3.5. Історія як сюжет

Ясь Олексій

Представлення образу Б. Хмельницького в однойменній монографії М. Костомарова

Однією з найважливіших тем у творчості М. Костомарова, яка цікавила його впродовж усієї академічної кар’єри, є драматична епоха Б. Хмельницького.

Хмельниччина – це переломна точка, критичний стан української минувшини у романтичному історіописанні, з якого розпочалася зміна самої духовної формації існування (переродження) України. Молодий О. Лазаревський називав Хмельниччину «найяскравішою добою Українського козацтва» [1273]. За висловом М. Костомарова, це – «наш героїчний вік, період лицарства, доблесті, поезії» [1274]. Водночас постать Б. Хмельницького та його історична «місія» з’єднати «дві Русі» дозволяла тодішнім українським діячам, за означенням М. Грушевського, «зручно сполучувати свій малоросійський патріотизм з російською лояльністю» [1275].

З Великим гетьманом та його добою нерозривно пов’язане становлення М. Костомарова як історика, позаяк монографія «Богдан Хмельницкий» (у первісній, журнальній версії 1857 р. «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» [1276]) принесла автору неабияку популярність та майже фантастичний успіх. Відтак лише за життя автора вона перевидавалася ще тричі (1859, 1870 та 1884).

За свідченням сучасника М. Костомарова – історика літератури П. Полевого, цю монографію «читали із захопленням навіть і такі люди, які ніколи у своєму житті не розгорнули жодної книги з російської історії та про нашу історичну минувшину мали найтуманіше поняття» [1277]. За визнанням М. Грушевського,

«такий був чар його таланту, що при всіх своїх слабих сторонах його книга [«Богдан Хмельницкий». – Авт.] на довгі часи зісталася не тільки артистичним образом, але й головною науковою працею про сю добу» [1278].

Тим паче, що вплив цієї монографії М. Грушевський проніс крізь багато років. «Учора цілий день читав Богдана Хм[ельницького], надто велике він на мене чинить враження, іноді аж не можу читати, так тяжко», – занотував М. Грушевський у своєму щоденнику 22 січня 1891 р. [1279].

С. Томашівський у монографії 1914 р. зауважив, що ««Богдан Хмельницкий» Костомарова, все ще для нас останній вислів науки про Хмельниччину як історичну цілість» [1280]. На думку Д. Багалія, ця студія стала своєрідною межею, яка розділила ранню творчість М. Костомарова та його пізніші праці [1281].

Сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков слушно наголошують, що вказана робота є першим фундаментальним дослідженням життя і діяльності Великого гетьмана в українській історіографії [1282]. Ф. Сисин розглядає цю працю як одну з небагатьох робіт-синтез [1283], а С. Плохій називає її першою науковою монографією з історії України [1284].

Ба більше, «Богдан Хмельницкий» – найголовніша студія в спадщині М. Костомарова. Зокрема, вельми символічним є той факт, що саме цю працю поклали до узголів’я історика під час прощання з ним 11 квітня 1885 р. у С.-Петербурзі. Отож зазначена монографія заслуговує на пильну увагу і прочитання з багатьох ракурсів та міркувань. Про це свідчать і нинішні історіографічні розвідки (Ю. Пінчук, В. Степанков та ін.), присвячені костомаровським замальовкам постаті Б. Хмельницького та його доби [1285].

Недаремно вже поміж сучасників М. Костомарова циркулювали розмаїті, зокрема критичні, а іноді й вельми негативні оцінки «Богдана Хмельницкого» [1286]. Наприклад, М. Максимович обстоював думку, що авторові студії вдалося «надати історії привабливості роману» [1287], хоч і закидав історикові численні прогалини та перекручення у викладі фактографічного матеріалу, зокрема його недостатнє критичне опрацювання.

Ще скептичніше щодо авторського стилю висловився відомий російський журналіст Григорій Єлисєєв.

«Жадаючи бути популярним автор не вдається також у своєму творі до розв’язання хронологічної та іншої плутанини, на яку натрапляємо в історії Богдана Хмельницького. Коли трапляється суперечлива думка про що-небудь, автор із різних суджень обирає єдине без будь-якого застереження чи зауваги, котра пояснює чому ця думка є більш достовірнішою. Плутанина цим, звичайно не вирішується, а лишається такою, якою була, а інколи ще збільшується, позаяк автор інколи дотримується міркувань, що суперечать незаперечним джерелам», – підкреслює Г. Єлисєєв у великій рецензійній статті, вміщеній на сторінках «Современника» [1288].

М. Костомаров був змушений навіть виправдовуватись, зокрема спростовувати такі та схожі зауваги. «Якщо я не висловлюю своїх понять про те, як розуміло або зображувало такі-то події те чи інше джерело, то з цього не випливає те, що я користувався ними без критики. Критика залишилася в моєму портфелі, позаяк я не хотів видавати критичні дослідження», – зазначає вчений у листі до М. Максимовича від 2 серпня 1859 р. [1289]

Автору доводилося відповідати і на інші закиди [1290], у т. ч. й на безапеляційні звинувачення у некритичному використанні польських джерел та малоросійських літописів. Скажімо, О. Гатцука закидав М. Костомарову надмірне захоплення польськими джерелами та обстоював думку, що історик так і не зміг звільнитися з їхнього полону [1291]. Проте деякі історики (К. Бестужев-Рюмін) вважали, що ця студія виглядає привабливою саме завдяки «виточеному викладу» та вживанню польських джерел [1292].

На початку 1870-х років М. Костомаров полемізував щодо джерельної бази та фактологічної канви викладу в монографії «Богдан Хмельницкий» з учнем С. Соловйова – Геннадієм Карповим [1293]. Причому Г. Карпов у полемічному запалі навіть стверджував, що студія М. Костомарова написана на основі «трьохчотирьох малоросійських літописів» [1294].

Зрештою, навколо третього видання «Богдана Хмельницкого» (1870) у російській журнальній періодиці розгорнулася гостра дискусія, пов’язана з тогочасним поширенням позитивістських канонів в історичній науці. Зокрема, російський журналіст Станіслав Окрейц опублікував велику рецензійну статтю з красномовною назвою «Отживающие русские Вальтер-Скотты» на сторінках часопису «Дело», в якій докладно розглянув монографію М. Костомарова у світлі позитивізму [1295]. Мабуть, не варто дивуватися загальному вердикту рецензента: «Його [М. Костомарова. – Авт.)] «Богдан Хмельницкий» є твір не історика, а романіста …» [1296]. Більше того, С. Окрейц назвав цю працю «quasi-вченою монографією» [1297].

Водночас невідомий автор, який переховувався під криптонімом Л. Н., виступив із рішучою обороною монографії М. Костомарова, позаяк уважав, що цьому рецензенту правили за взірець писання новомодного англійського історика-позитивіста Г.-Т. Бокля. Відтак у заувагах С. Окрейца він убачав запозичені й похапцем розбавлені розумування Г.-Т. Бокля [1298], які були вельми популярні посеред російської читацької публіки 1860-х років. Натомість інший рецензент третього видання згаданої монографії висловив думку, що життєпис Б. Хмельницького вирізняється «першокласними чеснотами» [1299].

Однак, попри численні закиди, зауваження та коментарі рецензентів й опонентів, монографія М. Костомарова так і не зазнала кардинальних переробок та доповнень. Утім, В. Антонович, який прорецензував четверте видання «Богдана Хмельницького», вважав, що до тексту були внесені «значні виправлення» та доповнення. Зокрема, він відзначав, що автор, порівняно з попереднім виданням (1870), доповнив вступ викладом подій про повстання К. Косинського та С. Наливайка, помітно розширив кілька розділів, в яких висвітлюються події 1651 р., пов’язані з Берестецькою битвою та Білоцерківською угодою, а також вмістив іменний і географічний покажчики, кілька додатків – збагатив зібрання народних пісень доби Хмельниччини, подав відомості із записок єврейського рабина Н. Ганновера та статті російського історика права І. Дитятина [1300].

