3.2. Фрагмент як форма мислення
Ясь Олексій
Стильові та жанрові виміри студій М. Максимовича
У київську добу свого життя (1834 – 1845, з перервами) М. Максимович виступає на науково-освітній ниві як представник загальноросійських культурних і академічних практик. Вони, звичайно, були скеровані на змагання з польськими соціальними і культурними традиціями на обширах Південно-Західного краю імперії Романових, зокрема спиралися на ідею осягнення Руського народного духу у місцевому, малоросійському контексті.
Такої орієнтації М. Максимович тримався і як ректор-адміністратор (липень 1834 – грудень 1835), і, пізніше, як професор університету Св. Володимира.
«Професор, викладач «истории русской словесности» за тих часів, коли поставлено в основу науки та навчання «самодержавие, православие и народность», – зазначає О. Грушевський, – Максимович згідно з вимогами служби мусив звернути особливу увагу на вивчення «народного духа», піддержувати якого в цій країні треба було, щоб мати успіх в боротьбі з полонізацією» [921].
Водночас «російська словесність» як сфера діяльності перетиналася або включала багато інших соціогуманітарних дисциплін із зародковою на той час інституціоналізацією (філологія, мовознавство, фольклористика, етнографія та ін.). Відтак ця освітня, культурна та дослідницька царина містила чимало потенційних можливостей.
Скажімо, терен словесності дозволяв М. Максимовичу реалізувати своєрідну «мовну концепцію» романтизму, зокрема виявити та продемонструвати мистецько-естетичні, духовно-етичні, комунікативні, етносоціальні й інші властивості та функції мови. З цієї перспективи численні сентенції доволі добре репрезентують світоглядні настанови М. Максимовича, котрі простежуємо в його історичному письмі.
«Слово є третій, щонайповніший і, можна сказати, щонайпритаманніший і щонайближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому і той, і той злиті у довершену, первородну єдність і цілісність [курсив М. Максимовича. – Авт.]», – відзначає вчений [922].
У робочих записах до першої лекції 1843 р. в університеті Св. Володимира автор так характеризує дисципліну, яку викладає: «Словесність [підкреслення М. Максимовича. – Авт.] є сукупність пам’яток, в яких виявляється душа та життя народу, за допомогою мови – усно або письмово» [923]. В іншій лекції він наголошує, що в мові виявляється «особистість [підкреслення М. Максимовича. – Авт.] народу» [924].
Показовими є думки М. Максимовича щодо самовираження українського народу, висловлені в «Полемическом обозрении малороссийской словесности».
«Малоросійський народ здавна виражає своєю мовою свою душу, своє домашнє та суспільне життя, і залишив у спадок нинішньому століттю, як зразок і в науку новій словесності багатий запас своїх переказів, прислів’їв, казок та пісень», – зауважує М. Максимович [925].
Причому автор звертає увагу на історичні виміри побутування «слова» (мови), які вважає визначальними щодо витлумачення української минувшини.
«Така вже історична доля Малоросії, що її своєнародній мові не довелося стати письмовою мовою її, – що головним органом її письмового та книжного висловлення були по черзі Церковнослов’янська, Західноруська і, нарешті, нинішня Російська мова», – стверджує М. Максимович [926].
Отже, мова («слово», «словесність») тлумачаться українським мислителем із позицій шеллінгіанства, зокрема як спосіб виявлення самобутнього народного / національного духу.
Мовні (літературні, фольклорні, етнографічні) компоненти посідають чільне місце у романтичному світогляді. Тим більше, що за уявленнями романтиків «словесна» (пісенна, етнографічна) традиція сягає віддалених часів. Вона виступає як вагомий доказ стародавнього родоводу народу / нації, зокрема відображає його етногенетичні, ба навіть архетипічні риси, релігійно-культурне, дохристиянське буття.
Ці спостереження повною мірою справедливі й стосовно М. Максимовича, який залишив значний науковий спадок саме у царині словесності – етнографії, фольклористики, літературознавства. Наприклад, ученому належить низка студій, присвячених давньоруській пам’ятці «Слово о полку Ігоревім», вивченням якої він захопився у 1830-ті роки [927]. Зокрема, автор підготував її переклад українською мовою, опублікований 1857 та 1859 рр. [928] У передмові датованій
14 листопада 1854 р. до українського перекладу вчений зазначає: «Буду радий, якщо мені вдалося, на живому наріччі моєї батьківщини, передати, хоча б приблизно, лебедину пісню давньої Русі… » [929].
Зауважимо, що у полеміці з істориком Олексієм Гатцуком М. Максимович акцентує увагу на численних переробках, яких зазнав його український переклад [930]. Автор прагне показати близькість цієї пам’ятки до українського фольклору, зокрема відображення у ній народного світосприйняття [931]. Водночас він відкидає закиди опонентів (М. Катков, Й.-Ю. Сенковський та ін.), які вислолювали сумніви щодо давньоруського походження «Слова о полку Ігоревім» [932].
Зрештою, реалізація «мовної програми» романтизму й етнографічні студії протягом 1820-х – 1830-х років поступово розкривають перед ученим інші виміри народного духу, зокрема пласт незнаної малоросійської минувшини. Афористично говорячи завдяки «словесним» практикам М. Максимович відкрив історію народу як духовної субстанції.
Це відкриття історичної площини буття народу примусило вченого замислитися як щодо способів та форм її представлення у тогочасному академічному світі, так і стосовно інтеграції до єдиної картини природи та суспільства. Тим паче, що світосприйняття і погляди М. Максимовича, порівняно з Д. Бантишем-Каменським чи М. Маркевичем, спиралися на досить добре розроблену шеллінгіанську натурфілософію.
Загальноімперська спрямованість російського гранд-наративу істотно звужувала можливості введення українського матеріалу, зокрема представлення його на ниві культури. Втім, у неформальному публічному просторі 1820-х – 1840-х років побутувала своєрідна, щоправда, дещо поверхова мода щодо малоросійської тематики, особливо стосовно етнографічних та фольклорних матеріалів [933].
Однак, російська рецепція української минувшини була досить складною й амбівалентною. Зокрема, малоросійська проблематика сприймалася то як периферійна екзотика однієї з провінцій імперії, то як важливий бік і навіть неодмінна складова слов’янського духу, а відтак необхідне доповнення до Великоросії (А. Краєвський) [934].
Але навіть за сприятливих обставин контексти введення малоросійських матеріалів до великого російського наративу були достатньо обмеженими, позаяк українська проблематика дедалі частіше розглядалися імперською владою як прихована загроза. Приміром, закриття 1839/40 р. університету Св. Володимира через викриття «польської змови» поміж київськими студентами спричинилося до неабияких цензурних утисків. «Мені й нині сумно згадувати, під яким цензурним тягарем, і з якими збитками в статтях, друкувались ті дві книжки [1840, 1841] мого Киевлянина», – згадував М. Максимович [935].
Зокрема, цензурою була вилучена розвідка самого редактора-видавця «Сказание о Колиивщине», яку він уважав найцікавішою статтею в першому випуску зазначеного альманаху [936]. Згодом М. Марченко навіть назвав М. Максимовича «першим істориком Коліївщини» [937].
З погромом кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. ця ситуація істотно погіршилася. Що робити?
Відповідь підказали численні культурні, освітні й дослідницькі практики М. Максимовича, набуті ним у московську добу (1819 – 1834).
Передусім, обирався такий ракурс висвітлення, в якому малоросійська самобутність сприймалася не тільки лояльно, й а достатньо прихильно. Один із способів полягав у такому включенні давньоруських / малоросійських елементів до загальноросійської конструкції минувшини, що вони перетворювалися в сутнісні атрибути Руського духу. Ба більше, вони виявляли і підкреслювали своєрідні, особливі риси української минувшини у межах російського гранднаративу.
Зокрема, у студії «Об участии и значении Киева в общей жизни России» М. Максимович стверджує, що Київ, Москва та С.-Петербург репрезентують три основи, з яких склалося єдине Руське життя. Причому Київ представлений у цьому тексті як своєрідна цитадель та пам’ятка руського православ’я, охоронець нашого минулого [938].
Недаремно англійський історик Д. Сондерс звертає увагу на дослідницькі устремління М. Максимовича, скеровані на відтворення культурного зв’язку між Київською Руссю та сучасною Росією [939]. Якщо взяти до уваги визначальну роль, яку відігравали релігійні атрибути у тогочасній імперській ідеологічній доктрині (славнозвісна уварівська тріада 1832/34 – православ’я, самодержавство, народність), то стає зрозумілим і відповідне акцентування М. Максимовича на місці Києва у загальноросійській історії.
