11. Повернення з Криму
Андрій Чайковський
Як вернулися у гостиницю, то ляхів ще не було. Сагайдачний присів на тапчані, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову одні блискавкою, інші знову держалися довго, що годі їх було забути. Особлпго ті образи, які він бачив на невольницькім базарі, різали його по серцю ножем. У вухах дзвенів плач та розпучливе голосіння.
Він так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Іскра.
Іскра сіпнув його за рукав:
– Над чим так задумався?
– В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собі усього з’ясувати, так в голові усе мішається, що здуріти можна.
– Минеться, брате, я серед такого жив, а опісля привик і тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб’єш.
– А я би хотів якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дібратися: морем чи сушею…
– Гадаю, що морем.
– Я до моря ще не привик, мені прийшлось би легше перебитись поперек Криму…
– Господи помагай!
Надійшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п’ять душ: троє мужчин і дві жінки. Молодша була гарна дівчина, білява, струнка…
Викуплені бранці аж плакали на радощах. Обходили всіх, обнімали і цілували мов рідних.
Пшилуцький представив їм панів Конашевича і Іскрицького. Конашевич один не поділяв тої радості. Він сидів на своєму місці, голову обпер на руках.
– Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? – говорив Пшилуцький з легким докором. Він добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усіх почастувати.
– Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радості? Тоді, коли б ми могли забрати звідсіля не лише оцих п’ятеро панства, а всіх нещасливих, які тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як і тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене ні радості, ні супокою…
– А знаєш, вашмосць, що коли їх всіх хотіти викупити, то не стало би на се стільки золота, що ми всі враз із нашими кіньми важимо.
– Розкажи, вашмосць, його милості королеві, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща міцний ланцюг кувала і козаків поприпинала, щоб не важились тих добряг-турків зачіпати та перепиняти їм в такому благородному промислі.
– Гіркі слова вашмосці…
– Але правдиві, та скажи ще і те, вашмосць, що хоч би козаків справді ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розірвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…
– Ради бога мовчи, вашмосць, – уговорював Пшилуцький, тут бувають потурнаки, котрі нашу мову розуміють і донесуть це турецьким заптіям, і тоді не вийдемо звідсіля живими.
– Рація вашмосці. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часі заговорю ділом. То буде краще, бо слова тут нічого не поможуть. Дайте і мені чарку вина, хай вип’ю на щасливий наш поворот.
Сагайдачний устав і начеб перемінився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.
– Вас, панство, звідкіля забрали?
– Різно бувало. Мене взяли з поля від роботи коло хліба, а от сього товариша взяли з дому вночі, коли нічого злого не прочував…
– Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуці приборкали татар так, щоб не посміли носа з Криму виткнути…
– Що, вашмосць, говориш? Хіба ж ми з ордою не б’ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?
– Ви обороняєтесь аж тоді, як татарин вам на спину сяде, попалить ваші домівки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…
Викуплені бранці не розуміли, чого Сагайдачний усе за козаків говорить.
Вони вважали Сагайдачного і Іскру за шляхтичів, котрі лише тому по-українськи говорять, що на Україні живучи, схлопіли і забули рідної мови. Це здавалось їм дуже дивним і неприродним.
Зміркував це і Пшилуцький і каже півголосом:
– Ці два панове – то запорожці. Вони оба доброхіть пішли нам товаришувати в тій небезпечній дорозі. – А далі додав жартом: – А пан Конашевич цілу дорогу свариться зі мною, чого Польща зупиняє козаків набігати на невірних, чого наші гетьмани і наш сейм посилає без-впинно на Січ заборони і грізні універсали…
– Пан Конашевич має повну рацію, – говорив один з викуплених, пан Строжелецький. – То свята правда. Замість перепинювати в тім святім ділі, їм би треба всіма силами пособляти, а тоді було б краще нам всім жити.
– Спасибі вашмосці! – каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. – Такі слова чую перший раз від польського шляхтича.
– Були такі, що погнівались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стільки мудрості, що повний живіт і розкішне життя, котрі лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-підданця послідню каплю крові виссати, а все тільки для своїх розкошів і вигоди – а такі, як вашмосць, щоб на камені родились. А тоді Польща, Наша спільна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.
Усі визволенці були тої самої думки. Вони мали нагоду в часі своТзї неволі придивитись усьому гаразд. Турків і татар вони ненавиділи від серця.
– Вашмосць, ще усіх тих панів в козацтво звербуєш… – каже, сміючись, пан Пшилуцький, – але жарт набік, та ви, мосці панове, не виговоріться часом, що вони запорожці, бо татари пірвали б у куски, і нам попри це дісталось би…
– Так довго мовчіть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нічого нам боятися, – докинув Сагайдачний.
