Людина

Богдан-Ігор Антонич

1

Ніч темна, олив’яна, зимна, люта, чорна,

лиш вітер обертає хмар важенні жорна.

Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива

й кугикає кугач, лулукає сова.

Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами

стає й скрегочуть ланцюги й дубові трами.

Та рвучий подув торсає похмуру тінь,

що сволоком втекти не хоче в далечінь.

Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,

бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

«Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,

задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?

Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?»

«Я жду, бо замкнене за брамою є щастя».

«Як довго, гей як довго, сірий друже, ждеш?

Чи день, чи два, чи три, чи може тиждень теж?

«Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,

вже відколи колишеться на осі світ».

«Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш

так довго, довго, довго, цілий вік безмеж,

що навіть згорбилась тобі з утоми спина.

Скажи твоє ім’я!» – «Моє ім’я… людина».

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 52.