10. Сагайдачний розвідником у Кафі
Андрій Чайковський
Сагайдачний пішов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курінним отаманом Полтавського куреня, де стрий Жмайло був осавулою.
Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
– Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав інший намір, і саме хотів з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очаків скубнули. Кораблів там нема, війська ми теж багато намотлошили. В Царгороді про це, либонь, ще не знають, бо паші непильно про це в Царгород писати і заробити собі на шовковий шнурочок. Мені прийшло на думку, що коли б так на Очаків наступити, то можна би його взяти і зруйнувати до тла.
– Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
– Так. Треба й мені чимсь показатись.
– Боже тобі помагай! Я ще поговорю про це з кошовим і старшиною. Воно дуже важна річ – зруйнувати Очаків, який нам все буде перепиняти дорогу на море… У мене теж зародилась велика думка, і не спочину, поки її не переведу в діло. Так ми розстанемося на часок, тільки не знати, хто із нас раніше вернеться. Йди ти з цілим своїм куренем і забери стрия. То досвідний, бувалий чоловік, і багато тобі поможе. Тепер іду за Іскрою.
Іскра дуже зрадів, як довідався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Він хотів Сагайдачному віддячитися. Сам вибрав десяток товаришів певних і дотепних. Вони перевдяглись за панських козаків. Сагайдачний дав собі обтяти козацького чуба, підголити довкруги голови волосся і перебрався враз з Іскрою у шляхетську одежу. Його довга борода не дасть татарам пізнати у ньому козака, бо татари знали, що молоді козаки бриють лице.
Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи і тепер поїхали прямо у Крим на конях.
Незадовго перед самим Перекопом стрінулися з татарською четою. Іскра розповів, куди і за чим ідуть, а чета повела їх до мурзи, який був поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопі.
Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нікого не перепиняли, хто їхав у Крим з грішми, то все ж старшина, коли не дістав хабара, видумував різні перешкоди, щоб подорожніх довше задержати, хоч як їм було пильно. Подорожній, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде запізно, мусив відкрити гаманець. Між бусурменами можна було кожний замок золотим ключем відімкнути.
Перший раз прийняв їх мурза дуже непривітно. Він розкричався, відгрожувався на Польщу, що його світлість хан забожився знищити її огнем і мечем за те, що вона не здержує цих шайтанів-козаків, а вони сміють непокоїти татар і Високу Порту.
Цей перший татарський достойник, котрого стрінули, був собі замітний чоловічок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставлені чорні очі з бідою дивились на світ з товстої пики. У нього були ріденькі вусики і така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан.
Коли йому вклонилися, він надув губи і показував себе дуже важним, та став кричати.
Як вже викричався, Іван Іскра вклонився йому ще нижче і заговорив:
– Оскільки нам відомо, то в останніх часах козаки сиділи тихо і не робили правовірним нашим приятелям ніякої шкоди.
– Як смієш таке говорити? Хіба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо і всевідучє око падишаха – щоб він жив вічно – заздалегідь відкрило сей злочинний намір, і вірні війська його султанської милості не допустили до того і витопили цих псів до одного.
– Коли їх витопив, то добре їм так, і Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха – щоб він жив тисячу літ – рознеслась по усьому світу на великий пострах всіх невірних, – відповів Іскра.
– Певно, але вже сама така думка – то така безличність, що варто її, як слід, покарати. Підождіть, ми вам ще за се відплатимо, ваші села і городи пустимо з димом, а вас у сирівцях сюди приженемо.
– Ваша милість, безвинно на нас сваритесь і шкодите своєму многоцінному здоровлю. Ми нічого більше, лише посли, а послів всі народи шанують. Коли падишах і його ханська світлість – щоб їм аллах дав тисячу літ прожити – задумали своєвольство козацьке покарати і винищити їх, то його милість, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, і маємо з ними багато клопоту. Через сих гільтаїв приязнь між Польщею і Великою Портою дознає ущерби… Ми їдемо за ділом у Кафу, і нам пильно. Тому прохаємо вашу милість перепустити нас і допомогти їхати далі. Хай се не обидить вашу милість, що, цінячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших ніг найпокірніше малий подарунок.
Іван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червінцями і передав мурзі.
Мурза зважив в руці його вагу і зараз подобрів…
– Про мене, воно правда, що ви за других не винуваті. Коли хочете їхати?
– Як ваша милість позволите, то хоч би і зараз.
– Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, – він плеснув у долоні, і зараз служба принесла каву і чубуки.
Тепер сиділи всі на тапчанах.
– Вашмосць, бачу, побував у Турції, – заговорив мурза до Івана, бо добре по-турецьки балакаєш і наші поведений знаєш…
– Його милість, наш пан і король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цілими місяцями, а навіть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всіх вірних, падишаха…
– У Стамбулі, либонь, гарно жити? – перебив мурза.
