«Український портрет» у Національному художньому музеї

Алла Зверховська

Національний художній музей України

З ранньої весни й до пізньої осені 2005 року в залах Національного художнього музею України демонструвалася виставка «Український портрет XVI-XVIII століть». Ця унікальна виставка стала визначною подією в культурному житті Києва, і чи буде ще колись така? Мабуть, лише діти та онуки сьогоднішніх відвідувачів зможуть побачити щось подібне. Адже виставлялися раритети, що зберігаються у 25 провідних музеях, бібліотеках та архітектурно-культурних заповідниках України.

Невблаганний час та соціальні катаклізми забрали велику частину стародавніх портретів, й відтворити повну картину розвитку українського живопису неможливо, – вони й у середині XIX сторіччя вже були рідкістю.

Першим збирачем української художньої старовини став відомий колекціонер і меценат, засновник Чернігівського музею В. В. Тарновський-молодший (1837-1899), перша друкована стаття про стародавній український портрет (1882) належить О. Лазаревському, перша виставка портрету пройшла у Києві 1925 року.

Виставку у Національному художньому задумали багато років тому, й завідуюча відділом стародавнього мистецтва, нині покійна Лариса Членова очолила підготовку ґрунтовного каталогу. Це було ще у 1992 році, і лише 2005-й став роком здійснення мрії і Лариси Григорівни, і науковців музею, і шанувальників мистецтва, які давно плекали таку надію. Розпочату Членовою справу продовжила Галина Бєлікова. Головним було домовитися з музейниками Львова і Острога, Рівного і Дрогобича, Тернополя і Кам'янця-Подільського, Вінниці і Житомира, Полтави і Харкова, звідки твори привезли до Києва. В цілому до каталогу «Український портрет XVI-XVIII століть» увійшли 460 робіт, з яких 300 виставлялися.

Національний історичний музей Львова навіть зняв зі своєї експозиції натрунні портрети, щоб глядачі центральних і східних регіонів могли побачити їх. Об'єктивно вважається, що мистецтво портрету в Україні пов'язане з похоронним ритуалом, і зразки XIV-XVI століть були перш за все посмертними. Але передували їм корогви – ранній різновид епітафії, і на виставці демонструвалася посмертна корогва Петра Конашевича Сагайдачного з кінним портретом гетьмана. Вона була ритуальним предметом під час його похорону у 1622 році.

Семен Сулима	Параскева Сулима

Збереглися портрети з поховань членів Ставропігійського братства в Успенській церкві у Львові, натрунний портрет страченого І. Мазепою Василя Кочубея, що знаходився у скрині разом із закривавленою сорочкою загиблого. До такого роду творів відносяться, зазвичай, невеликі зображення, виконані на більш довговічній дерев'яній чи металевій пластинці. Портрет прикріплювався під час похорону до труни, потім його вішали у костьолі, церкві, іноді залишали у склепі.

Також існували ікони-епітафії та портрети, зроблені після смерті зображеної на них людини. їх приносили родичі до церкви, як благання про милість Божу. Небіжчика зображували перед Розп'яттям, Богородицею, Христом, рідше – перед іншими святими.

На виставці експонувалися ікони другої половини XVII століття, де поруч зі святими зображені конкретні люди. Це – «Розп'яття» з портретом лубенського полковника Л. Свічки, «Покров Богоматері» з Б. Хмельницьким, «Покрова» – з полковником С. Сулимою та його родичами.

Світський портрет виник в Україні наприкінці XVI сторіччя, але до нашого часу дійшли насамперед портрети XVII століття – погрудні, поясні, на повний зріст. Лаконізм, гармонійна простота, широке використання червоного кольору – це відрізняє їх від портретів наступного сторіччя.

Велику цінність має портрет Стефана Баторія, виконаний у 1576 році львів'янином Войцехом Стефановським. Робота сподобалася королю, і Стефановський отримав звання придворного маляра.

Портрети XVII століття називають іноді «сарматськими». Ця умовна назва від того, що поляки ототожнювали себе з сарматами і вважали нащадками войовничих племен. У «сарматському портреті» за допомогою простих, але досить виразних засобів людське тіло і антураж зображуються у вигляді площинних форм.