Та навряд чи ці переробки можна визнати такими, що істотно трансформували монографію, позаяк її загальна композиція та спосіб викладу матеріалу загалом залишилися незмінними. Приміром, М. Грушевський наголошував, що і після низки авторських змін «Богдан Хмельницкий» зоставався на «дорозі між півбелетристичним образом» та «чисто науковим твором» [1301]. С. Томашівський та Д. Дорошенко вважали, що ця монографія є радше історичним романом, аніж науковою студією [1302]. Аналогічну думку висловив і З.-Є. Когут, який відзначає, що робота М. Костомарова написана у «напівнауковому стилі під впливом літопису Самійла Величка й «Історії Русів»» [1303].

Така послідовна позиція М. Костомарова, всупереч низки критичних закидів сучасників, висуває питання про його дослідницькі устремління та мотивацію, зокрема потребує пояснення. І. Крип’якевич уважав, що автор писав вказану працю здебільшого за часів саратовського заслання (1848 – 1859)

«як початкуючий історик, без відповідного досвіду, без основних жерел легше було йому подати саму компіляцію подій, як вдуматися в них і давати загальнішу синтезу, пізніше, при дальших виданнях вже мабуть не почував у собі енергії перероблювати цей великий твір романіста» [1304].

Але це тлумачення не виглядає переконливим. Після першого видання (1857) попереду у М. Костомарова було майже 28 років життя та десятки великих, зокрема монографічних студій, тобто достатньо можливостей та творчої енергії для суттєвої переробки «Богдана Хмельницкого». Тим більше, що доба Хмельниччини привертала увагу історика протягом усієї творчості.

Мабуть, усе ж таки визначальними були пріоритети самого М. Костомарова як ученого, його авторський вибір!

У рецензії 1858 р. він досить точно сформулював та виклав свої вимоги до історичного роману:

«Все творіння мусить бути проникнуте головною ідеєю; єдність дії має з’єднувати окремі явища; фарби й тіні повинні бути накладені у властивому між собою співвідношенні, все має носити образ послідовності та завершеності, все має бути оживлене духом того споглядання, яке згладжує штучність та сліди роботи, і представляє цілу працю немовби витвір натхнення та раптової творчості» [1305].

У листі до вищезгаданого С. Шубинського від 2 жовтня 1882 р. історик досить цікаво змальовує власну манеру історіописання. «Я звик писати так, що назва у мене завжди була останньою справою, позаяк вона в одному чи двох словах повинна виражати смисл усього твору», – підкреслює історик [1306]. Таких вимог щодо викладу матеріалу, архітектоніки та побудови сюжету М. Костомаров дотримується і в історичних монографіях, зокрема в «Богдане Хмельницком».

Зауважимо, що вчений обстоював думку про найширшу адресну спрямованість своєї студії. Зокрема, у передмові до другого видання монографії (1859) він підкреслює, що ця праця написана «не у вигляді систематичної історії, а розповіді, не для вченого кола спеціалістів, а для публіки» [1307].

Недаремно виклад М. Костомарова захоплює читача вже у вступі до самої студії. Адже історик оповідає не тільки про звичний перебіг подій, а й наголошує на швидкоплинності, мінливості світу історії. Він яскраво і колоритно описує становище тогочасного південно-східного прикордоння, походження та повсякденне побутування козацтва, його устрій, морально-етичні і психологічні риси тощо. Причому навіть замальовки побуту, звичаїв, внутрішньої організації козаків, здебільшого статичні в працях інших істориків, виглядають не як спеціальні відступи, а як своєрідні стиснуті пружини, що мають у потрібний момент прискорити історичну дію.

Така надзвичайна динамічність, постійна зміна ракурсів висвітлення заворожує читацьку аудиторію, яка спостерігає як хаотичне поєднання мозаїки перетворюється в єдине, насичене фарбами історичне полотно, щоб знову розпастися, розчинитися і скласти новий візерунок. Відтак М. Костомаров фактично створює ефект «внутрішнього занурення», своєрідної присутності читача на різних актах дії трагічної та драматичної минувшини.

На відміну від низки розвідок М. Максимовича, в яких історик докладно показує підготовчу роботу, зокрема напрям своїх роздумів та припущень, автор «Богдана Хмельницкого» уникає подібної демонстрації. Його творча лабораторія майже повністю закрита від стороннього ока. Тільки зрідка у тексті монографії з’являються стислі посилання на певні акти або відповідні свідчення літописця, які іноді супроводжуються вердиктом історика щодо їхньої достовірності [1308].

Одним із головних джерел динамічного викладу М. Костомарова є введення до сюжетної канви масового, колективного героя – народу. Останній виступає то як єдине органічне ціле, то як строката велетенська маса з багатьма прошарками і безліччю відтінків емоційних відчувань, переживань, морально-етичних та мистецько-естетичних якостей. Майстерне оперування цими розмаїтими характеристиками витворює іманентне враження руху, калейдоскопічності минулого. М. Костомаров немовби накладає явища та процеси світу історії на колективного героя, прагне показати його розмаїті реакції та почування.

Він розповідає про складне становище міщан, здирства євреїв-орендарів та управителів коронних маєтків, унійні змагання, ополячення й окатоличення руської шляхти тощо. Цю багатоманітність локальних сюжетів об’єднує велике духовне устремління – ідея оборони православної віри, котра спрямовує канву викладу.

Відзначимо, що автора цікавить не стільки загальний виклад перебігу подій, скільки питання – як це було?! Але цю проблему історик порушує та вирішує в емоційно-чуттєвому, морально-етичному, зрештою у психологічному плані. Скажімо, процес окатоличення М. Костомаров описує таким чином:

«Молоде почуття піддається переконанням наставників: русин приймає римсько-католицьке сповідання, повертається на батьківщину – і все в ній здається йому варварським. Він затикає вуха, чуючи мову південноруську; на підданого свого дивиться не тільки як на нікчемного раба, а як на істоту, якої відцурався Бог, позбавлену полегшення своєї гіркої долі й на тім світі» [1309].

Подаючи таку характеристику М. Костомаров намагається передати читачу психологічне відчуття тієї історичної ситуації, яка склалася в добу унійних змагань. За посередністю цього витвореного художньо-емоційного образу він транслює йому іншу, сконструйовану автором, суб’єктивність. Водночас історик висвітлює численні повстання супроти поляків, розповідає про походи козаків, їхню участь у тогочасних війнах тощо. На цьому барвистому історичному тлі козацтво поступово перетворюється у «цвіт і матеріальну силу руського народу» [1310], своєрідне уособлення, репрезентанта масового героя, який має захистити його від утисків Польської Корони.

Так, поступово виявляється один із найважливіших принципів викладу М. Костомарова – передача широкого та багатогранного історичного контексту. Не випадково автор неодноразово переробляв і доповнював вступну частину у другому, третьому та четвертому виданнях цієї монографії [1311].

Зокрема, для розширення вступу вчений скористався матеріалами зі своєї відомої статті «Борьба украинских козаков с Польшею в первой половине XVII-го века, до Богдана Хмельницкого» [1312]. У третьому та четвертому виданнях автор помістив як передмову до зазначеної монографії свою студію «Южная Русь и козачество до восстания Богдана Хмельницкого», підготовлену на основі першої магістерської дисертації й опубліковану в «Отечественных записках» (1870. – № 1 – 2).

Втім, у вступі до цієї монографії контекстуальне впровадження відіграє ще одну роль – воно готує читача до виходу на авансцену історії головного персонального героя – Богдана Хмельницького. Тим паче, що канони романтичного історіописання вимагають зображувати появу таких постатей у драматичні, переломні миттєвості їхньої долі, які найповніше дозволяють відтворити мінливість і суперечливість історичного буття.

На сторінках монографії постать Б. Хмельницького з’являється у часи морального занепаду Речі Посполитої, коли польська шляхта остаточно втрачає «дух молодецтва, підприємливості, войовничості, пристрасть до діяльності, порив до подвигів, захоплення славою, а, отже, разом із тим здатність до руху вперед, до перемін» [1313]. Варто наголосити, що для М. Костомарова як історикаромантика переміни в царині духу, морально-етичних канонів громадянства (суспільства) є вирішальними, позаяк саме вони визначають момент переходу останнього зі світу історії в інобуття.

Отож поява Б. Хмельницького з перспективи авторського сюжету є досить символічною з натяком на його майбутнє призначення.