– Як у сьомому небі пророка…
Мурза став випитуватися за падишаха, великого візира, достойників, а Іван городив йому таке, що самому хотілося сміятись.
– А бачив ти огороди падишаха?
– Я сього недостойний. Невірному навіть невільно ті слова вимовити, невільно подумати, бо коли би і в сні виговорився, то йому б язик врізали. В тих огородах султанський гарем…
Іван, вимовляючи те слово, прислонив собі лице долонями, начеб справді в тій хвилі султанські одаліски побачив…
– Бачу, що ти бувалий чоловік і наші святі звичаї знаєш, наче муслєм… Нікому не вільно до нашого гарему заходити…
– Авжеж, я мав щастя бути в огороді великого візира. Ми дуже гарно з собою жили і раз, коли його милість був у добрім і веселім настрої, мене там завів… Я бачив його гарем…
– Дивне диво, аж вірити не хочеться… Що ж ти там бачив?
– Те, що я бачив, також і неімовірне… Рай, та й годі…
– Гарні одаліски? – спитав мурза і облизався.
– Вибач, ваша милість, але мені цього говорити не вільно. Правовірний муслєм такого питання ставити не може.
Іван повторював ці слова з докором, а мурза вже більше не питав. Між цими трьома шляхтичами, які там були, один розумів турецьку мову. Прислухаючись тій розмові, він, щоб не розсміятися вголос, частенько кашляв і притикав собі рота рукою.
Аж мурза це завважив.
– Чого ти так кашляєш?
– Не звик до вашого чубука, закріпкий для мене…
Гостина скінчилася, і гості вибралися далі. Дістали від мурзи письмо, що піхто не сміє їх по дорозі чіпати аж до Кафи і з поворотом.
Їм було вільно їхати кудою захочуть.
Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо він хоч муслєм, то як лицар вміє оцінити послів лицарського народу і дуже їх полюбив. Як вже були в дорозі і Іскра розповів товаришам свою розмову з мурзою, то усі трохи не заморились сміхом…
Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду і значив собі дорогу на кусочку паперу.
– Дивно мені, – каже Пшилуцький, – що вашмосць інтересуєшся так усім і на ту татарську погань стільки уваги звертаєш.
– Для мене се інтересна новість. Хочу, впрочім, запам’ятати добре дорогу, як будемо вертати…
Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали і перепускали.
Нарешті заїхали до старого татарського города Ескі-Крим, де була колись ханська столиця. Звідсіля можна було за кілька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Коні дуже знемоглися, і треба було тут перепочити до завтра. Іскра зараз написав письмо до Кафи, де були польські бранці, і послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запізно. Іскра написав, що посли вже їдуть і везуть окуп.
На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укріплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його укріплення були мізерні, занедбані. Земляні вали позасувані і поруйнований фортечний мур. Лише всередині міста стояв обведений муром з високими баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо вночі запалювали на ній бочку з смолою.
Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафі генуезці, що тоді Кафа була славним торговим городом. Тоді вона була справді укріплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували укріплення, а ставити нових не квапилися. Впрочім, цього навіть не було треба, бо Кафа стояла на полудневім крайчику Криму. Сушею ніхто там не забіжить, бо треба би хіба всю татарщину перебити, а на це ніхто не зважиться. Від моря знову ніхто сюди не запливе, бо не пустять через Босфор. Це також була причина, що генуезці улягли, не діставши помочі від свого материка.
Іскра знав Кафу добре. Він повів їх до одного гану, себто гостиниці, до якогось вірменина. У тій гостиниці примістилися всі враз з кіньми. Для себе взяли одну кімнату, прибрану на східний лад. Зараз перевдяглись у кращу одежу і пішли у город.
На базарі, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього світу. Були тут турки, татари, вірмени, греки, іспанці, араби, сіріпці, жиди. Все тут з’їздилось зі своїм крамом.
Повздовж дороги, якою йшли до пристані, повно шаласів під дошками або крамів таки під голим небом. Крамарі викликали і вихвалювали свій крам, щоб привабити покупців, на всіх язиках. Лише турецькі купці були іншої вдачі. Кожний сидів на своєму столі спокійно та байдужно, курив свій чубук, заледве відповідаючи на запити покупців, не журячись тим, чи їхній крам хто купить чи ні.
В тій хвилі побачив Сагайдачний щось таке, від чого його аж заморозило і болюче стиснуло за серце.
Йшли сковані один за другим обідрані люде, байдужі на все, начеб у них душі не було. Лише тоді скорчився і показував, що живе, коли його дозорець вдарив батогом, підганяючи.
Іскра зітхнув важко і пояснив, що це невольннки, котрих ведуть на базар продавати.
– І мене так вели, – шепнув Сагайдачному, – та се ще нічого, що тут бачиш, а там, на базарі, де людьми торгують, побачиш ще не таке.