Зі східної України портретів XVII століття маємо лише два, і один з них на обкладинці каталогу. Це портрет знатного військового товариша Григорія Гамалії, що є одним з кращих творів стародавнього українського живопису. Гамалія у червоно-вишневому жупані та золотавому плащі – наче веселий, хоробрий козак з народної картинки «Козак-бандурист» і одночасно – випещений, звиклий до широкого життя пан. Його широкі плечі, товста шия, низьке чоло підтверджують, що предок полковника дістав своє прізвисько за надзвичайну фізичну силу («гамалія» турецькою – «вантажник»). І в той же час нервові пальці, тонкі зігнуті брови та маленькі губи створюють неповторний індивідуальний образ.

Портрет Богдана Хмельницького роботи невідомого майстра займав одне з найкращих місць в експозиції виставки. Таких портретів було досить багато, тому що популярність гетьмана й після смерті була великою. Портрети малювалися по гравюрі голландського художника з Гданська Вільгельма Гондіуса, а він, як вважається, міг використати малюнок голландського художника Абрахама Вестерфельда, сучасника Богдана Хмельницького.

Багаті козаки були покровителями, ктиторами церков, монастирів. Хтось будував храм, хтось давав гроші на ремонт, інші – взагалі на розвиток того чи іншого монастиря. Фундаторами могли бути представники кількох поколінь одного роду: ось так в Успенській церкві у Львові було вміщено портрети трьох членів сім'ї Корняктів.

Стародубський полковник Михайло Міклашевський у Києві давав гроші для ченців Видубицького монастиря, а отаман донських козаків Данило Єфремов привозив рибу, вино, гроші для Києво-Печерської лаври, Микола Потоцький побудував Успенський собор Почаївської лаври. На знак пошани іконописні майстерні монастирів робили портрети цих благодійників. Виконували їх майстри-іконописці, про що говорить досить плоскінне зображення фігур портретованих, але обличчя передавалося в дусі бароко. Окрема ознака українського козацького портрету XVIII сторіччя – це багатство візерунків на убранні портретованих. Серед портретів такого візерункового стилю вирізняється портрет-епітафія послушника Києво-Печерської лаври князя Дмитра Долгорукого, мати якого, Наталія Борисівна Шереметєва-Долгорука, була тоді черницею Флорівського монастиря.

Особливе місце на виставці займали портрети духовних діячів, виконані у майстернях Львова та Києва. Серед них – «львівські» зображення Афанасія і Льва Шептицьких, Юрія Вінницького, Антонія Ангеловича та інших осіб та «київські» портрети Інокентія Гізеля, Йосифа Тризни, Петра Могили, Іосафа Кроковського, Гаврила Кременецького, Самуїла Мисливського, Дмитра Ростовського (Туптало).

Представлені на виставці портрети колись прикрашали картинні галереї у західних землях України. Значними збірками картин і портретів були відомі замки у Жовкві, Бережанах, Кодні, Підгірцях, Роздолі, Чорткові, Виш-невцях та інших місцях. Так, у Підгорецькому замку Жевуських у 11 парадних залах було близько 100 портретів та 200 картин, а галерея Сапег в Кодні складалася з 80 портретів з біографічними даними. У галереї Вишневецьких в їхньому замку у Вишневцях на Тернопільщині близько 600 портретів Вишневецьких, Мнішеків і Тарлів. До наших часів збереглися 14 полотен і шість з них експонувалися на виставці.

Дмитро Ростовський	Данило Єфремов

З середини XVIII сторіччя почала замовляти портрети українська козацька старшина, яка отримала дворянство та пов'язані з ним привілеї. Поступово утворилися портретні галереї Родзянків, Забіл, Полуботків, Войцеховичів, Скоропадських, Ґалаґанів, Дараганів, Сулим, Безбородків, Трощинського, Капністів. До досягнень українського живопису періоду «козацького бароко» відносяться написані у 1754 році невідомим художником портрети Семена та Параскеви Сулим, коли вони відмічали 25-річчя шлюбу.