Зазначимо, що до часів «громадянської зіпсованості» Польщі у переддень Хмельниччини ця історична постать згадується на сторінках великого вступу (близько 1/6 від загального обсягу тритомної монографії видання 1884 р.) лише кілька разів [1314]. М. Костомаров майже відразу зображує Б. Хмельницького як особу, що задумала «скористатися королівськими привілеями для повернення співвітчизникам свободи» [1315], тобто з наголосом на його духовні устремління.

Навіть особисту ворожнечу майбутнього гетьмана з чигиринським підстаростою Д. Чаплинським автор розглядає не як трагічний випадок чи сліпу гру долі, а як логічний наслідок тогочасних подій у контексті «морального знівечення польського громадянства». Тому на сторінках монографії це протистояння постає як конфлікт «шляхтича з козаком» [1316]. Безсилля королівської влади примушує Б. Хмельницького апелювати до зброї, щоб захистити свою гідність, а зрештою щоб здобути духовну свободу для себе і своїх співвітчизників.

М. Костомаров досить відверто розмірковує над мотивами, які вирвали головного героя з полону повсякденного буття. «Хмельницький, можливо, розпочав війну тільки для того, щоб помститися за себе, повернути права козацтва, захистити церкву та полегшити долю народові. Але короткими напівзаходами люди не могли вдовольнитися», – підкреслює історик [1317]. На цьому розмаїтому тлі Великий гетьман вступає у складні, багатогранні та суперечливі взаємини з масовим, колективним героєм.

Із детальнішим викладом подій Хмельниччини М. Костомаров змушений подавати дедалі більше колоритних подробиць і побутових деталей, які б заповнювали сюжетну канву монографії цікавими фактами та дозволяли втримати йому високий динамізм оповіді. Тим більше, що романтичне історіописання зазвичай відкидає ідею тотожності «предметного світу», котра є вислідом раціонально-просвітницької абстрагованості [1318].

За великим рахунком, перед істориком постала потреба «оживлювати» минуле, себто тотально представляти образи відомих історичних героїв. Звичайно, історичні джерела не могли повністю задовольнити автора, позаяк не містили такої величезної кількості матеріалу для художніх замальовок багатьох відомих особистостей минулого. Як бути?

М. Костомаров вирішує це питання доволі просто. Він вкладає у вуста дійових осіб – монологи та діалоги, які б могли бути висловлені у той час, або, принаймні, не суперечили відомим історичним джерелам. Інакше кажучи таке представлення минувшини фактично постулювало принцип можливості як один із провідних канонів викладу М. Костомарова. Звісно, цей прийом історик іноді застосовував і у вступі до монографії.

Та безпосередньо з розвитком сюжетної лінії на сторінках «Богдана Хмельницкого» його використання стає справді масовим. Відтак можливе у сприйнятті М. Костомарова часто-густо випереджає дійсне (те, що було в історії за свідченням достовірних, на думку автора, джерел), але не суперечить йому! Визнання можливого відкривало перед ученим певний простір для творчої уяви та стилізації минувшини. Адже можливе потрібно було представити у дусі відповідної доби, адаптувати до вимог історичного контексту.

Згадуваний вище С. Окрейц досить цікаво характеризує авторську манеру викладу у світлі позитивістських настанов:

«п. Костомаров в цьому творі тримається свого звичного прийому – розповідати вельми дріб’язково та докладно про всілякі другорядні і навіть зовсім сторонні події. Особистість малоросійського гетьмана, навіть як політичного діяча, у нього заступається масою різних описів великих і малих битв, епізодів окремих сутичок, подробиць географічних і топографічних, облог, страт та перемовин із додатком справжніх промов, які начебто були виголошені на цих переговорах…» [1319].

Ця заувага виявляє повне нерозуміння творчості М. Костомарова, позаяк розглядає і потрактовує інтуїтивні та ірраціональні компоненти романтичного мислення виключно в аналітичному сенсі.

Проте навіть стилізуючи історичний матеріал М. Костомаров прагне розрізнити очевидну вигадку й імовірну дію. Зокрема, він так коментує літописні повідомлення про полонення козаками великого коронного гетьмана М. Потоцького під Корсунем (травень 1648 р.): «…подейкують нібито Потоцького одягли в сірячину, і Хмельницький, для потіхи козацтву, посадив його верхи на гармату. Це, певно, вигадка» [1320].

У другому, третьому та четвертому перевиданнях монографії М. Костомаров намагався виправити помилки та вилучити численні апокрифи, які потрапили до «Богдана Хмельницкого» з деяких джерел, зокрема із «Запорожской старины» І. Срезневського.

«Мій Богдан Хмельницький очищався-очищався від цього гною, який потрапив туди завдяки довірю до д… та вченості Срезневського та все ж таки до цього часу після третього видання не повністю очистився», – зазначає автор у листі до О. Корсуна від 10 лютого 1880 р. [1321]

Зауважимо, що елементи стилізації історик переносить й на географічноприродне середовище, зокрема в описи відомих битв, військових походів, дипломатичних перемовин тощо. Саме тому М. Костомаров прагнув особисто відвідувати історичні місця, пов’язані, зокрема з Хмельниччиною (Берестечко, Біла Церква, Корсунь, Переяслав, Суботів, Чигирин та ін.), про що є низка свідчень і в його працях [1322], «Автобіографії» [1323] та спогадах сучасників [1324]. Приміром, В. Горленко у листі до М. Костомарова від 27 жовтня 1884 р. згадував про «наш день, проведений у Переяславі» [1325].

Ще одним джерелом для стилізації минувшини в авторському викладі є етнографічний матеріал. Його вплив настільки помітний, що низка вчених (Г. Вернадський [1326], В. Петров [1327] та ін.) обстоює думку про особливу роль етнографічних складових у поглядах та світобаченні М. Костомарова. Зокрема, російський дослідник О. Шапіро навіть розглядає історика-романтика як видатного представника «етнографічного історизму» [1328], а В. Антонович зараховує М. Костомарова до представників історико-етнографічної школи [1329].

Проте слід наголосити, що етнографічна практика домінувала лише у харківський період творчості М. Костомарова (1833 – 1844). Натомість пізніше вона вживалася вченим для того, щоб краще представити мистецько-художній колорит української минувшини («внутрішньої історії») та повніше осягнути духовну сутність народного / національного буття.

Та повернімося, власне, до сюжету монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького та його добу. Іноді його розгортання видається не зовсім послідовним. Наприклад, такою є спроба вченого витлумачити дії гетьмана після його славетної перемоги у травні 1648 р. під Корсунем у контексті майбуття.

Автор помітно забігає наперед, зокрема пропонує читачеві вельми промовисту характеристику козацького керманича:

«…Хмельницький водночас налаштовував народ проти поляків і шукав виправдання у польського уряду. Така обопільність стала відтоді визначальною рисою його дій політичних, була причиною багатьох успіхів і багатьох невдач. Руські літописи називають її розсудливістю, поляки – підступністю. Але такі вчинки Хмельницького випливали з того, що в Речі Посполитій збились між собою поняття про уряд та аристократію. Хмельницький хотів бути ворогом панства, але не польської нації і не польського уряду, а вся польська нація управлялася панами» [1330].

Така сентенція для М. Костомарова як історика-художника, який волів, щоб виклад подій промовляв сам за себе, виглядає досить несподівано. Тим більше, що впроваджує вповні раціональні пояснення подальшого перебігу історичних подій, який конструюється вченим, переважно ірраціональним та інтуїтивним способом. Ця логічна заувага виглядає як своєрідна авторська підказка читачу як сприймати українську минувшину.

Яскравими фарбами М. Костомаров малює події після Корсунської перемоги Хмельницького. Він колоритно описує буйство народної помсти і, водночас, показує ставлення до цього головного персонального героя.

«Усі свавільства народу були відомі Хмельницькому. – пише історик. – Користуючись безкоролів’ям, він бачив у народному повстанні зручну нагоду провчити панів надовго і виконати свій план: послабити польську олігархію» [1331].

Відтепер співвіднесення множинності реакцій і почувань масового героя з діями та планами Б. Хмельницького складає основу сюжетної канви монографії М. Костомарова.

