3.8. Ревізіоністський поворот
1870-х – 1880-х років

Ясь Олексій

Позитивізм у пізньоромантичній рецепції П. Куліша

1860-ті – 1880-ті роки у біографії культурника П. Куліша виглядають як доба складних інтелектуальних, світоглядних та життєвих викликів і випробувань своїх сил на ниві багатоманітних соціальних практик, зокрема у досить незвичних ролях: чиновника-русифікатора на імперській службі у Царстві Польському, провідника національно-культурницького руху на Галичині, поборника українсько-польського порозуміння, перекладача й популяризатора Святого Письма тощо. «Куди його доля кидала, він брався за таку працю, яка була йому спідручна», – так схарактеризував ці повороти своєї долі письменник в одному з автобіографічних творів [1637].

Зростаючий динамізм соціального і політичного життя у добу модернізації Росії й Австро-Угорщини, нові явища на теренах українського національновизвольного руху, інтелектуальні й культурні новації, які проникали у соціокультурні середовища імперії Романових та Габсбургів, спонукали тодішніх інтелектуалів до переосмислення колишніх ідеологічних віх і світоглядних орієнтирів.

Уважають, що 1868 р. П. Куліш остаточно усвідомив потенційні можливості українського національного руху на теренах Галичини, зокрема його майбутні перспективи [1638]. Заразом руйнівні і криваві революційній рухи, війни, повстання, терористичні акти 1870-х – 1880-х років викликали в українських романтиків, зорієнтованих на осягнення морально-етичних і мистецько-естетичних вимірів народного буття, неприйняття, ба навіть відразу чи заперечення. Згадаємо, приміром, сатиричну повість М. Костомарова «Скотской бунт. Письмо малороссийского помещика к своему петербургскому приятелю», написану, імовірно протягом 1879 – 1880 рр. Цю повість навіть називають політичною [1639] та розглядають як предтечу відомого твору «Скотоферма» англійського письменника Джорджа Орвелла [1640].

У негативному сенсі щодо революційного досвіду висловлювався й П. Куліш, хоч і трактував його досить своєрідно.

«Ні в яку іншу революцію я не вірую, та й будь-яка інша революція у такому величезному пустищі, як наша Імперія, і немислима. Ні Англія, взірець революційної терплячості, ні Франція, зразок палких переворотів, не є нам прикладом. У цих тісно консолідованих націй покращення відбувалося знизу вверх; у нас воно поки що можливо тільки у зворотному русі», – підкреслював він у листі до В. Шенрока від 14 жовтня 1889 р. [1641]

Водночас варто взяти до уваги й інтелектуальні канони позитивістської хвилі, яка домінувала в науковій та суспільній думці 1860-х – 1870-х років на теренах імперії Романових, зокрема орієнтацію багатьох істориків на відомі культурні взірці. Видається, що ці соціокультурні імпульси й інтелектуальні новації справили помітний вплив і на загострену, гіперболічну, схильну до крайнощів рецепцію П. Куліша, зокрема стали каталізаторами його ревізіоністського повороту 1870-х років. На російську громадськість докорінна переоцінка колишніх козакофільських поглядів П. Куліша, представлена у його «Истории воссоединения Руси», справила неабияке враження. Вона вважалася незвичайною, принаймні, за оцінками сучасників (М. Коялович, О. Пипін) [1642].

Публікація інших праць П. Куліша та його інтелектуальні й світоглядні пошуки загалом викликали меншу цікавість, хоч і спричинили низку інвектив з боку відомих російських учених. Зокрема, М. Коялович, після появи «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 року» (Львів, 1882), висловив думку, що такі трансформації поглядів автора свідчать про його божевілля [1643]. У 1884 р. під час зустрічі з письменником М. Лободовським П. Куліш зауважив, що його вважають «ренегатом, зрадником, ледве не політичним злочинцем» [1644].

Вельми гостро і болісно на ці метаморфози П. Куліша відреагували українські діячі, особливо, його недавні соратники та прихильники, зокрема М. Костомаров [1645]. М. Драгоманов дещо категорично зауважив, що «на наших очах вмер, на ногах стоючи, чоловік не послідній», який мусив стати вченим-славістом [1646]. О. Єфименко вважала, що П. Куліш «надто нехтує деревами, шукаючи образ того фантастичного лісу, який створює йому упереджено налаштована фантазія» [1647]. На думку В. Антоновича, з «його «Истории воссоединения Руси» складно зрозуміти, що автор помишляє і що він хоче довести» [1648].

Поява першого та другого томів «Истории воссоединения Руси» викликала й гостру полеміку в київській пресі 1875 р. [1649] Не бракує й академічних та неакадемічних інтерпретацій цих перетворень. Попервах означені зрушення досить часто пояснювали егоцентричною вдачею П. Куліша та його схильністю до масштабних й екстремальних творчих експериментів, зокрема неспроможністю віднайти оптимальну творчу синтезу (С. Єфремов) [1650].

Зазначимо, що О. Гермайзе порівнював постать П. Куліша з польським козакофілом Міхалом Чайковським, оскільки вважав, що

«вони однакові в фантастичності своїх уявлень, в різких екстремностях поглядів і своєї громадської діяльности, і схожі вони своєю трагічною самітністю, своєю ізольованістю від ширших кол суспільства, особливо наприкінці життя» [1651].

Водночас він наголошував, що

«антипод Костомарова – Куліш зробив власне інтересну дуже спробу внести дозу скептицизму до отої народницької ідеалізації українського минулого, розвінчати визнаних кумирів, але Кулішева спроба, окрім великої плутанини, нічого позитивного не дала, та й сам він заплутався і в своїх власних поглядах і у тих поглядах, що він їх запозичив у польської шляхетської історіографії» [1652].

Крім того, світоглядну трансформацію П. Куліша пояснювали й певними рисами його вдачі. Приміром, Г. Житецький наголошував, що «безмежна самовпевненість та безмірне самолюбство напрямляло його [П. Куліша. – Авт.] до широких просторів світу» [1653]. Аналогічну думку висловив і М. Костомаров, давній товариш П. Куліша з часів кирило-мефодіївських братчиків. Зокрема, він відзначив у листі до Феофана Лебединцева від 18 квітня 1882 р., що П. Куліш –

«людина з нестримним самолюбством; йому хочеться бути чим-то незвичайним, бути силою, духовною міццю, і його розбирає досада, що ні у своїх малорусів, ані у москалів (великорусів) він не отримував за собою такої влади, якої йому хочеться» [1654].

Інколи домінуючим чинником, який спричинив кардинальну переміну історичних поглядів П. Куліша, визнають надзвичайно загострений і доведений до крайнощів сакральний символізм та романтичний естетизм (В. Шенрок) [1655]. Заразом прагнуть віднайти й соціокультурне підгрунтя світоглядного перевороту П. Куліша. Скажімо, М. Грушевський тримався думки, що вирішальну роль у цих інтелектуальних зрушеннях відіграла його соціальна належність до «городових кармазинників», хутірного міщанства, якому він віддавав свої симпатії та розглядав як творчий чинник в українській історії [1656]. Тим паче, що про цю соціальну верству П. Куліш відгукувався надзвичайно прихильно. Він визнавав її представників «природними хранителями давніх святилищ», які плекали матеріальні й моральні зацікавлення в «релігійно-торгових корпораціях» [1657]. У цьому ж дусі висловлювався і М. Драгоманов, який відзначав цінний внесок П. Куліша у висвітлення соціальної ролі міщанства на ниві відродження південно-західної Русі XVI – XVII cт. [1658]

Вважають, що саме з «середньою верствою» пов’язаний і соціальний ідеал цього українського письменника й історика (Є. Нахлік) [1659]. Інтелектуальне переродження П. Куліша розглядають і у консервативно-релігійному плані, зокрема трактують його в постромантичному сенсі. Причому визначальний чинник його консервативної еволюції, пов’язують із позитивістською філософією зі збереженням неоплатонізму як світоглядного орієнтиру (М. Скринник) [1660].

Зазвичай переломну роль у творчому спадку П. Куліша відводять тритомній «Истории воссоединения Руси» (СПб., 1874. – Т. 1 – 2; М., 1877. – Т. 3), яка ознаменувала докорінну метаморфозу його поглядів. Ця студія високо цінувалася М. Грушевським, який наголошував, що, попри своєрідні інтелектуальні вподобання її автора, це – «все-таки твір дуже талановитий, і дуже цінний навіть з науково-історичного (курсив М. Грушевського. – Авт.), дослідницького становища» [1661]. В «Історії України-Руси» М. Грушевський підкреслив, що «История воссоединения Руси» залишалася «надовго найвизначнішою працею по історії початків козаччини» [1662]. Схоже оцінював «Историю воссоединения Руси» й Д. Багалій:

«Ця праця була задумана широко, і якщо б вона була завершена, і з неї були б вилучені декілька надто різких та суб’єктивних висновків, то вона мала посісти дуже видатне місце» [1663].

Ймовірно, витоки авторських задумів з обсягу цього проекту сягають, щонайменше, початку 1867 р. Зокрема, у листі від 1 лютого того ж року до М. Костомарова П. Куліш повідомив про свій намір написати книжку з історії виникнення та поширення козацтва до часів Б. Хмельницького [1664]. Крім того, кілька праць П. Куліша з історії козацтва побачили світ ще на початку 1860-х років.

«Відтоді ця історична монографія стає своєрідною ідеєю фікс Куліша протягом решти життя: він оддається їй у 1874 – 1878 рр., повертається до неї час від часу у 80-х і першої половини 90-х, вважаючи її за одну з найважливіших праць своєї багатогранної літературної та наукової діяльности», – відзначає Є. Нахлік [1665].

Так чи інакше, цей проект П. Куліша варто розглядати як найбільшу та найголовнішу історичну студію у його інтелектуальній спадщині.

Вочевидь, інтелектуальною предтечею чи прототипом «Истории воссоединения Руси», за виразом М. Грушевського [1666], була стаття «Первий період козацтва од его початку до ворогування з ляхами», надрукована у львівській «Правді» 1868 р. Ця розвідка П. Куліша вже тоді вигідно вирізнялася, порівняно з іншими працями, відтворенням ранньої історії козацтва на широкому соціальному та культурному тлі. Наприклад, М. Драгоманов уважав зазначену працю однією з найкращих студій із української історії [1667]. Більше того, за спостереженням Д. Багалія, в «Первому періоді…» П. Куліш дійшов до «негативного погляду на наслідки козацької боротьби», що призвела до занепаду Польської Корони [1668], себто безпосередньо наблизився до ревізії романтичного козакофільства. У переробленому вигляді цей текст увійшов до першого тому «Истории воссоединения Руси» [1669].

У «Первому періоді…» споглядаємо подальшу трансформацію зацікавлень П. Куліша, зокрема його звернення до соціокультурних вимірів світу минувшини та соціальної поверхні історичного руху. Ця тенденція з’явилася у його текстах на межі 1850-х – 1860-х років. На думку В. Шенрока, «История воссоединения Руси» була запланована як великий дев’ятитомний проект, який так і не був завершений [1670]. Та й сам П. Куліш у листі до Михайла Павлика від 15 грудня 1892 р. повідомляв, що йому «хотілось би напечатати дев’ять томів, на шану дев’ятьох сестер-гречанок [у давньогрецькій міфології дев’ять дочок Зевса та Мнемозини – музи, богині поезії, мистецтв і наук. – Авт.], що ласкаві до нас, іще поки що темної темноти» [1671].

Проте, вірогідно, авторські задуми визрівали поступово. Зокрема, в листі П. Куліша до О. Барвінського від 24 серпня 1874 р. йдеться про друкування двотомника під назвою «История украинского козачества до Богдана Хмельницкого», хоч автор висловлює намір написати й загальну «Історію України і Галичини» [1672]. Але вже у листі від 3 березня 1876 р. до тієї ж особи П. Куліш згадує про 3 та 4 томи цієї праці, хоч і визнає, що останній том він ще навіть не почав писати [1673].

Втім, із часом у первісні плани П. Куліша були внесені істотні корективи.

