося досить гармонійно узгоджувати ці суперечності. Вірогідно, саме тому він уникав великих синтетичних узагальнень та висновків у більшості своїх монографій. Такі риси М. Костомарова як історика створювали неповторний візерунок наукової творчості. Не випадково його погляди повніше виявляються у полемічних розвідках, публіцистичних замітках, журнальних статтях чи рецензіях, аніж в історичних монографіях, в яких головна увага зосереджена на мистецькоестетичному відтворенні минувшини.

На ці особливості спадщини М. Костомарова неодноразово звертали увагу відомі вчені.

«Синтетика взагалі не була найсильнішою стороною його писань; в них переважав характер описовий; свою аргументацію великий історик рідко збирав в виразні, докладно сформульовані тези в своїх наукових працях: вони звертались не так до розуму, як до почуття і уяви читача. – зазначає М. Грушевський. – Тим часом в своїх статтях публіцистичних і полемічних він часто відчував потребу дати точну формулу своїх поглядів в тім чи іншім питанню: ясну і виразну, де не було б нічого недоговореного, ніяких зайвих слів і деталів, які могли б відтягнути увагу і притемнити головне в контроверсії» [1235].

Заразом побутує теза, що в монографічних студіях М. Костомарова цілковито домінує художній та етнографічний колорит, а критичне опрацювання матеріалу, його інтерпретація і пояснення майже відсутні. Скажімо, саме у такому інтелектуальному руслі характеризує його дослідницький інструментарій С. Томашівський. На думку останнього, в творчості М. Костомарова виявляється

«рішуча перевага описування (дескриптивна метода), глядання т. ск. історичних ефектів, драматизоване оповідання, надмірне довірє до жерел і недостача їх аналізи, перецінювання індивідуальностей, багата фантазія в репродукції, поверхова історична обсервація і т. ін.» [1236].

Аналогічне міркування споглядаємо і у М. Кордуби, який називав М. Костомарова та Л. Кубалю «безкритичними істориками» [1237].

Зауважимо, що такий аналітичний підхід М. Грушевського, С. Томашівського та інших дослідників до текстів М. Костомарова продукує суперечність. Адже пошук критичних процедур, формалізованих висновків та синтетичних узагальнень за принципом «подібне до подібного» стосовно творчого доробку історика-романтика, в якому домінують інтуїтивні мисленнєві сполучення, апріорно передбачає отримання негативного результату. Натомість висвітлення спадщини М. Костомарова з урахуванням сутнісних особливостей романтичної історіографії дозволяє окреслити цікаві та багатообіцяючі перспективи у вивченні його творчості.

Передусім, ідеться про роль сюжету, значення історичного контексту у репрезентації минулого, інтуїтивно-чуттєве проникнення вченого до предмета вивчення, його вживання в образи історичних осіб, які притаманні романтичному історіописанню [1238]. Цю особливість М. Костомарова як історика точно відмітив В. Антонович.

«…Микола Іванович не міг братися за будь-які сюжети [курсив В. Антоновича. – Авт.], і якщо ми згадаємо його численні історичні роботи, то побачимо, що вибір сюжету для нього складав особливе завдання, досить нелегке. Він брався, переважно за сюжети, сповнені високого драматизму, в яких народний дух виявляється у всій повноті свого розвитку, або особистості, біографії яких були настільки типові та сповнені рельєфних рис, що історик міг відтворити їх у всій життєвій повноті», – зазначає В. Антонович [1239].

Суголосну думку висловив і М. Драгоманов, який наголошував на «драматичності сюжету» монографії про Б. Хмельницького [1240].

Втім, варто пильно придивитися і до постаті самого М. Костомарова, зокрема на вражаючі повороти його біографії та самобутні риси особистості: трагічну загибель (убивство грабіжниками) батька, коли майбутньому історику ледве виповнилося одинадцять років, складні життєві колізії незаконнонародженого, напівкріпосного хлопчика, драматичну історію кохання, пов’язану з Аліною Крагельською, в’язничні переживання і морально-психологічні випробування після арешту у справі кирило-мефодіївців, мінливе й динамічне співвідношення етнонаціональних лояльностей та ін.