Зрештою, автор досить суперечливо висвітлює наміри Б. Хмельницького після переможної битви під Пилявцями у вересні 1648 р. Зокрема, М. Костомаров зазначає, що Б. Хмельницький дає вільний вихід духу народної зненависті, але намагається утримати полум’я війни подалі від власне польських земель, прагне «встояти на законному грунті», коли у Польщі справа йде до обрання нового короля [1332]. У цей час, уважає історик, Б. Хмельницький покладав найбільші надії на замирення з Польською Короною на вигідних умовах. Але сподівання народної маси були іншими. «Народ гадав, що війна з поляками не повинна закінчитися чимось іншим, окрім цілковитого звільнення Русі від польського владарювання», – наголошує вчений [1333].

Саме з цієї перспективи М. Костомаров висвітлює прихильне ставлення Б. Хмельницького до обрання польського короля Яна ІІ Казимира, хоч і вважає його найзагадковішою обставиною тієї доби.

«Дивовижно, що Богдан Хмельницький, який оголосив себе захисником південно-руського народу та сповідуваної ним православної релігії, стояв за обрання в королі колишнього єзуїта і кардинала: ніщо не давало Хмельницькому сподіванки, що такий король співчуватиме прагненням православного народу і його вождя», – зазначає автор [1334].

Відзначимо, що М. Костомаров висловлює здогад про існування таємного зв’язку між майбутнім королем та гетьманом, який пояснює дивну позицію останнього. Він навіть обстоює думку, що ця подія викликала духовний злам в особистості Б. Хмельницького, який начебто зробив складний та небезспірний вибір.

«А сам гетьман засумував; щось дивне з’явилося в його характері: то він постував і молився, довго лежав ницьма перед образами у храмі, то радився з ворожками, яких тримав при собі три, і, п’яний співав складені ним думи, то був ласкавий і стриманий у поводженні з усіма, то суворий і зверхній. Козацтво все прощало йому»,

– так описує М. Костомаров психологічний стан Б. Хмельницького після повідомлення про обрання нового короля Речі Посполитої [1335].

Наведена цитата демонструє авторську емпатію (співпереживання), яка є спробою історика проникнути до внутрішнього світу Великого гетьмана. Цей спосіб є досить поширеним на ниві романтичного історіописання. Варто наголосити, що костомаровський опис цього стану Б. Хмельницького викликав здивування і навіть нерозуміння деяких рецензентів. «Куди цей новий Мойсей [Б. Хмельницький. – Авт.], як називали його панегіристи, повів свій народ?», – риторично запитував Г. Єлисєєв [1336].

Заразом подана замальовка цієї історичної постаті разюче контрастує з тим духовним зламом, який відбувався в Україні, зокрема, у свідомості масового, колективного героя.

«Протягом дев’яти місяців 1648 року Україна змінилася так, як не змінювалася упродовж віків: польський аристократичний порядок рухнув, стани перемішалися і злилися в понятті руського козака; зв’язки між Україною і Польщею, напевно, розірвалися», – резюмує вчений [1337].

Зауважимо, що авторські пошуки різноманітних форм вираження внутрішньої сутності народу призводять до надання йому антропоморфних рис, себто якостей притаманних окремій людині. Це дозволяє історику порівнювати, зіставляти духовні почування колективного та індивідуального героїв, які відтепер стають співмірними. Зокрема, М. Костомаров наголошує на кардинальних метаморфозах, що сталися у становищі Б. Хмельницького, який із вигнанця перетворився у могутнього провідника «південноруського народу». Автор зображує Великого гетьмана на вершині тріумфу в колі послів «владних осіб», у момент усвідомлення своєї моральної сили [1338].

Такий швидкий перехід головного персонального героя від одного духовного стану до іншого є досить характерним для творчої манери М. Костомарова та його романтичного світобачення. Адже розвиток сюжетного дійства представляє не тільки апологію славетної минувшини, а й спосіб її осягнення. Саме морально-етичні, духовні характеристики героя у певний момент його буття і складають той пояснювальний ряд, який розкриває читачеві загальну перспективу руху, що відбувається на авансцені історії.

Логіка сюжету вимагала від М. Костомарова представлення героїв і з іншого, польського боку. Одним із таких супротивників Б. Хмельницького, на сторінках монографії, є польський магнат і воєначальник, князь Ярема-Михайло Вишневецький. Автор відтворює Я.-М. Вишневецького як особу з багатьма чеснотами, яка персоніфікує давній шляхетський дух. Він називає його «войовничим Яремою» [1339], підкреслює, що його «славетне ім’я збуджувало бадьорість» [1340] у польському війську за скрутних обставин і т. п.

М. Костомаров навіть порівнює тріумфальне повернення Б. Хмельницького до України після укладання Зборівського договору (серпень 1649 р.) з урочистою зустріччю Я.-М. Вишневецького у Варшаві [1341]. Зокрема, історик наголошує на тому нечуваному моральному піднесенні, яке породжували дії, а іноді звичайна поява цих персональних героїв. Варто наголосити, що таке представлення образів Я.-М. Вишневецького та Б. Хмельницького, вкотре використовується М. Костомаровим, аби показати конфлікт шляхетського та козацького духу на рівні яскравих, сильних історичних особистостей.

Ще більш цікавим матеріалом для розуміння пояснювальної стратегії історика є відтворення подій після Зборівського миру, який Б. Хмельницький був змушений укласти під загрозою втратити кримського союзника у війні з поляками [1342]. Передусім, автор зупиняється на тогочасному духовному стані масового героя, який характеризує як неповторну та яскраву миттєвість посеред трагічного й драматичного буття. «То був славний час, але короткий і єдиний в житті південно-руського народу, – час всезагального захоплення», – зазначає М. Костомаров [1343]. Але з миром завершується і швидкоплинна «епоха слави та визволення», зникає дух тієї всестанової вільності, який панував на більшій частині українських земель, підкреслює автор. Усенародна відданість та любов до Великого гетьмана швидко змінилася відчуженням.

Простий люд споглядає безпросвітність повсякденного буття, картину суцільної руйнації та татарських грабунків. Водночас швидко постає «військовий клас» нових землевласників, яких наділяють ранговими маєтками. «Решта народонаселення під назвою посполитих мала знову повернутися до селянства», – зауважує М. Костомаров [1344]. На його думку, саме впровадження Б. Хмельницьким такого станового устрою стало підставою для майбутнього «введення поміщицького права в Малоросії» [1345].

У рецензії 1858 р. М. Костомаров досить промовисто висловив своє ставлення до Зборівського миру, зокрема назвав його найбільшою помилкою

Великого гетьмана, яка визначила трагічний хід історії Південної Русі [1346].

«За Зборівською угодою сорок тисяч осіб обрано до козацького стану: їх очікувала завидна доля послуговуватися з особливих прав; решта ж народу, яка стояла зі зброєю на полях збаразьких та зборовських, поверталася до стану посполитих та оберталася або в колишнє підданство панам, або в нове – козацьким чиновникам. Що могло бути більш несправедливим, ніж такий вирок?», – риторично запитує історик [1347].

Проте у своїй першій магістерській дисертації М. Костомаров висловився ще категоричніше: «Цей Хмельницький великий був тільки на словах, малий на ділі. Щасливе закінчення зборівського миру згордило його, і відхилило від нього серця підлеглих» [1348]. На цьому місці доцільно ще раз згадати про особисту драму у дитинстві майбутнього вченого, яка закарбувалася у його пам’яті на все життя. У дитячому віці майбутній історик втратив батька, якого вбили під час пограбування. Відтак незаконнонароджений від дворянина та його селянки «панський» хлопчик опинився у становищі напівкріпосного, яким володіли його родичі. Матері М. Костомарова – Тетяні Петрівні з величезними зусиллями вдалося викупити сина з неволі у 1832 р. на гроші, що залишилися від поділу майна [1349]. Певна річ, цей незабутній, травматичний дитячий досвід прищепив автору монографії відразу до будь-яких виявів кріпосництва.