Водночас об’єктом історіописання М. Максимовича стає не стільки малоросійська минувшина, скільки її синкретичне поєднання з широким полем соціогуманітаристики (етнографія, мовознавство, фольклористика, література, історична топографія, топоніміка та ін.), яка вводиться до російської історії.
Проте, якщо в «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського малоросійська історія подається у загальноросійському контексті (Російська держава, її володарі – царі та територія), то в розвідках М. Максимовича цей ракурс висвітлення часто простежується на другому, а, інколи, навіть на третьому плані. Загалом у конструкції вченого предметна область наукових студій репрезентована у вигляді провідної духовної субстанції – Народу, яка гармонійно співіснує з іншим важливим, але також ідеалізованим рушієм історії – Просвітництвом. Ця побудова, здавалося б, іманентно тяжіє до цілісного, всеохоплюючого представлення минувшини.
Та це враження оманливе, принаймні щодо творчості М. Максимовича. Відтак історія України у його репрезентації немовби розсипається на безліч дрібних фрагментів – мікроісторичних сюжетів: малоросійські місцевості та населені пункти, культурно-релігійні пам’ятки і стародавні писемні твори, окремі події й біографічні матеріали з обсягу життя відомих осіб та родин, київська топографія і українська топоніміка тощо.
Схожу фрагментацію, децентралізацію світу минувшини у працях ученого спостерігаємо й щодо суб’єктів руху історії, з-поміж яких можна вирізнити, принаймні, кілька центрів тяжіння: православна віра й церква, масовий, колективний герой – російський та малоросійський народ, Російська держава й її володарі, історична особа – видатна і пересічна.
Видається, що фрагментарне представлення малоросійського минулого стає наріжним каменем історичного письма М. Максимовича. З цієї перспективи вчений і формулює завдання романтичного історіописання – відтворення достовірної і, заразом, образної, художньої історії з акцентуванням уваги на фактах та дрібних деталях.
«Ми хочемо й вимагаємо від історії, щоб у ній давно минуле життя з’являлося живцем перед очима нашими; а для цього необхідно, щоб кожна історична подія й особа була пізнана та представлена вірно, в її справжньому вигляді і на своєму місці, як було [курсив М. Максимовича. – Авт.] воно насправді», – наголошує історик [940].
Аналогічну скерованість та дивовижну співзвучність з цією тезою М. Максимовича віднаходимо і в сентенції з відомої статті Миколи Костомарова 1846 р.:
«…необхідно відкрити подробиці, поставити кожну на справжнє місце і потім привести їх в струнке тіло художнім пензлем; тільки тоді ми можемо мати свою історію, тільки тоді вона відкриє плодоносне поле для роздумів політика та філософа» [941].
Така орієнтація на подробиці, деталі, а, за великим рахунком, на індивідуальне й особливе, спричинилася і до специфічної репрезентації результатів наукових студій у вигляді окремих фрагментів – невеличких розвідок, заміток, рецензій тощо. Відзначимо, що вона властива не тільки творчості М. Максимовича, а й представлена у практиках інших українських романтиків 1830-х – 1850-х років. Однак, найповніше фрагментарне представлення історії побутує саме у студіях ученого-відлюдника з Михайлової гори.
Ця констатація нав’язує певні аналогії з німецькою романтикою, зокрема з відомими «Фрагментами» Новаліса чи «Атенейськими фрагментами» Фрідріха Шлегеля тощо. Наведене порівняння не є відповідним щодо форми праць, які у випадку німецьких романтиків репрезентовані у вигляді низки афористичних висловлювань чи дрібних заміток-есе.
Проте таке співставлення є достатньо адекватним стосовно функціонального призначення. Тим паче, що фрагмент є незавершеним, синкретичним і, водночас, аморфним за своєю жанровою природою. Він інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності, зрештою продукує багатоголосся і різні смислові шари.
На вибір фрагментарної форми представлення малоросійської минувшини суттєвий вплив справила і зміна статусу М. Максимовича з академічного вченого на приватного дослідника-інтелектуала, що сталася після остаточного завершення його університетської кар’єри у 1845 р. [942]
Зазначимо, що йдеться не про становище якогось науковця-аматора, який у вільний час від господарських справ проводить свої досліди, а про побутування колишнього московського професора, недавнього ректора одного з імператорських університетів. Давній московський приятель ученого, князь П. В’яземський був надзвичайно вражений такою метаморфозою. У листі від 1 січня 1867 р. до відлюдника з Михайлової гори він зазначає: «Ви, як вільний козак, не приписані ні до якої класифікації Божого та канцелярського порядку і творіння» [943].
У листі від 22 серпня 1868 р. П. В’яземський характеризує становище М. Максимовича у тогочасній ієрархічній системі майже у метафоричному виразі, що містить неприхований подив:
«Невже Ви ніде не значитеся, ні до чого не прикріплені і т. п. та ін.? Та Ви, виходить, єдине виключення, парія в нашій розграфленій, департаментській, комітетській, прикомандированій і т. п., мундирній Росії. Це чого-небудь та вартує» [944].
За свідченням історика права О. Романовича-Славатинського, університет св. Володимира немовби забув про свого першого ректора [945]. На думку М. Костомарова, М. Максимович настільки захопився романтичною «роллю» самітника з Михайлової гори, що навіть вигадав цілу легенду про походження її назви [946]. Отож значна кількість полемічних студій, зокрема ряд оригінальних «Листів» написані М. Максимовичем, переважно, як приватним ученим.
Заразом фрагментарна форма відповідала й устремлінням М. Максимовича як дослідника минувшини. Свою генеральну інтенцію щодо творчих пріоритетів історик сформулював у полеміці з Пантелеймоном Кулішем:
«…піддати історичній критиці всі важливі малоросійські літописи і новітні твори з історії Малоросії. Незалежно від особистих взаємин та самолюбства, відокремлюючи від них істину історичну і ставлячи її предметом моїх критичних зауважень (курсив М. Максимовича. – Авт.)» [947].
За висловом В. Іконникова, М. Максимович не залишив поза своєю увагою майже жодного «пам’ятника південноруської минувшини» [948].
В іншій студії М. Максимович так схарактеризував свої дослідницькі домінації:
«На полі, вижатому нашвидку істориками Малоросії я збираю пропущені та загублені ними колосся і по трохи передаю їх у загальну відомість» [949].
Отже, критика й інтерпретація джерел складають два основні напрями у творчості М. Максимовича як історика, крім його фольклористичних і етнографічних студій [950]. Саме вони, головним чином, і сформували дослідницький інструментарій ученого.
Слід наголосити, що специфіка авторського світосприйняття, схильність до критично-аналітичного стилю мислення, обставини особистого життя (важкі, хронічні хвороби, постійна матеріально-фінансова скрута, відірваність від головних науково-освітніх центрів, зокрема обмеженість доступу до історичних джерел та наукової інформації, своєрідна напівізоляція, внаслідок усамітнення на Михайловій горі, яка ускладнювала академічну комунікацію та ін.) значною мірою визначили вибір провідної проблематики, форми й архітектоніки наукових розвідок М. Максимовича.
Останні представлені критичними працями, дрібними замітками фактографічного та біографічного спрямування, бібліографічними нотатками, рецензійними статтями. Власне, мозаїчність репрезентації історичного матеріалу є засадною ознакою ідеалу науковості М. Максимовича. З огляду на це слушним є спостереження Івана Крип’якевича про наукову спадщину вченого, в якій «мало є праць синтетичних, що характеризували б якесь питання в цілості» [951].
В українській історіографії образ М. Максимовича як дослідника-критика і донині є домінуючим. Зокрема, на ці риси звертають увагу й сучасні науковці [952].
Зрештою, критичні мотиви посідають чільне місце у науковій творчості М. Максимовича. Недаремно серед його студій багато як дрібних рецензійних заміток, так і великих критично-аналітичних статей із локальними, інколи незавершеними сюжетами. Останніх розвідок, написаних у вигляді «Листів», дехто з дослідників нараховує близько тридцяти [953]. Та насправді їх значно більше. Іноді ці статті складають цілі цикли, об’єднані певною проблематикою. В. Антонович навіть називає їх «короткими монографіями» [954].
Варто відзначити, що розвідки, адресовані певній особистості і, водночас, звернені до широкої громадськості, були досить популярні у тодішній російській публіцистиці. Проте у працях М. Максимовича цей жанр зазнає помітної метаморфози.
