[Вступ]

Ясь Олексій

Романтичне історіописання породжує яскраві та контрастні, часом несподівані і суперечливі інтерпретації, позаяк апелює до уяви й інтуїції історика. Відтак романтизм продукує різноманітні відчування та рефлексії вчених як щодо своєї стильової природи, так і творчих експериментів науковців, зорієнтованих на інтуїтивні й ірраціональні зразки мислення. Недаремно із цим стилем пов’язана ціла низка відомих афоризмів інтелектуалів та мислителів.

Отож романтизм визначають як своєрідну інтелектуальну «хворобу», порівняно з «класикою», що є «здоров’ям» (Гете) [814], «нове царство наукової роботи», з якого постав ряд соціогуманітарних дисциплін ХІХ ст. (В. Віндельбанд) [815], суцільний «колорит місця та часу» на сцені минувшини (В. Бузескул) [816], «життєво зумовлену реакцію супроти просвітницької думки» (К. Мангайм) [817], врешті-решт як ідею тотальної диверсифікації, котра об’єднує досить різноманітні напрями і стильові течії (А. Лавджой) [818].

Утім, британський історик Е. Гобсбаум навіть висловив думку, що романтизм узагалі не піддається жодній класифікації [819]. Проте не бракує й різноманітних міркувань про потребу інтердисциплінарного вивчення й осягнення феномена романтизму, зокрема у сучасній соціогуманітаристиці [820]. Така багатолика, мінлива та калейдоскопічна рецепція витворює враження невловимості й оманливості і, заразом, синкретичної неподільності романтизму, яку споглядаємо під час спроб осягнути його у межах формалізованих схем та концепцій. Зрештою, іманентний ефект руху і суцільної домінації індивідуальності, властиві романтичному історіописанню, висувають на перший план ідею історизму.

Саме ця ідея, попри різноманітні морально-етичні, релігійно-містичні, національно-регіональні та інші мотиви, набула тотального поширення і фактично визначила інтелектуальну спрямованість європейської романтичної історіографії. Романтичні тлумачення історичного руху вибудовувалися під знаком моральності і добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературно-художніх захоплень народним / національним буттям тощо.

На відміну від просвітницько-раціональної історіографії, що віддавала перевагу класичним взірцям античності, романтики зосередилися на своєрідній медієвізації минувшини. Відтепер романтичного ідеалу на теренах історії здебільшого дошукувалися саме в часи середньовіччя, зокрема прагнули декодувати його залишки – народні думи, балади і пісні. «Суверенности королів була протиставлена суверенність народу (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.). Історію почали викладати не як історію держави й особи державця, в цілковитій їх ототожненості, а як безособову історію народу й народоправства», – відзначав В. Петров [821].

Із романтичними інтерпретаціями до історичної науки ввійшов масовий, колективний герой – народ / нація з множинністю, ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям форм її виявів [822]. За висловом М. Грушевського, «старі герої козаччини бліднуть і тьмяніють перед новим колективним і безіменним героєм» [823].

Вважалося, що саме у минулому народ сповна виявив свою духовну силу [824]. З його появою єдиний, всеохоплюючий і логічно впорядкований Космос минулого, представлений у просвітницько-раціональному світобаченні, воднораз поступився місцем романтичному Хаосу з безліччю епізодів і фрагментів. Ба більше, поява народу / нації на сцені минувшини призвела до того, що історична подія вилучається з логічного вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем. Ширяться уявлення про дискретність, мозаїчність та фрагментарність світу історії.

Кардинальні метаморфози європейського устрою перших десятиліть ХІХ ст. продемонстрували інтелектуалам-романтикам швидкоплинний зв’язок між минулим і сучасним, який реалізовувався за життя однієї генерації. Цей досвід переживання, споглядання катастрофічних революційних, військовополітичних зрушень і масштабних соціокультурних трансформацій істотно підважив раціоналістичні уявлення про універсальність та лінійність змін на історичних підмостках, сенс яких зазвичай виводився з перспективи сучасності.