Чимало сучасників сприймали М. Костомарова як вкрай складну і суперечливу, ба навіть екзальтовану особистість! «В один і той же час, він був раціоналістом, скептиком і містиком», – згадував його давній приятель із харківських часів Франц Неслуховський [1241]. Поет-романтик Олександр Корсун, переповідаючи харківські виступи М. Костомарова, наголошував, що у полемічному екстазі він часто розривав зубами «ні в чому неповинний носовичок» [1242]. Чиновникмитник українського походження Зосим Недоборовський відгукувався про М. Костомарова як «людину доброго серця», але з надзвичайно знервованою, капризною та запальною вдачею [1243]. На думку Івана Палімпсестова, «історична наука для нього [М. Костомарова. – Авт.] була своєрідним божеством, якому він приносив у жертву всього себе, заради якої був готовий на своєрідне заклання найдорожчих людей…» [1244].

Ще більш контрастні оцінки постаті М. Костомарова віднаходимо у студіях низки науковців.

Приміром, М. Драгоманов уважав, що раціоналізм цього історика сполучався з містицизмом, «котрий опирався на нервозність, що доходила в Костомарова до галюцинацій» [1245]. Б. Крупницький обстоював думку, що це була особа «химерної вдачі, вразлива і вередлива, неспокійна і негармонійна. З живою фантазією мистця, забудькуватий і непрактичний в житті, а тому все під опікою жінок, він належав до тієї породи людей, що з думок роблять життя, а на життя дивляться як на якесь доповнення до думок» [1246]. На думку В. Заїкина, історична інтуїція підштовхувала М. Костомарова у «нетрі фантазії» [1247].

Вельми специфічну характеристику вченого подав Віктор Петров у своєму романі «Аліна й Костомаров».

«У характері Костомарова була та особливість, що він усупереч з властивим йому суворо-критичним дослідом фактів, ніби навмисно захоплювався будь-якою звичайнісінькою ідеєю, яку хтів собі з’ясувати, і, довівши її в своїй уяві до останнього, покидав її, як безплідну… Костомаров швидко захоплювався, легко запалювався, щоб згодом, іноді зовсім несподівано перейти до сумнівів і скептичних негацій. Піднесення він змінює на похмурість, ствердження на відмовлення, прийняття на заперечення. Йому бракувало почуття ритму й рівноваги. Він аморфний і аритмічний. Звідціля в нього такі раптові зміни настрою й поглядів, його скаженість, його галюцинаційні божевілля», – зазначає В. Петров [1248].

Та й зауваги самого М. Костомарова, часом потверджують наведені вище свідчення очевидців та інтерпретації дослідників.

«… Захопившись яким-небудь предметом, я повністю віддаюсь йому, доки це не надокучить, як набридне, то я вже не в силах узятися за нього дуже довго, і тільки варто полишити його на два тижні, щоб не мати бажання братися за нього цілий рік», – відзначає історик у листі до С. Шубинського від 27 травня 1879 р. [1249]

Такі характеристики відображають своєрідні стильові риси М. Костомарова як інтелектуала й особистості: здатність швидко захоплюватися, «занурюватися» у минувшину, миттєво «схоплювати» сутнісні риси історичних перетворень і несподівано втрачати до цього інтерес, виняткову емоційну чуттєвість, складну і багатогранну систему цінностей, дивовижний розумовий потенціал та надзвичайно вразливу психологічну натуру.

