Підсвідомість

Богдан-Ігор Антонич

Понад похмуре, чорномуре бердо

підносив замок кам’яний свій жест.

В нім сивий мешкав цар, мав срібний жезл;

в льохах тримав рабів своїх він твердо.

Навколо замку виросли крокоси,

повій з-під листя вій глядів на жердь.

Щораз то більш впадало в погріб жертв,

неначе б хто косив тяжкі покоси.

Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.

Геть! З льоду творять інший світ в надії.

Побачив цар ці тереми новії

та став тоді своїх рабів рабом.

Цей цар – це я, палац – душа моя,

бунт – сон, раби – мої померлі мрії.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 38.