Більше того, спроби батька виховувати сина у дусі французьких просвітників XVIII cт., зокрема Вольтера, виплекали егалітарні устремління М. Костомарова як історика. На побутування цих мотивів у його працях звертають увагу і сучасні дослідники [1350]. З цієї перспективи «новий устрій громадянства» руйнував чесноти Б. Хмельницького як провідного персонального героя на моральноетичній шкалі вартостей М. Костомарова-романтика, перетворював Великого гетьмана у досить суперечливу і складну історичну особистість.

Б. Крупницький відзначав, що

«Б. Хмельницький як провідник нації у Костомарова виходить ніби з власних інтересів або заступає вузько-егоїстичну політику старшини. Взагалі його постать дуже слабко і неясно окреслена, і її по суті зовсім закривають стихійні народні рухи» [1351].

Але ж яким постає керманич південноруського народу на сторінках монографії?

З під пера історика Б. Хмельницький виступає то величним, мудрим політиком та дипломатом, славетним гетьманом із неабиякою військовою кмітливістю і розважливістю, то нестримним у своєму гніві володарем, схильним до пияцтва та набожності, то простим, позбавленим аристократичних рис козацьким ватажком, який близький до простолюду. Таке представлення образу Б. Хмельницького не тільки створює ефект калейдоскопічності, а й ореол загадковості, який чарує, приваблює читача. Причому авторське відтворення головного героя є настільки своєрідним, що російський історик В. Ключевський навіть називає такий образ «костомаровським Богданом Хмельницьким» [1352].

Заразом М. Костомаров у такий спосіб демонструє суперечності у постаті Великого гетьмана, зокрема намічає лінії його майбутнього конфлікту з народною масою. На думку автора, цей конфлікт закорінено в духовному стані тогочасного суспільства, який уже не міг опанувати ані Б. Хмельницький, ані хтось інший.

«Від найпершого оголошення про повернення холопів у їхнє колишнє підданство він декілька разів видавав універсали про покору власникам, безперестанку карав неслухняних – все марно. – пише історик. – Винних було так багато, що влада Хмельницького не могла з ними впоратися» [1353].

Дипломатичні комбінації та міжнародні зносини гетьмана з Московщиною, Кримом, Туреччиною, Польщею, Швецію на цьому тлі виглядають радше як доповнення до, власне, тих внутрішніх чинників і причин, які невблаганно наближали козацьку Україну до новітнього військового протистояння з Річчю Посполитою. «Тодішнє внутрішнє, становище України неминуче спричиняло нову війну», – підсумовує М. Костомаров [1354]. Проте початок війни історик обставляє як своєрідне ритуальне дійство, яке приводить у рух хвиля релігійного завзяття та піднесення з обох боків.

Війна отримує релігійне освячення як з католицького боку – папського нунція Джованні де Торреса у поляків, так і з православного – коринфського митрополита Йоасафа у козаків [1355]. Формальним приводом для війни виступає вимога гетьмана скасувати церковну унію [1356]. Однак, незважаючи на благословення поважного православного ієрарха нова війна з Польською Короною розпочинається для Б. Хмельницького під знаком втрати тієї величезної «моральної сили, яка була в нього торік» [1357].

М. Костомаров відзначає, що гетьман навіть видав універсал, в якому закликав знищувати «залишки панські та католицькі», прагнучи «повернути до себе попередню довіру народу» [1358]. Та все було даремно. Втрата «моральної сили» неминуче вела козацького керманича до поразки. Її своєрідним провісником стала загибель брацлавського полковника Данила Нечая, яку історик зображує в контексті «вбивчого передчуття» народом майбутньої трагедії [1359].

Іншим «знаменням», своєрідним попередженням читача є авторське тлумачення родинної драми Б. Хмельницького, пов’язаної зі зрадою його другої дружини Мотрони Чаплинської. Вона начебто (за версією історика) зв’язалася з якимось годинникарем зі Львова. Обоє були страчені за наказом гетьмана його старшим сином – Тимошем. М. Костомаров приділяє зазначеному епізоду неабияку увагу в четвертому виданні монографії, але тільки побіжно згадує у другому [1360]. Це вказує на авторське переосмислення доби Хмельниччини та мотивацій її головного героя.

На думку автора, ця особиста драма належить до «таких подій, які самі по собі, серед гучних політичних перипетій, здаються для історії малозначними; насправді ж за впливом на серце героїв епохи набагато важливіші, ніж може здатися» [1361]. У рецензії 1882 р. на монографію П. Буцинського історик відніс родинну трагедію Б. Хмельницького до тих випадків, які

«іноді зовсім непомічені за їх зовнішньою малозначністю, насправді бувають істинними причинами важливих суспільних переворотів, саме за глибиною впливу, котрий справляють на душевний настрій історичних діячів, керуючих такими переворотами» [1362].

За свідченням В. Горленка, М. Костомаров уважав цей епізод ключовим для розуміння долі Великого гетьмана та його доби, зокрема, того трагічного повороту, що стався в «духовному житті Богдана» [1363].

Так, крок за кроком історик розставляє сюжетні віхи, які торують шлях до майбутньої Берестецької катастрофи. Вони і складають його ірраціональну, ідеалістичну стратегію пояснення, котра представлена в авторському розгортанні сюжетного дійства.

З цієї перспективи стає зрозумілим і костомаровський опис Берестецької битви (червень 1651 р.) з наголосом, за висловом В. Антоновича, на «окремих ефектних епізодах», а не на «стратегічних рухах обох армій» [1364]. Адже її доля для М. Костомарова була вирішена ще раніше в царині «духу», а не на ниві військового протиборства. Берестецька поразка докорінно змінила і особисте становище Б. Хмельницького, і духовний стан колективного героя. Відтак в авторських замальовках тодішньої України домінує тема тотальної руйнації, масової трагедії та загального хаосу.

Її своєрідним символом є страшна київська пожежа (її автор датує 6/16 серпня 1651 р.), яку М. Костомаров порівнює зі знищенням біблійних міст Содом і Гоморра [1365]. Воднораз він яскраво описує суцільне розчарування, яке ширилося у різних прошарках української людності. Становище гетьмана в контексті цієї ситуації було вкрай складним. «Козаки звинувачували Хмельницького через, що він кинув військо під Берестечком. У різних місцях України влаштовувалися бунтівні сходки, на яких засуджували Хмельницького як зрадника», – зазначає вчений [1366].

За таких обставин, уважає М. Костомаров, принизливий для козацького керманича Білоцерківський договір, підписаний у вересні 1651 р., виглядав як «власний порятунок» зі скрути, тимчасове перемир’я, яке можна буде «легко перервати, коли буде потрібно» [1367]. Ще гіршим цей мир був для звичайного люду. Адже «Білоцерківський трактат кинув Україну в те ж становище, в якому вона перебувала до 1648 року: чотирирічні старання, втрата народу, спустошення Русі не окуповувалися нічим» [1368]. Проте обставини для гетьмана не покращилися і після укладання мирної угоди з Польською Короною. Недаремно М. Костомаров зображує тогочасну ситуацію в контексті загального безладдя й хаосу на українських теренах.

Розпочалися масові переселення українців до порубіжних земель, передусім, до Московщини [1369]. Панували руйнація, повсюдні грабунки та напружене очікування нової війни з поляками. Б. Хмельницький швидко втрачав навіть ті куці залишки моральної довіри, які ще залишалися після Берестецької поразки. Втім, і польська влада не могла опанувати східні креси. Адже розмах «громадянської зіпсованості» польської нації невпинно наближав Річ Посполиту до доби великих потрясінь. Тому на українських землях, за висловом М. Костомарова, «мешканці не думали про покору ні панам, ні жовнірам, ні самому козацькому гетьманові» [1370].

Та й дії Б. Хмельницького, скеровані на утвердження становища козацької верхівки, дедалі більше суперечили настроям та устремлінням колективного героя. «Козаки, користуючись своїми вольностями, мали утворити новий вільний стан нарівні зі шляхтою, а панські люди мусили знову служити панам. Панський стан збільшувався, бо до нього належали вже й козацькі чиновники, які мали рангові маєтки», – підкреслює історик [1371]. Таким чином, у сюжетному дійстві, розгорнутим за сценарієм М. Костомарова, козацтво швидко втрачало роль всенародного та всестанового репрезентанта, зокрема підважувалася його духовна сутність захисника й оборонця від релігійного та національного гноблення.