Загалом романтичний стиль мислення М. Костомарова нагадує творчість деяких західноєвропейських істориків, передусім, студії французького вченого Огюста Т’єррі. Варто, наприклад, згадати знаменитий вислів О. Т’єррі «полишати кожному періодові його осібну форму й барву» [1250], що перегукується з відомими сентенціями українського вченого. Недаремно ще за життя М. Костомаров здобув репутацію історика-художника. Зокрема, традиційним в українській та російській історіографії (В. Антонович, М. Грушевський, Б. Крупницький, О. Пипін, О. Пріцак, В. Семевський, О. Шапіро та ін.) є його порівняння з відомим французьким істориком Огюстом Т’єррі, який уславився художнім викладом минувшини [1251].

М. Яворський уважав, що конструкція української історії М. Костомарова постала як вислід сполучення ідей О. Т’єррі, Г.-В. Гегеля та месіанізму [1252]. Натомість М. Рубач розглядав М. Костомарова як «історика-ідеаліста догегелівського періоду» [1253].

Дещо осібної думки тримався О. Маркевич, якому праці М. Костомарова нагадували творчу манеру французького історика-романтика А.-Г. де Баранта [1254]. Натомість М. Драгоманов проводив аналогію між «Русской историей в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» М. Костомарова та «Історією Франції» Ф. Гізо [1255]. Зрештою, один із критиків М. Костомарова, відомий російський письменник Всеволод Крестовський, автор відомого роману «Петербургские трущобы», назвав його «вільним художником» [1256], І. Линниченко – «поетомісториком Малоросії» [1257], а В. Заїкин – «істориком-поетом» [1258].

Таким чином, художність, «картинність», «талановите малювання старовини» вважаються неодмінними ознаками творчості М. Костомарова (С. Єфремов, Г. Житецький, П. Клепацький О. Маркевич, О. Пипін та ін.) [1259].

Ці уявлення відображають не тільки сутнісні атрибути творчої лабораторії М. Костомарова, а й специфічні компоненти рецепції науковцями та освіченою громадськістю тієї чи іншої доби. Власне, йдеться про своєрідний діалог ученого з читацьким загалом, який вибірково транслює, сприймає, засвоює чи відкидає певні ідеї, образи, зважує конкретні погляди та цінності тощо. Скажімо, монографія М. Костомарова «Бунт Стеньки Разина», за висловом М. Грушевського, репрезентувала не тільки «образ народної революційної потенції», а й стала «євангелієм революційного народництва» в очах покоління російських революціонерів 1860-х – 1870-х років [1260].

З цієї перспективи постать М. Костомарова становить значний інтерес. Адже історичні студії вченого мали надзвичайну популярність у сучасників. Зокрема, Рада Київського університету Св. Володимира ще 1864 р. розглядала М. Костомарова як одного із «небагатьох знаменитих російських учених» [1261]. М. Драгоманов відзначав, що М. Костомаров був першим істориком після М. Карамзіна, праці якого, крім учених, із неабиякою цікавістю читала широка публіка [1262].

Достатньо лише згадати про багатотомні видання та перевидання його праць у Російській імперії і поза її межами у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «Исторические монографии и исследования» (Видання Д. Кожанчикова. – СПб., 1863 – 1872. – Т. 1 – 12), «Исторические монографии и исследования» (Друге видання Д. Кожанчикова, продовжене М. Вольфом, а пізніше – М. Стасюлевичем. – М. – СПб., 1872 – 1889. – Т. 1 – 20), «Історичні монографії» (За ред. О. Барвінського; серія «Руська історична бібліотека» [Т. 2, 9 – 18]. – Львів – Тернопіль, 1886 – 1895. – Т. 1 – 11), «Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования» (Видання «Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» («Литературного фонда»). – СПб., 1903 – 1905. – Кн. 1 – 8, т. 1 – 21) та ін. Відтак у класичному огляді Дж.-П. Гуча з історіографії ХІХ ст. відзначається величезна популярність студій М. Костомарова [1263].

