3.6. Історія як міф

Ясь Олексій

«Гетьман-відступник» у сприйнятті М. Костомарова

Монографія «Мазепа», опублікована на схилі життя М. Костомарова (1882), посідає виїмкове та незвичайне місце в його творчості. Здавалося б, що складні колізії біографії «гетьмана-відступника» на тлі драматичних і трагічних поворотів в історії України-Гетьманщини на зламі XVII – XVIII ст. містять усі потрібні складові, щоб вибудувати і розгорнути масштабне, динамічне сюжетне дійство, яке так полюбляв автор «Богдана Хмельницкого». Тим більше, що доба І. Мазепи незаперечно продукувала аналогії зі славетними часами Хмельниччини, яскраво відтвореними у вищеназваній тритомній монографії (3-є вид. – СПб., 1870).

Втім, на тлі останньої студія М. Костомарова про І. Мазепу виглядає як разючий дисонанс, ба навіть як бліда тінь попередніх праць, своєрідний винятокказус у творчості історика-художника. Таке враження складається у читача вже на перших сторінках цієї монографії. Передусім, майже зовсім зникають широкі, калейдоскопічні та мінливі контексти творення світу минувшини, які властиві більшості великих робіт М. Костомарова. Відтак особа майбутнього гетьмана постає на історичній сцені у світлі різнорідних, досить суперечливих, іноді майже анекдотичних свідчень. Історик-романтик не подає навіть невеликого вступу, який би змалював появу І. Мазепи у сенсі супутніх подій та самобутніх передумов. Він лише обмежується стислою згадкою про те, що виклав інтриги майбутнього гетьмана за часів І. Самойловича у своїй монографії «Руина…» [1398].

Це посилання виглядає досить дивно, позаяк на сторінках зазначеної праці побутування І. Мазепи розглянуто побіжно. Майбутньому гетьманові присвячено лише декілька текстових фрагментів. Зокрема, М. Костомаров висвітлює обставини невдалої дипломатичної місії І. Мазепи як посланця правобережного гетьмана П. Дорошенка до Кримського ханства та Туреччини, під час якої він потрапив у полон до запорожців (1674) і був переданий лівобережному гетьману І. Самойловичу [1399]. Наведений епізод історик також згадує у своїй рецензії з нагоди появи перших чотирьох книжок «Киевской старины» [1400]. Крім того, І. Мазепа декілька разів фігурує в «Руине…» як речник І. Самойловича у Москві [1401]. М. Костомаров пише також про хабар, який дав майбутній гетьман князю В. Голіцину за зміщення І. Самойловича [1402]. Власне, цим і обмежується репрезентація образу І. Мазепи в студії «Руина…».

Проте подальша канва подій в монографії «Мазепа», зокрема після обрання провідного персонального героя на гетьмана, представляє авторові чимало можливостей для загострення сюжетного дійства, надання йому звичного динамізму і повноти просторово-часового колориту: криваві і трагічні Кримські походи 1687 та 1689 рр., апогей боротьби Петра І з царівною Софією за московський трон і т. п. Однак, М. Костомаров не використовує ці сюжетні потенції. Натомість у його представленні гетьман І. Мазепа з’являється і виглядає як особа, що пасивно сприймає плин світу минувшини.

Приміром, він просто «очікує» опали після падіння свого покровителя князя Василя Голіцина. Причому М. Костомаров не подає психологічного обрису цього, вочевидь, напруженого і тяжкого стану, коли безпосередньо перетинаються шляхи Петра Великого та українського гетьмана, що помітно контрастує зі звичною авторською манерою викладу, зокрема у монографії «Богдан Хмельницкий». У читача, знайомого з його попередніми працями, така стильова метаморфоза викликає неабияке здивування. Невідомий автор розлогої рецензійної статті «История гетманства Мазепы», який переховувався під криптонімом С. В., із подивом відзначає, що читацька публіка

«не знайде в монографії про Мазепу живої літературної розповіді, художньо-психологічної обробки перспективної теми, з’ясування і замальовки такої видатної історичної особистості якою був Мазепа. Розповідь п. Костомарова недостатньо популярна в кращому значені цього слова…» [1403].

Така заувага навіть складно сприймається щодо творчості М. Костомарова. Але історичне письмо, яке споглядаємо на сторінках цієї монографії, переконує, що невідомий рецензент усе ж таки мав рацію. Адже авторська репрезентація постаті І. Мазепи, переважно, зводиться до морально-етичних характеристик чи відповідного оцінювання його певних учинків. Скажімо, дізнаємося про виняткову здатність І. Мазепи здобути прихильність тієї чи іншої особи, зокрема вміння передбачити те, що від нього хоче отримати його покровитель і т. п. [1404]. Ця думка історика практично повторює його сентенції, викладені в монографії «Руина…» [1405]. Крім того, М. Костомаров повідомляє про зловживання з військовою скарбницею, яка «витрачалася не тільки на утримання охотницького війська і на виплати козакам, але й на приватні примхи гетьмана і його двору, а також на всілякі подарунки» [1406]. Проте він не забуває згадати про І. Мазепу як мецената й покровителя церкви та культури [1407].

Врешті, костомаровське представлення образу новоспеченого гетьмана виглядає досить однобічним і статичним. Якщо Б. Хмельницький в однойменній монографії поставав у світлі різних контекстів і ракурсів, зокрема у сенсі співвіднесення з побутуванням колективного / масового героя, то постать І. Мазепи вимальовується М. Костомаровим якось осібно. Зазвичай він подається на тлі невдоволення запорожців, тогочасних хитросплетінь російськоукраїнських взаємин, зокрема у коловороті незчисленних доносів, звинувачень і застережних виправдань, спроб очорнити в очах Москви очевидних та потенційних ворогів, постійних прагнень здобути прихильність Петра І й знаних російських сановників і урядовців і т. п.

Український історик Теодор Мацьків уважав таку візію щодо постаті І. Мазепи дивною й незрозумілою, зокрема наголошував, що саме вона спричинилася до поширення негативного погляду на особу гетьмана у західній історичній думці [1408]. Та найбільше вражало інтерпретатора цієї монографії те, що М. Костомаров добре усвідомлював однобічність і тенденційність московського актового матеріалу [1409].

І, справді, автор немовби виправдовується перед читачем, зокрема відзначає, що І. Мазепі була притаманна «природна вкрадливість, та здатність всім подобатися з першого разу, здатність, яка живе з людиною і з нею вмирає, залишаючи мало слідів для нащадків, котрі прагнуть вивчити історичну особу. За одностайними свідченнями особисто знаючих цю людину, йому була дуже властива така здібність» [1410].

Наведена сентенція не є випадковою. Вочевидь, М. Костомаров відчував обмеженість інформаційного потенціалу джерел із політичної та дипломатичної історії, які не могли підживити і розгорнути його творчу уяву про події далекої минувшини. «…Повсякчас відчуваю загалом недостатність офіційних джерел там, де потрібно знати не факти й явища, але їхні причини, які виходять із духовного життя та його розвитку», – скаржиться історик у листі від 23 вересня 1877 р. до О. Лазаревського, в якому він розповідає про пошуки архівних матеріалів у Москві стосовно доби І. Самойловича та І. Мазепи [1411]. Проте чи можна вважати ці складнощі й проблеми з обсягу архівної та загалом джерельної евристики визначальними, себто такими, що примусили М. Костомарова докорінно змінити авторську конструкцію однієї з найвідоміших історичних студій?

Передусім, варто згадати, що історик досить успішно вирішував подібні проблеми у багатьох працях, зокрема в «Богдане Хмельницком», четверте перероблене видання якого вийшло 1884 р. До того ж, на той час він здобув величезний досвід у царині едиційної археографії та на ниві джерелознавства української історії. Можемо припустити, що помітний вплив на його творчість справляв загальний фізичний і психологічний стан, зокрема прогресуюче погіршення здоров’я та загроза повністю втратити зір.

Ця тема і пов’язані з нею особисті емоції, особливо ширяться після тяжкої зими 1875 р., коли М. Костомаров перехворів на тиф. Дехто з дослідників припускає, що саме тоді в нього трапився крововилив у мозок [1412]. Відтак пов’язані з хворобами переживання досить репрезентативно подані у його листуванні, хоч історик навіть у молоді роки вирізнявся надзвичайною вразливістю й чутливістю щодо свого фізичного стану.

На початку 1880-х років ці почування спричинилися до певного суспільного резонансу, зокрема у тогочасній пресі. Вони викликали своєрідний коментар історика.