Така хитка ситуація вимагала від Великого гетьмана швидких і рішучих дій, зокрема пошуку нових союзників. Саме у цьому сенсі історик тлумачить його численні дипломатичні контакти (Туреччина, Крим, Московщина, Волощина, Молдова, Семигород, Швеція), які тільки пришвидшували поновлення війни. Тимчасові успіхи у війні супроти Польської Корони, зокрема перемога у Батозькій битві у травні 1652 р., вже не дозволяли, на думку М. Костомарова, вирватися козацькому керманичу із негативного ланцюга подій. Тож цей успіх викликав тільки нову хвилю повсюдного плюндрування і спустошення, під час якої «діставалося не лише винним, не шанувалися ні доброчинство, ні сумирність» [1372].

Отож боротьба Б. Хмельницького з Річчю Посполитою перетворювалася у війну на взаємне знищення [1373]. М. Костомаров навіть вкладає у вуста короля Яна ІІ Казимира її досить промовисте визначення – «погибельна війна» [1374]. Вона розгорталася на тлі загального духовного занепаду та зневіри. «Вже не було піднесення минулих років. Ненастанні спустошення набридли народові», – зазначає історик [1375]. Тому сподівання Б. Хмельницького на моральну підтримку, порозуміння з колективним героєм були марними.

Відтоді відбувається остаточний поворот у долі козацького провідника. Черговим сигналом, поданим М. Костомаровим читачу у викладі сюжетної канви, є загибель у вересні 1653 р. старшого сина гетьмана – Тимоша [1376]. Водночас учений акцентує увагу на побоюваннях Б. Хмельницького, який уважав, що порозуміння Речі Посполитої та Кримського ханства може призвести до погибелі України [1377].

Більше того, автор згадує про спустошливі набіги татар на українські землі та виносить свій моральний присуд зовнішній політиці гетьмана. «Отак розраховувалась бідна Україна за шестирічне побратимство з невірними», – відзначає М. Костомаров [1378]. Так поступове розгортання сюжету вибудовує пояснювальний ряд історика, що складається, переважно з ідеалістичних, ірраціональних складових: втрата «духовної сили» як головним персональним героєм, так і козацтвом узагалі, виникнення «військового класу», який стає символом «нового устрою», – несправедливого й ганебного у морально-етичному сенсі; суцільне розчарування та зневіра народу; смерть Т. Хмельницького; крах сподівань на коаліцію супроти Речі Посполитої з іншими державами тощо.

Власне, зазначені сюжетні елементи й утворюють той переломний стан, який передує московському вибору Великого гетьмана. Зрештою, в контексті авторського зображення подій союз Б. Хмельницького з Москвою 1654 р. виглядає не стільки як природна злука з єдиновірцями, скільки як спроба знайти вихід із вкрай скрутного становища. Не випадково російський історик Г. Карпов стверджував, що в монографії М. Костомарова «поява бояр на Переяславській раді, тамтешня присяга та взагалі всі ці події подані так немовби вони з неба впали» [1379]. Ще більш послідовним є автор в оцінці негативних наслідків «Переяславської злуки», особливо у світлі дій та планів козацького керманича.

«…Загалом в Україні щось не ладилося після приєднання до Московської Держави», – наголошує М. Костомаров [1380].

Зокрема, він зосереджує увагу на непорозуміннях між козаками та російським військом під час облоги Львова восени 1655 р. [1381], згадує про тимчасові сподівання Б. Хмельницького укласти мир із поляками на основі визнання самостійності України [1382], його взаємини з Туреччиною [1383], пошуки нових союзників, спроби скласти широкий антипольський альянс та ін.

Зауважимо, що події 1654 – 1657 рр. учений відтворює значно стисліше, ніж 1648 – 1653 рр. Таке скорочене висвітлення цього періоду є вповні природним для М. Костомарова, адже за канонами сюжету Хмельниччина добігала свого останнього акту на сцені української історії. Критичною точкою у добі Великого гетьмана, за версією історика, стала Віленська угода у жовтні 1656 р. За висловом автора, вона паралізувала «плани козацького гетьмана» [1384] та поховала його надії на розділ Польщі між Московською державою і Швецією.

Зазначимо, що у третьому виданні монографії ця подія розглядається як найтрагічніша сторінка в біографії Б. Хмельницького. «Йому було майже шістдесят років; багато в житті у нього було ударів, але віленський договір з усіма поєднаними з ним обставинами, був найзгубнішим ударом для Хмельницького», – підкреслює М. Костомаров [1385]. Таке тлумачення впливу Віленського перемир’я на долю козацького керманича викликало низку інвектив російського дослідника П. Буцинського, який уважав, що Б. Хмельницький керувався виключно особистими, егоїстичними мотивами [1386].

У четвертому виданні монографії цей договір трактується М. Костомаровим більш помірковано. Відтак автор висвітлює Віленську угоду у ширшій історичній перспективі, посеред низки інших подій та обставин, які унеможливили Великому гетьману виконати своє духовне призначення – знищити Польську державу, розділити її землі та звільнити Україну [1387]. Насамкінець М. Костомаров фактично відкидає думку про можливе отруєння головного персонального героя. Натомість він приписує чи то Б. Хмельницькому, чи то народу авторство алегоричного поетичного образу про бідну чайку ображену двома птахами, з якими пов’язує гірку долю Південної Русі [1388].

Так, на сторінках монографії, Великий гетьман переходить з авансцени історії в світ інобуття.

Та, мабуть, найвідвертішу оцінку постаті та діяльності Б. Хмельницького історик представив усе ж таки не в своїй тритомній праці, а у вищезгаданій рецензії на студію П. Буцинського. З огляду на те, що нам не відомо про передруки цієї рецензії, наведемо досить розлогу цитату М. Костомарова:

«Якщо Хмельницький зробив послуги Росії, то абсолютно супроти своєї волі. Він ніколи не думав щиро та навіки об’єднатися з московською державою; він тільки хитрував та обдурював царя, тимчасово потребуючи союзу з ним, щоб завдати удару своїм запеклим ворогам – полякам, з якими, однак, він схильний був ближче зійтися, аніж із Москвою, навіть за найбільшого прагнення розпалити супроти них всіляких ворогів між сусідами.

В один і той же час український гетьман визнавав себе данником і московського царя, і турецького падишаха; запевняв московський уряд у своїй непохитній вірності та уклав дружні угоди зі Швецією, якій московський государ оголосив війну, показував прихильність королю польському Яну Казимиру поновити мир та союз з ним та з Річчю Посполитою і водночас допомагав Ракочі, який задумував скинути Яна Казимира з престолу.

З усіма однаково хитрував Хмельницький, всіх рівно обдурював, маючи на меті свою заповітну мрію – дати своїй Україні повну незалежність, хоча сам не міг зректися засвоєного з юності ідеалу шляхетського устрою, ненависного для українського народу» [1389].

Ця авторська оцінка, оприлюднена наприкінці 1882 р., очевидно постала у процесі підготовки четвертого видання «Богдана Хмельницкого». За свідченням приятеля М. Костомарова – В. Беренштама, саме тоді історик змінив свої погляди на устремління та мотиви Великого гетьмана [1390].

Отже, зазначена монографія, попри відсутність чітко сформульованих узагальнень та висновків, які інколи представлені в рецензіях та публіцистичних розвідках М. Костомарова, репрезентує достатньо цілісне відтворення доби Хмельниччини. Тим паче, що історик був одним із перших учених в українському історіописанні, який сконструював оригінальну структуру суб’єктивності. Вона включає автора, створені ним образи, сюжетне дійство з колективним та персональними героями, читацьку аудиторію, котрій адресуються і передаються ці елементи.

Саме продукування такої структури суб’єктивності стало запорукою феноменального успіху монографій М. Костомарова, зокрема його студії «Богдан Хмельницкий», серед широких кіл громадськості. Більше того, історик-романтик започаткував монографічну розробку української історії, яка сприяла швидкому поширенню зазначеного виду і жанру наукової продукції [1391]. М. Кордуба називає М. Костомарова «першим монографічним дослідником» [1392].

Відзначимо, що становлення монографії як виду наукових студій в європейській історіографії (від Ш.-В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса [1393] до Р. Дж. Коллінгвуда [1394]) зазвичай пов’язують із позитивістським історіописанням.