Насамперед зауважимо, що «Листи» мають усталену архітектоніку. Стаття розпочинається з інформації про видання чи певну публікацію, зокрема з пояснення того чому вона привернула його увагу, або з загальних авторських суджень і міркувань і т. п. Інколи кілька перших «Листів» виконують функцію впровадження до провідної проблематики. Зазвичай автор зачинає їх з абстрактних розумувань.
Наприклад, у першому та другому «Письмах о Богдане Хмельницком» М. Максимович подає свої враження про друге видання монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницкий» (1859). Зокрема, він висловлює думку, що незалежно від призначення твору для широкої чи вченої публіки
«всюди рівно потрібна та передбачається історична жива істина; а для її досягнення необхідні точність і достовірність історичного факту [курсив М. Максимовича. – Авт.], позаяк це є основа, без якої не може міцно реалізуватися ніяка справа історика» [955].
Зауважимо, що вказана сентенція певною мірою ілюструє авторське розуміння співвідношення художності та достовірності в історичному творі.
Потім М. Максимович переходить, власне, до аналітичної частини розвідки, зокрема відзначає суперечність певних положень, фактографічні неточності і т. п. Здебільшого вчений зосереджується на розгляді окремих аспектів проблеми, конкретних фактів, коментує й інтерпретує джерельні свідчення та висвітлює історичні події тощо.
Приміром, у розвідці «Исторические письма о козаках приднепровских» автор скеровує вістря критики супроти тези В. Антоновича про управління козаками до Люблінської унії (1569) князями з дому Гедиміновичів [956]. Натомість М. Максимович уважає, що у дійсності козацькими гетьманами були окремі представники цього княжого роду у різні часи. Втім, така констатація у жодному разі не засвідчує істинність вищенаведеного положення В. Антоновича, а, навпаки, підважує його тезу.
Причому встановлення достовірності певного факту у текстах М. Максимовича, як правило, пов’язано з інтерпретацією та критикою того чи іншого джерела. Зокрема, щоб з’ясувати питання про походження князів Острозьких, учений використовує старі пом’янники київських церков, в яких записаний цей рід [957].
М. Максимовичу властивий докладний і послідовний виклад авторських міркувань, припущень та узагальнень. Учений просто і логічно, без надмірних стилістичних прикрас, уводить читача до власної дослідницької лабораторії, показує логіку розгортання своїх думок, щедро ілюструє останні витягами з джерел та нав’язує їхню інтерпретацію.
Врешті, М. Максимович як історик здебільшого вирізняється відкритим прочитанням джерел із демонстрацією значної частини підготовчої та попередньої роботи, проведеної дослідником, широкій публіці. Ймовірно, витоки такої стильової своєрідності варто шукати у його практиці літературного критика кінця 1820-х – початку 1830-х років.
Коло джерел, яке використовує М. Максимович, зазвичай відзначається значним розмаїттям, але помітні і певні уподобання. Автор часто спирається на дрібні джерела: пом’янники, записи на берегах або вкладних аркушах старих видань, написи на могилах і культових спорудах та ін., які викликають у ньому яскраві, неповторні асоціації.
«Я назву Вам до 20-ти українських полковників, про яких і згадки немає у всіх раніше виданих літописах і документах, про яких я дізнався зі старих пом’янників, вкладних написів на церковних книгах, домашніх актів і т. п.», – пише М. Максимович у листі від 18 червня 1856 р. до Пантелеймона Куліша [958].
Інколи уточнюючи окремі аспекти питання, окреслюючи ті чи інші нюанси фактографічної канви вчений застосовує прийом риторичних запитань, які надають діалогічності авторському викладу. Він неначе веде уявну бесіду зі своїм опонентом та читацькою аудиторією, наводить аргументи, аналізує емпіричний матеріал, представляє нові відомості, інтерпретує джерельні свідчення, пропонує коментарі тощо. За виразом О. Грушевського, вчений «дорожить кождим відгомоном далекого минулого, кождим спомином, кождою пам’яткою» [959].
Гострий, вишколений погляд М. Максимовича-філолога звертає увагу на написання імен та прізвищ, плутанину зі встановленням ролі тієї чи іншої історичної особистості, невірне прочитання документа, хибне висвітлення певних подій, топоніміку окремих місцевостей і поселень тощо. Досить часто такі помилки та прогалини спонукають ученого до написання конкретної розвідки.
Скажімо, темою одного з «листів» – «Писем о Киеве» є помилкове приписування статистику Д. Журавському авторства «Обозрения Киева в отношении к древностям» (К., 1847), виданого Іваном Фундуклеєм. Цей огріх М. Максимович віднайшов у праці М. Закревського «Описание Киева» (М., 1868. – Т. 1 – 2) [960].
Низку схожих зауваг віднаходимо і в його циклі статей «Письма о Богдане Хмельницком». Сьомий лист із цього циклу навіть має підзаголовок: «Спор о малороссийских именах» [961]. Дехто з дослідників закидає М. Максимовичу те, що його зауваги зазвичай стосуються окремих неточностей і перекручень, помічених у монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького, а не на критиці цієї історичної студії у цілому [962].
Проте у приватному листуванні М. Максимович більш критично оцінив третє видання цієї монографії (1870). «Поспішно, поверхово, ефектно для малознаючого натовпу та незадовільно для солідного читача», – зазначає історик у листі до Осипа Бодянського від 29 грудня 1870 р. [963] Однак, учений публічно визнавав і власні помилки. Зокрема, він навіть просив читача виправити їх на відповідних сторінках альманаху «Киевлянин» [964].
У полеміці з відомим російським публіцистом Михайлом Катковим навколо «Истории древней русской словесности» (К., 1839. – Кн. 1) М. Максимович сформулював низку вимог до критика-рецензента, яких неухильно дотримувався у своїх розвідках. «…книгу, яку збираєшся критикувати, варто спершу прочитати з увагою всю, не пропускаючи нічого, ні передмови, ні приміток, ні навіть вказівки на друкарські помилки», – зазначає історик [965].
М. Максимович досить негативно відгукувався про істориків «скептичної школи», зокрема щодо їхньої практики відкидати все те, що не вкладається у річище певних поглядів [966]. Тому у багатьох історичних розвідках автор переважно концентрує свій виклад навколо критики окремих фактів, джерельних свідчень, упущень і помилок, а не на загальних концептах чи установчих положеннях!
М. Максимович уявляв світ історії у вигляді складної й динамічної палітри фактів, які залишилися у багатьох рештках минувшини. Зокрема, у листі до П. Куліша, написаному у січні 1854 р., він метафорично характеризує «Сказание о Межигорском монастыре» як студію, складену з атомів, що зібрані у сотні місць [967]. Ідея фрагменту і пов’язаного з ним мікроісторичного сюжету панує в його працях. Водночас розвідки М. Максимовича досить часто виглядають незавершеними, позаяк апелюють до уяви й асоціацій читача, тобто залишають простір для діалогічності.
Та мозаїчне представлення минувшини не заважає історику висловлюватися і щодо проблем більш високого рівня загальності. Проте автор розглядаючи масштабні сюжети зазвичай спирається на досить конкретні спостереження.
Зауважимо, що в «Исторических письмах о козаках приднепровских» М. Максимович, на підставі зіставлення й інтерпретації кількох джерельних свідчень, спершу відкидає припущення про гетьманство князя Дмитра Вишневецького в першій чверті XVI ст. [968], а згодом спростовує аналогічне твердження щодо князя Євстафія Ружинського [969] та його реформи полкового устрою (створення 20 полків) [970], висловлює ряд інших думок і спостережень. І тільки узагальнивши різні критичні зауваги й джерельні інтерпретації вчений формулює загальний висновок про необхідність виключити з історичної минувшини Придніпровської Русі князів Гедиміновичів до середини XVI ст. [971]
Подібним чином М. Максимович розглядає і роман П. Куліша «Черная рада», зокрема відзначає низку помилок і перекручень. Насамкінець він підсумовує, що ця персоніфікована історія часто перетворюється у маскарад [972].
Загалом «Листи» М. Максимовича є досить простими за своєю архітектонікою і включають: 1) вступні зауваги; 2) критично-аналітичну частину, яка інколи поділяється на ряд окремих, але пов’язаних між собою сюжетів; 3) кінцеві узагальнення. Проте автор часто уникає підсумкових висновків та обмежується проміжними міркуваннями щодо опрацьованого матеріалу, як, наприклад, у «Письмах о Богдане Хмельницком». Недаремно молодий історик О. Гатцука звернув увагу на їх незавершеність та наголосив на домінуванні дрібних тем у розвідках М. Максимовича [973].