««Историю воссоединения Руси» не веду я далій, а перероблюю, скілько моєї моги серед хуторного безлюддя; ба й самий перероб я тілько програмую собі мовчки. Програму перероб неповну ще скомпонував я під назвою «Отпадение Малороссии от Польши»…», – зазначав письменник у листі до О. Барвінського від 28 липня 1889 р. [1674]

Останню працю він спершу розглядав як «вироблений фундаментально конспект до писання IV-го і дальшого томів Истории воссоединения Руси», про що згадував у листі до Івана Пулюя 3 серпня 1878 р. [1675]

Мабуть, у процесі роботи студія «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)» істотно розширилася. Відтак автор вирішив видати її як самостійну працю, але на перспективу продовжував розглядати як частину свого багатотомного проекту. Заразом давалися взнаки й громадські зацікавлення П. Куліша. Зокрема, висловлюють думку (В. Шенрок), що він хотів виданням зазначеної роботи перешкодити відкриттю пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві, яке відбулося 1888 р. [1676] Адже в «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» автор називає цього гетьмана «українсько-польським Батиєм» [1677].

Зауважимо, що студія «Отпадения Малороссии от Польши (1340 – 1654)» (М., 1888 – 1889. – Т. 1 – 3) була важливою інтелектуальною і світоглядною віхою в творчості П. Куліша. Причому її автор значною мірою переорієнтовується на іншу аудиторію, зокрема досить прихильно відгукується про культурницьку і господарську роль польської аристократії в колонізації українських обширів [1678].

Після публікації цієї тритомної студії П. Куліша з’явилися негативні оцінки й закиди Товариству історії та старожитностей російських, яке видало книжку в своїх «Чтениях» (М. Коялович та ін.) [1679]. Та найбільше російських критиків непокоїли не стільки антикозацькі інвективи автора, зокрема щодо Б. Хмельницького, скільки полонофільські мотиви і настрої, які простежувалися у зазначеній монографії. Зокрема, член Товариства, російський історик Г. Карпов був змушений виступити зі спеціальними поясненнями стосовно публікації вищезгаданої праці П. Куліша, хоч і скритикував його погляди щодо постаті Великого гетьмана [1680].

П. Куліш навіть почав писати українську версію цієї студії – «Повість про Українську землю, як вона вибилась із-під Польщі і прийшла під Московську державу (1340 – 1654)», але згодом облишив цей задум [1681]. На думку сучасних дослідників, «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)» виглядає значно слабше в історіософському сенсі, порівняно з опублікованою версією «Истории воссоединения Руси» [1682].

Врешті, навіть після видання «Отпадения Малороссии от Польши (1340 – 1654)» П. Куліш трактував цю працю як «програму майбутньої своєї роботи» [1683], себто оновленої версії «Истории воссоединения Руси». На «чотири томи «Історії воссоєдинения Руси» і на три томи «Отпадения Малороссии от Польши» дивлюсь я з упованнєм, що вирвусь таки в Варшаву, Петербург і Москву (а може й за границю) та й вироблю з цього накиду твориво скрізь повне і в повняві своїй гармонійне», – зазначав він у листі до М. Павлика від 28 листопада 1892 р. [1684]

Однак, не так сталося, як гадалося. Невпорядковане хутірське життя й господарські клопоти, новий-старий просвітницький проект із перекладу Біблії українською мовою, на якому повною мірою сконцентрувалися інтелектуальні й фізичні потуги письменника з 1893 р., кінець-кінцем, відсунули його наміри з кардинальної переробки другої, розширеної версії «Истории воссоединения Руси» на невизначений термін. Зазначена праця залишилася і дійшла до нашого часу у вигляді «накиду» – авторського списку, в якому лише намічене первісне групування матеріалу. Цей список до другого, доповненого, переробленого та неопублікованого видання «Истории воссоединения Руси» складається з семи томів [1685]. Останні томи складені, головним чином, із матеріалів іншої опублікованої студії «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)» [1686].

У процесі написання та підготовки «Истории воссоединения Руси» П. Куліш вносив і певні корективи до загальної конструкції багатотомника. Зокрема, у другому томі він повідомив про намір включити до багатотомника зібрання джерел – «Материалы для истории Воссоединения Руси» (вийшов тільки один том у 1877 р.) та бібліографічних, рецензійних матеріалів і розвідок, у т.ч. й інших авторів – «Критико-библиографические работы для Истории Воссоединения Руси» (не вийшло жодного тому) [1687]. Автор також підготував другий том «Материалов» до історії козацтва на початку XVIІ ст., однак, так і не зміг його опублікувати. За свідченням В. Романовського, 1919 р. цей том планувала видати Українська академія наук, але також не реалізувала даний проект [1688].

На цьому місці варто відзначити, що запланована архітектоніка зазначеної багатотомної студії вкотре виявляє стильовий синкретизм П. Куліша, який простежується ще в його працях «Україна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» та «Записки о Южной Руси». Проте конструкція «Истории воссоединения Руси» має і суттєві відмінності, позаяк в цій праці йдеться вже не про стилізоване представлення минувшини у сенсі наслідування чи потрактування пам’яток народного / національного духу, а практично представлено повноцінне інформаційне забезпечення великого авторського тексту, себто його джерельний та критично-бібліографічний супровід!

В. Іконников із приводу авторських задумів П. Куліша справедливо зауважив, що при «такому розподілі роботи та способі викладу, природно очікувати, що головна праця автора розтягнеться у нескінченість» [1689]. Так воно і сталося.

П. Куліш працював над другою, оновленою версією «Истории воссоединения Руси» майже до кінця життя.

Зазначимо, що після видання перших двох томів «Истории воссоединения Руси» (1874) погляди і світосприйняття П. Куліша зазнали суттєвої еволюції. Про її масштаби можемо судити зі вступної зауваги до першого тому «Материалов», в якій він наголосив, що вважав би

«істинним благополуччям дожити до другого видання цих двох томів, щоб багато чого в них переробити, і тим зупинити ту шкоду, котру вони чинять людям, недостатньо обізнаним у предметі моїх студій» [1690].

Варто наголосити, що досить гостра передмова була написана П. Кулішем і до третього тому «Истории воссоединения Руси» (1877). Проте автор, зрештою дослухався до порад російського історика К. Бестужева-Рюміна, який скеровував його на академічний підхід, і все ж таки вилучив цю передмову зі свого тексту [1691].

Передусім, варто зупинитися на авторських мотиваціях, проголошених П. Кулішем у зазначеному тритомнику. Вони сформульовані дещо в абстрактному, ідеалістичному вигляді. Автор наголошує, що пропонує цю працю для ствердження «фабули історії південноруського світу» і навіть поступається своїм «досягненням ідеалу, виношуваного в думці» [1692]. Тож спершу видається, що йдеться нібито про практичну, компромісну візію української історії!

Та це враження ефемерне. Натомість П. Куліш із властивою йому категоричністю стверджує: «Не жага «суєт славиці», а жага духовної свободи змусила його представити свою роботу раніше можливої для неї довершеності» [1693]. Ця сентенція акцентує увагу на критичному, самоцінному потенціалі студії, на проголошенні інтелектуальних новацій. Бо йдеться про духовну свободу історика й письменника, а, щонайменше, про його звільнення від світоглядних пут!

Це чудово усвідомлював і сам автор багатотомника, який в листі від 28 листопада 1874 р. до О. Барвінського протиставив свою працю відомим студіям М. Костомарова з української минувшини. «Ми написали історію про два народиантиподи», – резюмує П. Куліш свої розлогі розумування [1694]. «История воссоединения Руси» розпочинається з формулювання установчих положень автора, які демонструють його мірила вартості стосовно світу історії, її рушіїв тощо.

Власне, квінтесенцію своїх поглядів він проголошує вже на першій сторінці твору: «Є щось виправдовуюче в тріумфі навіть і грубої сили над безсиллям її противників, якщо це торжество йде поступово та не змінює своєму характеру протягом цілого ряду сторіч. Видовище природи, в найвеличніших і найменших її розмірах, заспокоює наше почуття, що обурюється супроти цієї думки, котра на кожному кроці являється нам у живих прикладах. Таке виправдовуюче своєю послідовністю торжество становить Русь стосовно Польщі» [1695]. В іншому місці праці автор висловлюється ще категоричніше:

«Сила – в історії єдине мірило значимості, позаяк вона знаменує життєвість, а життєвість означає право на життя, тобто – незаперечну правду» [1696].

Наведені зауваги дозволяють констатувати натуралістично-позитивістські нотки у розумуваннях П. Куліша.

Протягом 1850-х – 1860-х років «сила» розглядалася автором, переважно у морально-етичному розумінні, що відображало його романтичне світобачення. Кардинальні зрушення щодо інтерпретації вказаного поняття споглядаємо саме в «Истории воссоединения Руси». З одного боку, цей термін визначається через традиційні морально-етичні прикмети («правда»), властиві романтикам. З іншого боку, спостерігаємо натуралістичне тлумачення вказаної дефініції, зокрема наближення її до природничих категорій («життєвість»). Причому і сама «правда», як одна з позачасових цінностей чи мірил вартостей романтиків, визначається за посередництвом позитивістських термінів «життєвість» і «поступовість».

Більше того, П. Куліш навіть риторично запитує свого читача: «Чому регулятором вимог, котрі ми висуваємо до історії, не зробити нам закон явищ біологічних, приступних спостереженню кожного, помітних?» [1697]. Ця сентенція нагадує відомі пасажі англійського вченого-позитивіста Г. Бокля [1698], студії якого були вельми популярними в Росії у 1860-х – на початку 1870-х років.

Досить цікавими виглядають й думки П. Куліша щодо дослідницького інструментарію історика, висловлені в цьому тритомнику. На його думку, «минуле наше вимагає від нас такого повного у всіх подробицях вивчення, яке засвоєно методом природознавців; і що наше майбуття тільки тоді перестане бути для нашого розуму безпричинною грою, коли наука історії, мобілізував на допомогу повний контингент людських знань, поставить перед нами факти нашого минулого з такою певністю, з якою математика ставить свої теореми» [1699].

Отож наведені цитати незаперечно свідчать про своєрідні інтелектуальні впливи на творчість П. Куліша, а за великим рахунком – про суттєві вкраплення позитивізму у його пізньоромантичному світобаченні. Відтепер історія сприймалася ним не тільки як система з морально-естетичними нормами, а й з природничими та соціальними законами. Такі інтелектуальні перетворення звичайно не були швидкоплинними. Скажімо, ще в розвідці «Украинофилам», написаній 1862 р. і опублікованій Орестом Левицьким лише 1911 р., П. Куліш посилається на вищезгаданого Г. Бокля. Зокрема, він наводить його тезу про роль сили в житті класів [1700].

Окрім того, варто відзначити руссоїстькі впливи на світосприйняття й історичні погляди П. Куліша ще на зорі його творчості, зокрема на загальну креативність його стилю мислення. Відтак його особистість з-поміж інших українських романтиків виявилася, мабуть, найпридатнішою для засвоєння натуралістично-позитивістських канонів. П. Куліш вивчає твори засновників позитивізму, зокрема у його чернеткових записах віднаходимо виписки з праць англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера [1701]. У його записнику середини 1880-х років споглядаємо нотатки зі студій Г. Бокля, О. Конта, Г. Спенсера та американських позитивістів [1702].

Але не полишає він і свої давні просвітницькі вподобання, зокрема пов’язані з спадщиною Ж.-Ж. Руссо [1703]. Зокрема, у руссоїстському сенсі він формулює опозицію між книжною / природною освіченістю на сторінках «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» [1704].

Та позитивістські впливи, зокрема їх переосмислення у творчості П. Куліша все-таки прориваються на перший план. Позитивістські компоненти в «Истории воссоединения Руси» помітили й деякі рецензенти. Приміром, якраз на позитивістських тлумаченнях акцентував увагу невідомий автор рецензійної замітки, присвяченій першому тому цієї студії, який переховувався під криптонімом Д. С…о-М. Він уважав, що історію народу в південній Росії П. Куліш представив як стихійний, сповнений інстинктів процес життя «зоологічного світу» [1705].