Свій спосіб викладу М. Костомаров в одній із праць схарактеризував як «складання» (рос. «составление») [1395] монографій із певних джерел. Його виклад спирався на кілька базових принципів: контекстуальне висвітлення подій та явищ, визнання за автором права представляти можливе у статусі дійсного, що дозволило стилізувати минуле спираючись як на етнографічний та географічний матеріал, так і шляхом упровадження героїко-художніх елементів, зокрема уявних монологів та діалогів відомих історичних постатей.

«Ті, хто знав Костомарова добре пам’ятають, як він, натхнений розмовою про героїв своїх історій, непомітно для себе переходив у тон їхньої мови та цитував чи імпровізував цілі сторінки церковнослов’янською, польською, народною малоруською, літературною малоруською мовою XVII ст. і навіть латиною», – згадував О. Русов [1396].

Романтичне історіописання передбачало введення на авансцену минувшини масового, колективного героя – народу. Останній виступає як тотальне ідеалістичне, ірраціональне включення, яке є джерелом історичного руху і, водночас, вищим позачасовим мірилом вартості у романтичному світобаченні. Відтак для розкриття множинності дій, емоційних почувань та психологічних реакцій масового героя М. Костомаров застосовує розмаїтий дослідницький інструментарій.

Зокрема, він наділяє народ морально-етичними, мистецько-естетичними якостями та антропоморфними рисами, які дозволяють порівнювати його з визначними історичними особистостями, наприклад із Великим гетьманом, відтворювати конфлікт колективного і персонального героїв тощо. М. Костомаров використовує й емпатичне проникнення до внутрішнього світу видатних особистостей, зокрема демонструє їхній духовний стан та морально-етичну мотивацію дій і вчинків. Він показує мінливість та суперечливість духовних характеристик («моральна сила», «ідеал», «ідея», «справедливість» і т. п.) і персональних героїв, і цілих станів суспільства, приміром козацтва, які, власне, і визначають їхнє призначення в той чи інший момент історичної дії.

Минувшина конструюється М. Костомаровим на кшталт драми, що виявляє конечність та нескінченість історичного буття, пов’язує минуле, сучасне і майбуття, зокрема героїчне та трагічне, в єдине сюжетне дійство. Адже сюжет є центральним елементом викладу, який сполучає його дослідницькі практики (етнографічну, літературну та ін.). Водночас сюжетна лінія представляє його ідеалістичну, ірраціональну стратегію пояснення історії, в якій дивним чином поєднуються вимоги до критичного і достовірного тлумачення минувшини з художністю й образністю викладу фактографічних відомостей.

Зауважимо, що художнє представлення української минувшини доведене М. Костомаровим до крайньої, практично граничної межі, яку дозволяли тодішні канони наукової праці. У цьому виявляється мистецька-художня абсолютизація стилю романтиків, яка, за висловом російського філософа Олексія Лосєва, подавалася вище будь-якого буття [1397]. Така стратегія пояснення відображає героїко-художній стиль мислення М. Костомарова як історика з моральноетичним та мистецько-естетичним ідеалом науковості.

Звичайно такий пояснювальний ряд майже не сприймався вченими, зорієнтованими на аналітичне витлумачення історії та сцієнтистський ідеал наукових знань, скажімо в контексті позитивістських взірців мислення. Однак, інтуїтивне конструювання минувшини, попри численні недоліки (апологія героїколегендарних мотивів, психологічний редукціонізм, ідеалізація колективного героя, фактографічні перекручення, приховані апокрифи та низка ін.), впритул наближало М. Костомарова та інших істориків-романтиків до проблеми Іншої суб’єктивності, осягнення якої вже відбувалося на теренах дослідницьких практик ХХ ст.

Але цим не вичерпуються здобутки автора монографії «Богдан Хмельницкий». М. Костомаров уперше висунув, сформулював і спробував відповісти на питання: якою мірою Великий гетьман був співтворцем історії? Після М. Костомарова жоден історик, який писав про Хмельниччину, вже не міг уникнути тієї чи іншої відповіді на це питання.

Примітки

1273. Лаз-ий Ал. [Лазаревский А. М.] Украинская литературная летопись за 1856 г. (Из Черниговских губернских ведомостей). – Чернигов, 1856. – С. 33.

1274. Костомаров Н. Рец. на изд.: Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. – К., 1856. – Т. 1. // ОЗ. – 1857. – Т. 110, № 2. – С. 114.

1275. Грушевський М. В сімдесяті роковини кирило-методіївської справи. – С. 222.

1276. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России // ОЗ. – 1857. – Т. 110, № 1. – С. 200 – 290; № 2. – С. 515 – 575; Т. 111, № 3. – С. 207 – 264; № 4. – С. 529 – 574; Т. 112, № 5. – С. 323 – 376; № 6. – С. 377 – 424; Т. 113, № 7. – С. 1 – 50; № 8. – С. 315 – 358.

1277. Полевой П. Н. Историк-идеалист // ИВ. – 1891. – № 2. – С. 508.

1278. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638 – 1648). – С. 216.

1279. Його ж. Щоденник (1888 – 1894 рр.) / Підготовка до друку, переднє слово, упорядк., ком. і післямова Л. Зашкільняка. – К., 1997. – С. 88.

1280. Томашівський С. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.). – Львів, 1914. – С. 2.

1281. Багалій Д. Історіографічний вступ… – С. 224.

1282. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 2003. – С. 24.

1283. Сисин Ф. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського та творення національної історіографії // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24 – 25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.) – Львів, 1999. – С. 6.

1284. Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. – К., 2011. – С. 285.

1285. Пінчук Ю. Постать Богдана Хмельницького в публіцистиці М. Костомарова // Пінчук Ю. Вибрані студії з костомаровознавства. – К., 2012. – С. 118 – 127; Степанков В. Національна революція XVII ст. у висвітленні українських істориків другої половини ХІХ ст. (кілька штрихів до з’ясування проблеми) // Осягнення історії: Зб. наук. пр. на пошану професора М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя. – Острог – Нью-Йорк, 1999. – С. 480 – 484; та ін.

1286. Коялович М. О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям / Вступ. ст. И. П. – СПб., 1901. – С. 418.

1287. Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. – С. 192.

1288. Грыцько [Елисеев Г. З.] Рец. на кн.: Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий. – 2-е изд., доп. – СПб., 1859. // Современник. – 1859. – Т. 78, № 12. – Отд. 3: Современное обозрение. – С. 209.

1289. Данилов В. Материалы для биографии Н. И. Костомарова: І. Письма Н. И. Костомарова к М. А. Максимовичу; ІІ. Н. И. Костомаров и «Киевская Старина» // Україна. – 1907. – Т. 4, № 2/3. – С. 232.

1290. Костомаров Н. Письмо в редакцию [З приводу звинувачення «Московского обозрения» в некритичному використанні польських джерел у монографії «Богдан Хмельницкий»] // CВ. – 1859, 4 авг. – №167. – С. 726.

1291. Гатцук Ол. Новости малороссийской литературы // МВ. – 1859, 26 апр. – № 98. – С. 735.

1292. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1902. – Кн. 16. – С. 496.

1293. Костомаров Н. Ответ г. Карпову. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1762. Сочинение Г. Карпова. – М., 1870 // Костомаров Н. Исторические монографии и исследования: В 17 т. / Ред. и сост. С. Угловский. – М., 1996. – [Т. 16:] Русские инородцы. – С. 515 – 523; Его же. Заметка по поводу изданной в Москве книги: «г. Костомаров как историк Малороссии», Соч. Геннадия Карпова // Там же. – С. 340 – 343. Див. докладніше про перебіг дискусії Г. Карпова з М. Костомаровим: Петренко С. Вказ. праця. – С. 106 – 124.

1294. Карпов Г. г. Костомаров как историк Малороссии. – М., 1871. – С. 28.

1295. Окр-ц [Окрейц] С. С. Отживающие русские Вальтер-Скотты. Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – 3-е изд. – СПб., 1870 // Дело. – 1870. – № 6. – С. 35 – 54; № 7. – С. 45 – 63.

1296. Там же. – С. 36.