«Хтось із чогось надрукував у газетах, що я заслаб і згасаю. – писав М. Костомаров до О. Гатцука у листі від 28 липня 1881 р. – В цьому є дещиця правди: мій зір сильно впав і це мене доводить до відчаю, більше того я відчуваю загальну слабкість і фізичне, і розумове знесилля. Але я не страждав ніякою гострою хворобою» [1413].

Та, попри суттєві проблеми зі здоров’ям наприкінці 1870-х – початку 1880-х років, М. Костомаров достатньо інтенсивно працював, про що свідчить низка його нових праць.

Зрештою, вчений залишався у більш-менш робочому стані, принаймні до трагічного випадку, який стався з ним 25 січня 1884 р. Тоді історика, в якого істотно погіршився зір, збив кінний вантажний повіз на одній із вулиць С.-Петербурга [1414]. Схоже, що стильові метаморфози історичного письма М. Костомарова, котрі споглядаємо у монографії «Мазепа», варто все ж таки шукати у його дослідницьких мотиваціях та устремліннях, хоч не слід ігнорувати й обставини приватного життя. Тож повернемося до авторського викладу.

«Зачарований» і досить одноманітний перебіг сюжетної канви подій монографії почасти розривають зовнішньополітичні дії, які дещо оживлюють уявний простір української минувшини, відтворений автором. Одним із таких епізодів є повстання Петрика (Петра Іваненка). М. Костомаров докладно представляє цю суперечливу й складну сторінку з історії України-Гетьманщини в четвертій і, частково, п’ятій главі. Вчений виявляє навіть певні симпатії до особи Петрика, наприклад зіставляє його з П. Дорошенком і навіть самим Б. Хмельницьким. Зокрема, історик підкреслює, що Петрик «копіював» діяння Великого гетьмана [1415].

Так, завдяки зовнішньополітичним обставинам у монографії несподівано з’являється ще один персональний, хоч значною мірою й епізодичний герой. Утім, автор одразу підкреслює, що П. Іваненко постає на авансцені минувшини в іншу добу, яка докорінно відрізняється, порівняно з Хмельниччиною чи Руїною. М. Костомаров подає досить своєрідну і, заразом, виразну характеристику цієї особистості.

«Петрик, очевидно, розігрував із себе Богдана Хмельницького; але часи, коли Богдан Хмельницький міг творити свої великі справи, пройшли неповоротно. Скрізь і у всьому наслідування буває гіршим за оригінал, і події, штучно повторювані не своєчасно, являють собою щось комічне. Петрик у малоруській історії став таким типом, яким був Дон-Кіхот в історії людської поетичної творчості», – відзначає історик [1416].

Це образне порівняння «ханського гетьмана» з відомим літературним персонажем є показовим. Тим паче, що воно виявляє рецепцію різних темпоральних пластів української історії, яка зазвичай конструюється М. Костомаровим у вигляді морально-етичної та мистецько-естетичної системи, що задає певні координати сюжетного дійства. Варто підкреслити, що типаж Дон-Кіхота вживав у своїх текстах і В. Липинський [1417].

Отож на деякий час Петрик виступає як супротивник, який змагається з І. Мазепою не тільки за гетьманську булаву, а й за вплив на масового, колективного героя – народ / націю. «Можна було побоюватися, що бунтівник дійсно вгадав народне бажання», – пише М. Костомаров [1418]. Та справжньої, драматичної, захоплюючої дух та читацьку уяву боротьби, так і не вийшло. Тому представлення цього конфлікту лише трохи пожвавило бліде історичне тло цієї монографії. «Сіра копія» Б. Хмельницького та П. Дорошенка виявилася незрівнянно гіршою, ніж його великі попередники. Чи варто дивуватися, що за такого контексту висвітлення походи Петрика у спілці з татарськими союзниками завершилися нічим?

Прикметним виглядає і авторське потрактування подій, яке М. Костомаров пов’язує з народним / національним духом.

«Народ ні на волосину не спокусився його відозвами, не показав бажання пожертвувати життям і статком заради звільнення від московської влади, не вбачав у Петрику нового Хмельницького, і Мазепа, здавалося, мав право запевняти московський уряд, що все зведене Петриком і подібними йому злобителями про утиски народу є брехнею, – в Малоросії всі, старші і менші, живуть щасливо, в багатстві і достатку, ніхто нікого не силує, ніхто ні від кого не потерпає», – зазначає автор [1419].

Така думка, як не дивно, виглядає як своєрідний присуд не тільки «ханському гетьману», а й самому І. Мазепі, якому історик, так і не віддає лаври цієї «перемоги». Відтак знищивши свого ворога, якого начебто вбили, спокусившись на винагороду у тисячу рублів, запропоновану гетьманом, І. Мазепа, як і Петрик, кінець-кінцем програє у царині духу, себто у змаганні за масового героя. Зауважимо, що О. Оглоблин піддавав сумніву версію М. Костомарова та інших істориків про смерть Петрика [1420].

Здавалося б, що М. Костомаров поступово повертається до звичних стильових канонів. Але наділяючи народ / націю антропоморфними рисами, себто сприймаючи цю спільноту майже як окрему людину, автор прагне осягнути її відчування й психологічні реакції. Недаремно, на сторінках його монографії, споглядаємо численні вислови на кшталт: «народний голос», «народний погляд», «народне бажання», «народне устремління», «народне сум’яття», «народне благо», «народна любов», «народне обурення» та навіть «народна філософія».

Однак, М. Костомаров практично не робить жодних спроб порівняти колективного героя з провідною історичною особистістю, якій, власне, присвячена зазначена студія. Шляхи гетьмана лише зрідка перетинаються з багатоманітним і суперечливим буттям народу / нації. Це виглядає досить дивним, оскільки антропоморфне уподібнення народу в романтичному історіописанні традиційно вживається для конструювання своєрідного простору, в якому проводяться компаративні паралелі між масовим і персональними героями. Натомість постать І. Мазепи немовби вмонтовується у загальний плин подій, що проходять повз гетьмана, але лише побіжно зачіпають його становище: походи Петрика, війни з турками і татарами в 1695 – 1696 рр. і т. п.

Приміром, у восьмій главі історик зосереджує увагу на висвітленні козацького руху на Правобережній Україні, зокрема описує діяння С. Палія, С. Самуся та інших народних ватажків, скерованих супроти польських магнатів тощо. У схожому дусі М. Костомаров розглядає побутування гетьмана і у дев’ятій главі, в якій подається перебіг критичних, переломних подій у тодішній російській й українській минувшині – початок Північної війни. Проте навіть у цій главі І. Мазепа постає десь на маргінесі викладу у контексті повсякденної рутини військових дій, зовнішньополітичних комбінацій і планів, урештірешт як особа, що виконує царські доручення та споглядає як шириться полум’я війни на східноєвропейських теренах.

Зазначимо, що монографія «Мазепа» вирізняється майже повною відсутністю авторської емпатії стосовно головного героя та невиразністю просторовочасових обрисів, якими уславився історик серед російської читаючої публіки. На відміну від інших праць М. Костомарова, у цій студії споглядаємо досить мало уявних / вигаданих діалогів та монологів, які дозволяли автору репрезентувати можливе в статусі дійсного і задавати ритміку й динаміку викладу.

На цьому місці цілком логічно постає питання: як історик представляє особу «гетьмана-відступника»? Адже традиційні стильові риси, властиві автору, проступають тільки епізодично. Більше того, вони суперечать відстороненій, дещо зверхній позиції М. Костомарова щодо головного персонального героя цієї студії. Почасти настанови історика стосовно конструкції монографії «Мазепа» проступають у його співвіднесенні постаті гетьмана з особою російського царяреформатора.

Зауважимо, що на специфічне висвітлення цих взаємин у вказаній праці М. Костомарова звернув увагу український історик Дмитро Кравцов. Зокрема, Д. Кравцов уважав, що автор подає ці відносини досить епізодично і не підкреслює свого «загального враження» [1421].

Втім, якщо послідовно простежити й потрактувати ці епізоди чи фрагменти у загальному річищі викладу М. Костомарова, то побачимо певну стратегію пояснення історика-романтика. Звичайно, ірраціональну й інтуїтивну, часом суперечливу лінію тлумачення, яка складно сприймається у межах аналітичних процедур та вимог сцієнтизму.

Виглядає, що і М. Грушевський, який розглядає цю монографію в означеному сенсі, фактично виказує повне нерозуміння логіки М. Костомарова.

«Автор потонув в фактичнім оповіданню, за ним страчена наукова перспектива, за деталями не видно важного, читач не виносить властиво ніякого розуміння тодішніх відносин, політичних і соціальних змагань і напрямів, а щодо особи самого Мазепи автор став на традиційно-російськім грунті і признавши, що Мазепа не заступав ніякої політичної ідеї, що се був цілковитий егоїст і «воплощенная ложь», сією цілком негативною характеристикою заступив дорогу до зрозуміння справдішнього Мазепи» [1422].