Архітектоніка інших статей М. Максимовича є ще більш простішою, а точніше – фрагментарною. Тим більше, що значна кількість цих праць висвітлює окремі, часто-густо дрібні аспекти певної проблеми, подає інтерпретацію фактів, тих чи інших відомостей про події, постаті, старожитності тощо.
Низка дослідників звертає увагу на ефект мозаїчності у творчості М. Максимовича. Приміром, учень В. Антоновича – історик Петро Голубовський був надзвичайно вражений розмаїттям наукової проблематики, порушеної у працях першого ректора університету Св. Володимира. Відтак він наголошував, що навіть при уважному перегляді бібліографії студій М. Максимовича «ми не знайдемо, ніякого ні зовнішнього, ні внутрішнього, органічного зв’язку між ними» [974].
Однак, у текстах самітника з Михайлової гори помічаємо й певні елементи схожості, зокрема у побудові сюжету, способі викладу, системі аргументації тощо. Здебільшого у працях М. Максимовича домінує критично-аналітична спрямованість. Інколи на перший план виступає послідовний та зв’язаний виклад історичних подій, себто оповідальні компоненти. Заразом автор прагне зберегти простий та логічний виклад матеріалу, докладно розглядає і зважує аргументи pro et contra, коментує джерела тощо.
Та у низці дрібних розвідок М. Максимовича споглядаємо панування оповіді, а критичні моменти відсуваються на другий план. У таких студіях учений, переважно викладає перебіг подій, пов’язаних із визначними особистостями, місцевостями, пам’ятками та старожитностями української історії. Останні поєднуються з критичними нотатками, заувагами та коментарями. Зокрема, у відомій студії історика «Обозрение старого Киева» переважає оповідальний виклад, а поодинокі критичні зауваги уточнюють окремі фактичні аспекти, подають інтерпретацію літописних відомостей тощо.
Варто відзначити, що чимало розвідок ученого мають ознаки рецензійної статті, себто використання жанру рецензії не стільки для висвітлення й аналізу конкретної студії, скільки як упровадження до розгляду певної проблематики. Наприклад, такі риси споглядаємо у «Письмах о Богдане Хмельницком» М. Максимовича.
Водночас означені розвідки містять й інші складові (публіцистичні пасажі, мемуарні згадки, автобіографічні ремарки про певних осіб, елементи приватного епістолярію та ін.), що свідчить про їхню жанрову синкретичність. Не випадково І. Житецький наголошував на своєрідних способах
«витворення його [М. Максимовича. – Авт.] наукових розвідок: ці писання були іноді дуже коротенькі, іноді це були досить довгі листи з наукових питань на адресу близьких приятелів або авторів того чи іншого наукового досліду, зо всіма ознаками особистого, приватного листування, з ліричними побічними замітками в зв’язку з різними спогадами, а бувало і з жартовливими чи гумористичними випадами, – цей жанр писання невеликих розміром, але важливих і цінних змістом наукових праць був улюблений його жанр, – спосіб надзвичайно характерний і нібито особливо пристосований до характеру, вдачі і особистого духовного обличчя нашого українського вченого» [975].
Схожу думку висловив і історик літератури І. Хрущов, який уважав, що в працях М. Максимовича побутувала «хмелинка поезії» [976]. Таке сполучення виказує риси фрагментарності текстів М. Максимовича, які часто переховуються у вигляді публіцистичних заміток та рецензійних статей. Жанр рецензій був уповні природним для цього українського вченого.
У листі до редактора «Журнала Министерства народного просвещения» Костянтина Сербіновича від 5 червня 1834 р. він пише про давню звичку до рецензій [977]. Мабуть, йшлося про московські практики М. Максимовича протягом 1820-х – на початку 1830-х років – публіцистичну, редакторську, видавничу, коли молодий адепт шеллінгіанства виявив себе не тільки як вправний рецензент багатьох академічних студій, а й як талановитий літературний критик і полеміст.
Чимало невеликих статей М. Максимовича мають історико-біографічний характер. Адже біографічний жанр із його виключною увагою до дрібних деталей і подробиць відповідав основним пріоритетам наукової творчості вченого [978], який приділяв першочергову увагу фактографічній достовірності своїх праць. Історична постать, як визначна, так і маловідома, у його студіях виступає як необхідна складова масового, колективного героя, самобутня частка народного духу. Однак, вона зберігає неповторний образ та відіграє індивідуальну, властиву тільки їй, роль в історії!
Таким чином, історичний потік у рецепції вченого постає не тільки у вигляді широкого річища своєрідних, унікальних фактів-мозаїк, а й як рух різних поколінь людей, що посідають у ньому самостійне і виняткове становище.
За влучною заувагою відомого літературознавця Миколи Петрова, «стислі розповіді Максимовича про стародавніх людей схожі на спомини онука про маститого дідуся, ще живо пам’ятного та міцно-міцно любимого» [979]. Та й назви багатьох розвідок ученого розпочинаються з сентиментально-ностальгійних визначень: «Воспоминания…», «Сказание…» і т. п.
У працях М. Максимовича помітні і православні, антиуніатські устремління щодо зображення та витлумачення подій, зокрема стосовно їхнього розгортання і представлення на сцені минувшини. Зазначені інтенції історика, особливо відчутні у його полемічних творах, зокрема у відомій студії «О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в XVII веке (Письмо к М. А. Грабовскому)». М. Максимович тримається думки, що саме «образа православ’я» була найголовнішою причиною українсько-польської ворожнечі [980].
Та навіть у полемічних розвідках автор виявляє неабияке знання джерел і незвичайну майстерність інтерпретатора, які використовує у численних дискусіях.
Втім, у деяких працях, наприклад у «Бубновской сотне», він виступає і як історик-художник, який із неприхованим естетизмом і мистецьким смаком відтворює мальовничу природу Канівщини [981]. Заразом природно-географічне середовище у працях М. Максимовича несподівано перетворюється у своєрідний антропологічний ландшафт, самобутні підмостки побутування історичної людини. Відтак антропологічні виміри історії воднораз сполучаються з географічними й етнічними теренами проживання українського народу. Більше того, вони стають сутнісними атрибутами духовного існування народу / нації.
Схильність до художнього відображення минувшини спостерігаємо і в «Топографических заметках Киевлянина» [982] та інших публікаціях М. Максимовича. У цих студіях історик-критик часто поступається місцем літераторуромантику, який із захопленням малює картини минулого.
Літературний хист помічаємо у багатьох розвідках М. Максимовича. Тим паче, що художньо-естетичні та морально-етичні елементи віднаходимо в низці його історичних статей, зокрема навіть у тих, в яких домінує критичноаналітичний чи оповідальний виклад. Вони досить добре простежуються в образних історіографічних оцінках М. Максимовича.
Приміром, «История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського була схарактеризована автором як позбавлена «живого духу» [983]. В аналогічному сенсі М. Максимович розглядає і наукову діяльність Августа Шлєцера, яку порівнює з «мороком у нашій історії» [984]. Причому самого А. Шлєцера український учений характеризує у поетичному дусі, хоч і досить суперечливо, як «славного, грізного паладина [лицаря. – Авт.] Руських літописів, зразок терпіння в праці та нетерпіння в думці» [985].
Своєрідну оцінку М. Максимовича отримала і студія Аполлона Скальковського «Наезды гайдамак на Западную Украйну. 1733 – 1768» (Одесса, 1845). Останню він порівнює з «годинником, в якому хвилинна [стрілка. – Авт.] різниться з годинниковою, а репетиція [дзвін годинника. – Авт.] видзвонює зовсім не те, що показують стрілки» [986].
Натомість «Историю русов» автор уважає «надзвичайною з художнього боку» [987], «вельми незвичайною в художньому відношенні» [988], називає її «чарівною «Историею»» [989], а також відзначає «надлишок будівничої сили розуму» в її творця [990] тощо.
Образні характеристики, художньо-естетичні та морально-етичні дефініції віднаходимо і в науковій полеміці М. Максимовича. Зокрема, дискутуючи з П. Кулішем учений зазначає, що автор в «Записках о Южной Руси» (СПб., 1856 – 1857. – Т. 1 – 2) зображує «всю Малоросійську старшину та шляхту з перебільшеним відтворенням їхньої темної сторони» [991], тобто звертає увагу на гіперболізацію контрастів історичної минувшини.