Помітний резонанс справляли і публічні виклади М. Костомарова. За свідченням російського історика та правника М. Калачова, на його першій лекції 1859 р. у С.-Петербузькому університеті зібралося понад тисяча осіб [1264].

Зауважимо, що дивовижна популярність М. Костомарова у колах тодішньої освіченої громадськості стає зрозумілою, якщо взяти до уваги зміну культурних і інтелектуальних орієнтирів російського суспільства у контексті модернізації 1860-х – 1870-х років. Епоха «блискучих» столичних салонів і знаних літературних гуртків першої половини ХІХ ст. добігала свого кінця. Натомість поставала різноманітна пореформена інтелігенція, яка прагнула конструювати нове середовище публічного і громадського буття, хоч і в умовах паліативної та запізнілої модернізації на обширах імперії Романових.

За висловом М. Грушевського, «з деяких поглядів сей петербурзький час був може найсвітлішим епізодом в історії української ідеї в Росії минувшого [ХІХ ст. – Авт.] століття» [1265]. Зокрема, публічність М. Костомарова як ученого виразно виявилася в його відкритих лекціях, різноманітних громадських акціях, зрештою у відомих «вівторках», коли на його квартирі збиралися столичні інтелектуали, митці, письменники, а іноді й звичайні люди – вихідці з України тощо.

Зазначимо, що схожі публічні / комунікативні заходи проводили й українські «петербурзькі» діячі в 1850-х-1860-х роках. Згадаємо, наприклад, «понеділки» Василя Білозерського [1266], «п’ятниці» Пантелеймона Куліш [1267] і т. п.

За влучною заувагою російського вченого Павла Мілюкова, поява М. Костомарова, як жертви Миколаївської доби на громадській сцені у момент «найсильнішого суспільного зворушення та найбільшої чутливості», призвела до того, що публіка піднесла його так високо, як не підносила жодного історика від часів М. Карамзіна [1268]. Це витворило особливі взаємини вченого з освіченою публікою. Передусім, давалася взнаки загальна орієнтація автора на велику читацьку аудиторію. Тим більше, що М. Костомаров як історик-художник намагався передати, донести зразки сконструйованої суб’єктивності минулого (історичні образи, колорит доби, морально-психологічні та мистецько-естетичні мотиви і т. п.) широкому загалу.

Така скерованість ученого на читацьку публіку дозволяє відкрити ще один ракурс історичного письма М. Костомарова, котре постає як співмірність не тільки уявного / достовірного, а за великим рахунком – об’єктивного / суб’єктивного у представленні минувшини. Ба більше, йдеться про специфічне співіснування – інтуїтивного й елементів аналітичного способу мислення у творчості історика-художника.

З падінням ідеологічних догматів на початку 1990-х років спостерігаємо справжній видавничий бум з обсягу творчої спадщини М. Костомарова, зокрема на теренах Російської Федерації. Дехто з сучасних дослідників потрактовує цей феномен у контексті поширення своєрідного стилю «ретро» у наукових та видавничих практиках 1990-х – 2000-х років [1269]. Приміром, слід відзначити кілька найвідоміших перевидань творів М. Костомарова, зокрема «Исторические монографии и исследования» (Видавництва «Чарли» – «Смядынь». – Москва – Смоленск, 1994 – 1997. – [Т. 1 – 17]), «История Руси Великой» (ВАТ «Мир книги». – М., 2004. – Т. 1 – 12) та ін.

Варто підкреслити, що тільки славнозвісна праця М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (СПб., 1873 – 1876. – Вып. 1 – 6; 1888. – Вып. 7) перевидавалася останнім часом повністю та частково (в окремих випусках), щонайменше, шістнадцять разів у 1990 – 1992, 1991, 1993, 1995, 2003, 2004, 2005 [1270], 2006, 2007, 2009 та 2010 – 2011 рр. Зокрема, у 2006 – 2008 рр. ця збірка з’явилася на 8 оптичних дисках як аудіокнига у форматі mp3 та була перевидана друкованим способом видавництвом «Астрель», у 2007 р. – видавництвами «Лениздат» й «Эксмо», а протягом 2009 – 2011 рр. – «АСТ», «Эксмо», «Астрель» та «Альфа-Книга». Передруки ж окремих біографічних нарисів із цього монументального зібрання історичних портретів годі підрахувати!