Проте М. Костомаров, вочевидь, виходив з іншої перспективи, про що свідчить досить специфічне представлення постатей українського гетьмана та російського царя. Вже перша зустріч І. Мазепи з Петром І завершується непередбачуваним успіхом українського гетьмана, промова якого вельми сподобалася новому російському володарю [1423]. Ця подія є достатньо прикметною, позаяк навіть оточення гетьмана очікувало репресивних заходів із боку Москви, щонайменше, опали після падіння його колишнього покровителя – князя В. Голіцина.

Натомість несподівані милості, отримані І. Мазепою від російського царя, швидко трансформуються у всемірне і беззастережне довір’я. Відтак нескінченні доноси й інтриги, спрямовані супроти нього, здавалося б, мали лише зворотній ефект! «Московський уряд не тільки догоджав гетьману, демонструючи недовіру до всіх звинувачень, що так рясно сипалися проти нього, але надавав милості його рідним і всім, за кого він клопотався», – підкреслює М. Костомаров [1424].

Водночас історик наголошує на систематичному і послідовному піднесенні персональних взаємин українського гетьмана та російського царя, які вже не обмежувалися особистими симпатіями. Щорічні московські вояжі І. Мазепи, як правило, на початку календарного року, істотно зміцнили його становище.

«Так утверджувалися між царем і гетьманом такі відносини, що Мазепа послуговувався не тільки пошаною, але любов’ю і повною довірою до себе царя Петра», – наголошує автор [1425].

Відзначимо, що навіть невдалі походи гетьмана та князя Я. Долгорукого супроти татар і турків у 1697 – 1698 рр., останній з яких М. Костомаров навіть називає «ганебним» і порівнює його з відомими кримськими поразками князя В. Голіцина 1687 та 1689 рр., не викликали невдоволення молодого, енергійного та запального царя [1426]. У 1700 р. І. Мазепа став кавалером (другим після генерал-фельдмаршала й управителя Посольського приказу Ф. Головіна) ордена св. Андрія Первозванного. На його честь був даний особливий царський банкет, на якому гетьмана славили 48 близьких осіб із козацької старшини [1427].

Видається, що навіть складний перебіг російсько-шведської війни не зміг затьмарити обопільну прихильність цих історичних осіб. М. Костомаров наголошує на постійних пожалуваннях і подарунках (землі з кріпосними, коштовності, хутра, зброя і т. п.), які систематично отримував І. Мазепа від російського царя [1428]. Крім того, автор згадує про особливий знак довіри Петра І до гетьмана, який доручив йому стратити сотника М. Мандрику (1705), що «зухвало» висловлювався про І. Мазепу [1429].

М. Костомаров акцентує увагу на обміні мисливськими й рибальськими трофеями, різноманітними делікатесами й дарами землі між цими двома особами, які тлумачить як своєрідний вияв їхньої духовної близькості й товариської приязні. «Між гетьманом і царем відбувалися часті обміни подарунками, як між близькими друзями…», – резюмує вчений [1430].

Урешті, на сторінках монографії проступає парадоксальна, але достатньо вмотивована думка історика про нерозривний зв’язок гетьмана з Москвою. Причому йдеться не про ту чи іншу зовнішньополітичну комбінацію, внутрішньополітичну інтригу, а про духовну сув’язь І. Мазепи з російськими можновладцями, ба навіть про їхню спільну морально-етичну порочність. Це авторське відкриття урівнює постаті Петра Великого та Івана Мазепи в царині духу, позаяк на шкалі трансцендентних вартостей М. Костомарова як історика-романтика моральна потворність є найбільшим «гріхом»!

Не випадково, згадуючи про І. Мазепу як мецената та покровителя церкви [1431] історик наголошує на показному характері його православної віри. «Так видиме всіма благочестя і ревнивість до православних храмів знищувало силу ворогів Мазепи, які виставляли його в своїх доносах поляком, який таємно співчуває польським заповітним намірам і лише вдає з себе російського православного», – зазначає вчений [1432]. Таке «показне благочестя» гетьмана вельми нагадує зовнішні, демонстративні ознаки російського православ’я, які М. Костомаров яскраво висвітлив у монографії «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI – XVII столетиях» [1433].

Та найбільше російського царя й українського гетьмана пов’язали їхні «звершення» в соціальній площині української минувшини. За візією М. Костомарова, в часи І. Мазепи ще не вкоренилися жорсткі станові відмінності між поспільством і козацтвом, що давало можливість певної міграції чи обміну між різними соціальними прошарками [1434]. Він навіть стверджує, що у Гетьманщині, іноді відбувалося «переміщення станів і місць мешкання», коли частина козацтва поверталася в поспільство, а інша – навпаки прагнула ввійти до козацтва [1435].

Проте вже перші пожалування Петра І, на думку М. Костомарова, заклали «фундамент приватного землеволодіння в Малоросії та початок майбутнього малоросійського дворянства» [1436]. Чимало зусиль на цій ниві доклав і сам гетьман, який наблизив віддану йому козацьку старшину до становища привілейованої спільноти приватних землевласників. Ще категоричніше історик висловився у своїй студії «Мазепинцы» (1884).

«Ніхто з гетьманів не надав стільки універсалів на маєтності, які пізніше потверджувалися царськими грамотами, ніхто, як Мазепа, через це не наплодив в Україні стільки так званих панів, віддаючи їм у порядкування, живущих на їхніх землях посполитих», – підкреслює М. Костомаров [1437].

На цьому місці варто наголосити, що такі погляди щодо «гетьмана-відступника» були досить поширеними посеред колишніх кирило-мефодіївських братчиків. Скажімо, П. Куліш в «Обзоре украинской словесности», вміщеному на сторінках часопису «Основа», подав вельми промовисту характеристику тієї доби.

«Гетьманство Мазепи було часами найбільшого розквіту козацьких панів, за рахунок нижчих класів українського населення. Жоден гетьман не піднісся до такого самовладдя, як Мазепа, отож, жоден не міг дозволити собі таких великих зловживань. – зазначає автор. – Чим нижче схиляв він голову перед царем Петром, тим зарозуміліше тримав її перед тодішньою Українською нацією, цієї простодушною юрбою, стільки разів уже проданою своїми провідниками з часів знаменитого повстання Хмельницького» [1438].

Втім, антипанський запал П. Куліша часів петербурзької «Основи» згодом зазнав докорінних трансформацій. Натомість М. Костомаров проніс пошану до егалітарних чи братерських ідеалів в організації суспільного буття практично до останніх днів життя. Відзначимо, що навіть саму «зраду» І. Мазепи історик розглядає як своєрідний каталізатор процесу соціальної диференціації, зокрема закріпачення посполитих. У такому контексті події 1708 – 1709 рр. стали одним із могутніх поштовхів, які розхитали, а зрештою остаточно підірвали, як уважав М. Костомаров, стару егалітарну основу буття козацтва.

«Побоювалися, щоб знищення порядку, до якого країна звикла вже століттями, не спричинило в ній смуту, і тому створили небувале в Малоросії дворянство, яке, як показує історія, завжди буває болячкою там, де не виробляється саме собою з історичного життя, а нав’язується за теорією. Поспільство закріпачується цим нововигаданим дворянством, і таким чином народ розламується на два стани, протилежні за своїми інтересами. Щоправда, зародки такого ладу існували вже раніше у відносинах між багатими землевласниками і бідняками, що поселилися у них. Але то були зловживання, повсякчас усвідомлювані як такі, а з нового порядку речей вони стали законними, і Малоросія, нарівні зі всією рештою Росії, піддалася надовго всій мерзоті кріпацтва, від якого полегшилася тільки у недавній час», – підкреслює вчений [1439].

І. Крип’якевич тримався думки, що саме домінування таких «соціальних противенств» у монографії М. Костомарова і спричинилося до негативного відтворення образу І. Мазепи як аристократа, який йшов «проти народу і у народі не найшов розуміння…» [1440]. Однак, авторські мотивації, вочевидь, є значно складнішими і достатньо суперечливими, позаяк їхні витоки слід шукати ще в дитячих, травматичних враженнях напівкріпосного хлопчика після трагічної загибелі батька М. Костомарова, а згодом у специфічних творчих рефлексіях історика.

Варто наголосити, що тема масових, колективних переживань народу / нації у контексті масштабних соціальних перетворень неодноразово порушувалася в багатьох його працях, зокрема у тритомній монографії «Богдан Хмельницкий». Проте в уславлену і героїчну добу Хмельниччини емоційно-психологічні почування щодо соціальної нерівності лише почасти проривалися назовні й епізодично виводилися автором на перший план сюжетного дійства.