На позитивістські мотиви в творчості П. Куліша вказують і сучасні дослідники [1706]. Наразі постає питання: як узгоджуються позитивістські впливи з його пізньоромантичними стилем мислення? Певний матеріал для тлумачення цієї інтелектуальної взаємодії міститься в його сентенції про «суд історії».

«На цьому суді історія робиться не за іншим почуттям, як за усвідомленням праведності життєвого начала порівняно з началом не таким життєвим, – звичайно в області духу, а не матерії, в області ідеї, а не форми», – підкреслює П. Куліш [1707].

Така констатація пріоритетності духу, ідеї, зрештою метафізичне апелювання до вічності дають вагомі підстави стверджувати, що автор «Истории воссоединения Руси» залишається істориком із романтичними ціннісними орієнтаціями, скерованими на морально-етичні канони, хоч останні вже не виглядають такими беззастережними, як раніше. Навпаки природничі закони слугують йому для того, щоб означити вироблення нових духовних засад, себто задати вектор новітніх творчих пошуків. Зазначена сентенція П. Куліша виявляє і його прагнення подолати козакофільську апологію в історіописанні за рахунок уведення нового позачасового мірила вартості – натуралістичної, матеріальної «сили», яка водночас є виразом морально-етичних норм, духу.

Ці оціночні критерії звичайно є романтичними, хоч і непозбавлені певних домішок позитивізму. Це амбівалентне авторське тлумачення «суду історії» та української минувшини досить точно вловив і прокоментував М. Драгоманов:

«…д. Куліш одступа од строго наукового методу, раз через те, що оберта історію в якусь судебну палату, в котрій процеси історичні, майже цілком фатальні, розбираються по певному юридично-моральному кодексу, маючому абсолютну вагу на всі віки і народи, – а в друге через те, що д. Куліш (як звичайно історики Русі) судить пригоди нашої країни окремо од всесвітньої історії і без порівняння з історією других народів» [1708].

Схожі думки М. Драгоманов висловлює і в інших працях [1709]. Відтак опонент П. Куліша вказує на обмеженість його дослідницького інструментарію, зокрема на брак компаративістики. Водночас він обстоює думку про інші критерії для оцінювання світу історії. «На все треба мати мірку еволюційну, відносну, а не абсолютну!», – наголошує М. Драгоманов [1710].

Пізніше ідея «суду історії» П. Куліша трансформується на сторінках «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 року» в тезу про «суд культури» [1711]. В одному з автобіографічних творів письменник навіть відзначив, що в «Англії не право і не декрет, культура знищила кріпацтво» [1712].

Зауважимо, що компаративні аспекти посідають важливе місце в історичному письмі П. Куліша, зокрема в «Истории воссоединения Руси». Проте авторські зіставлення обмежуються зазвичай історією України (порівняння становища та ролі соціальних спільнот, релігійних конфесій, господарських взаємин і т. п.), переважно у контексті українсько-польсько-російського трикутника, а не у загальноєвропейському масштабі та з перспективи історичного буття різних народів світу.

Врешті, незважаючи на перелицювання романтичної підкладки світосприйняття П. Куліша, воно так і не змогло позбутися первісної сутності, попри просвітницькі компоненти й позитивістські складові. Засадною рисою «Истории воссоединения Руси» виступає й авторський розрив із тогочасною романтичною традицією українського історіописання, зумовлений, за висловом Є. Кирилюка, «генеральною переоцінкою» попередніх поглядів [1713]. С. Томашівський влучно назвав П. Куліша «єретиком» щодо загального спрямування тодішньої української історичної думки [1714]. Таким чином, студія П. Куліша посідає становище інтелектуальної опозиції до праць колишніх наставників і друзів [1715].

Цю конфронтацію простежуємо у низці вельми образливих авторських інвектив супроти творчості Т. Шевченка, М. Максимовича та М. Костомарова [1716]. Зазначимо, що негативні, часто кривдні оцінки відомих українських діячів споглядаємо у листуванні П. Куліша ще до його ревізіоністського повороту. Зокрема, у листі до О. Барвінського від 9/21 травня 1869 р. він подає вкрай негативну характеристику М. Максимовича:

«Се такий чоловік, що вештавсь попід віконню в знаменитостей і сам про себе всюди розмазував, пишучи листи печатні то до Костомарова, то до Погодина, то до знаного на Вкраїні багача (і скупердяки) Галагана, професором був нікчемним, бо не вміє читати жодною мовою, опріч російської…» [1717].

Подані оцінки автор майже дослівно повторив у своєму творі «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» [1718]. Варто підкреслити, що у першій половині 1850-х років П. Куліш ставився до М. Максимовича з підкресленою пошаною, зокрема називав його «незабутній мій наставник» [1719], «поважний мій наставник» [1720], «поважніший наставник моєї юності» [1721] і т. п. Гострі випади супроти Т. Шевченка та інших українських діячів призвели до того, що П. Куліш опинився в своєрідній ізоляції.

«Я був глибоко обурений та засмучений негідним учинком П. О. [Куліша. – Авт.], котрий наважився назвати Шевченка «п’яною музою». Я був настільки обурений, що просив передати П. О., щоб він до мене не приїжджав, що я при зустрічі не подам йому руки і що між мною та ним повний розрив», – зазначав давній приятель П. Куліша художник Лев Жемчужников [1722].

Такі виступи супроти Великого Кобзаря, на думку Є. Нахліка, були пов’язані з «поборюванням Т. Шевченка», витоки якого вбачають у психологічній травмі, що виявилася у своєрідній «конкуренції» зі старшим, померлим братом, котрого сильніше любив батько, ніж живого П. Куліша. Припускають, що це змагання у приватному житті письменник позасвідомо переніс до сфери громадських взаємин, зокрема на Т. Шевченка. Заразом уважають, що інтелектуальні метаморфози пізнього П. Куліша тісно пов’язані з його комплексами авторитарного батька та молодшого сина [1723].

Втім, досить складно оцінити рівень достовірності запропонованих інтерпретацій. Тим паче, що інвективи П. Куліша супроти Т. Шевченка й інших українських діячів доволі добре вписуються у стильові перетворення його історичного письма. Раціонально-просвітницький струмінь, помітний ще у текстах П. Куліша 1850-х – 1860-х років, у 1870-ті роки сполучився з першою позитивістською хвилею, що принесла відповідні натуралістичні настрої і вподобання. Це мусило спричинити і викликало антиромантичну реакцію з її неодмінними атрибутами – дегероїзацією та деміфологізацією історії. До того ж, П. Куліш як інтелектуал був схильний до демонстрації світоглядних крайнощів, ба навіть до їхнього декларування у публічному просторі. Власне, до цього підштовхувала прибрана письменником та істориком роль ментора / вчителя, який потребував широкого, майже безмежного терену для своїх уявних і реальних громадських практик.

Певна річ, ані літературна, ані наукова-історична практики не могли задовольнити такі амбітні устремління. Відтак інтелектуальний та світоглядний конфлікт часто-густо переносився у площину персональних порахунків, що підштовхувало П. Куліша до публічної маніфестації своїх поглядів, іноді у вельми кривдній формі.

В «Истории воссоединения Руси» П. Куліш не оминає й «Истории русов», яку оцінює вкрай негативно. На його думку, вона зробила багато шкоди своїми «правдоподібними сказаннями про небувалі події та обставини, цей витвір темного фанатизму сповільнив розуміння міжнародних стосунків – не тільки Польщі та Південної Русі, але навіть цієї останньої та Русі Північної» [1724].

У вступному слові до «Истории воссоединения Руси» П. Куліш фактично вводить читача до предмета своєї студії й окреслює канву викладу матеріалу, зокрема змальовує процес польської колонізації та його основні риси. Саме з цієї перспективи автор і визначає об’єкт історіописання – історію південнозахідної Русі, точніше тієї частини Руського світу в контексті польсько-татарсько-московського пограниччя. Причому він сприймає Руський світ не стільки як певну історико-географічну територію, скільки як соціокультурний простір, на якому панує вічеве право, що уособлює певний громадський ідеал [1725].

У списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» П. Куліш навіть подає спеціальну главу «Общий взгляд на воссоединение Руси», в якій постулює провідні положення такої концептуалізації минувшини.

«Незалежність та велич «нової для Європи та Азії держави» грунтувалася на єдиновладді, якого марно прагнули київські, литовські, польські князі та королі, і котре довело свою життєву необхідність тріумфом над республіканськими, так званими народоправними русько-литовсько-польськими системами. Ці охоронно-політичні системи були непридатними тоді, як для нашої руської, так і для литовськопольської цілості, які б не були наші ідеали відносно руського майбуття – і тому-то політичний розрив того зв’язку, який Русь Південну одвічно з’єднав з Руссю Північною повело їх шляхом життєвої необхідності до возз’єднання [підкреслення П. Куліша. – Авт.].

Ось головна думка історії загальноруського життя. Вона слугує керівною ниткою в лабіринті протилежних єдиновладдю устремлінь, на які, по-моєму, варто дивитися як на вираз відцентрової сили в творенні Великого Руського Світу під всепереможною дією доцентрової сили», – зазначає автор [1726].

Отже, боротьба Південної Русі з Польщею та подальше «возз’єднання» з Москвою у репрезентації П. Куліша це боротьба не стільки двох «фізичних сил», скільки змагання відмінних морально-етичних ідеалів, що випробовуються на міцність «життєвою необхідністю». Проте у поданій авторській сентенції вгадуються й відомі романтичні опозиції, хоч і з позитивістськими включеннями: народоправство / єдиновладдя, федерація / єдинодержавність. На цьому місці варто підкреслити, що навіть пізній П. Куліш сприймав конфлікт в історії як духовну конфронтацію на теренах віри, права, політики, а фізичне, матеріальне протистояння вважав лише відображенням, зворотною стороною ідейних змагань.

Процитований пасаж відображає й авторські уявлення про історичний рух і його суб’єкти – держави, народи, соціальні спільноти, зрештою – ідеї й ідеали. Саме останні перевіряються іспитом на «життєвість» судом історії, що є виразом права природного. «І справді ж бо, народи живуть по закону Божому, по закону природи, і вся управительська мудрість тільки в тому й єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись», – зазначає історик в одному зі своїх автобіографічних творів [1727]. Подібні розумування зустрічаємо і в його інших працях [1728].

Сучасні дослідники вказують на релігійно-філософські шукання пізнього П. Куліша, який під впливом мислителів-позитивістів Дж.-В. Дрейпера, Ф.-М. Мюллера та інших засвоїв концепцію «природної релігії», зрештою ідею релігійної єдності людства [1729]. Заразом П. Куліш досить своєрідно сприймав минувшину, зокрема поділяв її на історію подій та історію думок.

«Для історії подій найважливіше достовірність події. – зазначає автор. – Для історії думок, від яких залежить сам хід та характер подій, важливим є не тільки фактичний бік явища, скільки те, як це явище вплинуло на виникнення відомих переконань. Звідси багато з того, що не можна спростувати розумово, робиться незаперечним морально, і впливає на суспільство сильніше, ніж достовірне» [1730].

Така специфікація вказує на надзвичайну проникливість П. Куліша як історика, який не тільки тонко відчував перетворення на ниві минувшини, а й усвідомлював особливості їхньої рецепції громадськістю. Отож інтелектуальні та світоглядні основи «Истории воссоединения Руси» є вельми своєрідними і визначаються поєднанням пізньоромантичних засад із раціонально-просвітницькими й позитивістськими вкрапленнями. Недаремно ряд дослідників відносять П. Куліша до пізніх романтиків (Г. Грабович, Є. Нахлік, Д. Чижевський) [1731], у творчості яких побутують різноманітні впливи.

