27. Допомога прийшла!
Андрій Чайковський
Аж під ніч припинився наступ на табір. Татари відступили, але недалеко і скрилися за купами трупів своїх товаришів і коней. Козаки стріляли на них з гармат залізними кулями, розбивали купи.
Половина козацького війська спочивала поза возами та по землянках, перев’язуючи собі рани, бо під час бою не було на те часу. Другі пильнували возів, бо татари і вночі не давали спокою і підлазили під сам табір та стріляли з луків. Повторювалася стрілянина з рушниць, а інколи треба було шаблею відбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов’язавши свої рани, приліг під возом та на хвилю задрімав. Старий Чепель вже ледве йоги волочив.
Як лиш на світ стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Ніччю прийшли нові сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Він знав, що козаки помучені, знеможені боєм і, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що кості геть розходилися і розлітаються. У нього в голові гуділо, мов по сильнім перепою, кров била молотом у висках, в ухах шуміло і дзвонило. Він не міг собі з’ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справді так.
– Я вже незадовго не буду міг рушитись, – говорив Жмайло до сотника Стецини, – та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались і приходила нам послідня година, так зжалійтеся; товариші, і убийте мене, бо я не хочу живим у татарські лабети попасти.
– Я кажу, що не пропадемо, – говорив сотник. – Татари незадовго виснажаться і уступлять. Це їхня остання спроба.
– Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три дні. Ми за той час так знеможемось, що ніхто шаблі в руці не вдержить…
В тій хвилі настав при одній стіні табору великий крик. Жмайло забув за свою утому і побіг туди. Тут наступала більша сила татар і вже на вози повилазили.
Тоді Жмайло вискочив і собі на віз, перескакував з одного на другий і рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злітає. Його утома зовсім кудись поділась, здавалося, що його м’язи перемінились у гнучку крицю, що нічим її переломити.
За його приміром пішли на перегони козаки і за короткий час відбили татар та стали за утікаючими стріляти з рушниць. Тепер відступили татари і на других місцях.
Можна було трохи відпочити. Чепель приказав розвести огні і варити обід: конятину з покалічених коней з кашею. В таборі загорілись огні під казанами. Могильники копали ями і хоронили полеглих товаришів.
Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табір до ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було багато поранених коней та людей, кілька жінок збожеволіло з переляку і треба їх було в’язати поясами та держати у землянках, а то літали без упину по табору, кричали, йойкали або співали. Багато козаків лежало під возами, були дуже утомлені.
– Я вже і число забув, як ми довго змагаємось, – говорив Жмайло до Чепеля.
– Вже три дні, мій сину, – каже старий. – Може, вже дадуть собі спокій. Глянь поза табір, які купи ми того татарського стерва набили. Звідкіля їх тільки набирається?
Справді, поза табором лежали купи татар і коней.
Татари справді відпочивали два дні, стягаючи щораз більші сили. Це не ворожило добра. Козаки мусили за той час і собі відпочити, щоб набрати сили для нового бою, що їх неминуче ждав.
Нові татарські сили підходили вночі і ховалися поза трупами, які стали на сонячнім жару розкладатися. До табору заносило великим труп’ячим смородом, що годі було дихати.
– Коли не вигинемо від татарських стріл та набігів, то погинемо від сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка пошесть, – говорив Чепель до старшини.
– Нам треба буде рушитись ввідсіля бодай на кілька гонів, – каже Жмайло. – Начерпаємо у всі човни води, колодязь розберемо і на новому місці новий викопаємо та тими самими дошками обцимбруємо.
Усі на це згодилися. Поклали човни на вози і стали черпати воду. Жмайло став ладити табір до походу.
Вже запрягали коней до возів. Татари поміркували це і стали знову наступати.
І знову настало тяжке змагання на життя і смерть. Татар наспіло стільки, що першої днини. Козаки за два дні трохи відпочили, та все ж їх тепер було менше.
– Тепер хіба нас яке чудо спасе, – говорив Чепель до Жмайла. – Хан поприсяг нам смерть, якої нам не минути.
– А мені тепер якраз здається, що поміч для нас вже близька. Моє серце таке прочуває.
Жмайло кинувся у бій, де найбільше того було треба, не зважаючи, що татарські стріли із задніх татарських лав падали хмарою.
Бульба з товаришами добились щасливо до Дніпра. Поживились свіжою печеною рибою, переплили Дніпро і пустились далі. Кожна хвилина часу була дорога.