Натомість за часів І. Мазепи та Петра І йшлося вже не про нищення егалітарних засад козацтва, які історик пов’язував із давньоруськими традиціями вічевої вольниці. Ба більше, цар та гетьман започаткували соціальні трансформації, які вщент зруйнували саму сутність духовної екзистенції козацтва, а за великим рахунком – усього українського народу. Власне, доба І. Мазепи є апогеєм духовного переродження, морального знівечення козацтва в рецепції романтичного мислення, за якою насувалася похмура й страшна епоха кріпацтва або, за висловом М. Костомарова, темний «мужицький вік», себто докорінно інший, пригнічений та спотворений стан побутування народного / національного духу.

Зрештою, апелюючи до тогочасних колективних переживань історик мимоволі запозичує міфологічні компоненти народної свідомості. Тим паче, що міф зазвичай спирається на масове переживання чи колективний шок. Такий стрес, повсякчас відтворюваний в історичній свідомості, виступає як спосіб витлумачення минувшини за допомогою продукування образів, що ототожнюються з певними явищами, процесами та подіями. Відтак вони заступають, підміняють логічні та раціональні стратегії пояснення, врешті-решт міф сакралізує історію, примушує сприймати її як безпосередню даність.

Натомість постає своєрідна міфореальність, у межах якої побутують історичні постаті. Тож історичний міф розглядають як спосіб громадської віри та загального травматичного переживання власного минулого. Зауважимо, що ідеалістичне, ірраціональне опредметнення масових почувань, настроїв і фобій часто-густо пов’язується з певними історичними особистостями, точніше з їхніми образами, які інколи несподівано сполучаються з цілеспрямованим, раціонально організованим i послідовним шельмуванням тієї чи іншої постаті.

Саме у світлі таких різних та, заразом, суперечливих, почасти навіть навіяних, сторонніх контекстів постає образ І. Мазепи на сторінках однойменної монографії М. Костомарова. Визначальною складовою авторських уявлень є теза про гетьмана як «найпершого, головного пана» – ворога українського поспільства [1441]. Причому історик вкотре прирівнює І. Мазепу як аристократа до російських можновладців, зокрема відзначає, що народ уважав його одночасно і «польським паном», і «угодником московської влади» [1442].

М. Костомаров навіть апелює до народної пам’яті, зокрема до переказів про побутування С. Палія в Сибіру, згадує його злощасні поневіряння й злигодні.

«Очевидно, що тут доля Палія протиставляється долі Мазепи, що погубив його і продовжував жити в розкоші і достатку», – відзначає автор [1443]. Тож постать С. Палія постає на сторінках монографії як одна з символічних жертв, представлених у споминах народу [1444]. Однак, найголовнішою жертвою «гетьмана-відступника» у репрезентації М. Костомарова є народний / національний дух «розламаний», понівечений та розіп’ятий становими межами, які так завзято й цілеспрямовано насаджав І. Мазепа у спілці з російським царем. Загалом тему жертовності, точніше жертовної спокути, досить часто споглядаємо у міфологічних конструкціях як специфічну ланку, що пов’язує уявне з реальним, зокрема надає історичним процесам, подіям і особам докорінно іншого, сакрального сенсу.

У костомаровській візії ідея масової, колективної жертовності є наскрізь трагічною, позаяк розглядається як Божа кара, як тяжке випробування й масова спокута, послані Провидінням малоросійському / українському народу, який порушив гармонійні, християнські засади свого буття піддавшись матеріальним спокусам та становим привілеям. Заразом постать І. Мазепи постає як тодішнє втілення, ба навіть як персоніфікація тої страшної й руйнівної суспільної напасті, тотального соціального «зла», яке врешті підірвало тонку та хитку рівновагу екзистенції народу / нації.

Отож тема духовної вбогості й ницості гетьмана-аристократа рефреном проходить крізь сюжет усієї монографії. Цей морально-етичний імператив вихолощує і нівелює потенційне багатство сюжетних контекстів і ліній з обсягу минувшини, яке звичайно було найяскравішою візитівкою історичного письма М. Костомарова. Приміром, навіть особисту драму І. Мазепи – кохання до Мотрі Кочубеївни історик представляє як вияв моральної потворності майбутнього «зрадника» – «старого розпусника» з «найвульгарнішими способами зваблення» [1445].

Проте у М. Костомарова не викликає жодної симпатії й постать генерального судді Василя Кочубея. Автор урівнює його у моральному сенсі з І. Мазепою, позаяк вважає його співтворцем тогочасних злодіянь на теренах Гетьманщини. Ця замальовка разюче відрізняється, наприклад, від висвітлення родинної трагедії Б. Хмельницького – шлюбної зради його другої дружини Мотрони Чаплинської, яку історик розглядав як певне виправдання і навіть знакове пояснення того нещасливого повороту військової та політичної фортуни, що стався в житті Великого гетьмана [1446].

У негативному сенсі М. Костомаров трактує й внутрішньополітичні заходи І. Мазепи. Наприклад, створення «охотницьких» полків, кількість яких стрімко збільшилася у його гетьманство, як уважав учений, за рахунок усілякої наволочі. «Вони створювали народу справжній тягар і збуджували до себе неприхильність не тільки посполитих, але і козаків городових і навіть запорожців», – наголошує М. Костомаров [1447].

Та найповніше духовна ницість І. Мазепи постає у контексті авторського висвітлення подій Північної війни, зокрема т. зв. «зради». Зазначимо, що тему народних лихоліть за часів російсько-шведського протиборства М. Костомаров порушував і раніше, зокрема у невеликій, але досить відомій розвідці «Черты сопротивления власти при Петре Великом» [1448]. На трагічному й драматичному тлі страждань і злигоднів масового, колективного героя історик відтворює домінацію особистих мотивацій й устремлінь гетьмана, який поступово під плином подій та обставин звертається до думки про українсько-шведський альянс.

Однак, у викладі М. Костомарова І. Мазепа шукає не виходу з вкрай складної ситуації, в якій опинилася Україна-Гетьманщина, а особистого порятунку, спертого на тверезий, прагматичний і цинічний розрахунок. Цей контраст, точніше конфлікт егоїстичного, персонального та загального, колективного, проступає як найголовніша ідея в авторській анатомії «зради» гетьмана посеред тодішньої руйнації й народних поневірянь. Проте вчений все частіше і частіше згадує про військові визиски, небувалі безчинства російських військовиків, які збуджували невдоволення і ставали «нестерпною ношею» у Малоросії та в інших «царських областях» [1449]. Варто наголосити, що Б. Крупницький вказував на логічну суперечливість у тлумаченнях автора між недавніми антимосковськими настроями українців та позитивними відгуками на заклики російського царя до боротьби зі шведським військом і «зрадником Мазепою» [1450].

М. Костомаров уважає, що ці антиросійські настрої ще не несли політичних загроз. Натомість історик підкреслює, що саме в цьому світлі І. Мазепа намагався представити становище на теренах Гетьманщини в очах російського уряду, яке називав критичним, зокрема «огульно звинувачував весь малоросійський народ у легковажності та схильності до вагань» [1451]. Врешті, поведінка гетьмана репрезентується вченим у звичному ракурсі: будь-що-будь виказати щиру вірність російському володарю й обілити себе від можливих підозр і звинувачень. Але зовнішня військово-політична канва подій поступово підважує особисті мотиви і зацікавлення І. Мазепи, змушує його переосмислити поточну ситуацію та намітити свої майбутні дії.

Автор подає самобутню проекцію впливу зовнішніх чинників на внутрішній вибір гетьмана, себто сам процес «входження у зраду». Причому одинадцята, почасти дванадцята глава з монографії, в яких описуються ці «внутрішні» перетворення І. Мазепи, найбільше нагадують звичного М. Костомарова як історика-художника з властивими йому рисами – динамізмом і розмахом сюжетного дійства. Проте ця авторська експресія виглядає лише як локальний фрагмент в архітектоніці студії.

Спершу історик згадує про «спокусливі листи» княгині Анни Дольської, хоч і вважає, що на той момент «могутність Карла не досягла ще такої висоти, щоб вірність ворогу шведського короля ставала до крайності небезпечною, а царська могутність не впала до того, щоби не збудити в себе страх за майбуття» [1452]. Властиво, міркування егоїстичної доцільності й осібної вигоди подаються вченим як засадні риси образу «гетьмана-відступника», які сполучаються з його шляхетською зарозумілістю. Саме останні, вважає М. Костомаров, спричинилися до особистої конфронтації І. Мазепи та одного з найближчих урядовців Петра І – О. Меншикова.

«Шляхетська пиха людини, що в юності була «покойовим» польського короля, здригалася від думки підпорядковуватися тому, хто в дитинстві торгував пирогами в Москві», – пише історик [1453].