Варто відзначити, що критик П. Куліша застосовує дихотомічні естетичні («громадянська краса», «громадянська потворність») та морально-етичні («правда», «добро») категорії щодо означення поглядів свого опонента.
«…як Малоросію, оновлену в гетьманство Богдана, Ви уявляєте собі в перебільшеній громадянській красі; так і Малоросію, що була в гетьманство Розумовського, Ви уявляєте собі в перебільшеній громадянській потворності. – підкреслює М. Максимович. – Насправді, як Малоросія, що виникла при Богдані, не вміщувала одне тільки новонароджене добро та благоустрій народний, так і Малоросія XVIII віку, при всіх зловживаннях і непорядках, що були в ній на присмерку її гетьманства та старого козацтва і вільноперехідного поспільства, містила в собі ще багато добра і правди у всіх станах [курсив М. Максимовича. – Авт.] народу свого, і послугувалася ними з честю та славою як сама для себе, так і для всього Руського світу» [992].
Знаний дослідник творчості та наукового спадку М. Максимовича О. Грушевський зазначав, що у полеміці цей учений «не виходячи за межі наукової дискусії, не зловживаючи тенденційністю і не випускаючи з виду головної мети виявляє дуже багато індивідуальності в своїх гострих і живих полемічних статтях» [993].
Ці стильові особливості М. Максимовича, зокрема уточнюючі нотатки, іронічні, добродушні і, заразом, гострі, образні коментарі, персональні, майже приватні звернення, в яких добре відчувається психологічний стан, емоційна налаштованість та інтелектуальні вподобання опонента, представлені в його історичному письмі.
Повною мірою вони виявляються у полеміці українського вченого зі своїм давнім московським приятелем М. Погодіним щодо походження Русі та давньоруської мови, імовірного переселення великорусів на північ у зв’язку з вторгненням монгольських полчищ, гаданої колонізації Середнього Придніпров’я у XVI – XVII ст. вихідцями з Галичини та Волині тощо.
Зауважимо, що М. Максимович був одним із перших учених, який в академічну добу розпочав російсько-український діалог про «києво-руську спадщину» (рос. «борьба за русское первородство»), який у певному сенсі триває і донині. Опонент М. Погодіна не тільки аргументовано спростовує його тези, а й висловлює дошкульні коментарі.
«Доводити, що до навали Татарської на Київ не було Малоросійського народу на Русі Київській, – для мене все одно, якщо б доводити те, що до навали Польської на Москву не було Великоросійського народу на Русі Московській», – зазначає український учений [994].
Утім, контексти та стиль висловлювань М. Максимовича, попри гострі полемічні пасажі, майже ніколи не були образливими. Недаремно М. Погодін любив повторювати: «Ми ж з одного покоління, хоч і виводимо Русь із різних сторін [курсив М. Барсукова. – Авт.]» [995]. Своєрідні риси М. Максимовича як полеміста спостерігаємо і у його дискусіях з М. Закревським щодо низки питань топографії давнього Києва [996].
Проте історіографічними оцінками та полемічними заувагами, не обмежується сфера вжитку художньо-естетичних понять у науковій творчості М. Максимовича. Відтак учений використовує такі означення, щоб представити зображення явищ і процесів із високим ступенем загальності, або з руйнівними, катастрофічними наслідками.
Скажімо, він порівнює початок історії Малоросії з кометою [997], що швидко промайнула на небосхилі, називає монголо-татарську навалу «грозою Батиєвою» [998], висловлює думку щодо виникнення запорозького козацтва як «живого злиття» двох стихій – азіатсько-наїзницької та греко-християнської [999], зіставляє козаків із західноєвропейськими лицарями [1000], іменує козацтво «народним лицарством» [1001], розглядає Гайдамаччину як «вогнедишне виверження народної помсти та ворожості» [1002] та ін.
Метафоричні елементи інколи присутні і в деяких оцінках визначних історичних особистостей, що представлені в працях М. Максимовича. Приміром, Богдана Хмельницького він називає «красою і славою козацтва» [1003], «грізним месником за всі образи і біди» [1004], Петра Конашевича-Сагайдачного – «благочестивим гетьманом» [1005], а князя – Василя-Костянтина Острозького – «героєм Західної Русі» [1006] і т. п.
У багатьох розвідках М. Максимовича споглядаємо його морально-етичні інтенції, насамперед сакральність історичних символів. Зокрема, Троїцькі ворота Києво-Печерської лаври історик співвідносить з образом «святої Русі» [1007]. Воднораз київські старожитності підносяться вченим до топосу священного міста («божого граду»), які стають складовими романтичної міфологеми про невмирущий народний дух та простір його побутування – благословенні землі Середнього Подніпров’я. Тому етично-релігійні мотиви спостерігаємо в багатьох авторських тезах і думках. Зокрема, заслугу українського козацтва історик убачає в тому, що воно «хрестовими походами» на захист православ’я здобуло собі безсмертя [1008]. До того ж, змагання супроти утисків православ’я М. Максимович практично ототожнює з боротьбою за рідну землю. «Захист віри обернувся в захист України…», – зазначає вчений у «Сказании о Колиивщине» [1009].
Отож у текстових фрагментах історика споглядаємо динамічність і художність викладу, які сполучаються з його афористичними висловлюваннями. Водночас вони виявляють і рефлексованість поглядів автора щодо предмета історіописання – української минувшини.
Загалом художньо-естетичні та морально-етичні мотиви у характеристиках і оцінках М. Максимовича демонструють його калейдоскопічну рецепцію історії. Тож фрагментарна репрезентація минулого є засадною рисою його стилю мислення, позаяк окрема людина [1010], а зрештою подія чи факт сприймаються ученим, як своєрідний мікрокосм рухливого й неосяжного світу історії. Відтак мозаїчне представлення минулого задовольняло як критично-раціональні вимоги, які висував системно-універсальний світогляд науковця-природника, так і ідеалістичні, ірраціональні мотиви історика-романтика, зорієнтовані на пошук специфічного, особливого, неповторного.
Така репрезентація минувшини дозволяла М. Максимовичу сполучати різноманітні мотиваційні потоки, які не тільки гармонійно співіснують, а й досить чітко розділені у світобаченні вченого. Відзначимо, що проблема співвідношення раціонального та емоційно-художнього (ірраціонального) в історіописанні сягає своїми витоками ще доакадемічної доби, в якій протягом тривалого часу відбувалося змагання між цими тенденціями [1011]. Варто зважати й на індивідуальне та своєрідне сприйняття минувшини в романтичному світогляді [1012].
У випадку з М. Максимовичем помітна й очевидна диференціація у його рецепції різних історичних явищ, об’єктів і фактів. Зокрема, розглядаючи конкретний матеріал учений міцно тримається критичних і раціональних засад, хоч досить часто підносить окремі подробиці, характеристики чи авторські враження до загальних асоціацій, пов’язаних із відповідною історичною добою. Наприклад, надгробки в Києво-Печерській лаврі нав’язують історику спомини про часи, коли дві частини Руського світу існували окремо, а іноді ворогували між собою. М. Максимович трактує цю ворожнечу як завершення «давньої удільної боротьби» [1013].
У той же час знакові явища українського минулого (монголо-татарська навала, козаччина, гайдамаччина) породжують у М. Максимовича низку яскравих образів-символів, які репрезентують переломні, масові вияви народного духу. Причому в авторському сприйнятті народ виступає не тільки як духовна субстанція, яка продукує перетворення, а й як своєрідна міфологема, що живить творчу уяву сучасника, себто витворює часову вісь минувшина – тодішня сучасність.
Водночас у поглядах ученого поважне місце посідають поняття «зла», «добра», «правди». Це – позачасові, фундаментальні цінності, які виступають як найважливіші духовно-етичні мірила вартості щодо діяльності тих чи інших видатних особистостей, визначних подій і явищ.
Однак, у викладі фактографічної канви подій М. Максимович залишається, передусім, прискіпливим критиком та інтерпретатором джерел. Саме тому у своїх наукових студіях він послідовно застосовує історико-філологічний або критичний метод до розробки багатьох проблем з обсягу української минувшини.
З цієї перспективи М. Максимовича, хоч і з певними застереженнями, можна порівняти з постаттю німецького історика Бартольда Нібура, який справив значний вплив на російську історіографію, зокрема на відомого вченого М. Полевого [1014]. Варто наголосити, що такі дослідницькі устремління досить точно характеризують і М. Максимовича як історика. Тим паче, що за ученим в українській історіографії міцно закріпився образ дослідника-критика та науковцяаналітика [1015]. Це однозначно вказує на критично-аналітичний стиль мислення вченого.