Натомість постулюються новітні романтичні уявлення про історичний час як органічний потік, який може набувати різної подоби: бурхливого водоспаду, стрімкої та могутньої течії, кількох самостійних річищ, спокійної заводі, що майже завмерла у своєму плині тощо. Рух цього потоку у романтичній історіографії визначався ірраціональними засадами: волею божественного Провидіння чи народним Духом.

Помітно змінюється й призначення історика, котрий відтепер не прагне осягнути минуле у дусі всесильного Ratio, а відіграє роль специфічного посередника між Минулим та Сучасним, сакральним і буденним. За афористичним означенням Ф. Шлегеля, «історик є пророком, зверненим назад» [825], який намагається осягнути минувшину інтуїтивним шляхом. Відтак до інтуїції апелюють не тільки як до методу, а, за великим рахунком, як до кінцевої мети пізнання [826].

Водночас розмаїття світу історії, представлене у романтичних версіях, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тож дослідницькі канони вчених-романтиків збагатилися за рахунок творчої уяви й споглядання, інтуїтивного прозирання та чуттєвого переживання, здатності до індивідуалізації історичної дійсності і сприйняття певного духовного стану конкретних осіб, спроможності до численних трансформацій різноманітних форм виразу ідей, колективних, масових образів із виключною увагою до просторових і часових характеристик. Означені новації пронизують майже всі сюжетні лінії романтичного історіописання.

Динамічні, багатовимірні реконструкції різноманітних виявів «народного духу» потребували й істотного розширення джерельної бази досліджень. На часі поставали проблеми встановлення ступеня вірогідності значних масивів фактів, себто критики й інтерпретації різноманітних видів історичних джерел. Визначні зрушення в опрацюванні джерел сталися з впровадженням критичного або історико-філологічного методу. Його фундаторами вважаються німецькі вчені Б. Нібур та А.-Г. Геерен. Саме перший із них сформулював відомий девіз «критика та прозирання (проникнення в суть чого-небудь, осягнення його розумом. – Авт.)», який в ХІХ ст. став провідним дороговказом для більшості європейських істориків [827].

У культурну добу романтизму розпочинається диференціація критики й герменевтики [828], себто намічається виразна демаркація між встановленням достовірності джерела та його інтерпретаціями і потрактуваннями. Дослідницькі і культурні практики романтиків широко продукували нові вимоги до історіописання. Передусім, передбачалося не тільки художнє, а й достовірне написання історії. Тому стильова формація романтизму постала під гаслом поєднання історії з філологією, ідеї з фактом, яке задовго до появи романтиків сформулював італійський філософ Дж. Віко [829].

Втім, сполучення зазначених вимог у романтичному світобаченні здебільшого реалізовувалося в ірраціональному, амбівалентному вигляді на основі чуттєвого проникнення до сутності речей та явищ, зокрема через фольклорні й етнографічні джерела. Вважалося, що якраз вони і представляють духовну підоснову народу / нації, яку прагнули осягнути у межах «мовної програми» романтизму.

Проте романтики досить успішно засвоювали та переосмислювали й спадщину просвітницької доби, зокрема універсалістські підходи до історії. Щоправда, останні тлумачилися не стільки як наднаціональна інтерпретація минулого в єдиному концептуальному сенсі, скільки як загальна настанова щодо студіювання багатоманітних народних / національних культур. «Доба романтики – це поворот і до віри, і до середньовіччя, і до ідеалізму, але знову поворот, в якому є й деяка синтеза з раціоналістичним XVIII ст.», – наголошував Б. Крупницький [830].

Зазвичай поширення романтизму на українських теренах розглядають у контексті західних інтелектуальних впливів, іноді за російського, східноєвропейського чи південнослов’янського посередництва. Проте романтична хвиля на національному грунті мала й специфічні, унікальні характеристики. На українських землях, де в народній пам’яті побутували численні перекази про добу Гетьманщини, козацької звитяги та вільного життя, що час від часу потрапляли на сторінки друкованих видань початку ХІХ ст., романтизм віднайшов плодючий грунт. Адже тодішня сучасність із тяжкою кріпацькою працею селянства, усталеним, розміреним побутом малоросійського панства, разюче контрастувала з оспіваною славетною минувшиною і спогадами про героїчні часи козацтва.