Врешті, Є. Нахлік у великій двотомній монографії висловлює думку про формування релігійно-позитивістського світосприйняття у пізнього П. Куліша [1732] та вважає, що його філософські погляди включали раціоналізм, сцієнтизм та універсалізм [1733]. З цієї перспективи історичні інтерпретації П. Куліша досить часто є несподіваними, оригінальними, а інколи й парадоксальними. Вони свідчать і про складність та суперечливість його ідеалу науковості, скерованого на полівимірне відтворення фрагментарного й дискретного світу української історії, що спирається як на натуралістично-позитивістські, раціонально-аналітичні, так і морально-етичні, ідеалістичні та ірраціональні канони. Про те наскільки впливовими є натуралістичні мотиви в історичному письмі П. Куліша свідчить порівняння значення К. Саковича та М. Смотрицького у світі минувшини зі стрічковим агатом, який зазвичай підроблюють для того, щоби зробити привабливим і красивим [1734].

Якими ж є критерії добору фактографічного матеріалу у Пантелеймона Куліша як дослідника?

Насамперед, це – типова орієнтація романтиків на неповторні та унікальні явища у контексті загального руху історичного потоку. Проте П. Куліш також виявляє неабиякий інтерес до історії держав, щоправда, у досить специфічному розумінні. Його найбільше хвилюють переломні моменти їхньої історії з перспективи зародження, становлення, занепаду та вмирання державних утворень, зокрема зв’язок означених перетворень із духовним побутуванням і, властиво, з долею самих народів / націй.

За версією автора, критичні події у потоці минувшини не є швидкоплинними діяннями, які визначають буття чи небуття певної спільноти, держави, суспільства, що притаманно романтичному історіописанню. Натомість він розглядає засадні явища і події в контексті минулих століть, зокрема на ниві духовних, соціальних, політичних та культурних сил, що спричинилися до появи відповідних тенденцій.

У викладі П. Куліша постає той контекст минувшини, що найповніше відображає сутнісні риси того чи іншого суспільного стану, динамічні й суперечливі процеси у різних зрізах людського буття: війни, повстання, військовий побут, колонізація земель, релігійні змагання, духовні та культурні перетворення, державна організація суспільства тощо. Соціальна, економічна та культурна поверхня історичного руху і навіть глибинні процеси у політичній сфері подаються у текстах П. Куліша лише як тло, яке більш яскраво відбиває та показує те, що відбувається за присудом історії (суду історії чи культури, цивілізаційного поступу, Божого Провидіння) в царині ідеї, духу. В інтерпретаціях історика поєднуються натуралістичні мотиви, що химерно сполучаються з моральноетичними і релігійними нотками, повчаннями й екскурсами. Останні часто сприймаються як афористичні вислови. Приміром, його думка про історію як науку: «Брехня – неминуча хвороба історії, ледве чи виліковна» [1735].

Загалом частка фактографічного матеріалу в авторському викладі відносно невелика, хоч П. Куліш і декларує необхідність повного та точного висвітлення минувшини. Натомість непропорційно значне місце відводиться розумуванням, тлумаченням і коментарям історика, зокрема у його оповіді домінує висвітлення певних тенденцій, а не конкретних подій чи фактів. Здебільшого фактографічний матеріал лише ілюструє певні думки П. Куліша.

У схожому дусі історик розглядає і джерела. Звичайно, П. Куліш був обізнаний із тодішніми вимогами історичної науки до критики джерел. Зокрема, він висловлюється про необхідність критики й очищення українських літописів від вимислів [1736], але зазвичай не розглядає достовірність окремих джерел чи всієї джерельної бази. Приміром, П. Куліш зазначає, що відомості про польську колонізацію південно-західної Русі запозичив із роботи Кароля Шайнохи [1737]. Очевидно, що на нього помітний вплив справила і відома теза цього історика про «здобич польського плуга» на південно-східних окраїнах Речі Посполитої.

Відзначимо, що П. Куліш використовує чимало польських джерел, зокрема з літописів Й. та М. Бєльських, С. Грондського, Я. Длугоша, Б. Папроцького, М. Стрийковського та низки інших, а також свідчень іноземних авторів Г.-Л. Боплана, Е. Лясоти тощо. Польські джерела складають левову частку джерельної бази тритомника, особливо перших двох томів. Студіями російських і українських дослідників П. Куліш послугується досить обережно. Інколи подає критичні коментарі, але й посилається, якщо хоче фактографічно обгрунтувати певну думку. Здебільшого автор просто обирає конкретні відомості, які його цікавлять на потвердження чергової тези, або для висвітлення минувшини з відповідної перспективи тощо.

За власним визнанням, він віддає перевагу «паперам другорядної важливості, аніж строго оформленим чи офіціозно авторитетним свідченням і урочистим актам» [1738], що виказує його романтичні вподобання у доборі джерел. Відтак П. Куліш демонструє свою прихильність до свідчень польських літописців, сеймових постанов, актів місцевих судів, мемуарів, подорожніх записок, етнографічного матеріалу. Витяги з джерел автор вміщує в додатках до першого та другого тому.

Проте у третьому томі «Истории воссоединения Руси» істотно збільшується кількість російських джерел, а історик дедалі частіше покликується на російських учених, зокрема на С. Соловйова [1739]. П. Куліш, очевидно розумів джерельні прогалини своєї роботи і тому розпочав публікацію «Материалов для истории Воссоединения Руси» (М., 1877. – Т. 1: 1578 – 1630). Він також планував їх докладно коментувати [1740]. Зокрема, у цьому томі «Материалов» історик видав документи і матеріали, що зберігалися в Московському архіві іноземних справ та в бібліотеці Красинських у Варшаві [1741].

Мабуть, вимоги сцієнтизму, які привніс позитивізм, позначилися й на науково-довідковому апараті «Истории воссоединения Руси». Цей апарат є досить репрезентативним, складається з передмови та додатків до першого та другого томів, численних посилань, які можемо розділити на звичайні бібліографічні покликання, витяги з джерел, критичні та пояснювальні нотатки. Два останні різновиди посилань домінують і фактично використовуються автором як доповнення до основного тексту. Тому у багатьох покликаннях він забігає наперед, подає свої інвективи, коментує чи тлумачить певні відомості, показує діахронічний зріз історичного руху тощо.

П. Куліш тримається асиметричного способу викладу матеріалу з переходом від однієї площини світу історії до іншої: від військово-політичної до господарської та культурної. Заразом його історичне письмо вирізняється поляризацією проміжних узагальнень, численними протиставленнями явищ, подій та фактів, ретроспективними екскурсами тощо. Він упроваджує і низку символічних образів із позачасовим значенням, а інколи з біблійними мотивами.

Наприклад, могили – символ смерті та слави [1742], Україна – земля обітована, що «тече молоком і медом», пограниччя як межа культур, терен протиборства держав і, водночас, простір, на якому сполучається фантастична плодючість [1743] із неймовірною руйнацію, фаталізм – із надзвичайною звитягою людського духу. П. Куліш не прагне рівномірно висвітлювати різні зрізи минулого. Натомість він акцентує увагу на тих аспектах буття, які вважає важливими для відтворення рушіїв світу минувшини, пояснення історичних перетворень та явищ тощо.

Така авторська манера є не стільки даниною романтичному історизму й естетизму, скільки самобутнім способом виявлення певних чинників, які сформували те чи інше явище, зумовили перебіг конкретної події тощо. Саме з означеної перспективи П. Куліш висвітлює появу та побутування українського козацтва. Його виникнення він пов’язує з конфронтацією різних суспільнополітичних систем та ідей громадського буття у пограничному трикутнику між Польщею, Кримським ханством і Росією. Козацтво постає у його конструкції української історії і як соціальна спільнота, і як ідеал, зокрема як «протиборство руського духу татарському» [1744]. П. Куліш уважає, що у козаччині втілювався ідеал рівноправності, який у різні часи української минувшини репрезентували віче, копа (автор називає його «віче без князя» [1745]), рух православних братств та ін.

Пізній П. Куліш сприймав козацтво як багатовимірне явище з різних перспектив і масштабів. У його рецепції козацтво – це не тільки сила, що протидіяла «азіатському хижацтву» [1746], а й своєрідний спосіб життя – козакування.

«Козакування було для них [козаків. – Авт.] не стільки лицарством, у сенсі покликання, не стільки ідеєю соціальної відсічі, а тим менше реакцією політичною, скільки простим, буденним добуванням хліба насущного…», – пише автор [1747].

Причому П. Куліш генералізує власні уявлення щодо козацького способу життя у лаконічних, афористичних формулах. «Козак і вбогість, козак та нужда – ці два поняття завжди мали близьку спорідненість», – відзначає історик [1748].

На його думку, складні умови виживання на прикордонні кількох держав, невідворотність плину буття та трагічно-катастрофічне сприйняття життя, разючий контраст між показною зовнішньою веселістю, розвагами й меланхолійністю внутрішніх відчувань, висока психологічна напруга сформували своєрідне відчуження козацтва від навколишнього світу з його звичними зацікавленнями, втіхами і благами, що найкраще виявилося у суворому й аскетичному запорозькому побуті [1749].

Отож П. Куліш обстоює думку, що вічна боротьба козацтва за існування, подібно до тваринного світу, не тільки відокремила цей стан від цивілізованого суспільства, а й звела його інстинкти до найпростіших, найпримітивніших, розбійницько-грабіжницьких, серед яких майже не залишалося місця морально-етичним чеснотам, передусім, релігії [1750]. Втім, за візією автора, козацтво – це не лише спосіб життя, а й «народний ідеал рівноправності в грубій формі» [1751], ідеал «вільного життя» [1752], відваги та молодецтва.

П. Куліш приділяє значну увагу не тільки психологічним та моральним характеристикам козаччини, а й соціально-економічному становищу цієї спільноти, що виказує певні елементи як романтичних, так і позитивістських підходів. У функціональному плані він розглядає козацтво як породження польської культури, наріст у суспільному організмі Речі Посполитої на обширах «східних кресів». Тому існування козацтва як стану («військово-промислової корпорації») він зіставляє з побутуванням шляхти.

На його переконання, саме змагання «шляхетського духу» з «козацьким духом» значною мірою й визначило перебіг польської та української історії [1753].

«Ці дві сили, коронно-шляхетська та розбійницько-козацька, розвивались, падали й знову вставали паралельно. – пише історик. – Вони порівну поділили між собою право розбійничати та область експлуатації, але майже завжди випадало, що там, де перемагала одна, там втрачала інша. Доля держави і майбутнє суспільства вповні залежали від того, яка сила залишиться більш життєвою: та, котра, очевидно, працювала для цивілізації та будувала державу, чи та, яка нібито прагнула повернути державу назад, і готова була вчинити з державою, як сліпий Самсон із філістимською храминою» [1754].

Врешті, автор кваліфікує «козацьку силу» як непримиренну стосовно будьякої державності [1755], в т. ч. навіть щодо ідеї власного, «самостійного царства» [1756]. Більше того, він дійшов думки про ворожість козацтва щодо самого «староруського духу» часів дотатарської Русі, вільного від іноплемінних домішок. Відтак погляди П. Куліша поривають із романтичною візією, наприклад М. Костомарова, який уважав, що вічові й удільні основи давньоруського суспільства споріднені з козацькою вольницею.

В авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» П. Куліш кваліфікує «козацьке збіговище», що зорганізувалося у республіку, як спільний продукт Азії й Європи [1757]. Історію козацтва автор, подібно М. Костомарову, поділяє на кілька періодів. Проте, на відміну від останнього, внутрішніми засадами цього поділу є не залежність екзистенції козацтва від ідеї (ідеалу, стихії, укладу), а від стану взаємин між козаками та шляхтою, себто певний баланс соціальних сил.

«У першому періоді козаки були не чим іншим, як козакуюча супроти татар панська погранична сторожа, котру очолювали ті, чия була земля…», – підкреслює історик [1758]. Автор розглядає козацтво цього «молодецького періоду» як інструмент польської колонізації українських пусток [1759]. Однак, наприкінці XVI ст. розпочинається доба роздвоєння польської Русі на шляхетську та козацьку [1760]. Відтоді він виводить початок другого періоду в історії козаччини.