Проте найбільше зачепив І. Мазепу, на думку автора, безпосередній наказ О. Меншикова, без узгодження з гетьманом, виступати у похід компанійському полковнику А. Танському [1454]. Це розпорядження не лише завдало дошкульної особистої образи, а й виглядало як зазіхання на його владу в Гетьманщині.

З цим випадком, уважає М. Костомаров, перед І. Мазепою замаячила вповні реальна перспектива втратити гетьманську булаву, позаяк «пристрасть царя Петра до перетворень готова вже була торкнутися Гетьманщини, а бажання якомога тісніше злити цей край із рештою частин Російської держави дісталося йому у спадок від колишньої московської політики» [1455].

Певна річ, перебіг військових подій змушував російського володаря та його урядовців удаватися до радикальних і навіть екстремальних заходів у внутрішній політиці, зокрема на теренах Гетьманщини. Блискучі перемоги шведського короля Карла ХІІ в 1706 р. остаточно зруйнували антишведську коаліцію. Росія залишилася сам на сам із сильним та вправним супротивником. Тому російська дипломатія гарячково шукала нових союзників і навіть пропонувала європейським монархіям, за інформацією М. Костомарова, поділ Речі Посполитої, зокрема українських земель у вигляді Київського князівства [1456]. Але військово-політичний поворот 1706 р. похитнув впевненість І. Мазепи у становищі Петра І і спонукував зазвичай вельми обережного й розважливого гетьмана до зближення з царськими ворогами [1457].

Так, крок за кроком автор змальовує як «зовнішні випробування» поступово підважують егоїстичний, морально спотворений внутрішній світ І. Мазепи, врешті-решт невблаганно навертають його до пошуку шляхів особистого порятунку з дуже складної ситуації. Ця зовнішня домінація над внутрішнім незаперечно виказує духовні вади І. Мазепи. «Цей малоросійський гетьман був за своєю натурою егоїст; він був щиро відданий царю Петру до того часу, поки Петро був сильний, доки Петру не загрожував могутній ворог…», – зазначає М. Костомаров у своїй студії «Мазепинцы» [1458]. В іншому місці історик підкреслює, що «Мазепа, як усі егоїсти, був боягузом, побоювався за власну шкуру, був вельми обережним і не повністю впевненим у здійсненні своєї мети, в дієвості обраних заходів» [1459].

Така замальовка постаті гетьмана виглядає вкрай однобічною. Тим більше, що в попередніх працях М. Костомаров відтворював складних, багатогранних історичних особистостей. Приміром, навіть Великий гетьман Б. Хмельницький з-під його пера поставав як складний та внутрішньо суперечливий, але позитивний персональний герой. Недаремно вже згадуваний рецензент із криптонімом «С. В.», попри його антиукраїнофільські симпатії, вважав, що в монографії М. Костомарова «характер Мазепи не складується перед читачем в різко відокремлену особистість» [1460].

Та навіть у переломний момент історичного вибору авторське відтворення образу «гетьмана-відступника» хибує позірною одноманітністю. Зокрема, М. Костомаров тримається думки, що гетьман вичікував моменту, коли шальки терезів остаточно схиляться на бік Карла ХІІ і розглядав перехід під шведську протекцію тільки як крайній засіб [1461]. Спираючись на свідчення шведських істориків автор вказує на існування різноманітних контактів і зв’язків І. Мазепи зі Шведською та Польською Коронами [1462]. Крім того, він акцентує увагу на «фальшивому становищі» І. Мазепи, який планував «зрадити» Петра І і, заразом, посилав військо супроти майбутніх союзників [1463].

Зауважимо, що М. Костомаров вкотре наголошує на чудових взаєминах російського царя й українського гетьмана навіть напередодні «зради», які не змогли похитнути нові доноси [1464], зокрема відома справа В. Кочубея та І. Іскри [1465]. «Трудно було кому-небудь обурити царя проти любимого гетьмана», – резюмує автор свої спостереження [1466]. За висловом М. Костомарова, І. Мазепа постійно намагався «кинути тінь» підозри щодо можливої «зради» на весь народ [1467], повсякчас скаржився на власну слабість і немічність, щоб уникнути рішучих дій і т. п. Петро І навіть вислав медика, який опікувався його лікуванням [1468]. Так чи інакше, гетьману вдалося ввести в оману як російського володаря, так і коло найближчих царських сановників.

Водночас М. Костомаров прагне відтворити сам механізм «зради», хоч і змальовує його досить схематично, як конфлікт особистих устремлінь із загальними інтересами народної маси. Зокрема, історик приписує визрівання й ініціативу шведського вибору егоїстичним мотивам, які кермували діями «найбільшого українського пана». Натомість козацькій старшині відводилась роль пасивних співучасників, які звикли підкорятися І. Мазепі, зокрема легко піддалися його привабливим планам. Попервах процес уведення старшини до змови М. Костомаров повністю відносить на карб гетьмана, зокрема тільки принагідно згадує про ті антимосковські настрої, які побутували в її середовищі.

«Мазепа протягом 20 років свого гетьманства вже привчив старшину до такої покори собі, що нині він тільки помалу відкривав перед нею завісу, яка приховувала його таємний задум. Він спокушав старшин примарою незалежності України, указував їм, що тепер представився випадок звільнитися від усяких податків і повинностей, вигаданих московською владою: адже сам Бог посилає короля шведського для їхнього порятунку. Зробивши їх учасниками задуму його головної ідеї, він не відкривав їм багатьох подробиць, але кожного разу питав у них поради. Як йому чинити, і робив вигляд, нібито цей задум розпочатий і ведеться не за його почином, а за їхнім загальним бажанням, і він серед них є не більше, як мудрий виконавець загальної волі», – підкреслює автор [1469].

Врешті, М. Костомаров повністю переводить змагання персонального з колективним у кризовій, критичній історичній ситуації на ниву порятунку – гетьмана як особистості й народу як єдиної антропоморфної спільноти. Відтак автор знову вступає у площину міфотворчості, позаяк тема порятунку є класичним сюжетом багатьох історичних міфів.

На цьому місці варто підкреслити, що в студії «Мазепинцы» роль козацької старшини у подіях 1708 – 1709 рр. висвітлена дещо інакше, ніж у монографії «Мазепа», з наголосом на побутуванні федеративного ідеалу. Зокрема, М. Костомаров уважав, що серед «культурних малоросіян» того часу циркулювали вельми популярні «принципи знаменитого гадяцького договору з його нереалізованим руським князівством, з його самостійністю України, федеративно пов’язаною з Польщею» [1470]. Він навіть обстоює думку, що цей ідеал був досить близьким І. Мазепі, який спокушував українську старшину «примарою незалежності» [1471].

Втім, російська політика цілковито відкидала навіть гіпотетичну можливість федеративного проекту і визнавала тільки таке приєднання Гетьманщини до Московщини, за якого «вільні козаки оберталися в царських холопів» [1472]. Не сприймалася й ідея федеративної спілки з Польщею. Тим паче, що український народний / національний дух, стверджує М. Костомаров, потерпав від Польської Корони на протязі кількох століть.

Саме у такому світлі, як спробу видати особистий порятунок за колективний, розглядає автор, шведський вибір І. Мазепи.

«Якщо в народі малоруському, як доносив постійно Мазепа, і була схильність до заколотів і переворотів, то аж ніяк не в дусі Мазепи… Але в жодному разі не повинен був сподіватися на народне співчуття гетьман, що спирався на іноземну шведську силу, що вступила в межі Гетьманщини, якої народ майже зовсім не знав, і на поляків, котрих народ із покоління в покоління звик ненавидіти», – твердить М. Костомаров [1473].

Отож гетьман, який прагнув «зворушити козацьке серце» та повести козацтво супроти «царя – гнобителя козацької вольності» [1474], постає на історичній сцені як лицемірна й прагматична особа, котора керується виключно персональним розрахунком, до того ж, позбавлена будь-яких морально-етичних чеснот. Однак, у деяких публіцистичних розвідках М. Костомаров інакше оцінює постать І. Мазепи.

Наприклад, у статті «О козачестве. Ответ «Виленскому Вестнику» він зазначає:

«Дитя «uszlachetnenia», вихованець польської освіченості, цей старець не міг інакше уявити себе в майбутньому благоденстві своєї вітчизни, як у формі, наближеній до гадяцької угоди. Проте стосовно Малоросії він діяв щиро, по своєму. Він хотів незалежності і свободи своєї батьківщини. Він винен у тому, що не розумів, що український народ узагалі не потребує ні незалежності, ні навіть свободи – рівноправності та правди шукає він, а не свободи, позаяк свобода в той час інакше не сприймалася і не могла бути сприйнята, як у сенсі права одних користуватися тим, чого не можуть інші» [1475].