Як тільки визволенням нагадали за Перекоп, то всі заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стільки лиха натерпілись, та ще й тепер не почували себе зовсім безпечними. Тої самої думки були усі.
Сагайдачний пішов до запорожців, подбав про все, чого їм було треба, і шепнув, щоб були назавтра раненько готові в дорогу. Цю ніч треба було тут переночувати. Сагайдачний пішов з Іскрою ще раз роздивитися по городу.
Та вони поміркували, що на них стали звертати своє око турецькі заптії. Іскра взяв зараз Сагайдачного під руку і завернув у господу.
– Ми вже під оком заптіїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати.
Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усіх. Розплатились, купили ще п’ятеро коней з сідлами і поїхали. В городі було ще тихо і пусто, і ніхто за ними не дивився.
Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околиці так, як першого разу.
В Перекопі треба було знову поклонитися мурзі. Він дуже зрадів, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволі, а вже панну Анну то трохи не з’їв очима.
– Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанів-козаків знищила, бо вони у всьому винуваті. Вони зачіпають нас, татар, а ми відплачуємося за пашу кривду.
– Ми постараємося розбити Січ, – говорив врочисто Іскра, кладучи руку на серце.
– Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всіх переведемо у сирівцях до Кафи, на базар… Вже, як ви від’їхали, прийшла сюди вістка, що ті розбишаки нам на Очаків напали і пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То мав бути олицетворений шайтан… А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його піймав в свої руки… Він і під Варною накоїв нам багато лиха…
– Як він був під Варною, то там, певно, і загинув, коли війська падишаха козаків розгромили, як ми це чули з уст вашої милості. В такім разі він не міг бути під Очаковом, – каже Сагайдачний.
– Він один міг втекти і тепер помстився…
Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був між ними. Всі мимоволі на нього оглянулися. Тоді Сагайдачний каже до Іскри:
– Перекажи його милості, що я Сагайдачного знаю лично і обіцяю доставити його живого. Лише поспитай, скільки я за нього дістану.
Іскра переповів це мурзі, через що відразу затерлося збентеження у поляків. Мурза дуже зрадів:
– Невже ж ти його знаєш?
– Так, знаю добре, і він мені, певно, повірить. Зайду його хитрощами, що і нестямиться, як поїде в Перекоп… На це даю моє лицарське слово… Лише я би рад знати, як високо, ваша милість, його цінуєш.
– За нього дам тисячу цехінів, – каже мурза.
– Ваша милість, замало його цінуєш. Але грошей я не візьму, а зроблю се для приязні вашої милості до мене. Вона мені більше варта, чим усі скарби Криму.
Сагайдачний поклав руку на серце і підвів очі вгору. Це дуже подобалось мурзі. Він простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собі, що коли б він справді дістав в свої руки того козацького шайтана і повів його ханові, тоді він піде в ласці дуже високо…
– За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, і можеш хоч би щоднини їздити свобідно з викупом у Крим за бранцями, а ніякої перепони тобі не буде.
Усім хотілось сміятися з такого жарту Сагайдачного.
На прощання не обійшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.
Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:
– Що собі, вашмосць, думав, обіцяючи таке тому засаленому мурзі?
– Те що казав, так і думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тоді сіпну його за ту миршаву борідку і скажу: «Ось, маєш живого Сагайдачного, пізнай мене».
– Невже ж справді козаки задумують напасти на Крим?
– А як вашмосці здавалося? Хіба ж я товкся сюди і наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цікавості, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати різати собі душу їхнім плачем? Дивись, вашмосць, ось у мене ціла дорога в кишені.
Сагайдачний вийняв папір і показав нарис дороги, якою їхали, з наміченими місцевостями, горами, річками і нарис розположення Кафи та пристані над морем.
– Коли ж вашмосць це робив?
– Тоді, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам’яті. Я навчивсь запам’ятовувати подробиці, котрі бачив.
Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла від нього очей відвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати і радо з ним розмовляла.
Старша її товаришка пані Дзюбінська кілька разів упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловіком та ще з козаком. Та це нічого не помагало, папна лише плечима здвигала:
– Але то лицар, якого я ще не бачила…
Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно в вогнем поводитися. Сагайдачний з Іскрою проводили тій валці. Вони вибирали на нічліг і постої місця над водою, де було доволі зеленої паші.
Сагайдачний ділив усіх на партії, котрі мали вночі сторожити. Для жінок розіп’яли шатро, всі інші спали на траві на кожухах.