І тут стрінули першу козацьку стежу.
– Далебі, що се наші, – скрикнув Хрущ і почвалував наперед, вимахуючи шапкою.
– Певно що наші, коли вже і Хрущ схвилювався, – говорив Бульба і почвалував за ним. – Здається, що сам Сагайдачний поспішає. Дивіться, голуб’ята, скільки війська йде.
– Слава Сагайдачному, – гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.
– Братики! – гукав Хрущ, під’їхавши до самої стежі. – Бог вас наслав, а то нашим вже кінець приходить…
– Хто ти? – питали від стежі. – Хіба що не татарин?
– Ми від Чепеля, з тяжкою бідою перебились через татар, та добре, що ми вас стрінули. Скільки вас?
– Нас тут п’ять сотень кінноти, а човнами Дніпром плине Сагайдачний з двома тисячами.
Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зраділи:
- Як Сагайдачний тут, то ми побідили. Кудою він вернув?
– Він надплив від Києва і як побачив, що Чепеля ще нема, зібрав зараз військо, яке лише було під рукою, і ми йдемо Чепеля рятувати.
Над’їхали і другі сотні, і пішли зараз до переправи, де мали з Сагайдачним зійтись. Та він вже тут на них ждав. Військо повиходило на берег, повитягали вози та повпрягали коней.
Сагайдачний радий був, що дістав вістку від Чепеля, та про все подрібно розпитував у Бульби. Якраз минуло шість днів, як Бульба вийшов з табору. За той час могло багато дечого перемінитися… Тим трохи Сагайдачний турбувався та випитував про стан війська, муніції і харчів.
Бульба розповів, що муніції вистане ще на тиждень, значиться, що якраз тепер буде з нею кінець. Харчів буде на довше, а коли не стане палива, то матимуть зайві вози і судна.
– Вже то старий Чепель порадить собі, там розумні люде, котрі щось вигадають в потребі…
Татари не прочували з тієї сторони козацького набігу. І здавалося, що вся козацька сила пішла у Крим і там тепер її замкнули у таборі.
Сагайдачний приказав поховати байдаки в комишах і лишив тут одну сотню козаків пильнувати. Сам рушив прямо на Перекопську-шийку.
Перейшли непомітно попри спалений Перекоп вночі. Доперва, як наскочили на татарське військо іззаду, як гримнули на них з усіх гармат, татари зміркували, що прийшла із Січі підмога.
Зараз по тім Сагайдачний на чолі своїх кінних сотень вдарив, мов шуліка на курчата, на збентежених татар.
З того боку не було жодної оборони. Хан, дізнавшись про те, рвав собі волосся з бороди з досади, а татарина, що його про це звістив, вбив власною рукою.
Хан з своїми прибічними ледве втік; ще трохи, а був би попався козакам у руки. Козаки гонили за ним далеко, але опісля завернулися, бо Сагайдачний не любив того, щоб його сили розбігалися.
– Зле, отамане, – каже ватажок тієї чети, що за ханом гналась, чухаючи в потилицю.
– Що сталось? – питає Сагайдачний.
– Хан втік нам з-перед носа, не вспіли піймати.
– Хай його чорт злизне, не турбуйсь, піймаємо другим разом. Ми не того сюди прийшли; а що у тамтім боці з татарами?
– Втікають, мов вівці.
– Зараз прикличте мені котрогось із тих козаків, що від Чепеля прийшли.
Прикликали зараз Хруща, бо він був найближче. Він ще не скинув з себе татарської одежі.
– Йдемо далі, а ти показуй дорогу. А де Бульба?
– Замішавсь у гурт… Та ми потрапимо і без нього, я проведу.
У таборі робилося щораз гарячіше. Послідній наступ тривав два дні, бо і ніччю не було хвилинки спокою. Козакам вже не ставало сили оборонятися. Багато людей не могло рухатися. Чепель запорядив зменшення табору, бо такого великого простору не було ким обсадити. Козаки постягали вози ближче середини, а багато возів покидали татарам на поталу. Через два дні не їв ніхто теплої страви. Живились в’яленою рибою і сухарями, котрих ставало щораз менше. Пороху осталось ще лиш кілька бочілок.
Старий Чепель так охляв, що не міг на ногах стояти. До того його чепилась пропасниця, і козаки поклали його під судно, яке поставили з одного боку на стовпцях. Він стогнав важко, а пропасниця ним аж вгору підкидала.