Щоправда, на відміну від Б. Г. Нібура, М. Максимович не мав такої довершеної підготовки у царині класичної філології і зосереджувався на розгляді окремих проблем української історії. Натомість предметом наукових студій цього німецького дослідника була вся давньоримська епічна традиція.
Проте в працях М. Максимовича споглядаємо і певні спроби подати загальний погляд на українську минувшину. Зокрема, полемізуючи з польським письменником Міхалом Грабовським учений пропонує власну періодизацію української історії:
1) «доба Татарської влади над всією Україною» (1240 – 1320);
2) «доба Литовської влади» (1320 – 1569);
3) «доба Польської влади» (1569 – 1654);
4) «доба роздвоєного буття України: східної – постійно під владою Руською; західної – спершу в коливаннях між Росією та Польщею, протягом 57 років (курсив М. Максимовича. – Авт.); пізніше (після договору Прутського 1711 року), у постійній належності Польщі до падіння її королівства (1795)» [1016].
Зазначимо, що термін «роздвоєння» є специфічним інструментом романтичного стилю мислення. Зокрема, ця дефініція досить часто вживалася М. Костомаровим щодо різних епох української та російської історії. На думку М. Марченка, М. Максимович поклав до основи цієї періодизації два провідні чинники – державний та культурний [1017].
Втім, М. Максимович усе ж таки більше переймався дрібними деталями і подробицями, ніж побудовою синтетичних конструкцій та загальних образів минувшини. Представлення зачарованого, мозаїчного, сповненого суперечностей світу фактів видавалося йому одним із найголовніших пріоритетів дослідницької діяльності, позаяк історико-філологічна критика значною мірою дозволяла пізнати і осягнути індивідуальне й особливе.
У застосуванні історико-філологічного методу стосовно вивчення історії Малоросії, зокрема в опрацюванні різноманітних джерел, М. Максимович, мабуть, був найпослідовнішим дослідником серед тодішніх українських романтиків. Адже українська минувшина на той час істотно поступалася за рівнем розробки не тільки історії Росії, а й класичної давнини. Більше того, на часі поставали проблеми, пов’язані з введенням до наукового обігу великих обсягів достовірного фактографічного матеріалу.
Зрештою, попри критично-аналітичну спрямованість, морально-етичні та художньо-естетичні елементи посідають важливе місце в історичному письмі М. Максимовича. Вони представлені, переважно у вигляді невеликих оціночних або образно-символічних вкраплень, які показують авторське ставлення до переломних подій, визначних особистостей, відомих історичних праць чи пам’яток тощо.
У широкому сенсі, очевидно, слід вести мову про самобутнє поєднання критично-раціональних засад та ідеалістичних, ірраціональних елементів у дослідницьких практиках М. Максимовича. Останні не тільки досить мирно співіснують, а й гармонійно доповнюють один одного в авторських текстах.
Та, найголовніше, незавершений і синкретичний у стильовому, жанровому та видовому відношенні окремий фрагмент («уламок минувшини»), репрезентований у текстах М. Максимовича, прагне до відтворення цілісності, точніше до її конструювання. Зауважимо, що мікроісторичний сюжет у працях ученого виглядає не тільки як імпліцитне устремління до цілісного осягнення історії, а як чужорідне включення до російського гранд-наративу, що потенційно містить у собі програму його руйнації.
Цю інтенцію вченого до комплексного осмислення минувшини споглядаємо у його робочих записах про психологічні риси та історичне побутування великорусів і українців. Зокрема, у зазначених нотатках постають цілісні і, заразом, відмінні образи росіян та українців, які містять цікавий матеріал для осягнення стилю мислення М. Максимовича. «У великоросіян живість, сприйняття душі розвивалась під пануванням думки [підкреслення М. Максимовича. – Авт.] і була повернута переважно на зовнішній бік своє дійсності», – наголошує вчений [1018].
Така орієнтація на зовнішнє та «силу думки», вважає М. Максимович, не тільки позначилася на психологічних обрисах великорусів, а й на їхньому історичному житті.
«Щаслива удача, яка супроводжувала пізніше державне життя Великої Росії… прив’язала її народ великою любов’ю та повагою до його дійсності, ствердила у ньому дух задоволення [підкреслення М. Максимовича. – Авт.] своєю долею, дух покірності своїй долі та довіри до неї, як до свого щастя», – зазначає автор [1019].
Відтак він акцентує увагу на підкоренні волі розуму, яке, власне й складає основу психологічного типу великоруса.
Натомість психологічний тип українця є не тільки відмінним, а майже протилежним у замальовці вченого.
«Українець, більш непорушний для зовнішньої діяльності житейської, – підкреслює М. Максимович, – менш заповзятливий, – безпечність та недбалість про зовнішнє – особисте благо житейське… Його зовнішня діяльність була повернута на подвиг слави і війни, на подвиг суспільний: в цьому подвигу виявилась його особистість [підкреслення М. Максимовича. – Авт.]» [1020].
Але М. Максимович не обмежується констатацією психологічних відмінностей. Він навіть поглиблює останні завдяки історичним аналогіям. Автор протиставляє історичне призначення східних (донських) козаків, які увійшли до системи Російської держави та сприяли її розширенню, і західних (дніпровських) козаків, котрі спричинилися до становлення українського народного духу.
«Козацтво Дніпровське [підкреслення М. Максимовича. – Авт.] навпаки розливаючись з XVI віку по Південній Русі зробило у ній оновлення цілого народного життя, розлило по ній козацький дух свій. – відзначає історик. – Тоді воно ввійшло в систему Західної Русі, польського володарювання при Баторії, – тоді козацтво само стало зерном народної української самобутності. Козацьке життя все більше розросталося в Україні, діяло разом з нею, проникало до її родинного побуту, і її суспільні цілі та вигоди, відносилися до її віри та самобутності народної; воно [охороняло – Авт.] свою козацьку волю, свою честь і славу…» [1021].
Ця мимовільна констатація психологічної та історичної самобутності у рецепції М. Максимовича ледь-ледь не перетворюється в апологію чужорідності України щодо Великоросії! Причому навіть коментар історика стосовно «сполучення» українських земель із Москвою разюче дисонує з його генеральною тезою про єдиний Руський світ.
«Таким чином, обставини зупинили самобутній розвиток України на всьому ходу… і вступила [вона – Авт.] в загальне Життя Росії…Безвідрадне невдоволення та досада, глибока Журба – сильна на свою долю [підкреслення М. Максимовича. – Авт.] щербату, закарбувалася всією силою… глибокого почуття серця», – зазначає автор [1022].
Психологічні риси українців та великорусів у сприйнятті вченого подаються у вигляді опозиції «зовнішнє» – «внутрішнє», «думка» – «дійсність». Ці порівняння не доводяться М. Максимовичем до контраверсійної межі. Він навіть прагне узгодити, примирити чи навіть проігнорувати останні, зокрема вкотре згадує про монолітний Руський світ. Однак, ностальгійні почуття автора щодо колишньої козацької слави та народної самобутності України у цих робочих записах, здається, затьмарюють навіть його щиру загальноросійську лояльність. Відтак М. Максимович впритул наближається до думки про цілісність і відмінність українського історичного буття, порівняно з російською минувшиною.
Схоже акцентування на своєрідності українського народного типу згодом споглядаємо в працях М. Костомарова «Две русские народности» (1861), В. Антоновича «Три національні типи народні» (1888) та інших учених.
Але М. Максимович так і не генералізує свої спостереження до лінії вододілу, за якою постають відомі формули: «дві народності» чи «три національні типи». Тому дві частини Руського світу з різною історичною долею у його історичному письмі все ж таки сполучаються в образі святої Русі, яка є основою їхньої внутрішньої єдності. Її творить метафізичний Руський дух, який, здавалося б, усуває чи нівелює історичну самобутність українців та великоросів!
Іноді вона все ж таки проривається в авторській рецепції української історії, хоч учений розглядає її як сентиментальний відголос далекої і сивої минувшини, яка не є суттєвою в контексті тодішньої сучасності.
Отже, незважаючи на психологічні відмінності українців та великоросів, внутрішня, духовна єдність Русі / Росії є визначальною у поглядах М. Максимовича. Його розуміння народних / національних типів є досить далеким від костомаровської дефініції, зорієнтованої не тільки на демонстрацію відмінності, а фактично на апологію самоцінності історичного буття «двох руських народностей».