Мабуть, такому незвичайному успіху у вередливого, вимогливого, звичного до високих і різноманітних пропозицій інтелектуального споживання сучасного читача може позаздрити будь-який нинішній український чи російський історик! Окрім того, побутують спроби наукової популяризації біографії М. Костомарова з помітним художнім рефреном [1271].

Вочевидь, цей феномен М. Костомарова як ученого, схильного більше до інтуїтивних та ірраціональних, аніж до аналітичних чи прагматичних канонів мислення, або «таємниця» його художнього викладу, за виразом російської дослідниці Р. Киреєвої [1272], заслуговує на пильну увагу та новітнє переосмислення.

Примітки

1168. Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада, хроника 1663 года П. Кулиша. – СПб., 1857. Проповеди на малороссийском языке протоиерея Гречулевича. Издание второе, исправленное П. Кулиша. – СПб., 1857 // Современник. – 1858. – Т. 67, № 1. – С. 1.

1169. Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. – К., 1920. – С. 88.

1170. Його ж. Огляд української історіографії. – С. 104.

1171. Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 88 – 89.

1172. Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – С. 8.

1173. Там же. – С. 10 – 11.

1174. Грушевский А. С. Из харьковских лет… – С. 65.

1175. Костомаров Н. Лекции по русской истории… – С. 21.

1176. Там же. – С. 23.

1177. Антонович В. Лекции по Русской истории [Літографія]. – [К., 1879?]. – С. 2.

1178. Драгоманов М. Уваги впорядчика [до статті С-а «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя»] // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. – Женева, 1879. – № 4. – С. 97 – 98.

1179. Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. – 1926. – № 10. – С. 94.

1180. Крип’якевич І. Археографічні праці Миколи Костомарова // ЗНТШ (Львів). – 1918. – Т. 126/127. – С. 105 – 140; Петренко С. Археографічна спадщина Миколи Костомарова / Наук. ред. Ю. А. Пінчук. – Київ – Полтава, 2000. – 192 с.

1181. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров… – С. 224 – 225.

1182. Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмельницкого // Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1872. – Т. 12. – С. 157.

1183. Его же. Автобиография… – С. 269.

1184. Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [Hruševśkyj M. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) VIII. Band, 1. Teil. 1626 – 1638. 2. Auflage. Kyjiv – L’viv 1922. 335 s.; Počatky Chmel’nyččyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 2. (Die Anfänge der Chmel’nyččyna. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 2. Teil.) 1638 – 1648. 2. Auflage. Kyjiv – Wien 1922. 224 s.; Chmel’nyččyna v Rozcviti. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 3. (Die Chmel’nyččyna in ihrer Blüte. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 3. Teil.) 1648 – 1650. 2. Auflage. Kyjiv – Wien 1922. 288 s.; Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 1. Teil. 1650 – 1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] s. ); Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 2. Teil. 1654 – 1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II s. (S. 605 – 1630.)] // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. – Berlin, 1932. – Band VI. – S. 221 – 222.

1185. Томашівський С. Перший зазивний лист Хмельницького // ЗНТШ (Львів). – 1898. – Т. 23/24. – С. 3.

1186. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России: Источники // ОЗ. – 1857. – Т. 110, кн. 1. – С. 200 – 203.

1187. Его же. Мазепа. – М., 1882. – С. 439.

1188. Его же. Богдан Хмельницкий: В 2 т. – 2-е изд., доп. – СПб., 1859. – Т. 1. – С. VII – XVI.