Зазначимо, що у наведеному фрагменті М. Костомаров наголошує лише на «щирості намірів» гетьмана, але в жодному разі не відкидає його «провини» за спробу «ушляхетнити» український / малоросійський народ за польським взірцем, себто повсюдно впровадити становий устрій! Порівняно з публіцистичними замітками, в монографії «Мазепа» однойменний герой представлений у більш однорідному вигляді, зокрема автор апріорно відкидає навіть звичайні моральні чесноти у замальовці цієї постаті. Тому «щирість» мотивів гетьмана рішуче заперечується. Натомість акцентується увага на персональних устремліннях, в яких домінують доцільність і розрахунок.

Події 1708 р. змусили І. Мазепу нарешті кинути жереб і перейти на бік Карла ХІІ.

«Власне кажучи, це останнє, себто віра в міць шведського короля і в слабкість московської держави перед всепереможним північним героєм і була справжньою і єдиною причиною зради: Мазепа звик все життя співвідносити свої вчинки з тим, що здавалося йому вигідно в ту хвилину, і в цьому залишився вірний самому собі», – відзначає історик [1476].

Історичне дійство після самої «зради» у репрезентації М. Костомарова набуває символічних, майже ритуальних рис. Зокрема, він описує «театральний спосіб» увільнення І. Мазепи від гетьманства, що сталося 5 листопада 1708 р. Того дня публічно повісили його опудало з андріївською стрічкою та розірвали патент на звання кавалера. Водночас церковні ієрархи проголосили анафему «гетьману-відступнику» [1477]. Ці символічні дії чи акти, пізніше стали неодмінними складовими російського історичного міфу про «гетьмана-зрадника», який побутував упродовж тривалого часу і цілеспрямовано розгортався у межах імперського гранд-наративу.

Неабияку увагу М. Костомаров приділяє висвітленню боротьби за вплив на масового, колективного героя – народ / націю, яка точилася після переходу І. Мазепи на шведський бік.

«Так між двома воюючими сторонами виникла в деякому роді полеміка маніфестами, зверненими до малоруського народу. І та, і інша сторона хотіла виправдати себе перед цим народом і звалити провину на супротивний бік. Проте, за визнанням самих шведів, універсали Карла і Мазепи, зі всіма запевненнями щодо намірів відновити права і вольності народні, порушені московською владою, впливали на малоруський народ менше, аніж царські маніфести й універсали гетьмана Скоропадського, позаяк останні краще зуміли вплинути на дух народу, особливо завіривши народ, що в справах, віднайдених у Мазепи в палаці після здобуття Батурина, знайшовся договір колишнього гетьмана із Станіславом, за яким гетьман віддавав Україну Польщі…», – наголошує автор [1478].

Зауважимо, що у відтворенні цієї «війни маніфестів», М. Костомаров посідає осібну позицію стосовно обох ворогуючих сторін. Зрештою, історик намагається подивитися на цю боротьбу знизу, себто з перспективи побутування народу.

«Не можна сказати, щоби в ті часи народ малоруський мав якусь прихильність до Російської держави і до з’єднання з «москалями»; навпаки, ми на кожному кроці натрапляємо, так би мовити, на факти взаємної неприязні і навіть ворожнечі між двома руськими народностями. Не можна також сказати, щоби народ малоруський не усвідомлював своєї народної особистості і не бажав національної незалежності. Багато було умов, що робили можливим відпадіння малоросіян від вірності російському царю.

Та вийшло не так. Народ інстинктивно відчув брехню в тих примарах свободи, які йому виставляли. Він вже і раніше, краще за самого Петра і його міністрів, зрозумів свого гетьмана, вважав його ляхом, готовим зрадити царю з тим, щоб віддати Україну в рабство Польщі. Ніякі запевнення зрадника, ніякі брехливі звинувачення, зведені ним на московську владу, не змінили до нього народної антипатії.

Народ інстинктивно побачив, що його тягнуть на загибель, і не пішов туди. Народ залишився вірним царю навіть не з якої-небудь прихильності, не з благоговійного почуття до монарха, а тільки тому, що з двох лих потрібно було вибирати менше», – зазначає історик [1479].

Такий підхід, з одного боку, підносить М. Костомарова до абсолютизації соціальної поверхні буття, яка у його романтичному героїко-художньому стилі мислення, відображається в апеляції до народної пам’яті, зрештою у запозиченні і розгортанні міфологічних компонентів історичної свідомості (жертовна спокута, освячення теми порятунку, колективні переживання часів закріпачення, моральна провина персональних героїв і т. п.).

З іншого боку, вчений тою чи іншою мірою був змушений співвідносити власну візію з буттям офіційного й канонізованого російського історичного міфу про І. Мазепу як «зрадника» царя Петра Великого в імперському просторі соціогуманітаристики. Проте М. Костомаров диференційовано сприймав різні складові цього міфу, зокрема намагався спростувати ті, що безпосередньо стосувалися історичної екзистенції українського / малоросійського народу. Відтак змальовуючи постать «гетьмана-відступника» автор уживав як міфологічні елементи з перспективи уявного становища масового героя, зокрема його жертовних випробувань, так і окремі компоненти, навіяного російського міфу. Саме звідси походить його ідея народного вибору т. зв. «меншого лиха».

Д. Дорошенко вважав, що зазначена студія М. Костомарова та його репрезентація образу гетьмана як «зрадника-егоїста» пояснюється авторською спробою «довести, що політичний сепаратизм був чужий українському народові, що діло Мазепи було лиш його індивідуальним вчинком, який не знайшов собі жодного грунту на Україні, як нема, мовляв, цього грунту для сепаратизму й в нинішні часи» [1480]. Ці погляди поділяли Б. Крупницький [1481] та Б. Кентржинський [1482]. Однак, таке тлумачення виглядає не вповні адекватним, оскільки безпосередньо пов’язує низку публіцистичних розвідок М. Костомарова на початку 1880-х років в обороні українофільства з його тогочасними науково-історичними студіями [1483].

Варто наголосити, що в «знятому», концентрованому вигляді головні віхи і навіть оціночні пасажі майбутньої конструкції монографії простежуються вже в нарисі про І. Мазепу, вміщеному у шостому випуску «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (СПб., 1876) [1484], які написані набагато раніше, себто до початку згаданої українофільської кампанії історика. З цього життєписного начерку до монографії «перекочували» навіть окремі метафори М. Костомарова щодо означення особистості українського гетьмана (внутрішня брехливість, зовнішнє благочестя, панські замашки і т. п.).

Крім того, слід взяти до уваги визначальне місце, яке посідала ідея «історичної, внутрішньої правди» в світосприйнятті і поглядах М. Костомарова. Вона відгравала роль морально-етичного абсолюту в його наукових та суспільних практиках, хоч часто поставала у вигляді суперечливого, динамічного сполучення раціонального й ірраціонального, сакрального та буденного, уявного і реального і т. п. «Ціную понад усе правду, не потерплю ані ліберальничання, ані ладану. Таким буду і надалі, – підкреслював М. Костомаров у листі до редактора журналу «Исторический вестник» С. Шубинського від 17 лютого 1877 р. [1485]

Сучасні науковці та публіцисти слушно вказують на особливу роль морально-етичних цінностей у дослідницьких практиках М. Костомарова [1486]. Не випадково історик у своїй науковій, педагогічній та суспільній діяльності неодноразово виступав як супроти вимог тодішньої російської громадськості, так і урядових кіл. Наприклад, 8 березня 1862 р. М. Костомаров відмовився припинити читання публічних лекцій, попри заклики петербурзького студентства, яке протестувало супроти арешту професора П. Павлова. Ця подія набула неабиякого розголосу [1487]. В іншому випадку вчений у листі від 23 липня 1863 р. до міністра внутрішніх справ П. Валуєва вимагав права публічно обороняти свої погляди на сторінках друкованих видань щодо доцільності видання книг українською мовою [1488].

У світлі викладених міркувань складно припустити, що М. Костомаров свідомо пішов на кардинальне спотворення однієї з найбільших монографій заради поточних суспільно-політичних потреб. Звичайно, історику доводилося йти на компромісні, іноді майже опортуністичні заходи у громадській діяльності, проте він зазвичай прагнув відмежовувати їх від академічної царини. Вочевидь, погляди М. Костомарова щодо особистості І. Мазепи формувалися не стільки у руслі вимог суспільно-політичної кон’юнктури початку 1880-х років, яку, звичайно, не варто ігнорувати, скільки у контексті метаморфоз романтичного мислення, зокрема чудернацької стильової «гри» авторської уяви на межі реального та ідеального.