1297. Там же. – С. 38.

1298. Л. Н. II. Что требуется от историка // РВ. – 1870. – № 9. – С. 359.

1299. П. Щ. Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – 3-е изд. – СПб., 1870; Его же. Последние годы Речи Посполитой. – СПб., 1870 // РВ. – 1870. – № 5. – С. 354.

1300. В. А. [Антонович В. Б.] Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Историческая монография. – 4-е изд., доп. и испр. – СПб., 1884. – Т. 1 – 3 // КС. – 1884. – № 6. – C. 315 – 320.

1301. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 215.

1302. Томашівський С. Нова книжка – нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1904 // ЛНВ. – 1905. – Т. 29, № 1. – С. 44; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 101.

1303. Когут З. Повстання Хмельницького, образ євреїв і формування української історичної пам’яті // Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі В. Горобця. – К., 2004. – С. 268.

1304. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – С. 48.

1305. Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада… – С. 2.

1306. Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова… – С. 261.

1307. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – 2-е изд., доп. – Т. 1. – С. VI.

1308. Его же. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. – Т. 1. – С. 221, 255 – 256; Т. 2. – С. 222; та ін.

1309. Там же. – Т. 1. – С. 29.

1310. Там же. – С. 40

1311. Костомаров Н. Введение // Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – 2-е изд., доп. – Т. 1. – С. 1 – 32; Его же. Введение // Его же. Исторические монографии и исследования: В 12 т. – СПб., 1870. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 3-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. XIV – CLXXII; Его же. Введение. Козачество до Богдана Хмельницкого и его отношение к Речи Посполитой // Его же. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. 1 – 182.

1312. Его же. Борьба украинских козаков с Польшею в первой половине XVII-го века, до Богдана Хмельницкого // ОЗ. – 1856. – Т. 108, № 9. – С. 195 – 254.

1313. Его же. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. 194 – 195.

1314. Там же. – С. 70, 124, 181.

1315. Там же. – С. 232.

1316. Там же. – С. 235.

1317. Там же. – С. 303.

1318. Ковальчук О. О. Українське історичне джерелознавство… – С. 74.

1319. Окр-ц [Окрейц] С. С. Отживающие русские Вальтер-Скотты… – № 7. – С. 45.

1320. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. 299.

1321. Корсун А. Н. И. Костомаров // РА. – 1890. – № 3. – С. 219.

1322. Костомаров Н. Поездка в Белую Церковь // КС. – 1882. – № 5. – С. 241 – 256; Его же. Поездка в Переяслав // ИВ. – 1885. – №.12. – С. 489 – 508.

1323. Его же. Автобиография // Его же. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – С. 296, 299 – 300.

1324. Горленко В. Две поездки с Н. И. Костомаровым // КС. – 1886. – № 1. – С. 111 – 123; Недоборовский З. Мои воспоминания… – С. 206 – 207.

1325. Горленко В. П. – Костомаров Н. И. [автограф; Ярошівка, 27 жовтн. 1884 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 22. – Спр. 109. – Арк. 3 зв.

1326. Вернадский Г. В. Русская историография / Сост. В. Н. Козляков. – М., 1998. – С. 115.

1327. Петров В. Різдво р. 1846 (За Кулішевими матеріалами) // Шевченко. Річник перший. – [Харків], 1928. – С. 140.

1328. Марголис Ю. Д. Из материалов о А. Л. Шапиро // Памяти Ю. Д. Марголиса: Письма, документы, научные работы, воспоминания / Сост. Н. О. Серебрякова, Т. Н. Жуковская. – СПб., 2000. – С. 510; Шапиро А. Л. Русская историография… – С. 465 – 466.

1329. Антонович В. Программа преподавания на кафедре Русской истории [автограф; 1870/71 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 8086. – Арк. 1.

1330. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. 307 – 308.

1331. Там же. – С. 347.

1332. Там же. – Т. 2. – С. 15.

1333. Там же. – Т. 2. – С. 16.

1334. Там же. – Т. 2. – С. 51.

1335. Там же. – Т. 2. – С. 54.

1336. Грыцько [Елисеев Г. З.] Указ. соч. – С. 165.

1337. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 2. – С. 57.

1338. Там же. – Т.2. – С. 64.

1339. Там же. – Т. 2. – С. 122.

1340. Там же. – Т. 2. – С. 98.

1341. Там же. – Т. 2. – С. 198.

1342. Там же. – Т. 2. – С. 166 – 167.

1343. Там же. – Т. 2. – С. 198.

1344. Там же. – Т. 2. – С. 208.

1345. Там же. – Т. 2. – С. 209.

1346. Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада… – С. 5

1347. Там же. – С. 6.

1348. Костомаров Н. О причинах и характере унии в Западной России // Науково-публіцистичні і полемічні писання… – С. 34.

1349. Вашкевич Г. К биографии Николая Ивановича Костомарова // КС. – 1898. – № 11. – С. 207 – 217.

1350. Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. – Edmonton, 1992. – P. 188.

1351. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ – XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII – XX cт. // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 10.

1352. Ключевский В. О. Н. И. Костомаров // Ключевский В. О. Сочинения в девяти томах. – М., 1989. – Т. 7: Специальные курсы. – С. 380.

1353. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 2. – С. 264.

1354. Там же. – Т. 2. – С. 231.

1355. Там же. – Т. 2. – С. 301, 303.

1356. Там же. – Т. 2. – С. 264, 273.

1357. Там же. – Т. 2. – С. 306.

1358. Там же. – Т. 2. – С. 286.

1359. Там же. – Т. 2. – С. 285.

1360. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – 2-е изд., доп. – Т. 2. – С. 206.

1361. Его же. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 2. – С. 311.

1362. Его же. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком… – С. 2.

1363. Горленко В. Указ. соч. – С. 113.

1364. В. А. [Антонович В. Б.] Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий… – С. 317.

1365. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 2. – С. 410.

1366. Там же. – Т. 2. – С. 397 – 398.

1367. Там же. – Т. 2. – С. 432 – 433.

1368. Там же. – Т. 3. – С. 1.

1369. Там же. – Т. 3. – С. 6.

1370. Там же. – Т. 3. – С. 10.

1371. Там же. – Т. 3. – С. 37 – 38.

1372. Там же. – Т. 3. – С. 36.

1373. Там же. – Т. 3. – С. 57.

1374. Там же. – Т. 3. – С. 59.

1375. Там же. – Т. 3. – С. 88.

1376. Там же. – Т. 3. – С. 98.

1377. Там же. – Т. 3. – С. 120.

1378. Там же. – Т. 3. – С. 122.

1379. Карпов Г. Ф. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся, за время 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1672 года. – М., 1870. – С. 140.

1380. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 3. – С. 182.

1381. Там же. – Т. 3. – С. 208.

1382. Там же. – Т. 3. – С. 220.

1383. Там же. – Т. 3. – С. 229 – 230.

1384. Там же. – Т. 3. – С. 234.

1385. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 3-е изд., доп. и испр. – Т. 3. – С. 254.

1386. Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком. – Харьков, 1882. – С. 204 – 205. Див. про погляди П. Буцинського: Basarab J. Pereislav 1654: A Historiographical Study / An Introduction by I. L. Rudnytsky. – Edmonton, 1982. – P. 114 – 118.

1387. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – 4-е изд., доп. и испр. – Т. 3. – С. 237.

1388. Там же. – Т. 3. – С. 239.

1389. Костомаров Н. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком… – С. 2.

1390. Беренштам В. Воспоминания… – С. 224.

1391. Біднов В. Що читати по історії України (коротенька історіографія України). З викладів на учительських курсах українознавства. – Катеринослав, 1920. – С. 7.

1392. Кордуба М. Володимир Антонович // ЛВ. – 1942, 11, квіт. – № 77. – С. 2

1393. Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории / Пер. с фр. – СПб., 1899. – С. 240 – 242.

1394. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. – М., 1980. – С. 123.

1395. Костомаров Н. Руина… – 1879. – № 4. – С. 610.

1396. Русов А. Костомаров в Харькове. По поводу автобиографии Н. И. Костомарова // Харьковский сб. – Харьков,1891. – Вып. 5. – С. 3.

1397. Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. – К., 1994. – С. 46.