Відзначимо, що навіть поміркована українофільська платформа «Основи» видавалася М. Максимовичу занадто радикальною. Наприклад, у листі до О. Бодянського від 1 січня 1865 р. він засуджував крайнощі мовної програми зазначеного журналу [1023]. У цьому відношенні М. Максимович залишався діячем старої Миколаївської доби з традиційними вподобаннями, які М. Грушевський слушно тлумачив як «соціальний консерватизм».
Зрештою, тексти М. Максимовича безперечно торували шлях до національного самоусвідомлення іншим генераціям українських інтелектуалів, зокрема щодо самобутності та цілісності історії України. Тому у рецепції наступних поколінь самітник із Михайлової гори поставав як один із перших будівничих академічного образу нашої минувшини.
Приміром, В. Горленко тримався думки, що маленькі розвідки М. Максимовича стали «першими каменями» у розбудові малоросійської історії [1024]. Д. Багалій порівнював їх з добре обробленими цеглинами [1025]. О. Пріцак називав ці замітки мініатюрами, де «в дуже стислій гармонії ідеї та документації творилися підвалини під майбутню будову української національної історіографії» [1026].
У компаративному плані стиль мислення М. Максимовича посідає виняткове місце в українській романтичній історіографії. Тим паче, що у його історичному письмі простежуються кілька пластів: 1) фактографічний, оброблений у критично-аналітичному розумінні; 2) оповідальний, який є зв’язаним, логічним і послідовним викладом подій та фактів без їхньої інтерпретації і тлумачення; 3) ірраціональні, ідеалістичні вкраплення з морально-етичною чи естетичною мотивацією, метафоричними оцінками та афористичними порівняннями, символічними співставленнями, поетичними асоціаціями, художніми замальовками природного середовища й географічної арени історичних подій, автобіографічними елементами, мемуарними згадками, полемічними пасажами тощо.
Наявність різних шарів у текстах М. Максимовича відображає не тільки співіснування відмінних стильових та світоглядних компонентів у його творчості, а й розмаїття дослідницьких, культурних, освітніх практик та інструментарію. У широкому сенсі йдеться про своєрідний сплав раціоналізму та романтизму в ідеалі науковості М. Максимовича, втіленням якого є розвідка на перехресті кількох жанрів із локальним, мозаїчним представленням минувшини.
Ці стильові особливості вченого виявляються у сполученні дослідницьких стратегій природника й гуманітарія з елементами історіософського осмислення (пізньопросвітницький універсалізм і метафізичний «Руський дух», сегментація об’єкта на мікроісторичні сюжети й децентралізація суб’єктів історичного руху, багатство академічних контекстів з обсягу соціогуманітарстики – мовознавство, філологія, етнографія, фольклористика та ін.), синкретичному поєднанні жанрових і видових особливостей наукових праць ученого (славнозвісні «Листи»). Означені складові й сформували критично-аналітичний та фрагментарний стиль мислення М. Максимовича як гуманітарія.
Примітки
921. Грушевський О. З київської історіографії 1840-х рр. – Арк. 5.
922. Максимович М. Про значення та походження слова… – С. 194.
923. Его же. З первых лекций 1834 г. [автограф; записи до лекцій з російської словесності 1834, 1843 рр.] // ІР НБУВ. – Ф. 32. – Спр. 389. – Арк. 26.
924. Там само. – Арк. 8 зв.
925. Максимович М. А. Полемическое Обозрение Малороссийской Словесности [автограф статті; 1860 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 558/1474. – Арк. 2 зв.
926. Там само. – Арк. 5 зв.
927. Максимович М. Песнь о полку Игореве (Из лекций о русской словесности, читаннях 1833 года в университете св. Владимира): Статья первая. Статья вторая: Песнь Игорю, относительно ее духа. Статья третья, окончательная // ЖМНП. – 1836. – № 4. – Отд. 2. – С. 1 – 22; № 6. – С. 439 – 470; 1837. – № 1. – С. 29 – 58.
928. Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 156.
929. Максимович М. А. Предисловие [автограф; матеріали до перекладу «Cлова о полку Игореве»; Михайлова гора, 14 листоп. 1854 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 570/1463. – Арк. 2.
930. Его же. Объяснение г-ну Гатцуку о моем «Украинце» // МВ. – 1859, 5 мая. – № 105. – С. 786.
931. Чернявський М. Максимович як наш перший перекладач Слова про похід Ігоря // Україна. – 1929. – № 38: (груд.). – С. 4 – 5; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 146.
932. [Сенковский О.-Ю.] Рец. на кн.: Песнь о полку Игореве, сложенная в конце ХII века, на древнем Русском языке. Издана, с переводом на нынешний Русский язык, профессором Русской словесности М. Максимовичем для своих слушателей. – К.: Тип. Университета Св. Владимира, 1837. – 49 с. // БЧ. – 1837. – Т. 24, № 2. – Отд. 6: Литературная летопись. – С. 35 – 37; [Катков М.] Рец. на кн.: Максимович М. История древней русской словесности. – К., 1839. – Кн. 1. // ОЗ. – 1840. – № 4. – Отд. 5: Критика. – С. 71.
933. Курьянов С. О. Литературная деятельности Н. А. Маркевича в контексте русскоукраинских литературных связей 1820 – 1830-х годов: Автореф. дис. … к. филол. н.: 10. 01. 01 / Днепропетров. Ордена Трудового Красного Знамени гос. ун-т им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. – Дн., 1991. – С. 15.
934. Данилів В. До історії української етнографії (Риси літературної діяльності М. А. Максимовича, А. Л. Метлинського та П. А. Лукашевича) // ЗУНТК. – К., 1909. – Кн.4. – С. 46.
935. Максимович М. Письма о Киеве… – С. 15.
936. Там же. – С. 89.
937. Марченко М. І. Українська історіографія від давніх часів до середини ХІХ ст. Посібник для студентів історичних факультетів університетів і педагогічних інститутів (К., 1971. Рукопис з Родинного архіву Марченків) / Примітки І. Войцехівської // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Бібліотека Ейдосу / Гол. ред. В. Смолій, відп. ред. І. Колесник. – К., 2009. – Вип. 3, ч. 2. – С. 366.
938. Максимович М. Об участии и значении Киева… – С. 5 – 6.
939. Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750 – 1850. – Edmonton, 1985. – P. 154.
940. Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. – С. 195.
941. [Костомаров Н. И.] Мысли об истории Малороссии // БЧ. – 1846. – Т. 78, № 9. – С. 21.
942. Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики… – С. 205.
943. Пономарев С. И. Памяти князя П. А. Вяземского. Письма кн. П. А. Вяземского к М. А. Максимовичу // СОРЯС. – СПб., 1880. – Т. 20, № 5. – С. 168.
944. Там же. – С. 171.
945. Романович-Славатинский А. В. Моя жизнь и академическая деятельность 1832 – 1884 гг.: Воспоминания и заметки // ВЕ. – 1903. – № 1. – С. 199.
946. [Воспоминания Н. И. Костомарова об М. А. Максимовиче для «Северного вестника» в изложении «Киевлянина»] // Киевлянин. – 1877, 2 июня. – № 65. – С. 2.
947. Максимович М. А. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада», 1857 г. (Письмо к Г. П. Галагану) // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 527.
948. Иконников В. С. Опыт русской историографии. – К., 1908. – Т. 2, кн. 2. – С. 1593
949. Максимович М. О десяти городах и некоторых селах древней Украины (Письмо М. П. Погодину) // Максимович М. Киев явился градом великим… – С. 269.
950. Клепацький П. М. О. Максимович… – С. 81.
951. Крип’якевич І. Вказ. праця. – С. 34.
952. Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 226; Бойко Н. Михайло Максимович – навіки з рідним краєм. – Черкаси, 2004. – С. 111.
953. Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича… – С. 77.
954. Антонович В. Б. Значение исторических трудов М. А. Максимовича… – Арк. 1
955. Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. – С. 195.
956. Его же. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо первое // Там само. – С. 115.
957. Его же. Письма о князях Острожских (К графине А. Д. Блудовой): Письмо первое // Там само. – С. 87.
958. Його ж. Листи / Упоряд. та вступ. ст. В. Короткого. – К., 2004. – С. 142.
959. Грушевський О. З українського культурного і наукового життя в середині ХІХ в. // ЗНТШ (Львів). – 1906. – Т. 74. – С. 74.