Зауважимо, що романтизм поширився на українських обширах із помітним часовим запізненням наприкінці 1820-х – 1840-х роках. За висловом Дмитра Чижевського, романтичні віяння на Заході в той час уже майже завмирали, а у слов’ян – ще тривалий час лишалися живими й актуальними [831].

««Народ», а з ним і національний характер освіти, літератури, під впливом романтичної школи та політичного лібералізму, підсилені ідеями слов’янського відродження стояли на черзі дня, зробивши основним настроєм цілого століття народництво», – зазначав Іван Теліга [832]. Відтак в українському контексті романтичні новації, хоч і впроваджувалися на кшталт західних аналогів [833], але помітно відрізнялися від них.

Та й інтелектуальний простір імперської Росії суттєво різнився від середовища побутування романтизму в Німеччині чи Франції. Панські маєтки, в яких ще жеврів відгомін старих автономістських традицій, малоросійські земляцтва великих, особливо столичних, міст, літературні салони та студентські гуртки, групи поетів, митців, критиків та інших дописувачів навколо т. зв. «товстих», універсальних журналів складали неповторні осередки романтизму.

Заразом постали і нові інституціональні структури – наукові товариства й асоціації, які суттєво розширили можливості академічної комунікації. Вони творили новий публічний простір модерної доби, який з’явився спершу як доповнення до офіційних форм громадського життя. З часом ці модерні осередки публічності набувають дедалі більшої ваги, зокрема певною мірою впливають і на урядову сферу. Завдяки їхній появі ширяться неформальні, часто-густо непов’язані безпосередньо зі службовою, урядовою або викладацькою діяльністю, культурні і дослідницькі практики.

Зрештою, соціокультурні контексти поширення романтизму на українських землях в імперії Романових включають досить специфічне поєднання як елементів нової публічності, так і кон’юнктурних урядових настанов. Йдеться про офіційну політику у культурно-освітній сфері щодо Південно-Західного краю у 1830-х – 1840-х роках, яка, за виразом М. Драгоманова, мала «надати краю руський вигляд» [834]. На той час у державних колах соціогуманітарні дисципліни, передусім російська словесність, розглядалися як засіб насадження універсальної загальноімперської комунікації та русифікації у регіоні, в якому доволі впливовими залишалися польські освітні і культурні традиції [835].

З огляду на ці обставини й передумови інтенції українських науковців 1830-х – 1840-х років досить несподівано сполучилися з тогочасними міністерськими розпорядженнями для установ і навчальних закладів Південно-Західного краю щодо вивчення місцевих старожитностей в антипольському чи допольському сенсі, які поширилися після Польського повстання 1830 – 1831 рр. [836]

«Збити польські домагання, як безпідставні, вияснення того старого основного шару українського, це було завданням наукових чергових дослідів, поставлених з гори офіційно місцевим вченим», – підкреслює О. Грушевський [837]. Такі урядові настанови розгорнули своєрідний горизонт можливостей для багатьох учених-гуманітаріїв, які проводили академічні студії з перспективи вивчення «народного духу» й одночасно зберігали / декларували лояльність до імперської влади.

Однак, уже у 40-і роки ХІХ ст. ситуація помітно змінюється, особливо з погромом кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Відтоді малоросійська минувшина розглядається російською бюрократією як неблагонадійна царина наукових дослідів та освітніх, культурних практик, яка містить потенційні, а іноді й реальні загрози ідеологічним і навіть державно-політичним засадам імперії Романових.

Це строкате і калейдоскопічне нашарування різноманітних передумов та кон’юнктурних впливів висуває питання про своєрідність і, власне, сутність українського романтизму.