Начальство перебрав на себе Жмайло. Та йому теж недалеко було на той світ. Піддержувався лише силою залізної волі. Він тямив, що тепер рішається доля цілого козацтва, слава його побратима Петра, котрий був за цей похід відповідальний перед січовим товариством. Він добував з себе послідніх сил. Усюди можна було його бачити, де була найбільша небезпека. Не щадив себе, і тим підбадьорював своїх товаришів. Від безнастанного накликування він так охрип, що голос його лунав, як голос півня, якому підрізано шийку. Всі були обезсилені, виснажені, очаділі від диму, обідрані, мов гиря. Вони відбивалися останками сили, яку піддержувала карність, що завів Сагайдачний.
Усі знали, що приходить їм остання година, що приходиться усім пропасти, бо від роззвірених татар не ждати їм пощади. Але вони продадуть дорого своє життя. Умовились між собою, щоб, коли вже не буде іншого виходу, повбивати себе взаємно, а не датись ворогам у руки.
– Ще трохи, товариші, ще трохи, ще одну днину, а нам певно наспіє поміч, держімося твердо, – говорив Жмайло.
Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свіжими силами розпочали наступ, почувся з півночі гук гармат. Це начеб електричною струєю прошибло серця усіх.
Деякі думали, що їм причулось, бо утомленій душі не одно привидиться або прочується. Іншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку ніде хмари видно.
– То Сагайдачний йде, – крикнув з усієї сили Жмайло і впав обімлілий на землю. Козаки думали, що його татарська стріла поцілила. Зараз занесли його під судно та поклали побіч Чепеля.
Слово «Сагайдачний» перелетіло увесь табір блискавкою.
– Підмога, братчики, підмога! Слава Сагайдачному!
Оклики оживили всіх; кожний набрав відразу сили, начеб цілющої води напився.
І старий Чепель ожив. Він вийшов з-під судна і простяг руки угору:
– Слава ж тобі, господи небесний, за ласку… Зараз рушаймо. Де Жмайло?
– Он там, під судном, мов неживий лежить.
– Ізнемігся козак. Ну нічого, очуняє.
На цей несподіваний ізгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибігали кінні посланці і стали галайкати.
– Рушаємо табором, – гукав Чепель, приклавши руки до рота.
В таборі заметушились усі, мов бджоли під рійку. Недужі вилазили з землянок. Їх клали на вози, туди посилали жінок та дітей. Лаштували вози і запрягали коней.
Заки рушили з місця, треба було спереду усунути трупів. Вони смерділи вже, трупи розлазились в руках, що годі було руками до них прикладатися. Відсували їх списами, загачували келепами.
Коли таку масу трупів рушили, такий настав сморід, що не було чим дихати.
З тією роботою забарились довший час.
Тепер, стріляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Передні вози були без коней і козаки пхали їх руками перед себе. Табор врізався в татарську масу. То вже не були ті розосені колони, що дерлись у табір. Татарське військо перемінилось в отару овець, яка не може впору вступитись з дороги. Табір їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи скиби по обох боках своєї дороги.
А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зі своїм військом, то вони розскочились, татарське військо розкололось, мов бервено від сокири.
Оба війська злучились; Чепель під’їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.
– Господь приніс тебе, сину, в саму пору… Нам приходив вже кінець.
– А де Жмайло? Чи не поліг?
– Він живий, та дуже знеможений, аж омлів.
Жмайло лежав на возі без пам’яті. Почувши, що наспіла поміч, він зомлів. Він начеб останній набій своєї енергії вистрілив і повалився з ніг. Кілька разів очуняв, почувши радісні крики та галас, дививсь на світ, мов крізь очаділе скло, та знову заплющував очі. Не міг ні рукою, ні ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима і відкрив очі. Зразу не міг його пізнати. Він стільки мав сили, що усміхнувся до нього, його маленькі засохлі губи щось шелевіли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очі і попав у замороку.
– Чи він ранений?
– Ні, – каже Чепель, – кілька разів дряпнула його стріла, та це, певно, не від цього. Він лише обезсилений. Відпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував. Йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Мені вже було три чверті до смерті… Пропасниця мене зломила зовсім…
– Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав…
– Тож-бо і є, що сим колодязем він нас урятував.
– Зараз вертаємо, – каже Сагайдачний. – А як доберемось до зеленої паші, тоді хоч тиждень відпочиваймо.