1189. Его же. Исторические монографии и исследования: В 12 т. – СПб., 1870. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 3-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. III – XIII.

1190. Там же. – С. XII.

1191. Там же. – С. ХІ – ХІІ.

1192. Там же. – С. V; Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1884. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография: В 20 т. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. IV.

1193. Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение… – С. 16.

1194. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. III – ХІІ.

1195. Его же. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком. – Харьков, 1882 // ЮК (Харьков). – 1882, 28 дек. – № 693. – С. 1 – 2.

1196. Его же. Предисловие // АЮЗР / Под ред. Н. Костомарова. – СПб, 1869. – Т. 6: 1665 – 1668. – C. III.

1197. Его же. Предисловие // Там же. – СПб., 1861. – Т. 3: 1638 – 1657. Дополнения к третьему тому Актов для истории Южной и Западной России. – C. [I].

1198. Его же. Предисловие // Там же. – СПб. , 1865. – Т. 2: 1599 – 1637. Прибавления 1266 – 1301. – С. [II].

1199. Крип’якевич І. Микола Костомарів (В 40 роковини смерті) // Свобода (Джерсі Сіті). – 1925, 9 лип. – № 157. – С. 2.

1200. Линниченко И. А. – Костомаров Н. И. [автограф лист; б. д., м. Київ] // ІР НБУВ. – Ф. 22 – Спр. 175. – Арк. 1 зв.

1201. Карпов Г. Г. Костомаров как историк Малороссии. – М., 1871. – С. 28; Крип’якевич І. Археографічні праці Миколи Костомарова. – С. 126 – 127; та ін.

1202. Костомаров Н. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI – XVII столетиях. – СПб., 1860. – С. 6.

1203. Маркевич А. Костомаров Николай Иванович. – С. 317 – 318.

1204. Петренко С. Вказ. праця. – С. 156 – 159.

1205. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. III – IV.

1206. Козачок Я. В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науковопубліцистична творчість Миколи Костомарова). – К., 2004. – С. 11.

1207. Див., наприклад: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Матеріали упорядкував і підготовив до друку д-р М. Шафовал. – Мюнхен, 1993. – С. 8 – 16; Балагутрак М. П. Українська етнопсихологія ХІХ ст.: Автореф. дис…. к.і.н.: 07. 00. 05 / НАНУ. ІУК. Ін-т народознавства. – Львів, 2004. – С. 9 – 13.

1208. Багалій Д. Історіографічний вступ… – С. 225.

1209. Довнар-Запольский М. В. Исторический процесс русского народа в русской исторической науке. – М., 1906. – С. 27.

1210. Рубинштейн Н. Л. Русская историография: Учеб. пособие. – М., 1941. – С. 431.

1211. Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – С. 9.

1212. Его же. Очерк домашней жизни… – С. 99.

1213. Там же. – С. 127.

1214. Там же. – С. 211.

1215. Грушевський М. Східнослов’янські народності та їх дослідження. З приводу книги: Russische (ostslavische) Volkskunde von Dmitrij Zelenin // ПГ. 1929 / За ред. К. Грушевської. – [К.,] 1930. – Вип. 3. – С. 7.

1216. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 180.

1217. Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси. – С. 121.

1218. Полевой Н. История русского народа: В 6 т. – М., 1829. – Т. 1: От древнейших времен до разделения России на уделы (до 1055-го года). – C. XLI – XLII.

1219. Костомаров М. Дві руські народності. – С. 42.

1220. Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 257.

1221. Сініцина А. В. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров): Автореф. дис. … к. філос. н.: 09. 00. 05 / ЛНУ. – Львів, 2001. – C. 15 – 17.

1222. Костомаров Н. Гетманство Выговского. – № 4. – С. 5.

1223. Его же. Мазепа. – М., 1882. – С. 186.