Та повернімося до висвітлення подій 1708 – 1709 рр. на сторінках монографії

М. Костомарова. У їхньому викладі вчений інтенсивно послугується відомостями шведських авторів. Зокрема, за інформацією шведського секретаря Карла ХІІ він подає опис зовнішності І. Мазепи [1489]. Причому частка іноземних джерел у цій частині студії настільки велика, що вже згадуваний Б. Крупницький обстоює тезу про взаємовплив старої шведської історіографії та М. Костомарова на негативну інтерпретацію доби І. Мазепи [1490]. Заразом Б. Крупницький уважав, що автор монографії «послуговувався в ній методою однобічного й поверхового психологізму» [1491].

Про захоплення М. Костомаровим деякими шведськими джерелами, зокрема твором духівника Карла ХІІ – пастора Георга Нордберга, пише і російський історик Євген Тарле [1492]. Вірогідно, саме ця шведська праця з низкою цікавих характеристик відомих історичних осіб продукувала уяву М. Костомарова як історика-художника. Проте ці імпульси все ж таки були недостатніми, щоби вивести авторський виклад із міфологічного полону! Тож навіть після переходу на шведський бік «гетьман-відступник» побутує не на першому плані, а десь на задвірках історичної сцени. С. Томашівський зауважив, що «се може найслабша з усіх історичних праць заслуженого історика України» [1493].

Отож роль «гетьмана-зрадника» обмежується до риторичних закликів, які практично не сприймає, не чує народна маса! Йому залишається лише з жахом сприймати драматичний поворот подій: страшну руйнацію «гетьманської столиці» [1494], постійних хитань і вередувань прибічників-запорожців, які прийняли шведський бік [1495] і т. п. Врешті-решт, Мазепинська доба добігає свого кінця. Її фіналом стає знаменита Полтавська битва (1709), напередодні і під час якої шведський король та російський цар уславили себе військовою звитягою [1496], котрій автор красномовно протиставляє духовні вади «гетьмана-егоїста».

Однак, знакове значення цієї події, яке М. Костомаров порівнює за наслідками з Куликовською битвою (1380) в російській історії, трактується не в сенсі перемоги Петра І, а як тріумф духу малоросійського / українського народу!

«І справді, щастя Російської держави було безмірне. Честь Російської держави була вирвана з майже неминучої безодні. Небезпека була надто великою. Якби, як на те сподівався Карл, малоруський народ спокусився зваблюваннями свого гетьмана і славою північного переможця, Петру ні за що не вдалося б впоратися зі своїм суперником. Якщо хтось і був істинним винуватцем порятунку Російської держави, то це – малоруський народ, хоч цей бік справи не висувався дотепер історією в справжньому світлі», – відзначає історик [1497].

Показовою і безславною є кончина І. Мазепи, його зникнення з історичної авансцени, котре автор пов’язує з нищівною Полтавською поразкою. Цей момент є актом духовної смерті «гетьмана-відступника», який вичерпав своє призначення у світі історії.

«Нам тепер складно уявити собі ті жахливі хвилини, які пережив тоді український гетьман. Всі надії його розбилися, все рушилося, все пропало. Життя його кінчалося. Ні до чого не придалися всі ті підступності й інтриги, якими був сповнений багатий пройдений ним шлях. – пише М. Костомаров. – Вже скоро після своєї зради він передчував невдачу. Вже не раз жалкував він, що зайшов на слизьку дорогу, і пробував зійти з неї, але йому не вдалося. Туга і розкаяння мучили його вже не один день. І ось ударила переломна, страшна година» [1498].

Власне, фізична смерть гетьмана для романтичного світосприйняття є лише стверджуючою констатацією скороминучості і, заразом, нескінченості духовного буття. Відтак історик спростовує тезу про самоотруєння І. Мазепи, який начебто вдався до цього, щоби не потрапити до рук російського царя [1499]. Та навіть із відходом гетьмана до світу інобуття його доба, а точніше, уявлення про неї, справляли неабиякий вплив на тодішню російську сучасність, очевидцем, свідком і дієвим учасником якої був М. Костомаров. «Проте зрада Мазепи лишила надовго, якщо не навіки, підозру у російської влади щодо малоруської народності», – підкреслює автор [1500].

В іншому місці М. Костомаров означує й кваліфікує уявлення про «Мазепузрадника» як масові, закорінені у тодішній історичній свідомості, зокрема навіть на рівні повсякденних стереотипів. «Великоросіянин, розсердившись на малоросіянина, передусім уважає за потрібне згадати Мазепу, і вислів «Хохол Мазепа» лишається у всій силі до нашого часу», – стверджує історик [1501]. Ці пасажі свідчать, що доба І. Мазепи у рецепції М. Костомарова постає як особливий, ба навіть первинний історичний час щодо тодішньої сучасності – 1870-х – 1880-х років.

Отже, часи «гетьмана-відступника» з його символічним актом «зради» сприймаються автором як позаісторична вічність – міфореальність, принаймні з малоросійської / української ретроспективи, яка здатна вдиратися в інші епохи і навіть до тогочасної реальності.

Зауважимо, що вчений був не поодинокий у такому розумінні доби І. Мазепи. Зокрема, невідомий автор бібліографічної замітки в журналі «Вестник Європы», присвяченій зазначеній монографії, відзначав, що ті давні події справляють неабияке враження на нинішню, тобто тодішню дійсність [1502]. Врешті, ця рецепція М. Костомарова певною мірою відтворює міфологічну концепцію часу, зокрема існування первинного темпорального пласту як «першого» (сакрального) часу, в хронологічному шарі якого побутують творці історії, та «вторинного» пласту (профанного часу), в котрому живуть їх нащадки!

В окресленому контексті стають зрозумілими й очевидними ті ракурси висвітлення, з яких історик відтворював гетьманство І. Мазепи. Адже він тлумачив дії «гетьмана-відступника» як своєрідну «родову пляму» на репутації українського народного / національного духу, яка побутувала й активно впливала на існування колективного героя за життя автора монографії! Зазначимо, що навіть у радянській історіографії низка істориків прихильно сприймала старий імперський міф про «зраду» та «гетьмана-лиходія» [1503].

Та прагнучи спростувати російські уявлення про «зрадників-українців», «мазепинців-хохлів» М. Костомаров мимоволі творив новий чи модифікував старий історичний міф, який мав обілити образ малоросійського народу у тодішній громадській думці, звільнити його від суспільного засудження, пов’язаного з постаттю «гетьмана-відступника».

«Зрада Мазепи в жодному разі не могла впасти на малоруський народ, який протягом двадцяти років настільки не злюбив цього гетьмана, що останній змушений був охороняти власну особу великоросійськими стрільцями і солдатами, що присилалися йому за царською милістю. Малоруський народ варто абсолютно відокремити від плями, покладеної на Мазепу: народ за Мазепою не пішов. Пам’ять про Мазепу не зникла повністю в народі, але залишилася у зовсім непривабливому вигляді. У народних піснях і переказах – це якась зла і ворожа істота, це навіть не людина, а якась лиха, проклята сила», – зазначає автор [1504].

Варто наголосити, що міфологічна конструкція зорієнтована виключно на її іманентне розуміння й апріорне трактування, на відміну від історико-генетичного, компаративного або будь-якого іншого зовнішнього тлумачення. Тим-то, неодмінною властивістю міфу є його просторова-часова замкненість чи космос, себто неповторний ефект «всього у всьому». Вірогідно, саме тому М. Костомаров досить однобічно співвідносив колективного і персонального героїв у цій монографії, хоч цим засобом часто послугувався на сторінках інших праць. Ця односторонність виразно проступає у контексті авторського відтворення конфлікту особистого та колективного за доби Північної війни.

Натомість історик представляє гетьмана дещо осібно, поза багатьма контекстами його побутування. Відтак у читача складається враження про маргінальність, периферійність цієї постаті у загальному плині світу української минувшини. У такому міфологічному світлі І. Мазепа у жодному разі не міг репрезентувати народну / національну ідею, позаяк персоніфікував собою абсолютне історичне й соціальне «зло» («прокляту силу», суцільну неправду) у романтичній системі цінностей. «Гетьман Мазепа, як історична особистість, не був представником ніякої національної ідеї. Це був егоїст в повному сенсі цього слова. Поляк за вихованням та способом життя, він прийшов до Малоросії і там зробив собі кар’єру, прикидаючись, як ми бачили, до московської влади і в жодному разі не зупиняючись перед будь-якими аморальними шляхами. Найвірніше визначення цієї особистості, слід сказати, що це була втілена брехня», – пише історик [1505].