Були представлені на виставці й портрети Наталії Розумовської та її онука Василя Дарагана, виконані гамбурзьким художником Хойзером. Волею долі з простої козачки Наталія Розумовська стала статс-дамою, графинею. Завдяки своїм синам (Олексій – фаворит імператриці Єлизавети Петрівни, Кирило – останній гетьман України та президент Російської Академії наук) вона побувала в Петербурзі й щасливо прожила вік у Козельці, де здійснила свою мрію мати шинок та ще й побудувала церкву в Лемішах і собор Різдва Богородиці у Козельці на Чернігівщині.

Продовженням козацьких портретних галерей стали збірки, які склалися наприкінці XVIII сторіччя. Одна з них утворилася в Яготині на Київщині, в її основі були художні колекції гетьмана Кирила Розумовського, перевезені сюди з палацу у Петербурзі. А також, ймовірно, з Батурина, коли об'єдналися роди Розумовських і Рєпніних.

XVI-XVIII сторіччя були періодом створення вищих учбових закладів та художніх академій. Спочатку з'явилася Академія мистецтв св. Луки у Римі і першим учнем її був львів'янин Юрій Шимонович (Семигіновський), придворний маляр короля Яна Собеського, удостоєний звання академіка. 1648 року почала діяти Паризька академія, у 1688-му засновано Віденську. Вплив цих академій позначився в Україні з середини XVIII сторіччя.

У Львові випускники європейських закладів займалися перш за все релігійним малярством, але засвідчували себе й як портретисти. Одним з них був представлений виставці Остап Білявський, який у 1760-ті роки навчався у Римській академії. Працюючи у Львові, виконуючи замовлення міщан, зокрема членів Ставропігійського братства, він орієнтувався на традиції портрету цехових майстрів, а не на римський чи австрійський класицизм (деякі його портрети експонувалися на виставці). У Віденській академії мистецтв навчався Лука Долинський, який поруч з релігійним малярством працював і над портретами своїх видатних сучасників. А уродженець Волині варшавський художник Костянтин Александрович художньої освіти не мав. Він деякий час працював у Браницьких, а також створив «галерею славних людей» для Тадеуша Чацького в Порицьку поблизу Володимира-Волинського. Це були копії давніх портретів видатних діячів минулого, в тому числі з України.

Наприкінці 1780-х років у Варшаві при королі Станіславі Понятовському працював віденський художник портретист Йоган Лампі. Там з ним познайомився власник маєтків на Поділлі Станіслав Потоцький й запросив Лампі до Тульчина. Тоді художник й виконав портрет Потоцького з синами. А вже у свій петербурзький період Лампі написав портрет другої дружини Станіслава Потоцького – знаменитої «гречанки Софії».

Йоган Лампі приїхав до Петербурга у 1792 році, залишивши службу у Станіслава Августа Понятовського. І тут, у Петербурзі, його учнем майже два роки був Володимир Боровиковський. Від'їжджаючи, Лампі залишив учню в спадок свою майстерню. На виставці експонувалася зменшена копія Боровиковського з портрету графа Олександра Самойлова роботи Лампі, а також портрети полтавського бургомістра Павла Руденка, державного діяча, учасника війни 1812 року, генерал-губернатора Малоросії Миколи Рєпніна, міністра юстиції Дмитра Трощинського. Художник зобразив знатного вельможу у кріслі, на тлі київського пейзажу, ніби підкреслюючи цим, що Трощинський жив деякий час в Києві.

Наприкінці XVIII сторіччя портретний живопис стояв на рівні європейського. І хоч з перетворенням України на провінцію Російської імперії він набув тих самих провінційних рис, але був тим ґрунтом, на якому талановитіші митці, засвоївши академічні основи, стали академіками живопису і чотири з них – Юрій Семигіновський, Іван Саблуков, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський – розвивали портретну справу.

Опубліковано : Купола (Київ), 2006 р., вип. 3, c. 70 – 73.