1224. Его же. Мазепинцы // РМ. – 1884. – № 1. – С. 2

1225. [Костомаров Н.] Украйна (Письмо к издателю «Колокола») // Колокол. Прибавочные листы к «Полярной Звезде» (Лондон). – 1860, 15 января. – Лист № 61. – С. 500.

1226. Его же. Мазепинцы. – № 1. – С. 3.

1227. Його ж. Дві руські народності. – С. 77 – 78.

1228. Там само. – С. 94 – 95.

1229. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – С. 46.

1230. Алчевська Х. Поети-вчені й наука… – Арк. 14.

1231. Фокина Н. В. Принцип федерализма в историко-политическом творчестве Н. И. Костомарова (1817 – 1885): Автореф. дис. … к. полит. н.: 23. 00 .01 / МГУ. – М., 2007. – С. 20, 24.

1232. Чалая Т. П. Н. И. Костомаров (1817 – 1885 гг.): Общественно-политические взгляды и деятельность: Автореф. дис. … к. и. н.: 07. 00. 02 / ВГУ. – Воронеж, 2006. – С. 10.

1233. Балагутрак М. Микола Костомаров як попередник ідей французької школи історичної психології (школи «Анналів») // Народознавчі зошити. – 1996. – Зош. 4. – С. 251 – 258.

1234. Костомаров Н. Об отношении русской истории к географии и этнографии (Лекция, читанная в Географическом обществе 10-го марта 1863 г.) // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркевич, Маркович, Костомаров, Яворський / За ред. В. А. Смолія, Ю. А. Пінчука. – К., 1995. – С. 168.

1235. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. V.

1236. Томашівський С. Володимир Антонович. – Т. 33, № 3. – С. 482.

1237. Великопольська У. Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби // СІД. – К., 2007. – Ч. 15. – С. 170.

1238. Див., приміром: Реизов Б. Г. Французская романтическая историография (1815 – 1830) / Отв. ред. А. Л. Дымшиц. – Л., 1956. – С. 52; Зашкільняк Л. Методологія історії: від давнини до сучасності. – Львів, 1999. – С. 110 – 111; Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – СПб., 2006. – Т. 2: Образы прошлого. – С. 506, 522; та ін.

1239. Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // КС. – 1885. – № 5. – С. XXIX.

1240. Драгоманов М. П. Новые исследования в Южнорусской истории [автограф чернетки; 1860-ті роки] // ІР НБУВ. – Ф. 172. – Спр. 2. – Арк. 2 зв.

1241. Неслуховский Ф. Из моих воспоминаний // ИВ. – 1890. – Т. 40, № 4. – С. 148.

1242. Корсун А. Н. И. Костомаров // РА. – 1890. – № 3. – С. 200.

1243. Недоборовский З. Мои воспоминания [про М. І. Костомарова, Т. Г. Шевченка] // КС. – 1893. – № 2. – С. 196.

1244. Палимпсестов И. У. Из воспоминаний о Н. И. Костомарове // РО. – 1895. – Т. 34, № 7. – С. 179.

1245. Драгоманов М. Костомаров і штунда на Україні // Народ (Львів). – 1891. – № 15/ 16. – С. 230.

1246. Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 87 – 88.

1247. Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик. – С. 239.

1248. Петров В. Аліна й Костомаров. – [Харків], 1929. – С. 82.

1249. Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова с редактором «Исторического вестника» Шубинским // КА. – 1939. – Т. 2. – С. 258 – 259.

1250. Тьєрі [О.] Десять років історичних студій: Історія моїх ідей і моїх історичних праць. Передмова // Класики історичної науки. – С. 101. Див. також: Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историкобиблиографический обзор. – Харьков, 1861. – С. 270 – 273.