Отож авторські розвінчання ореолу І. Мазепи як провідника народу / нації виглядають як цілком умотивовані з міфологічної перспективи. Тим більше, що руйнуючи міф про «Хохла-Мазепу» М. Костомаров створював власну проекцію / версію російського переказу про «гетьмана-відступника», позаяк його діяння спричинилися до страшної, кривавої і тривалої жертовної спокути українського народу в «мужицькі, кріпосницькі часи». Так, на сторінках зазначеної монографії домінацію сюжетного дійства, яка повсюдно панувала в тритомній студії «Богдан Хмельницкий» та багатьох інших працях М. Костомарова, підміняє самодостатність історичного міфу.

Її витвором є своєрідна історична міфореальність, в якій справжні колізії соціально-політичної минувшини України-Гетьманщини химерно сплітаються з ідеалістичними уявленнями вченого-романтика, що опинився в полоні вічних пошуків «правди» історичного буття. Саме вони визначили авторську конструкцію монографії «Мазепа» та специфічну, здебільшого відсторонену від загального тла минувшини, репрезентацію цієї історичної постаті.

Примітки

1398. Костомаров Н. И. Мазепа. – М., 1882. – С. 15

1399. Его же. Руина. Историческая монография. 1663 – 1687 // ВЕ. – 1880. – № 7. – С. 256 – 261.

1400. Его же. Рец. на журн.: Киевская старина: Ежемесячный исторический журнал. – Киев, 1882. – Кн. I – IV, январь-апрель // НВ (СПб.). – 1882, 27 апр. – № 2212. – C. 2.

1401. Его же. Руина… – 1880. – № 9. – С. 20 – 24, 29 – 31, 66.

1402. Там же. – С. 70.

1403. С. В. История гетманства Мазепы. Рец. на кн.: Костомаров Н. И. Мазепа. Историческая монография. – М.: Типо-лит. И. Н. Кушнерева и К°, 1882. – VII, 446 с. // РВ. – 1883. – Т. 166, №7. – С. 330.

1404. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 16.

1405. Его же. Руина… – 1880. – № 7. – С. 260.

1406. Его же. Мазепа… – С. 20.

1407. Там же. – С. 39, 40 – 41.

1408. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 – 1709 / Передм. Л. Винара. – Мюнхен, 1988. – С. 39.

1409. Його ж. Гетьман Мазепа в оцінці М. Костомарова // Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті. – К.,1994. – С. 132.

1410. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 37 – 38.

1411. Лазаревский А. Письмо Н. И. Костомарова [м. Москва, 23 вересня 1877 р.] //КС. – 1891. – № 9. – С. 478

1412. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 348.

1413. Костомаров Н. И. – Гатцук А. А. [автограф; 28 липня 1881 р., Прилуки] // ІР НБУВ. – Ф. 22. – Спр. 26. – Арк. 1.

1414. Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Микола Костомаров… – С. 349.

1415. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 78 – 79.

1416. Там же. – С. 80.

1417. Правобережець В. [Липинський В.] Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта) // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 397 – 406.

1418. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 81.

1419. Там же. – С. 93.

1420. Оглоблін О. Ще до історії Петрика // Студії з Криму. І – ІХ / Ред. А. Е. Кримський. – К., 1930. – С. 95 – 99.

1421. Кравцов Д. Гетьман Мазепа в українській історіографії ХІХ в. // ЗІФВ. – К., 1925. – Кн. 6. – С. 239 – 240.

1422. Грушевський М. Рец. на кн.: Уманец Ф. М. Гетман Мазепа. Историческая монография. – СПб., 1897. – 1, 455, ІІІ с. // ЗНТШ (Львів). – 1898. – Т. 21. – С. 20.

1423. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 37.

1424. Там же. – С. 62.

1425. Там же. – С. 112.

1426. Там же. – С. 125, 127.

1427. Там же. – С. 140.

1428. Там же. – С. 191, 193.

1429. Там же. – С. 206.

1430. Там же. – С. 205.

1431. Там же. – С. 39, 40 – 41, 64, 136.

1432. Там же. – С. 136.

1433. Костомаров Н. Очерк домашней жизни… – С. 211.

1434. Его же. Мазепа… – С. 67.

1435. Там же. – С. 132.

1436. Там же. – С. 39.

1437. Костомаров Н. Мазепинцы. – № 1. – С. 5.

1438. Кулиш П. Обзор украинской словесности. ІІ. Котляревский // Основа. – 1861. – № 1. – С. 237.

1439. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 445.

1440. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – С. 49.

1441. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 218.

1442. Там же. – С. 218.

1443. Там же. – С. 204.

1444. Там же. – С. 381.

1445. Там же. – С. 276.

1446. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 2. – С. 310 – 311.

1447. Его же. Мазепа… – С. 133.

1448. Его же. Черты сопротивления власти при Петре Великом // РС. – 1875. – № 2. – С. 381 – 383.

1449. Его же. Мазепа… – С. 147.

1450. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / Пер. з нім. О. К. Струкевича; вступ. ст. В. М. Горобця. – К., 2003. – С. 176.

1451. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 147.

1452. Там же. – С. 224.

1453. Там же. – С. 225.

1454. Там же. – С. 238.

1455. Там же. – С. 238.

1456. Там же. – С. 235 – 236.

1457. Там же. – С. 231.

1458. Костомаров Н. Мазепинцы. – № 1. – С. 1

1459. Там же. – С. 6.

1460. С. В. История гетманства Мазепы… – С. 331.

1461. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 251, 254.

1462. Там же. – С. 254 – 255.

1463. Там же. – С. 260.

1464. Там же. – С. 258.

1465. Там же. – С. 300.

1466. Костомарів М. Історія України в життєписах… – С. 466.

1467. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 308.

1468. Там же. – С. 257.

1469. Там же. – С. 313 – 314.

1470. Костомаров Н. Мазепинцы. – № 1. – С. 2.

1471. Там же. – С. 4 – 5.

1472. Там же. – С. 3 – 4.

1473. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 346.

1474. Там же. – С. 329.

1475. Костомаров Н. О козачестве. Ответ «Виленскому Вестнику» // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 64.

1476. Его же. Мазепа… – С. 354.

1477. Там же. – С. 348, 350 – 351.

1478. Там же. – С. 358.

1479. Там же. – С. 443.

1480. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Зб.: У 2 т. – Варшава, 1938. – Т. 1. – С. 9.

1481. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ – XX ст.: VІ. Гетьман Мазепа в оцінці істориків народників і державників // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 45.

1482. Кентржинський Б. Мазепа. – К., 2013. – С. 16.

1483. Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Вказ. праця. – С. 492 – 494.

1484. Костомаров Н. И. Иван Степанович Мазепа // Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – репринт. изд. 1876. – М., 1992. – Кн. 3. – Вып. 6. – С. 787 – 822.

1485. Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова с редактором «Исторического вестника» Шубинским // КА. – 1939. – Т. 2. – С. 257.

1486. Сюндюков І. Воскресіння Івана Мазепи. Гетьман України очима Миколи Костомарова (День. – 2000, 27 жовтн. – № 196) [].

1487. Костомаров Н. Последнее объяснение по поводу моей лекции 8-го марта // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 134 – 136.

1488. Saunders D. Mikhail Katkov and Mykola Kostomarov: A Note on Pëtr A. Valuev's Anti-Ukrainian Edict of 1863 // HUS. – 1993. – Vol. 17, no. 3/4. – P. 378 – 380.

1489. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 332.

1490. Крупницький Б. Мазепа в світлі шведської історіографії // Мазепа. Зб.: У 2 т. – Варшава,1938. – T. 1. – C. 84.

1491. Його ж. Гетьман Мазепа в світлі психологічної та логічної методи // КВ. – 1944, 21 жовт. – № 238. – С. 3.

1492. Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию. – М., 1958. – С. 334 (прим. 2).

1493. Томашівський С. Із записок Каролинців про 1708/9 р. // ЗНТШ (Львів). – 1909. – Т. 92. – С. 66.

1494. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 341.

1495. Там же. – С. 390.

1496. Там же. – С. 413.

1497. Там же. – С. 442 – 443.

1498. Там же. – С. 421.

1499. Там же. – С. 438.

1500. Там же. – С. 444.

1501. Там же. – С. 445.

1502. Библиографический листок: Костомаров Н. Мазепа и Мазепинцы. Исторические монографии. – СПб., 1885. – 752 с. // ВЕ. – 1885. – № 2. – [С. 905].

1503. Литвак Б. Г. «Гетман-злодей» // Костомаров Н. И. Мазепа / Под ред. Б. Г. Литвака. – М.,1992. – С. 3 – 16.

1504. Костомаров Н. И. Мазепа… – С. 443 – 444.

1505. Там же. – С. 441.