Вважають, що, попри різноманітні чинники та специфічне соціокультурне підгрунтя, український романтизм протягом першої половини ХІХ ст. став органічним явищем національного духовного, культурного та наукового життя [838]. Причини такого феноменального успіху та тривалої популярності романтизму як одного з «великих стилів» (від другої половини 20-х до 70-80-х років ХІХ ст.), очевидно, слід шукати у його динамічній і багатовимірній інтелектуальній основі.

Вона не тільки дозволяла інтегрувати суспільні запити та культурноосвітні вимоги тогочасного українства до національного Відродження, а й формувати світоглядні і ціннісні орієнтири в умовах соціальних, культурних та духовних трансформацій. Більше того, романтизм став тим ферментом, який привніс європейські інтелектуальні та світоглядні впливи в Україну і спричинився до початку нового етапу українського Відродження, пов’язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині й Руською трійкою в Галичині.

Не випадково тодішній український рух досить часто називають «молодим» або «новим» [839] і порівнюють з «Молодою Європою» (1834), заснованою Дж. Мадзіні. У цьому ж річищі «Книгу буття українського народу», автором якої вважають М. Костомарова, зіставляють із «Книгами польського народу і польського паломництва» (1832) А. Міцкевича та «Книгою народу» (1838) Ф. де Ламенне [840].

Загалом український романтизм мав поліфункціональне призначення:

1) як каталізатор національної міфотворчості;

2) як інструмент для оформлення та висунення суспільно-політичних і культурницьких програм;

3) як месіанський репрезентант української ідеї на теренах слов’янства та Європи;

4) як спосіб актуалізації історичних традицій, що формували національну свідомість;

5) як інтелектуальне підгрунтя для творчості багатьох українських учених та одна зі стильових моделей функціонування тогочасної історіографії.

Врешті-решт, романтизм спричинився до перших спроб самоусвідомлення українства та, власне, запустив модерний проект «винайдення» України!

Ця функціональна синкретичність зумовила побутування романтизму на українських теренах від 1820-х років до початку ХХ ст. Заразом специфічність умов і контекстів поширення українського романтизму породжувала багатство мотивацій, а також розмаїті, інколи незвичні інтелектуальні сполучення у поглядах тодішніх науковців. Відтак романтичне світосприйняття досить часто гармонійно поєднувало як ірраціональні та ідеалістичні засади, так і елементи пізньопросвітницького раціоналізму, класицизму й позитивізму.

На відміну від перших десятиліть ХІХ ст., український інтелектуал 1830-х – 1850-х років зазвичай був дослідником із солідною професійною підготовкою, хоч і не завжди фаховим істориком (наприклад, М. Максимович). Але на теренах українського історіописання представлені і талановиті аматори, серед яких чільне місце посідає самобутня постать Пантелеймона Куліша.

Стильові домінації романтизму істотно розширили дослідницький інструментарій українських істориків та вчених-гуманітаріїв, у середовищі яких циркулювали – мовознавча, літературна, етнографічна, а, згодом, архівна, археографічна, археологічна та інші практики. Останні досить часто побутували не стільки як домінуючі напрями діяльності, скільки як своєрідне поєднання різних складових в історичному письмі.

Таке сполучення продукувало новітні дослідницькі інтенції, які не віднайшли належного місця в імперському проекті російського гранд-наративу, або побутували у його межах як периферійні явища. У студіях українських романтиків на перше місце висувалися проблеми індивідуального, національного, регіонально-провінційного, мистецько-естетичного, особливого, специфічного і навіть екзотичного та містичного вимірів української минувшини, які здебільшого нівелювалися, ігнорувалися чи вважалися маргінальними на полі імперського історіописання.

На часі поставали питання про співвіднесення ритму культурного й суспільного буття певного історичного часу не тільки з почуваннями масового, колективного героя, а і з життям окремої особистості, її складним внутрішнім світом. Тому розуміння неповторності і мінливості українського минулого вносило нові масштаби та критерії вартості щодо її трактування й репрезентації.

Примітки

814. Рудницький Л. Феномен німецького романтизму: контури й орієнтири // Мислителі німецького Романтизму / Упоряд. Л. Рудницький, О. Фешовець. – Ів.-Франківськ, 2003. – С. 13.

815. Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история / Пер. с нем. – М., 1995. – С. 313.

816. Бузескул В. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале ХХ века: В 2 ч. – Л., 1929. – Ч. 1. – С. 50.

817. Манхейм К. Социология культуры: Избранное. – М. – СПб., 2000. – С. 350.

818. Лавджой А. Великая цепь бытия: История идеи / Пер. В. Софронов-Антомони. – М., 2001. – С. 301.

819. Хобсбаум Э. Век революции. Європа 1789 – 1848 / Пер. с англ. Л. Д. Якуниной. – Ростов н/Д., 1999. – С. 353.

820. Степанова Н. Н. Романтизм как культурно-исторический тип: опыт междисциплинарного исследования [].

821. Бер В. [Петров В.] Наш час, як він є (З приводу статті Нормана Казнса «Несучасність сучасної людини». The Saturday Review of Literature. New York. V. 1946) // РСл (Мюнхен). – 1946. – № 8. – С. 32.

822. Грушевський М. «Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці // Україна. – 1927. – № 6. – С. 2.

823. Его же. Движение политической и общественной украинской мысли в ХIX столетии // Его же. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – СПб., 1907. – С. 45.

824. Грушевський О. З настроїв та думок Кирило-Мефодіївського братства // Україна. – 1914. – № 1. – С. 75.

825. Шлегель Ф. Із праці «Атенейські фрагменти» // Мислителі німецького Романтизму. – С. 193.

826. Вайнштейн О. Л. Историография средних веков. В связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней. Допущено ВКВШ при СНК СССР в качестве учебника для высшей школы. – М. – Л., 1940. – С. 152.

827. Нібур Б. Г. Дрібні історичні й філософські статті: Вступ до лекцій з римської історії (1811) // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г. Рохкина. – [Харків], 1929. – С. 48.

828. Ковальчук О. О. Українське історичне джерелознавство доби романтизму / Відп. ред. П. С. Сохань. – К., 2011. – С. 6.

829. Кроче Б. Теория и история историографии / Пер. с итал. И. М. Заславской. – М., 1998. – С. 167.

830. Крупницький Б. Три культурні доби Європи // Похід (Гайденав). – 1946. – № 1. – С. 13.

831. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. – К., 2005. – Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С. Сковороди. – С. 105.

832. Теліга І. Куліш-критик (Принцип етнографічної точності) [машинопис статті, Київ, 1920-ті роки]. // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 18233. – Арк. 2; Його ж Куліш-критик (Принцип етнографічної точності) // Україна. – 1929. – Кн. 35: (лип.-серп.). – С. 88.

833. Грушевський М. Сто літ українського народництва // ПГ. 1927 / За ред. К. Грушевської. – К., 1928. – Вип. 1/3. – С. 4.

834. Драгоманов М. Евреи и поляки в Юго-Западном крае. По новым материалам для ЮгоЗападного края // ВЕ. – 1875. – № 7. – С. 155.

835. Біленький С. Російська словесність в університеті Св. Володимира: між наукою і політикою // ПС. – 1999. – № 4. – С. 96.

836. Максимович М. Письма о Киеве и Воспоминания о Тавриде. – СПб., 1871. – С. 39, 86.

837. Грушевський О. З київської історіографії 1840-х рр. [машинопис статті] // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Спр. 17182. – Арк. 7.

838. Легеза С. В. Романтизм і українська історіографія: методологічний аспект: Автореф. дис…. к.і.н.: 07. 00. 06 / ДДУ. – Дн., 1998. – С. 1 – 2.

839. Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм // З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток / Зладив М. Грушевський. – Wien, 1922. – С. 165.

840. Верзилов А. В. Антонович і Костомаров. З споминів А. В. Верзилова // Україна. – 1928. – № 6. – С. 83; Sydoruk J. P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. – Winnipeg – Chicago, 1954. – P. 39; Козак С. Українська змова і месіанізм. Кирило-Мефодіївське братство. – Ів.-Франківськ, 2004. – С. 7.