21. Бунт у козацькому таборі
Андрій Чайковський
Чотири дні побував Сагайдачний у Кафі, стільки було тут роботи. До повороту через ворожий край треба було добре підготовитись. Тепер, літом, серед великої спеки, могли татари запалити степ. А тут така велика сила народу. Визволенців нарахували дванадцять тисяч. Були між ними мужчини, жінки і діти. Усе народ здоровий, призначений на продаж.
Якраз, перед чотирма днями, Іскра відплив з козацьким флотом, забравши частину добичі і невольників на море. За той час Сагайдачний спорядкував своє військо до походу. Найтяжча річ була перебратися через гори. Розіслав стежі на всі сторони і вже мав і сам рушати, як причвалував до нього козак від задів з докладом, що Іскра знову повернув до пристані у Кафському заливі.
Сагайдачний поспішав до моря.
– Недобре, отамане, великий турецький флот поплив під Очаків. Нам неможливо тепер тудою перебратися.
– Значить, що морем нам немає вороття?
– Так воно і є.
– Як турки довідаються від татар, що ми у Кафі, то невдовзі сюди за нами наспіють…
– У пристані я їх не боюсь, витягнемо гармати на берег, окопаємось і нічого нам не зроблять.
– Поки не прийде їм у поміч новий союзник, – каже Сагайдачний.
– Кого ти думаєш? Який союзник?
– Голод… Знаєш, скільки у нас людей, а кожному їсти хочеться. Наші харчові припаси вистануть на три місяці найбільше. У Кримі не поживимось, бо все повтікало нам з дороги, а опісля татари запалять ще й степ… Ти знаєш, що воно значить…
– Так, нам не лишається нічого кращого, як перейти з суден до табору з усім добром, судна попалити, а ми всі підемо перебоєм через Крим…
Сагайдачний подумав хвилю, а потім каже:
– Краще грати у дві карти, чим на одну все ставити. До того ще ми всієї здобичі на вози не заберемо, бо стільки возів не маємо, а ті, що є, то так нагружені, що ледве їдуть. Покидати стільки добичі шкода, а коли б ми її покинули, то не заберемо тих харчів, що на суднах зложені, а сих вже ніяк нищити не можна… Знаєш, Іване, що ми поплинем такою дорогою, якою запорожці ще ніколи не плили… Поплинемо в Азовське море, а звідтіля рікою Міусом вгору, поки буде можна. Відтак перетягнемо судна до ріки Самари і тоді ми вже вдома.
Іскра узявся за голову:
– Що ти загадав? Степом, та ще мочаристим, човни перетягати? Та чим? У нас нема ні волів, ні коней… Хоч мені голову відрубай, я за таке діло не візьмусь, бо не втру цьому носа.
– А я втру, і будеш мені помагати. Не маємо ні коней, ні волів, але є люде. Переточити човни – не така велика штука. Зробимо так, як роблять на Січі, пускаючи готові судна на воду…
– Воно справді, може, далось би так зробити, та ось нові труднощі. Між моїм козацтвом пішло луною, що вертаємось через Крим. Не знаю, чи тепер схотять… У них і тепер думка, щоб судна з усім потопити.
– У мене бунту, непослуху не сміє бути, – говорив твердо Сагайдачний. – От я зараз вернуся, лише у таборі запоряджу, що треба… Чепеля поставлю на моє місце – то досвідний ватажок… Підожди таки тут, я зараз…
Сагайдачний почвалував до табору. Зараз поскликали старшину, і Сагайдачний пояснив у чім діло.
Козаки не були цьому раді, що Сагайдачний їх лишає, але таки признали полковника Чепеля отаманом.
– Робіть так, як дотепер робили. Йти табором вкупі, не розбігатися, на ніяку добичу не лакомитись, хіба яку отару овець забрати, щоб прохарчуватись.
Отамана у всім слухатися, як би й мене. Та коли б я дожив, а стрінувся я яким неслухняним, то досі йому й жити. Ти, Марку, остаєшся і далі обозним, держись добре і слухайся досвідної козацької голови. Як мені поталанить прибути на Січ раніше, то будьте сього певні, що зараз поспішу вам на виручку. Я вас не оставлю в тісноті, бо я за вас відповідаю моєю головою… Ну, прощавайте, товариші, дай господи здорово побачитись… Та ще одне: дайте мені трохи визволенців, що на морі бували. Мені треба на суднах здоровий рух та досвідних голів більше…
Зараз на перший поклик зголосилося більше, як дві сотки визволенців. Вони почували себе на морі безпечнішими.