– Але попам’ятають нас поганці довго, – говорив Чепель. – Штука була, та й годі…
Коні, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспішали, добуваючи останніх сил.
Табір минув Перекоп і став у доброму місці. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело і качались по траві.
Службу в таборі перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.
Чепелівці спали мертвецьким сном.
Недужих поклали під шатрами. Жмайло спав два дні, не прокинувшись ні разу.
– Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, – говорив Сагайдачний, обнімаючи його.
– Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на світі побачимось…
Відпочивши тут два дні, рушили далі. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета від човнів. Вона оповідала Сагайдачному, що тут за той час сталося.
Незадовго, як Сагайдачний пішов на Перекоп, з’явився на Дніпрі турецький флот. При переправі стояло лиш кілька суден, решту скрили в комишах і самі сховалися. Звідси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.
Помітивши козацькі судна, вони стали стріляти з гармат, начеб до якої фортеці. Потім, коли їм ніхто не відповідав, вони підплили обережно, позабирали судна, попричіпляли до своїх і відплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок відлучився і пішов у комиш, де його козаки піймали на аркан, заткали рота, поки турки не відплили, і тоді давай брати на допити, поки усього не виговорив. Від нього довідались, що Алі-паша на приказ султана пустився Січ зруйнувати і всі байдаки понищити…
– Турки про Кафу, відай, ще нічого не знають. Коли б не те, то Алі-паша був би непремінно поплив на Січ і справді наробив нам бешкету, коли б знав, що уся ковацька сила із Січі вийшла…
– А й се не перешкодить, – каже Іскра, – пану паші чванитись в Царгороді на всю губу, що Січ зруйнував дотла.
– Ми таки того турка держимо у себе, – говорили козаки.
– Давай його зараз сюди, – каже Іскра, – я з ним розмовлюся.
Привели турка з пов’язаними руками.
– Розв’яжіть його, – каже Сагайдачний, – він нам не страшний.
Турок аж повеселішав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшині:
– Салем алейкум!
– Алейкум салем, – каже Іскра по-турецькому, – сідай між нами, а коли ти голодний, то дамо їсти.
Принесли йому сухаря і печеної риби. Турок заїдав, що аж за вухами тріщало.
– Зле ви його годували, – каже Іскра, – міг околіти, заки ми від нього розвідаємо. – Тепер розпочав Іскра з ним розмову.
Турок розповів, що падишах на козаків страх лютий за Варну і Очаків. Він приказав був великого візира повісити, та з бідою султанша з дочками його випросили, потім приказав султан Алі-паші поплисти з військом під Січ і зруйнувати її дотла, козаків вибити, а решту привести в кайданах, – усіх ждали великі муки.
– Чому ж не пішов?
– Либонь, що боявся вас…
– То ви хіба нічого не знаєте, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через Крим і Кафу зруйнували дотла.
– Ми сього не знали ще, – говорив турок, дивлячись недовірливо на Іскру.
– От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер була, Січ зруйнувати. Там тепер було мало козаків, бо вся наша сила пішла на Крим…
– Шкода велика, що у нас сього не знали, – каже добродушно турок.
– Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгороді про це знають, бо ми і Синоп по дорозі спалили…
– Аллах – великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий…
– То лишись з нами. Поїдеш на Січ, вихрестишся і будеш козаком…
– Я вас боюсь…
– Не бійсь. Ми ліпші люде, як ви. Коли б турки так козака піймали, як ми тебе, то що би з ним зробили?
– Замучили б його.
– От бачиш. А ми тобі даємо волю: хочеш, то вертай до своїх, а хочеш, то зроби се, що я лиш тобі сказав…
– Ви лицарі.
– А коли і ти лицар, так приставай до нас. У нас є турки, і татари, і що хочеш, тільки усі мусять бути православні і мусять в Христа повірити…
– Я не знаю вашої мови…
– Навчишся. Я сам тебе буду вчити.
– А хіба ти турок?
– Я ні, але я довго між турками побував… Отож надумайся, відпочинь, ніхто тобі нічого не зробить…
Іскра переповів усе Сагайдачному.
– Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба часом і турка. А такий вихрест інколи кращим буває християнином, як такий, що дитиною охрещений…
– Бачиш, який твій паша ледачий. Він, певно, від султана нагороду дістане, як привезе кілька козачих човнів і нагородить падишахові сім міхів полови: скільки-то він козаків винищив. Скаже, що вибив усіх, бо ні одного до Царгорода не привезе.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 480 – 489.