Цей базар стояв недалеко морської пристані. Стояла тут під кришею з одної сторони відкрита велика будівля. Під цією кришею стояли гуртами пов’язані невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого товару. Покупці ходили від одного до другого, оглядали, пробували м’язи, дивилися в зуби, оглядали тіло, торгувались за ціну, поки не добили торгу, або відходили. Проданого невольника торговець, перебравши гроші, розв’язував і віддавав покупцеві. Відтак підходили до урядовця, що тут сидів, і списували грамоту на власність. Зараз забирав його покупець з собою, якби купленого коня.
В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв’язаних з собою молодих парубків дуже на себе схожих з лиця, хоч не рівних літами. Це були два рідні брати. Їх купили два окремі покупці. Вони спам’яталися аж тоді, коли їх розв’язали і мали розлучити. Тоді кинулися собі в обійми і стали страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чулії. Держалися в обіймах, начеб зросли в одне тіло, та лиш тільки чути було: «Брате ріднесенький, прощай, брате». Їх розлучили насилу і повели в різні сторони.
Так само трохи далі розлучили батька з сином-недолітком, котрий кричав і плакав на весь базар.
Дивлячись на це, наші подорожні і собі плакали нишком над людською недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих синів нічого не зм’ягчить, що вони ще сердились і били мучений народ.
Було й таке, що покупець забирав більший гурток невольників, зганяв їх в одне місце, зв’язував разом. Такі в’язанки відводили підручні на кораблі, що стояли у пристані. Це були покупці гуртівні. Було між ними багато італійців, греків та вірмен. Вони відвозили свій товар продавати далі.
Подорожні зайшли далі у ту часть базару, де продавано жінок. Тих вже не в’язали і не кували. Вони сиділи поодиноко або гуртами. Котрій ще на сльози стало, плакала, а інша – то таки сиділа у якімсь соннім задубінні. От зараз із краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою та малим синочком, сидять собі небожата, держачись вкупі. Дочка держить маму за шию. Хлоп’я поклало голівку на коліна матері і начеб заснуло.
Приступають до них покупці. Доглядач насилу відриває дочку від матері. Покупець бере її під бороду, обертає до себе лицем, рознімає брудними пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тіло, мацає за груди і торгується. Те саме робить другий з матір’ю.
Вкінці добувають торгу. Матір забирає якийсь старший татарин, хлопчика купив турок, а дівчину – якийсь інший молодий турок. Їх хотять розлучити. Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усі троє руками, дряпають поганців по лиці, кусають зубами та голосять так, що кам’яне серце би зм’ягчилось. Їх голосіння приглушує базарний гамір, їх розділили насилу і понесли на руках. Нічого не чути, лиш: «Мамо!», «Доню!», «Синочку!», «Діти мої!».
Тут знову торгують українську дівчину-красуню. Зійшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони переторговуються і підбивають ціну. Аж двоє відскочило, заклявши, а третій платить ціну і забирає свою власність. Вона, небога, йде за своїм новим паном, мов сонна.
Сагайдачний дрижить усім тілом. З очей падають рясні сльози по лиці. Те саме бачить у своїх товаришів. Іскра дивиться на Сагайдачного, як він закушує губи, блискає люто очима і судорожно стискає в руці рукоять своєї шаблі.
Іскра бере його за руку і каже твердо:
– Ходімо звідси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бідним нічого не поможеш, ходімо краще у пристань. Там не одне таке, що тобі придасться знати.
Сагайдачний мов зі страшного сну прокинувся. Нагадав відразу, за чим сюди приїхав. Відразу начеб оглух, закам’янів на голосіння бідних невольників.
У пристані стояло багато кораблів, галер та суден.
Вони під’їздили під берег, забирали товар і довозили до великих кораблів, що стояли далі. Народ шниряв у різні сторони, штовхався і викрикував в різних мовах. Вавілон… Сагайдачний пропхався над сам берег і став роздивлятись. Хотів перелічити кораблі, та не можна було. Одні заступали других, а байдаки шниряли і мішались, мов стадо уток, коли між них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурів города на пристані. Тут були ще нащадки колишньої башти.
– Буде з мене, – каже до Іскри, – та поки прийдемо сюди походом, то всіх невольників вивезуть.
– Не турбуйся, це тут ніколи не переведеться. Тут головна торговиця.
Шляхтичам було пильно за своїм ділом і вони пішли в іншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Іскрою пішли далі по городу.
Оглянули замок і пішли бічною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхідного п’ятна. Іскра усе Сагайдачному пояснював. Він знав добре турецькі городи, і вмів відрізнити, де Азія, а де Європа. Пішли потім довкруги городських мурів і окопів. Усе було занедбане, не мало оборонної вартості. Сагайдачний оцінював все з воєнної точки і прийшов до такой думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з військом добратися можна.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 388 – 395.