Цей період у першому виданні «Истории воссоединения Руси» окреслено досить невиразно. П. Куліш, мабуть, планував у наступних томах більш детально опрацювати вказану проблематику. Проте в авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» він фактично випустив цю проблему з поля зору, позаяк останні два томи скомпільовані з його тритомника «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)». Сучасні дослідники творчої спадщини П. Куліша вважають, що він поділяв історію козацтва на три періоди: 1) початковий період – кінець XV ст. – 90-ті роки XVI ст.; 2) період боротьби козацтва зі шляхтою – 90-ті роки ХVI – кінець XVII ст.; 3) заключний період – XVIII ст. [1761]

Третій том «Истории воссоединения Руси» (М., 1877), порівняно з двома іншими, в яких роль козацтва тлумачиться ще більш-менш позитивно, вирізняється й найгострішими антикозацькими інвективами. У цьому томі П. Куліш однозначно характеризує козацтво як «розбійницьку корпорацію», яку фактично прирівнює до ханської орди чи інших степових кочівників [1762]. У такому ж дусі написана і його розвідка «Козаки по отношению к государству и обществу» (1877), в якій він виклав компендіум власних поглядів стосовно козацтва [1763].

Та найгостріші зауваги історика спрямовані супроти моральних засад існування козацтва як стану, які у романтизмі традиційно вважалися неодмінним атрибутом його духовного буття, значимості на авансцені минувшини.

«Козак уподібнювався птаху, який клав яйця в чужі гнізда або заривав у пісок. Його моральність визначалась вже одним його побутом. За його бездомності та байдужості до родини, думка світу для нього не існувала… – відзначає П. Куліш. – Відкидаючи родинне начало, козак відкидав й начало суспільне… Козак жив за рахунок здобичі та для здобичі. Здобич і слава [курсив П. Куліша. – Авт.] в його мові були нерозлучні та оспівані в козацьких піснях як однаково моральні» [1764].

Отже, автор знову вдається до акцентування, генералізації своїх спостережень про побутування козацтва в одному стислому виразі – здобич і слава.

Проте у передмові до твору «Малорусские казаки между Россией и Польшей в 1659 г.», написаному проповідником Юрієм Крижаничем, П. Куліш обстоює думку як про моральну, так і соціально-політичну конечність буття козацтва, себто спирається як на міркування романтичної апології, так і позитивістської зумовленості.

«Записка Крижанича важлива і в тому відношенні, що вірно визначила політичне становище Малоруських козаків між Москвою та Польщею. З одного боку їм судилося життя, з іншого смерть, смерть і як представників Руської народності, і як морально-людських істот», – стверджує автор [1765]. Зауважимо, що історик відшукує все нові і нові аргументи для дегероїзації образу козацтва, передусім прагне продемонструвати його архаїчність щодо культурного поступу. Приміром він відзначає, що

«якщо б у Таврійському Херсонесі продовжувала розвиватися грецька культура, замість завмерлої там татаризації напевно навіть слово козак [курсив П. Куліша. – Авт.] було б забуто в нинішніх містах і селах» [1766].

П. Куліш гостро критикує романтичну героїзацію козаччини в українській історіографії. «Театральні підмостки, з яких нам показували українських героїв, не приваблюють нашої цікавості; за багато розписаними декораціями відтіняється нам артистична вбогість», – зазначає П. Куліш [1767]. Відтак він піддає нищівній критиці народницьке історіописання, яке підтримує і ширить містифіковані уявлення про українську минувшину.

«Сі письменники живуть не в ХІХ-му, а в XVIII-му столітті. Тим-то й шкода з ними перекорюватись. Не врозумляють їх, як бачимо, навіть і такі доводи, як пофальшовані літописи і повидумуванні універсали. Міцно сидять вони у тому шанці, що спорудила їм безкритична історіографія, і з фанатичною одвагою репетують на ввесь світ, що українська муза не сплямувала себе прославляючи гайдамаччину з її священними ножами, Золотою Грамотою і великодушними харцизяками», – наголошує автор [1768].

Отож він не тільки розвінчує апологетичний образ козацтва, а фактично й переглядає її роль на авансцені української минувшини.

Ці критичні настанови П. Куліша щодо козацтва споглядаємо і в його листуванні.

«Шляхом козаччини і гайдамаччини нікуди йти. Усі шляхи перегороджені початками культури. З нею ніхто не боротиметься так, як з лядським безладдям, а коли схоче боротись, то вдариться лобом у стіну», – зазначає історик у листі до І. Пулюя від 1 грудня 1875 р. [1769]

Загалом козацтво в авторській візії виступало як «могутня руїнницька», але «морально нікчемна» сила стосовно будь-якої суспільності та влади. «Козак, відкидав усі встановлення верховної влади, не міг дорожити нею як чимось священним. Для козаків не була святою навіть і та влада, котру самі вони ставили над собою, як заперечення будь-якої іншої: хоч вони були здатні скоритися найбрутальнішому деспотизму обраного ним ватажка, але за невдалий похід ватажок відповідав у них власною головою», – пише історик [1770].

В авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» П. Куліш зазначає: «Козаки не мали не тільки релігійної, але і політичної мети в своєму козацькому промислі» [1771]. Це узагальнення нагадує відомі думки російських істориків-державників про запорозьке козацтво, передусім С. Соловйова [1772]. Ба більше, воно виглядає як застереження автора від «руїнницької сили» тодішніх соціальних низів, яке іноді тлумачать у релігійно-консервативному чи аристократичному розумінні. Висновок П. Куліша категоричний: держава, яка дозволила на своїй території виникнути «кублу крайньої вольниці», приречена на криваву боротьбу з нею і, врешті-решт, на загибель [1773]. Саме це і сталося з Річчю Посполитою.

Та, незважаючи на таку характеристику козацтва, автор відводить цій соціальній спільноті поважну роль у «возз’єднані» Південної та Північної Русі. Він убачає заслугу козацтва у важливій, хоч і тимчасовій функції оборони «руського народу матеріально» від турецько-татарської та польської сили [1774]. Водночас козацтво було фізичною опорою духовенства, яке прагнуло перейти під протекцію московського самодержця [1775]. Це спричинилося до постання протиприродної спілки між названими соціальними спільнотами [1776]. З такої перспективи П. Куліш розглядає козацтво як «республікоподібне», «зовнішньо дезорганізоване», «напівполітичне тіло», яке неусвідомлено переходило на службу «руського возз’єднання» [1777].

Таким чином, козацтво у рецепції історика виступає як знаряддя, «матеріальна сила», за допомогою якої й відбулося об’єднання Південної та Північної Русі.

Показовою у цьому сенсі є його оцінка ролі Б. Хмельницького.

«Він не міг не приєднатися [курсив П. Куліша. – Авт.]; його змусила до цього сила речей, що викувала українську націю, і сама українська нація, яка почала вже і тоді проклинати його, як пізніше кляла Мазепу», – зазначає П. Куліш [1778].

Варто наголосити, що сам процес «возз’єднання» автор трактував як «поетичний акт», духовний вибір, який відбувся задовго до фізичного втілення в історії [1779]. Щодо Переяславського вибору козацької верхівки, то у тритомнику «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)» П. Куліш розглядає його як «одностайність розбійників, що рятувалися від кари» [1780].

Досить цікаву соціокультурну характеристику акту 1654 р. історик та письменник подав в одній зі своїх останніх праць.

«Навіяний шар західної цивілізації був знесений геть кривавим потоком запорозького бунту, і сам потік, із руйнуванням перепон, утратив свою лють. Москва не змогла б зладити з суспільством, обробленим антируською культурою. В силу тяжіння європейських елементів на захід та азійських на схід, збулося, в 1654 році, приєднання Малоросії до Росії», – твердить П. Куліш [1781].

Критику романтичних, козакофільських версій української минувшини, передусім дегероїзацію самого «козацького духу», ідеалу його історичного буття спостерігаємо і в інших працях пізнього П. Куліша [1782]. Зокрема, в одній із популярних праць 1890-х років історик розглядає козацтво як «антидержавну силу» щодо громадянського суспільства [1783]. Причому навіть гетьман П. Конашевич-Сагайдачний отримує вкрай негативну характеристику як «геніальний пірат та наїзник» [1784], а морські козацькі походи на Чорному морі прирівнюються до грабіжницьких нападів варязьких ватаг [1785]. Проте ці антикозацькі інвективи П. Куліша вже не справляли такого враження на сучасників як поява «Истории воссоединения Руси» чи публікація відомої розвідки «Козаки по отношению к государству и обществу».

Скажімо, Б. Грінченко в одному з перших життєписів, написаних по смерті П. Куліша, відзначав, що його тритомна студія «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)» та кілька статей у російських журналах залишилися практично непоміченими, позаяк значною мірою повторювали попередні авторські думки [1786]. Прикметною у цьому сенсі є рецепція М. Драгоманова, який на схилі свого життя більш помірковано ставився до П. Куліша і навіть листувався з останнім. Утім, М. Драгоманов у листі від 17 березня 1893 р. до М. Павлика досить категорично зауважив:

«Перечитую «Отпадение Малор. от Польши» і навіть і те, що правда, сказано так, що тільки сердить людей. Взагалі не історично [розбив М. Драгоманова. – Авт.]» [1787].

На думку Ю. Луцького, самотність «на хуторі довела його [П. Куліша. – Авт.] до деякого звуження світогляду, до певної провінційности, хоч він намагався численною кореспонденцією втримати зв’язки з людьми» [1788]. Зазначимо, що свої погляди на козацтво пізній П. Куліш досить докладно виклав у листі від 7 липня 1892 р. до Марії Карачевської-Вовківни:

«…в Тебе козащина – корінь і цвіт нашої національности, а в мене вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж у середніх віках нашим західним сусідам допомогли рицарі, – дарма що мало (та й позабувало) свої нібелунги [міфічний народ карликів, нащадки короля Нібелунга у старовинному німецькому епосі. – Авт.]. Елемент ляхо-шляхецький вкупі з елементом татаро-хлопацьким, народив козащину нам на погибіль, і не погибли ми з нашою старорущиною єдино через те, що братня наша Русь, праведна звана Великою, спромоглась на тверду, законодавчу і виконавчу власть, – не так як республіки шляхецька і її facsimile [англ. точна копія. – Авт.] – республіка козацька. Очуняли ми, отверезились під її протекцією, навіть під її крутим деспоцтвом, і позичили в неї, позиченої в німця науки» [1789].

Проте дегероїзація та деміфілогізація козацько-гетьманської минувшини підштовхнула П. Куліша до пошуків нового-старого культурного взірця в українській історії. Таким культурницьким ідеалом стала давня Русь, яку історик називав Старою Руссю, а Московщину-Росію – Новою Руссю. Тож києво-руська спадщина в авторському представленні отримала похідну назву – «старорущини», а українська мова – староруської мови [1790].

Властиво, у цьому поділі, хоч і у знятому вигляді, вгадуються давні відголоски відомої полеміки «південців» та «північан» щодо «руського первородства». За візією П. Куліша, Стара Русь – це не тільки ідеалістичний зразок, а й важливий приклад дієвості культури у просторі української історії.

«У до-татарський період, у нас у Києві розпочиналося дещо грандіозно-поетичне; у нас на незайманому грунті, відроджувався свого роду гуманізм в той час, коли західна Європа, з залишками римської культури, лежала прахом під гнітом ісидоровських декреталій [постанови римських пап у вигляді послань. – Авт.]», – зазначає автор у своїй «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» [1791].

В іншій праці він навіть афористично зауважує, що в часи Володимира Великого доля Русі штовхала її до «цивілізаційних подвигів» [1792]. Однак, ця доба, вважає П. Куліш, тривала лише до часів Володимира Мономаха. Саме за його князювання розпочався «тріумф власне руської церкви, церкви милосердя й правди, над отупілою, або ж лукавою візантійщиною, і разом з тим, початок високої, якщо можемо так висловитися, самостійної, за суттю успадкованої культури» [1793]. Але монголо-татарська навала згубила ці культурні паростки.

«Кажучи прозаїчно, – пише П. Куліш, – Русь перетворена татарами в татарщину. З нею сталося лихо, подібне до того, яке трапляється з багатим маєтком, котрий дістається у спадок дикунам-наслідникам» [1794].

З такої перспективи авторський поділ на Стару / Нову Русь виглядає як спроба пошуку відповідних культурних мірил історичного руху, зокрема його знакових, доленосних перетворень. Врешті, настанови Божого Провидіння чи природничих законів у контексті дослідницьких практик потребували досить точних аксіологічних критеріїв щодо розрізнення складної, дискретної та суперечливої української минувшини.