1251. Антонович В. Н. И. Костомаров как историк. – С. XXVII; Грушевський М. Пам’яти Олександра Лазаревського // ЗНТШ (Львів). – 1902. – Т. 47. – С. 1; Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 88; Пыпин А. Н. Н. И. Костомаров, 1817 – 1885 (некролог) // ВЕ. – 1885. – № 5. – С. 423; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І. Бречак. – Київ – Кембридж, 1991. – С. 7; Семевский В. И. Николай Иванович Костомаров, 1817 – 1885 // РС. – 1886. – № 1. – С. 200; Шапиро А. Л. Русская историография с древнейших времен до 1917 г.: Учеб. пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – М., 1993. – С. 462; та низка ін.

1252. Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов (28. ХІІ. 1928 – 4. I. 1929). – 2-е изд. – М., 1930. – Т. 1. – С. 426; Його ж. Сучасні течії серед української історіографії // Його ж. На історичному фронті. Збірка статтів. – Б. м., 1929. – Т. 1. – С. 197.

1253. Рубач М. Указ. соч. – С. 66.

1254. Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение… – С. 18.

1255. Драгоманов М. До рецензії «Трудів» П. Чубинського й «Истории в жизнеописаниях» Костомарова // Драгоманов М. П. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. – Львів, 1906. – Т. 3. – С. 21.

1256. Костомаров Н. Ответ на статью Всеволода Крестовского «Ходатайство Костомарова за Сковороду и Срезневского» // Основа. – 1861. – № 8. – С. 9.

1257. Линниченко И. А. А. И. Маркевич. Биографические воспоминания и список трудов. – Одесса, 1904. – С. 3.

1258. Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик. – С. 238.

1259. Єфремов С. Історія українського письменства / Ред. і передм. М. К. Наєнка. – К., 1995. – С. 243; Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова // Україна. – 1927. – № 4. – С. 98; Клепацький П. М. О. Максимович… – С. 81; Маркевич А. Костомаров Николай Иванович. – С. 317; Пыпин А. Н. История русской этнографии: В 4 т. – СПб., 1891. – Т. 3: Этнография малорусская. – С. 159 – 160; та ін.

1260. Грушевський М. Місія Драгоманова // Україна. – 1926. – № 2/3. – С. 6

1261. Марахов Г. І. Нові сторінки з біографії М. І. Костомарова // Вісник АН УРСР. – 1972. – № 1. – С. 103.

1262. Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Драгоманов М. П. Вибрані праці: У 3 т., [у 4 кн.] – К., 2007. – Т. 2: Фольклористика. Літературознавство [Упор. та прим. В. Ф. Погребенника]. – С. 185.

1263. Gooch G.-P. History and Historians in the Nineteenth Century. – London – New York – Bombay – Calcutta, 1913. – P. 451.

1264. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1902. – Кн. 16. – С. 497.

1265. Грушевський М. На порозі століття (присвячено перемишльській українсько-руській громаді) // ЛНВ. – 1901. – Т. 3, № 2. – С. 81.

1266. Надежда Александрова Белозерская, урожденная Ген (Автобиография) // ИВ. – 1913. – № 6. – С. 926; Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого / Вступ. ст. и общ. ред. А. Г. Верещагиной. – Л.,1971. – С. 340.

1267. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – К., 2007. – Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. – С. 87.

1268. [Милюков П. Н.] Н. И. Костомаров (1817 – 1885) // Историческая записка о деятельности Императорского Московского археологического общества за первые двадцать пять лет существования. – М., 1890. – С. 99.

1269. Круглашов А. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – С. 70.

1270. Див. докладніше: Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енцикл. довід. / Вступ. ст. і заг. ред. В. А. Смолія. – К., 2005. – С. 407 – 408.

1271. Михеева В. В. Очерки жизни и творчества Н. И. Костомарова. – Харьков, 2007. – Кн. 1: Н. И. Костомаров в Харькове (1833 – 1844). Начало пути. – 238 с.

1272. Киреева Р. А. Не мог жить и не писать: Николай Иванович Костомаров // Историки России XVIII – начало ХХ века / Отв. ред. А. Н. Сахаров. – М., 1996. – С. 271 – 272.