А тим часом гурт козаків повилазив з суден на берег і обступили Іскру.
– Що ви врадили з отаманом? Коли зачнем судна палити?
– Підождіть, – каже Іскра, – зараз верне Сагайдачний. – Іскра поміркував, що ці, які сюди вийшли, жартів не знають, і готові на все.
– Ми се і без нього зробимо, – каже один, дивлячись грізно на Іскру.
– Досить нам сієї морської волокити. Ми тут з суднами возимось, а там здобича паювалась.
– Ви знаєте, що добича буде паюватися аж на Січі…
– Ми знаємо, та ще хочемо її бачити… Та здобича, що на суднах, піде на дно моря, а ми і до сієї маємо право…
– Схаменіться, товариші!.. Невже ж у таку важку хвилю ви ставати хочете проти старшини?
– Ти, потурнаку собачий, мовчи, коли не хочеш у морі скупатися, нам тепер на морі ватажка не треба.
До цього гуртка стало прилазити більше козаків. Очевидячки, що вони бунтувались…
В ту хвилю причвалував Сагайдачний з своїми розсильними.
Гурток покинув Іскру і пішов йому назустріч. Сагайдачний приказав своїм козакам держати мушкети напоготові.
– А ви куди мандруєте, прочани?
– Йдемо до табору, – каже передній, той, що так гостро поставився до Іскри, – не загибати ж нам на морі. Морем на Україну вороття немає…
– Я кажу, що є вороття і морем, і я туди вас поведу…
– Йди собі сам, коли воля, ми до табору йдемо…
– Зараз завертати до суден на свої місця! – крикнув Сагайдачний сердито, показуючи булавою.
– Ми раз сказали, що не вернемося, уха тобі позакладало? – крикнув сердито передній козак. – Чорт нам з такої старшини, що заморити нас хоче.
Сагайдачний не дав йому докінчити, вихопив пістоль з-за нояса, гримнув стріл, і козак, поцілений в саме чоло, розвів руки і впав на землю.
Всі збентежились. Дехто, отямившись, хотів хапати за зброю, та ось з-поза Сагайдачного виступили козаки з рушницями, готові до стрілу. Їх старшина крикнув:
– Хто з вас ворухне рукою, піде чорту в зуби…
– Привезти сюди з табору чотири гармати з усім… – приказав Сагайдачний до посильного козака… – А вам, собачі сини, за непослух і бунт зараз тут буде і амінь… – Обертаючись до старшини з свого почту, каже: – Двох із них пусти, а прочих поведи над берег моря і кожному кулю в лоб… Слухай, дідоводе, один з другим, – каже до тих, що їх помилував, – скачіть до суден і скажіть тамтим, що жоден до табору не сміє йти. Жодне судно не сміє бути затоплене. А коли зачнуть далі бунтуватися, то я ось зараз затоплю судна сам гарматою, але враз із ними, і з вас ні одна душа не вийде на берег…
До моря стали наближатися дві вибрані сотні визволенців з рушницями. І ця бундючна, зухвала юрба, що недавно так грізно ставилась, тепер посмирніла, мов ягнята, збилася в купу.
– Підожди ще хвилинку, я тобі дам більше сього чортового м’яса, – каже Сагайдачний, – на суднах ще є бунтарі, тих ми ураз з другими покараємо…
Тоді виступив Іскра і став Сагайдачного просити:
– Сагайдачний! Пожалій їх та вибач їх дурному розумові. То добрі козаки-лицарі; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде із твоєї школи.
– Тим гірше для них, коли мою школу споганили, се ж не новини які-будь.
– Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це для мене і прости…
– Правда, ти мені врятував життя, то для тебе я і прощаю… Рушай один з другим на судно і не показуйся мені на очі…
Козаки побігли на берег і поскакали до суден, раді з того, що їх Іскра своєю просьбою вирятував…
Сагайдачний передав коня одному з посильних і відправив до табору, а сам пішов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним пішов Іскра. Він каже:
– Якби ти, Петре, був не приїхав, зі мною було б зле. Мене вже потурнаком лаяли і втопити відгрожувались… Одна іскорка – і порох був би спалахнув… Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очі звичайно такі лагідні, тепер стали страшні. В них була якась демонська сила. Ти, мов той вуж з казки, потрафиш живу істоту повернути в камінь. Дививсь я на тебе, та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледеніла від того погляду…
– Треба хотіти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно, покопає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш панувати. Коли б я був зробив інакше, уговорював, просив, то вже було б по моїм отаманстві, а може би, вже й не жив…
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 460 – 464.