Зауважимо, що «История воссоединения Руси» виявляє й іншу рису пізнього П. Куліша як дослідника – тонке розуміння гетерогенності суспільства. Тим паче, що на історичній арені, відтвореній автором, виступають не тільки козацтво, шляхта та панство, а й міщанство, селянство, православне й католицьке духовенство та інші соціальні верстви і прошарки, які відіграють самобутні, часто-густо досить складні і суперечливі ролі. М. Яворський навіть відзначив, що П. Куліш «перший уяснив собі клясові категорії росту української нації» [1795].

Така замальовка соціальної площини світу історії істотно відрізняється від традиційних взірців романтичного історіописання, в яких різні спільноти подавалися як складова частина масового, колективного героя – народу / нації чи у вигляді дихотомії: вищі стани / низи, аристократія / чернь і т. п. Виключення робилося тільки для козацтва, котре вважалося загальнонародним репрезентантом та його антагоніста – шляхти.

Цікавим видається й термінологічний апарат в «Истории воссоединения Руси», в якому одночасно побутують як означення, властиві романтичному історіописанню – народ, козацький дух, шляхетський дух, ідеал, правда, мораль, сила, безсилля, так і їх позитивістські аналоги – громадянське суспільство, корпорація, клас, поступовість, поступ, життєвість, асоціація розумової та фізичної праці, закон тощо. Вочевидь, вертикальне та горизонтальне структурування соціальної і політичної поверхні історичного руху потребувало від історика певних термінологічних новацій, порівняно з відомими взірцями романтичної історіографії. Та навіть досить поширені на теренах романтичної концептуалізації поняття автор переосмислює і трактує у відмінному сенсі.

Приміром, поняття «народ», яке П. Куліш у 1840-і – на початку 1860-х років зазвичай уживає у розумінні етнічної, колективної й антропоморфної спільноти, в «Истории воссоединения Руси» здебільшого тлумачиться як організм у природному та соціально-історичному середовищі, хоч іноді розглядається і як духовна спільність. Принагідно відзначимо, що саме П. Куліш у цій студії впровадив до широкого обігу термін «возз’єднання» (рос. воссоединение), котрий до того часу вживався спорадично. За радянської доби, ця дефініція перетворилася в ідеологічний канон представлення української ранньомодерної історії, освячений сумнозвісними догматами відомих тез ЦК КПРС (1954). Зазначена ідея стала наріжним каменем концепції П. Куліша про двоєдину Русь – політичну єдність Старої і Нової Русі, себто – України та Росії.

Крім того, «История воссоединения Руси» демонструє амбівалентне ставлення П. Куліша до цивілізації, витоки якого простежуємо ще в його історичному письмі на зламі 1850-х – 1860-х років. Культурні досягнення цивілізації асоціювалися у нього з поступом людства, який засвоюється «шляхом економічного та розумового розвитку маси» [1796]. Це трактування цивілізації, здавалося б, наближається до позитивістського тлумачення, принаймні, в абстрактному сенсі. Водночас цивілізація сприймалася автором із перспективи реципієнта, споживача продуктів культури в українській минувшині та тодішній сучасності. З цього ракурсу вона розглядалася як каталізатор деградації суспільної моралі, занепаду віри тощо [1797].

Отже, зміна історичного масштабу у світосприйнятті П. Куліша істотно підважує, ба навіть зводить нанівець позитивістські уявлення про поступовість, яку він визнає тільки на високому рівні загальності (історії держав, народів / націй) у тривалій історичній перспективі.

«Якщо серед світу закаменілого та світу, що розвивається так поривчасто шляхом сумнівного для нас поступу, виник, протягом тисячоліття, світ самобутнього життя, який лише верхівками чи фракціями своїми уподібнюється і західному європеїзму, і східному китаїзму: то історія, котра визнає законність кожного політичного і суспільного явища, не може заперечувати необхідності, а відповідно й розумності, тієї очевидної недовіри до поступу Західної Європи, який характеризує великий руський світ із часів першого його організатора та характеризує його навіть у наш час», – відзначає історик [1798].

Ця заувага є показовою для розуміння амбівалентності авторських поглядів щодо цивілізації та поступу в історії, в яких побутують як позитивістські, так і пізньопросвітницькі й романтичні складові.

Таким чином, реальна взаємодія цивілізації з реципієнтом у певну добу сприймається П. Кулішем у катастрофічному, руїнницькому сенсі. Причому архаїчність буття («природа руського племені», «старий ідеал християнства») трактується автором як захисна реакція від деструктивних цивілізаційних впливів [1799]. Означена настанова історика нагадує руссоїстську опозицію природний стан / цивілізація. Недаремно носій, а точніше ідеал культури в історичному письмі П. Куліша постійно змінюється: польська й ополячена українська шляхта, міське та хутірне міщанство, російська освічена монархія, царі-культурники тощо.

В «Истории воссоединения Руси» простежуємо і переоцінку авторських поглядів щодо значення індивідуального героя – видатної особистості на авансцені історії. Тим більше, що в романтичному історіописанні постать – визначна та маловідома, незважаючи на домінацію колективного героя та його духу, посідає своєрідне і неповторне місце. Таке романтичне розуміння персональної ролі тої чи іншої особи відкидається П. Кулішем.

«Кожний із нас усвідомлює у власній індивідуальності підпорядкованість незліченним впливам, і тому не варто дивитися на історію, як на збірку біографій. – стверджує автор. – За кожною фігурою, що з’явилася на передньому плані неодмінно переховуються цілі натовпи фігур, котрі зробили справу перш, ніж вона здійснила перед нами представництво своє» [1800].

Це розумування нагадує відому позитивістську сентенцію про «історію без імен».

У робочих нотатках, розмірковуючи про «моральну генеалогію великих людей», історик висловлює думку про їхню спорідненість із попередніми та майбутніми генераціями [1801]. Виглядає, що П. Куліш сприймає особистість у світі історії у контексті магістральних інтелектуальних та соціокультурних впливів певної доби. Це ще не позитивістська детермінованість, але очевидний крок до неї. Втім, автор не є послідовним і в цьому питанні. Зокрема, він обстоює думку, що визначні особистості (наприклад, великий гетьман коронний С. Жолкевський) наділені «дивовижним духом життєвості», який визначає їхню виключну роль в історії всупереч умовам та обставинам [1802].

П. Куліш конструює об’єкт історіописання – Руський світ у суперечливому сенсі як на пізньоромантичних, так і на позитивістських засадах із вкрапленнями раціонально-просвітницьких компонентів. Первинною основою цієї конструкції є ідеальні складові (вічеве право, руський дух, ідеал і т. п.), які співіснують із натуралістичними, природничими законами. Відтак рушії історії належать як до духовної, ідеальної сфери, так і до матеріально-фізичного світу, хоч визначальними вважаються перші. Саме у царині духу відбуваються головні перетворення, які, зрештою, реалізуються в матеріальному просторі. Скажімо, в одній із останніх історичних розвідок «Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого» (1895) П. Куліш наголошує на змаганні «державно-господарського ідеалу» (шляхетського) з «ідеалом гультяйської свободи» (козацького) [1803].

Показовим у цьому сенсі є поняття «сили», яке репрезентує позитивістські «життєвість» та «поступовість» і одночасно виказує перемогу романтичного «духу» (ідеї, ідеалу). Відповідний баланс між «силою» і «безсиллям» визначають перехід суб’єктів (Річ Посполита, козацтво) з історичної арени в світ інобуття. Отож за П. Кулішем історія Руського світу – це боротьба різних ідей (основ) буття, а за великим рахунком – тріумф ідеї «возз’єднання» Русі Південної і Русі Північної. Та й цей тріумф в авторському розумінні є доволі суперечливим, зокрема виглядає як своєрідна комбінація певних історичних обставин, передумов та дій.

Зауважимо, що в листі до І. Пулюя від 3 серпня 1878 р. П. Куліш досить специфічно окреслив призначення імперії Романових у світлі розвою цивілізації. «Москва далеко гірша була од Польщі, та через одно те, що мала свою національну, а не чужу, політику, вибилась вона на широкий шлях цивілізації і з варварської зробилась навіть гуманною» [1804]. Врешті, поєднання пізньоромантичних, просвітницько-раціональних та позитивістських підходів у дослідницькому інструментарії П. Куліша виявляється у калейдоскопічному висвітленні то однієї, то іншої площини світу історії, в двоїстому тлумаченні ряду дефініцій («сила», «народ» та ін.), у суперечливому ставленні до ідеї поступу та цивілізаційних впливів, які трактуються у моральному сенсі чи у контексті зрушень на ниві культури, духу, у наближенні до детерміністського тлумачення подій, але з перспективи ідеалізованої цілі «возз’єднання», у перегляді ролі особистостей тощо.

Загалом стиль мислення П. Куліша складно схарактеризувати якоюсь абстрактною й універсальною формулою, особливо з перспективи авторської стратегії пояснення минувшини. Схильний до тотальної формалізації історик та письменник, однак, ніяк не міг окреслити свій ідеал науковості, зокрема уявити і зафіксувати аксіологічні, ціннісні параметри продукованого ним епістемологічного взірця. Передусім, він орієнтувався на конструкцію монументальної, багатотомної праці, яка первісно виглядала як кількатомна монографія, хоч у подальших планах і переробках набувала певних ознак великого тексту – потенційного гранд-наративу. Позаяк історичне письмо П. Куліша слугувало моралістичним, виховним цілям, то у його студіях надзвичайно гостро порушувалося питання про соціальні й культурні зразки для наслідування. Та й естетичні компоненти його світогляду нав’язують до специфічного розуміння Культури як вічної, нетлінної духовної основи [1805].

Такі світоглядні настанови проступають уже у дослідницьких практиках раннього П. Куліша, зокрема ще за часів кирило-мефодіївських братчиків. На думку В. Петрова, ідеали П. Куліша 1840-х років – «це ідеї початкового народництва. Подібно народниками, Куліш вірив, що не боротьба й не повстання, а культура й освіта визволять селянство. «Програмою нашого освобожденія крепаків, – каже Куліш, – були слова: Истина освободит вас». Куліш вірив в «істину, що робить чоловіка свободним». Як справжній народник, вихований на принципах романтичної доктрини, він нехтував політику, боротьбу за політичні права, за конституцію й конституціоналізм. «Не право й не декрет, а культура знищить крепацтво». Шевченко здавався Кулішеві найкращим доказом того, що може дати народ український, коли він «піде дорогою науки»» [1806].

Зрештою, В. Петров обстоює думку, що саме романтичне походження візії П. Куліша стало визначальним чинником його інтелектуальних пошуків, зокрема спонукало письменника та історика до культурницького максималізму й екстремальних світоглядних перетворень.

«В хитаннях, у киданні від однієї крайности до другої, у вигадуванні антитез і поверненні до покинутих і виклятих тез, за романтичною доктриною, й полягає заклад цільности й свідоцтво гармонії. Таким було романтичне поняття про гармонічну цільність. Отой максималізм Кулішевої вдачі, оте незнання межі, недотримування середини, нахил до антитез, – це все робить з Куліша типового романтика. Трагедія Куліша не була його особистою трагедією, це – загальна трагедія романтичної культури. Джерела-ж цієї трагедії в розриві з соціальним оточенням», – твердить В. Петров [1807].

Певна річ, в інтерпретаціях і тлумаченнях В. Петрова споглядаємо очевидні впливи соціологізації, котра побутувала на ниві української соціогуманітаристики 1920-х років. Та, попри ці інтенції, концептуальна пропозиція В. Петрова – шукати пояснення інтелектуальних і світоглядних трансформацій різноманітних практик П. Куліша у межах романтичного типу культури, видається доволі слушною. Проте цей підхід варто сприймати з певними застереженнями.

Передусім, варто взяти до уваги те, що стиль мислення П. Куліша, хоч і спирався на романтичну підоснову, але містив й інші вкраплення, що спричиняли помітні модифікації романтичних концептів.