Саме переїздили околиці, де ногайці випасали свої стада коней. Частенько стрічали по кілька татарських конюхів, котрі боялися озброєних людей чіпати. Але вночі треба було пильнуватися і коней держати на припонах.
Пригода з татарами трапилась їм зараз при третім нічлігу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав і заснув.
Татари підкралися під обоз, повідпинали коней та втекли в степ.
В обозі почувся тупіт втікаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним – Іскра. Вони зараз пізнали, в чому діло, що їх підійшли непрохані гості.
– Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней…
А вартовий спав, мов неживий у тяжкій замороці.
Сагайдачний копнув його ногою з досади.
– Вашмосць, спиш? Тепер підемо пішки, а ти нестимеш наші клунки… От вартовий, матері твоїй ковінька! Коли б мені таке козак зробив, я б його приказав розстріляти… Тьфу! А то – баба, перина! – Сагайдачний став далі лаяти шпетними словами. Шляхтич підвівся з землі і дививсь заспаними очима, не розуміючи, що з ним.
На те прибіг Пшилуцький.
– Не гримай на нього, вашмосць, він зачадів від спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить…
– То чому мені того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не відшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти… Добре, що хоч сідла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припізниться. – В обозі настала метушня. Кожний проклинав і лаяв злодіїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стільки дороги волочитись пішки…
Сагайдачний, покинувши ляхів, став нараджуватися з Іскрою і запорожцями. В обозі осталось всього четверо коней…
Стало на тім, що як лише розвидніється, піде Іскра з двома товаришами за слідом. Треба було конечно коней відшукати або роздобути.
Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другі докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цілий тиждень.
Як лише розвиднілося, поїхав Іскра з козаками слідом і пропав у степу.
Всі були в лихім настрою духа. Посідали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небі не було ні одного облачка… Сонце піднялось на обрії і страшно жарило. Жінки скрилися під шатро.
Козаки полягали на кожухах і куняли. Шляхтичі проходжались мовчки. Сагайдачний сидів на сідлі і курив люльку. Одна Анна не втратила бадьорості.
– Чого ви всі понадувались, мов сови в полуднє? І що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо і це. Я вам кажу, що пан Конашевич видумає щось таке, що нікому би і не приснилося, і все буде гаразд. – Вона поглянула на Сагайдачного і заспівала пісеньку, та пішла у траву квітки збирати.
– Панночко, – говорив Сагайдачний, – дайте-но спокій сій роботі по траві, а то ще гадюку замість квітки знайдете, а тоді нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте і не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, і гадюка тоді дуже злюча буває. Не можна вам і на траві сідати. Коли утомились, так сідайте на сідло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечою кожуха не піде…
Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного і каже:
– Спасибі за осторогу, але співати мені можна? Піснею чей же гадюки не прикличу?
Сагайдачний усміхнувся:
– Співайте здорові! Хіба би між степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казці говориться. Отоді він, певно, на вашу любу пісеньку звабиться, відзискає свою прежню постать, ну і тоді запрошуйте нас всіх на весілля.
– Спасибі за царевича, – каже Анна, кланяючись, – зависокі пороги на мої ноги.
Тепер заспівала Анна своїм срібним голоском українську пісеньку, аж степова птиця у траві замовкла.
Сагайдачний узяв рушницю на плече і каже до Пшилуцького:
– Я ненадовго відходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте мені знати стрілом.
Сагайдачний пішов у степ і за хвилю пропав у траві.
Нараз залунав з того боку стріл. Подорожні посхапувалися і не знали, що це значить, а Анна каже:
– Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював…
В обозі лишився ще один кінь. Анна побігла і видряпалась на нього, стала ногами на хребті і стала розглядати околицю. А далі сплеснула руками і вже була на землі.
– Пан Конашевич вертається, – каже схвильована і задихана.
Він вертав, справді таскаючи на плечах убитого оленя.
– Нуте, хлоп’ята, – каже до запорожців, – розведіть огонь, будемо обід варити…
Приніс оленя і кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бігала довкруги і плескала в долоні.
– Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?
Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потічка і розвели вогонь.
Незадовго варилася в казані юшка з кашею і пеклись на вогні куски м’яса. Розходилася люба вонь печеного м’яса, аж слина в роті збиралася.
За достатньою їдою всі повеселішали. Завелась балачка, і стали собі з цілої пригоди жартувати.
– Пан Іскрицький повинен би вже вернути, вже більше чотири години, як поїхав.
– Так не можна казати, – каже Сагайдачний, – ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тільки я того певний, що він надармо не поїхав.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 395 – 403.