960. Максимович М. Письма о Киеве… – С. 5 – 6.
961. Его же. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо седьмое: Спор о малороссийских именах… – С. 217 – 221.
962. Коваленко Л. А. Исторические взгляды М. А. Максимовича (из истории формирования либерального и демократического течений в украинской историографии 30 – 50-х годов ХIХ в.) // ИИ. 1972. – М., 1973. – С. 254.
963. Максимович М. Листи… – С. 73.
964. Его же. Объяснительные параграфы о Киеве // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 2. – С. 50 – 52.
965. Его же. Отзыв на критику Истории древней русской словесности, М. Максимовича, помещенную в «Отечественных Записках» // СП. – 1840, 6-го июня. – № 125. – С. 499.
966. Там же. – С. 498.
967. Каманин И. Письмо М. А. Максимовича к П. А. Кулишу [30 січ. 1854 р.] // ЧИОНЛ / Под ред. А. М. Лободы. – К., 1905. – Кн. 18, вып. 3/4. – С. 128.
968. Максимович М. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу) // Максимович М. У пошуках омріяної України. – С. 121.
969. Там само. – С. 134 – 139.
970. Там само. – С. 141 – 142.
971. Там само. – С. 148.
972. Максимович М. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада»… – С. 522.
973. Гатцук Ол. Новости малороссийской литературы // МВ. – 1859, 26 апр. – № 98. – С. 735.
974. Голубовский П. Исторические труды М. А. Максимовича // ЧИОНЛ. – К., 1905. – Кн. 18, вып. 3/4. – С. 118.
975. Житецький І. Вказ. праця. – С. 21.
976. Юбилей М. А. Максимовича (1821 – 1871). – 2-е изд. – СПб., 1872. – С. 16.
977. Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики… – С. 235.
978. Клепацький П. М. О. Максимович… – С. 82.
979. Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. – К., 1884. – С. 179.
980. Максимович М. О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в XVII веке (Письмо к М. А. Грабовскому) // Максимович М. У пошуках омріяної України. – С. 187.
981. Его же. Бубновская сотня // Там само. – С. 268.
982. Его же. Топографические заметки Киевлянина: 1. О месте села Предславина на Лыбеди; 2. О месте Туровой Божницы; 3. О месте Витичева холма; 4. Копырев конец; Латынские стихи Феофана Прокоповича на местоположение Киева // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 2. – С. 39 – 49.
983. Его же. Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 1. – С. 342.
984. Его же. Откуда идет Русская земля, по сказанию Нестеровой повести и по другим писаниям русским // Там же. – Т. 1. – С. 87.
985. Там же. – С. 65.
986. Максимович М. Известие о гайдамаках (Замечания на книгу г. Скальковского «Наезды Гайдамак на Западную Украину в XVIII столетии»), изданную в Одессе, 1845 г. 230 с. // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 1. – С. 573.
987. Его же. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо третье // Його ж. У пошуках омріяної України. – С. 137.
988. Его же. Записки о первых временах Киевского Богоявленского братства // Его же. Киев явился градом великим… – С. 126 (прим.*).
989. Его же. Исторические письма о козаках приднепровских (К М. В. Юзефовичу): Письмо четвертое. – С. 140.
990. Его же. Об историческом романе г. Кулиша «Черная рада»… – С. 524.
991. Его же. О Григории Николаевиче Теплове и его записке «О непорядках в Малороссии» (Письмо к П. А. Кулишу) // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 1. – С. 561.
992. Там же. – С. 564.
993. Грушевский А. С. М. А. Максимович: Из украинской историографии ХІХ в. // ИОРЯС. – СПб., 1906. – Т. 11, кн. 1. – С. 395.
994. Максимович М. Филологические письма к М. П. Погодину: Письмо восьмое // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. – К, 1880. – Т. 3: Языкознание. История словесности. – С. 230.
995. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1893. – Кн. 7. – С. 12.
996. Закревский Н. Рец. на изд.: Максимович М. Письма о Киеве (первое, пятое и шестое). Помещены в журнале «Русский» на 1968 год., изд. М. Погодиным; Максимович М. Объяснительные параграфы о Киеве № 2, 3 и 4-й «Киевских Епархиальных Ведомостей» на 1869-й год // Древности. ТМАО. – М., 1871. – Т. 3. – С. 101 – 107; Максимович М. А. О Киевском урочище Копыреве-конце, по поводу статьи о нем г. Закревского // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 2. – С. 143 – 154.
997. Максимович М. О малороссийских народных песнях // Максимович М. О. Киев явился градом великим… – С. 283.
998. Его же. К истории малорусского языка (Филологические письма к М. П. Погодину): Письмо четвертое // Его же. Киев явился градом великим… – С. 364.
999. Его же. Исторические заметки: Заметки о происхождении и значении козачества // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 1. – С. 838.
1000. Его же. Заметка о козацких гетманах (Письмо к С. М. Соловьеву) // Там же. – Т. 1. – С. 317.
1001. Его же. Об участии и значении Киева // Там же. – Т. 2. – С. 18.
1002. Его же. О сотнике Харьке и запорожце Чуприне (Письмо П. А. Кулишу) // Собр. соч. М. А. Максимовича. – Т. 1. – С. 601.
1003. Его же. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Його ж. У пошуках омріяної України. – С. 192.
1004. Его же. Письма о князьях Острожских (К графине А. Д. Блудовой): Письмо седьмое // Там само. – С. 112.
1005. Его же. Сказание о гетмане Петре Сагайдачном // Его же. Киев явился градом великим… – С. 224.
1006. Его же. О надгробиях в Печерском монастыре // Там само. – С. 149.
1007. Его же. Святые врата Печерской лавры // Там само. – С. 137.
1008. Его же. О надгробиях в Печерском монастыре // Там само. – С. 159.
1009. Его же. Сказание о Колиивщине // Там само. – С. 248.
1010. Его же. З первых лекций 1834 г. … – Арк. 32.
1011. Смоленский Н. И. Рациональное и эмоциональное в языке историка // ИЗ. – М., 1999. – Вып. 2/120. – С. 137 – 148.
1012. Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального). – Львів, 1983. – С. 79.
1013. Максимович М. О надгробиях в Печерском монастыре // Максимович М. Киев явился градом великим… – С. 150.
1014. Иконников В. Скептическая школа в русской историографии и ее противники: II. Н. А. Полевой // УИ. – К., 1871. – № 10. – С. 29; Вернадский Г. В. Русская историография / Сост. В. Н. Козляков. – М., 1998. – С. 83.
1015. Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Упор. та вступ. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. – 3-є вид., репринт. – К., 1996. – С. 84; Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціально-економічному грунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 222; Крип’якевич І. Михайло Максимович – історик (В століття видання «Малороссийских песен» 1827 р.) // ЗНТШ (Львів). – 1927. – Т. 147. – С. 166 – 167; Калакура Я. Михайло Максимович як фундатор документалізму української історіографії // ІДУ. – К., 2005. – Вип. 16: Михайло Максимович і українська історична наука (Матеріали круглого столу, проведеного в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М. О. Максимовича). – С. 165 – 178.
1016. Максимович М. О причинах взаимного ожесточения… – С. 167 – 168.
1017. Марченко М. І. Українська історіографія від давніх часів до середини ХІХ ст. // Ейдос. Бібліотека Ейдосу. – Вип. 3, ч. 2. – С. 327.
1018. Максимович М. Психологическое воззрение. Историческая жизнь [автограф; робочі записи 1830-х – 1840-х років про психологічні відмінності та історичне побутування росіян і українців] // ІР НБУВ. – Ф. 32. – Спр. 393. – Арк. 2.
1019. Там же. – Арк. 4.
1020. Там же. – Арк. 5.
1021. Там же. – Арк. 8 зв.
1022. Там же. – Арк. 9 зв.
1023. Данилов В. М. Максимович і журнал «Основа» (Листи В. Білозерського до М. Максимовича) // ЗНТШ (Львів). – 1930. – Т. 100, ч. 2: Ювілейний зб. на пошану акад. К. Студинського. – С. 325.
1024. Горленко В. Из истории южнорусского общества начала XIX века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // КС. – 1893. – № 1. – С. 65.
1025. Багалей Д. И. Русская историография. – Харьков,1911. – С. 425.
1026. Пріцак О. Гарвардський центр українських студій і школа Грушевського // Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967 – 1973). – Кембридж – Нью-Йорк, 1973. – С. 97.