Скажімо, проблема моралізаторства порушувалася автором не в урізаному чи практично-утилітарному розумінні, властивому просвітницькому історіописанню, а у глобальному масштабі, як своєрідна Надмета! П. Куліш прагнув подати моралістичну інтерпретацію цілих історичних епох, урешті-решт всієї української минувшини. Звідси пошуки абсолютної і тотальної Правди, що побутувала у його працях у вигляді «суду історії», «суду культури», поступу цивілізації, природних і божих законів і т. п. Так чи інакше, методологічна стратегія П. Куліша спиралася на інтегрування різних стильових елементів – просвітницького раціоналізму, романтизму, позитивізму, природної релігії тощо. Проте автору не вдавалося означити вихідні засади своєї концептуалізації щодо різних пластів фактографічного матеріалу, розгорнутому на суперечливому, дискретному полі української минувшини.

Інакше кажучи його інструментарій був доволі дієвим для того, щоб успішно вирішувати масштабні дослідницькі завдання з обсягу перегляду тогочасних романтичних стереотипів чи представлення нових концептуальних пропозицій щодо висвітлення процесів, явищ та подій тощо. За іронією долі, пізній романтик П. Куліш виконав важливу, але невдячну роль демістифікатора романтичної апології козацтва. Та історик прагнув більшого! Адже він хотів досягти своєю працею нечуваного, глобального моралістичного і виховного ефекту!

Така Надмета у царині історії повсякчас руйнувала аксіологічні складові його епістемологічного взірця та всієї дослідницької стратегії, а за великим рахунком – весь ідеал науковості. П. Куліш раз у раз опинявся у зачарованому колі інтелектуальних крайнощів, світоглядних екстрем, часом образливих інвектив супроти українських, російських, польських діячів. Приміром, варто згадати його спробу замирення «двох найгарніших слов’янських народностей» [1808], репрезентовану на сторінках «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 року». Ще цікавіше виглядає його вражаючий поворот 1883 – 1884 рр. до морально-етичних і культурних вартостей ісламського світу, який виявився у поемі «Магомет і Хадиза» (1883) та інших творах. Нарешті, культурно-просвітницький проект із перекладу Біблії, що видавався П. Кулішу найважливішим на схилі життя.

Історик С. Томашівський уклав навіть своєрідний перелік т. зв. «культурних гріхів» П. Куліша, який йому закидала українська громадськість: а) русофільство; б) полонофільство; в) абсолютизація руїнницької ролі козаччини й гайдамаччини в національній історії; г) докори українським письменникам і вченим у плеканні ідеалізму та «руїнницьких нахилів» [1809]. Але світоглядними поворотами не обмежувалися життєві колізії П. Куліша.

Варто згадати і про вихід письменника з підданства Російської імперії 1883 р. Тоді він прагнув пов’язати своє майбуття з підавстрійською Галичиною і планував отримати громадянство іншої держави. Та швидко розчарувався і протягом майже 8 років (з липня 1883 р. до лютого 1891 р.) залишався поза підданством будь-якій державі, хоч і мешкав у Російській імперії! Цей факт його біографії навіть розглядають як цікавий юридичний казус [1810].

Саме неспроможність зафіксувати, оформити свій ідеал науковості, який поставав як сполучення різнорідних ціннісних настанов – культури, природи, моралі й релігії, що змагалися у його світогляді між собою, вочевидь, становило головну проблему у стильовій формації П. Куліша як історика. В. Петров влучно схарактеризував цю проблему як розрив між замислом та його виконанням, який був способом «його літературного й соціального стилю» [1811].

«В історії – ідеолог без синтези, у філософії – фантаст без ідеї, в суспільнім життю – народник без демократизму, в національнім – культурник без розуміння ходу культури, в політичнім – український патріот, що ненавидить Україну з любови до неї, а ненавидячи, – шкодить їй», – так схарактеризував П. Куліша вищезгаданий С. Томашівський [1812].

Імовірно, саме з цим, пов’язаний той інтелектуальний стан пізнього П. Куліша, який Є. Нахлік означує як «епістемологічну невпевненість» [1813]. Властиво, йдеться про спосіб / способи узгодження інтуїтивних, ірраціональних (романтизм), аналітичних (позитивізм, раціоналізм) та прагматичних (культурництво) компонентів мислення у поглядах та світосприйнятті П. Куліша.

Так чи інакше, стиль мислення П. Куліша виявляє не тільки амбівалентні засади авторської конструкції української історії, а і його сильні та слабкі риси як дослідника. З одного боку, це – багатовимірне, часто-густо поляризоване зображення минулого у різних площинах (соціальна, економічна, політична, духовна, культурна, церковна) та ракурсах (польський, російський, почасти навіть татарсько-турецький), порівняльне висвітлення різних соціальних спільнот, дегероїзація козаччини, тотальна генералізація провідних ідей у моралістичному сенсі та ін. З іншого боку, гіперболізація руїнницької ролі козацтва і, як наслідок, – обстоювання русофільської чи полонофільської концептуалізації української історії.

Наприклад, автор фактично усуває з історичної авансцени масового, колективного героя – народ / націю, принаймні, у тому вигляді, в якому останній побутує у романтичному історіописанні. Відтак одна з головних ірраціональних складових історичного буття романтичної історіографії зазнає суттєвих перетворень. Натомість П. Куліш рельєфно відтворює соціальну гетерогенність суспільства, диференціює ролі окремих станів і прошарків, тобто впроваджує елементи елітарного підходу в історичну реконструкцію. Зокрема, Є. Нахлік називає його захисником «елітарних цінностей від руїнницького бунту мас» [1814] та вважає представником українського консерватизму [1815].

Однак, П. Куліш все ж таки зберігає пізньоромантичну орієнтацію, хоч і з позитивістськими включеннями, зокрема прагне компенсувати таке вилучення введенням новітніх позачасових, ідеальних мірил вартості («суд історії», «суд культури») та провідних ідей історичного руху – «возз’єднання», польське «культурництво» і т. п. Тож окреслення П. Куліша як консерватора спонукає до виокремлення тієї традиції, того ціннісного ядра, яке гармонізує світогляд цього типу, себто врівноважує різні стильові шари. Та видається, що П. Куліш – романтик, культурник-консерватор і, заразом, просвітник-ментор перебував у пошуках цього «золотого співвідношення» інтелектуальних, культурних та аксіологічних компонентів світосприйняття до кінця свого життя.

Він щиро вірив у всесильність Культури та просвітницьке призначення людського Розуму в історичному житті. У листі до відомого діяча і мецената В. Тарновського-молодшого від 16 грудня 1896 р., себто менш, ніж за два місяці до смерті, письменник та історик просив його придбати кілька праць відомих європейських авторів. Це прохання П. Куліш аргументував такою настановою:

«Сі книжки згодяться Вашим наслідникам їх вік буде розумніший од ХІХ-го, і нам треба дбати про його» [1816].

Примітки

1637. [Куліш П. О.] Жизнь Куліша… – С. 240.

1638. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 256.

1639. Багрій О. В. Політична повість М. І. Костомарова // ЗІФВ. – К., 1927. – Кн. 13/14. – С. 147 – 151.

1640. Третьяков В. Джордж Оруэлл или Николай Костомаров? [].

1641. Чубський П. П. [Могилянський М.] Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства (рр. 1882 – 1891): За архівними матеріалами // ЗІФВ. – К., 1927. – Кн. 13/14. – С. 163 – 164.

1642. Пыпин А. Н. История русской этнографии… – Т. 3. – С. 189 – 190; Коялович М. О. История русского самосознания… – С. 423; Его же. Поразительная изменчивость убеждений писателя [П. Кулиш] // ЦВ. – 1882, 1 мая. – № 18. – С. 6 – 7.

1643. Коялович М. Прежние взгляды г. Кулиша на Россию и Польшу, на православие, унию и латинство // ЦВ. – 1882, 5 июня. – № 23. – С. 6.

1644. Лободовский М. Три дня на хуторе у Пантелеймона Александровича и Александры Михайловны (Ганны Барвинок) Кулиш // КС. – 1897. – № 4. – С. 165.

1645. Костомаров Н. О козаках. По поводу статьи Кулиша… – 1878. – Т. 21, № 3. – С. 385 – 402; Его же. П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность // КС. – 1883. – № 2. – С. 221 – 234; та ін.

1646. Драгоманов М. Україна і центри (Замість фельєтона і бібліографії) // Громада. Українська збірка / Впорядкована М. Драгомановим. – Женева, 1878. – № 2: Звістки про Україну 1876 – 1877. – С. 537.

1647. Ефименко А. Литературные силы провинции. В. Б. Антонович // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. – К., 1997. – Т. 1. – С. 18

1648. Антонович В. Б. История Юго-Западной Руси. Лекции проф. Киевского императорского университета В. Б. Антоновича / Издал студент Историко-филологического факультета Г. Линник (Киев, 1879 года, мая 1-го дня) // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8093. – Арк. 248 зв.

1649. Ива-нко П. [Иващенко П. С.] Шевченко, Максимович и Костомаров пред историческим (?) судом Кулиша // Киевлянин. – 1875, 8-го марта. – № 29. – С. 1 – 3; «Киевлянин» за Шевченка // КТ. – 1875, 14-го марта. – № 32. – С. 2.

1650. Єфремов С. Без синтезу. До життєвої драми Куліша // ЗІФВ. – К., 1924. – Кн. 4. – С. 75.

1651. Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії. – С. 19.

1652. Його ж. Ювілей української науки. – С. 94.

1653. Житецький І. Куліш і Костомаров (недруковане листування 1860 – 70 рр.) // Україна. – 1927. – Кн. 1/2. – С. 40.

1654. Данилов В. Материалы для биографии Н. И. Костомарова… – С. 254.

1655. Шенрок В. П. А. Кулиш… – С. 247.

1656. Грушевський М. В тридцяті роковини Куліша. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Україна. – 1927. – № 1/2. – С. 10.

1657. Кулиш П. А. История воссоединения Руси: В 3 т. – М., 1877. – Т. 3: Религиозное, социальное и национальное движение в эпоху Иова Борецкого. – С. 146 – 147.

1658. [Драгоманов М. П.] Малорусское литературное движение // КТ. – 1875, 7-го февр. – № 17. – С. 2.

1659. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 2. – С. 52.

1660. Скринник М. Пантелеймон Куліш як речник консервативної духовної традиції в Україні // Сучасність. – 2001. – № 5. – С. 89 – 90.

1661. Грушевський М. В тридцяті роковини Куліша… – С. 30.

1662. Його ж. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7: Козацькі часи – до р. 1625. – С. 567.

1663. Багалей Д. И. Русская историография. – С. 448.

1664. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 242.

1665. Там само. – С. 343.

1666. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 566.

1667. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. – С. 127.

1668. Багалій Д. Історіографічний вступ… // Багалій Д. Вибрані праці… – Т. 2. – С. 228.

1669. Грушевский М. Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем: В 2 т. – СПб., 1914. – Т. 1. – С. 28; Похила Л. Історична праця П. Куліша «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» // МН. – 2004. – № 1. – С. 91 – 92.

1670. Шенрок В. П. А. Кулиш… – С. 195, 231, 244 (прим. 1).

1671. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 278.

1672. Барвінський О. Спомини з мого життя… – С. 173.

1673. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 221.

1674. Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 208.

1675. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 274.

1676. Шенрок В. П. А. Кулиш… – С. 212.

1677. Кулиш П. А. Хуторская философия…. – С. 77.

1678. Его же. Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654): В 3 т. – М., 1888. – Т. 1. – С. 40 – 42.

1679. Карпов Г. Объяснение на сочинение П. А. Кулиша «Отпадение Малороссии от Польши» // ЧОИДР. – М., 1888. – Кн. 4. – С. I – II; Тодийчук О. В. Украина XVI – XVIII вв. в трудах Общества истории и древностей российских. – К., 1989. – С. 110 – 111.

1680. Его же. В защиту Богдана Хмельницкого. Историко-критическое объяснение по поводу сочинения П. А. Кулиша «Отпадение Малороссии от Польши» // ЧОИДР. – М., 1889. – Кн. 1. – С. 1 – 104.

1681. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 391.

1682. Федорук О. Сконфіскована брошура… – С. 200.

1683. Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.] – Т. 1 // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28460. – Арк. VIII.

1684. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 274

1685. Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.] – Т. 1. // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28460. – XIV, 312 арк.; Те саме – Т. 2. // Там само. – Спр. 28467. – 289 арк.; Те саме. – Т. 3. // Там само. – Спр. 28462. – 294 арк.; Те саме. – Т. 4. // Там само. – Спр. 28461. – 150 арк.; Те саме. – Т. 5. // Там само. – Спр. 28463. – 170 арк.; Те саме. – Т. 6. // Там само. – Спр. 28464. – 111 арк.; Те саме. – Т. 7. // Там само. – Спр. 28466. – 340 арк. Див. також: Федорук Я. Авторський список другого видання «Истории воссоединения Руси» // МН. – 2004. – № 1. – С. 93 – 98.

1686. Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654): В 3 т. – М., 1888. – Т. 1. – 281 с.; Т. 2. – 399 с.;1889. – Т. 3. – 415 с.

1687. Его же. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2: От начала столетней козацко-шляхетской войны до восстановления в Киеве православной иерархии, в 1620 году. – С. VIII.

1688. Романовський В. Куліш і його праці по історії України // Книгар. – 1919. – Ч. 27. – Стб. 1802.

1689. Иконников В. С. Обзор литературы русской истории за 1874 год // УИ. – К., 1875. – № 8. – С. 235.

1690. Кулиш П. А. Предуведомление // Кулиш П. А. Материалы для истории Воссоединения Руси. – М., 1877. – Т. 1: 1578 – 1630. – С. ХІ.

1691. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 340 – 341.

1692. Кулиш П. А. Предупреждение // Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 1: От начала колонизации опустошенной татарским погромом Киево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны. – С. I.

1693. Там же. – С. ІІІ.

1694. Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 174.

1695. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 1. – С. 1.

1696. Там же. – Т. 2. – С. 371 – 372.

1697. Там же. – Т. 2. – С. 259.

1698. Бокль Г. Влияние законов природы на устройство общества и характер отдельных лиц // ОЗ. – 1861. – Т. 135, № 3. – С. 208.

1699. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 371.

1700. Его же. Украинофилам / Публ. О. Левицького // ЗУНТК. – К., 1911. – Кн. 8. – С. 71.

1701. Его же. Записная книжка «Заметки по алфавиту» // IР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28500. – Арк. 75, 82, 192 та ін.

1702. Его же. Записная книжка [виписки з праць Г. Бокля, О. Бісмарка, О. Конта, Г. Спенсера, американських позитивістів, періодичних видань та ін.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28442. – Арк. 12 зв., 51, 67 та ін.

1703. Его же. Хуторская философия… – С. 13 (прим.1).

1704. Там же. – С. 5 – 6.

1705. Д. С…о-М. Рец. на кн.: Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 1 // СВ. – 1874, 14 (26) нояб. – № 314. – С. 1.

1706. Velychenko S. Op. cit. – P. 191; Нахлік Є. Позитивізм у рецепції… – С. 123 – 126, 133 – 134; Жулинський М. «Розуміти високе значення людини»: культурництво Пантелеймона Куліша як відповідь на виклик епохи // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. – С. 9 – 10.

1707. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 1. – С. 3.

1708. Погляд М. П. Драгоманова на українську історію (його стаття по поводу переписки д. Куліша с Крашевським і Павликом) // Народ (Коломия). – 1895. – № 17. – С. 264.

1709. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране. – К., 1991. – С. 490.

1710. Погляд М. П. Драгоманова на українську історію… – С. 265.

1711. Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. Видана типом другим з додатком посліслов’я. – Львів, 1882. – С. 8.

1712. Його ж. Історичне оповіданнє… – С. 363.

1713. Кирилюк Є. Пантелеймон Куліш / За ред. Я. Савченка. – Харків – Київ, 1929. – С. 32.

1714. Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історично-літературний нарис // ЛНВ. – 1901. – Т. 14, № 5. – С. 94.

1715. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 331.

1716. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 24 – 25 (прим.1), 74, 149, 155, 172 (прим.1), 208 – 210, 273 – 274 (прим. 2); та ін.

1717. Барвінський О. Спомини з мого життя… – С. 142.

1718. Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 111.

1719. Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. – К., 2009. – Т. 2: 1850 – 1856 / Упоряд., ком. О. Федорук; відп. ред. В. Дудко. – С. 39.

1720. Там само. – С. 50.

1721. Там само. – С. 240.

1722. Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. – С. 405 (прим. 6).

1723. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 321 – 323.

1724. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 149.

1725. Там же. – Т. 1. – С. 8.

1726. Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. – Т. 1 // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28460. – Арк. 10зв. – 11.

1727. Куліш П. Історичне оповіданнє… – С. 380.

1728. Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 149.

1729. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 2. – С. 16, 20 – 21.

1730. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 3. – С. 97.

1731. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження. – К., 1989. – С. 27; Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі // Грабович Г. До історії української літератури. – К., 1997. – С. 178; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С. 124.

1732. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 2. – С. 22.

1733. Там само. – С. 27.

1734. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 3. – С. 94 – 95.

1735. Там же. – Т. 2. – С. 93 – 94.

1736. Там же. – Т. 1. – С. 83 (прим. 1).

1737. Там же. – Т. 1. – С. 21 (прим. 1).

1738. Там же. – Т. 2. – С. ІІІ.

1739. Там же. – Т. 3. – С. 199 (прим. 1).

1740. Там же. – Т. 2. – С. ІІІ.

1741. Кулиш П. А. Материалы для истории Воссоединения Руси. – М., 1877. – Т. 1: 1578 – 1630. – XVIII, 322, 1 c.

1742. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 1. – С. 151.

1743. Там же. – Т. 1. – С. 22 – 23; Кулиш П. Польская колонизация Юго-Западной Руси // ВЕ. – 1874. – № 3. – С. 8.

1744. Кулиш П. Польская колонизация… № 4. – С. 486.

1745. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 1. – С. 225.

1746. Там же. – Т. 1. – С. 44.

1747. Там же. – Т. 1. – С. 166.

1748. Там же. – Т. 1. – С. 132.

1749. Там же. – Т. 1. – С. 66.

1750. Там же. – Т. 2. – С. 270.

1751. Там же. – Т. 1. – С. 167.

1752. Там же. – Т. 2. – С. 158.

1753. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 160; Его же. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. – Т. 3. – Арк. 40.

1754. Его же. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2. – С. 178 – 179.

1755. Там же. – Т. 1. – С. 167.

1756. Там же. – Т. 2. – С. 214.

1757. Кулиш П. А. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. – Т. 2. – Арк. 161 зв.

1758. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 1. – С. 168.

1759. Там же. – Т. 1. – С. 31, 177.

1760. Там же. – Т. 3. – С. 266.

1761. Похила Л. С. Історичні погляди П. Куліша: Автореф. дис…. к.і.н.: 07. 00. 01 / ОДУ – К., 1998. – С. 13.

1762. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 3. – С. 184, 232 – 233.

1763. Его же. Козаки по отношению к государству и обществу // РА. – 1877. – Кн. 1, тетр. 3. – С. 352 – 368; Кн. 2, тетр. 6. – С. 113 – 135.

1764. Там же. – Кн. 1, тетр. 3. – С. 353 – 354.

1765. Кулиш П. А. Предисловие к сочинению Юрия Крижанича «Малорусские козаки между Россией и Польшей в 1659 г.» // ІР НБУВ. – Ф. 338. – Спр. 4. – Арк. 5 – 5 зв.

1766. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 391.

1767. Там же. – Т. 2. – С. 156.

1768. Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам… – С. 33 – 34.

1769. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 218.

1770. Кулиш П. Козаки по отношению к государству… – Кн. 1., тетр. 3. – С. 355.

1771. Его же. История Воссоединения Руси Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. – Т. 3. – Арк. 239.

1772. Соловьев С. Уния, козачество, раскол. 1) Коялович М. Литовская церковная уния; 2) Костомаров Н. Богдан Хмельницкий; 3) Щапов А. Русский раскол старообрядства // Атеней. – 1859. – Ч. 2. – С. 393 – 420.

1773. Кулиш П. Козаки по отношению к государству… – Кн. 1., тетр. 3. – С. 358.

1774. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 417, 421.

1775. Его же. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. – Т. 3. – Арк. 268.

1776. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 3. – С. 33.

1777. Его же. История Воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. – Т. 3. – Арк. 48 зв.

1778. Его же. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 143 (прим.1).

1779. Там же. – Т. 2. – С. 326.

1780. Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654). – Т. 3. – С. 403.

1781. Его же. Судьбы Малороссии и Украины после татарского погрома // ЖРО / Под ред. П. П. Семенова. – СПб. – М., 1897. – Т. 5: Малороссия, Подолия и Волынь, ч. 2: Полтавская, Черниговская, Волынская, Подольская, Харьковская и Киевская губерния. – С. 144.

1782. Его же. Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого // РО. – 1895. – № 5. – С. 190.

1783. Его же. Судьбы Малороссии и Украины… – С. 137.

1784. Его же. Украинские казаки и паны… – № 1. – С. 303.

1785. Там же. – С. 319.

1786. Гринченко Б. П. А. Кулиш: Биографический очерк. – Чернигов, 1899. – С. 42.

1787. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895) / Зладив М. Павлик, видав Др. Л. Когут. – Чернівці, 1911 – Т. 7: (1892 – 1893). – С. 189 – 190.

1788. Ю. Л. [Луцький Ю.] Пантелеймон Куліш // Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 16.

1789. Могилянський М. П. О. Куліш у 90-х роках (листи й документи) // ЧШ. – 1925. – № 8. – С. 192.

1790. Славницкий [И. П.] Воспоминания о П. А. Кулише… – Арк. 6.

1791. Кулиш П. А. Хуторская философия… – С. 97.

1792. Его же. Судьбы Киевского Великого княжества и удельных княжеств Киево-Днепровской Руси до татарского погрома // ЖРО / Под ред. П. П. Семенова. – СПб. – М., 1897. – Т. 5, ч. 2. – С. 97.

1793. Его же. Хуторская философия… – С. 102.

1794. Там же. – С. 104 – 105.

1795. Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії. – Т. 1. – С. 197.

1796. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. – Т. 1. – С. 165.

1797. Там же. – Т. 1. – С. 248.

1798. Там же. – Т. 3. – С. 270 – 271.

1799. Там же. – Т. 3. – С. 106, 268.

1800. Там же. – Т. 1. – С. 253.

1801. Кулиш П. А. Задумы [автограф; підготовчі матеріали] // IР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 28494. – Арк. 2.

1802. Его же. История воссоединения Руси – Т. 3. – С. 315.

1803. Его же. Украинские казаки и паны… – № 1. – С. 199.

1804. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 229.

1805. Гаєвська Л. О. Літературно-естетична концепція М. Драгоманова в контексті культурософії ХІХ ст. // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова / Відп. ред. Р. С. Міщук. – К., 1991. – С. 49.

1806. Петров В. Куліш і Шевченко (До історії їх взаємовідносин в 1843 – 1844 роках) // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. – К., 2013. – Т. 1. – С. 165 – 166.

1807. Там само. – С. 177.

1808. Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам… – С. 20.

1809. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського з додатками. – Львів, 1929. – С. 97 – 98.

1810. Шевелів Б. Звільнення П. О. Куліша з підданства Росії [автограф статті, Чернігів, серпень 1927]. // ІР НБУВ. – Ф. 10. – Cпр. 18440. – Арк. 16; Чубський П. П. [Могилянський М.] Вихід П. О. Куліша з російського підданства… – С. 152 – 166.

1811. Петров В. Пантелимон Куліш у п’ядесяті роки… – С. 19.

1812. Томашівський С. Маруся Богуславка… – Т. 14, № 5. – С. 98.

1813. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш… – Т. 2. – С. 24.

1814. Там же. – С. 78

1815. Там же. – С. 60.

1816. Вибрані листи Пантелеймона Куліша… – С. 310.