12. Татари-грабіжники

Андрій Чайковський

А тимчасом Іскра, знаючи добре, степ, їхав за слідом в траві, не зупиняючись. Він поспішав, щоб тим часом, як сонце пригріє, столочена трава не піднялась.

Сонце вийшло високо і дуже гріло. Коні попріли і знемоглись, будилась степова муха і дуже до них присікалась…

Аж побачили, що в одному місці хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькі коні заіржали, а там-ті стали відзиватися. За тими стали показуватися кінчасті татарські шапки. Іскра поїхав до них прямо. Йому назустріч вийшло кільканадцять татарських конюхів, обідраних і напівголих. Вони зараз обступили козаків довкола. У них не було жодної зброї, окрім ломак.

– Чи не забігли тут часом наші коні? – питає Іскра по-татарськи.

– А скільки тих коней було?

– Ти не питай, скільки, а одвічай, про що я тебе питаю!

– А коли б забігли, то що?

– То панські коні, а пани дадуть вам викуп, скільки захочете.

– А ті пани де?

– Там, де ви в них коней вкрали, – каже сміючись Іскра. – Ви – гільтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панів з Криму супроводжувати, так ми і робимо, це наше діло.

– А де ж це золото?

– Та годі ж мені було з собою золото везти, як я ие знав, чи вас стріну. Скільки вас тут є вкупі?

– Більш шістдесят люда…

– А моїх панів лише п’ятеро, і нас троє. Пішліть з нами, яких сорок люда, або хоч і всі ходіть. Приведіть коней з собою, а звідтам вернетеся з грішми. Це ліпше для вас як коні, бо золота вовк не буде їсти.

Татари стали нараджуватися поміж собою і так порадились, що п’ятдесят їх поїде з кіньми за Іскрою.

Вони його ні раз не підозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб між ними довго жив.

Посідали на коней і цілою юрбою поїхали за козаками.

– Чому ж ви і наших коней не забрали?

– Ти мудрий, але і ми не дурні. Перш візьмемо викуп, опісля ви приїдете за кіньми.

– Ті шельми щось недоброго замишляють, – каже Іскра до запорожців. – Держіться осторожно.

Іскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, підганяючи конюхів до поспіху…

– Знаєш, батьку, що я підслухав? – каже козак до Іскри. – Ті гільтаї, не догадуючись, що я їх розумію, говорили так між собою: «Візьмемо усіх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше»…

– От і добре, – каже Іскра, – будемо мати трохи втіхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. І ляхи без діла сидіти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.

Вже було геть з півдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупіт коней. Сагайдачний присів до землі і надслухував.

– Мосці пани! Не завадить оглянути порох на пістолетах, та шаблю під рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивіться, що я робитиму. А ви, хлопці, візьміть у руки по дрючкові, з оцих, що казани на них висіли, та й мені дайте якого пригожого ціпка.

Незадовго захвилювала степова трава і стали показуватися зразу кінчасті татарські шапки, а відтак і їздці. Козак, що їхав напереді, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати і пустились здоганяти, та він. Їх випередив.

– Отамане! П’ятдесят татарських конокрадів іде за викупом…

– А коней наших ведуть?

– Не хотіли, чортові сини. Перш, кажуть, гроші, а потім за кіньми посилай…

– Вашмосці, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз поділяться тим на наших очах, щоб нікому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п’ять золотих.

Зараз над’їхали татари. Побачивши таку юрбу напівголих дикунів, можна було справді налякатися. Вони були без сорочок. Тіло осмалене від сонця, мов у циган. Вони сиділи на конях без сідел, а замість зброї держали ломаки в руках.

Пані Дзюбінська налякалась дуже і ломила руки в розпуці. Анна дрижала теж, але показувала бадьору і потішала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собі з ними раду.

Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив.

Татари позіскакували з коней і обступили скриньку так, як голодні поросята принесене корито з кормом. Брали собі скриньку з рук, через що повстала велика метушня.

Тоді Конашевич дав знак своїм козакам і вони всі, мов яструби, впали на юрбу з колами і стали з усієї сили бити.

– Держіть коней, щоб не розбігались, – кричав Сагайдачний.

Татари не сподівалися такого прийняття, збилися в купу і стали кричати.

Козаки з панами били по лобах, аж черепи тріскали.

Іскра ловив коней і зв’язував докупи.

Антошко храбрував і ціпком, і своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах.

Анна, дивлячись на це, сердечно сміялась і показувала своїй подрузі Антошка. Він, що розбіжиться і вдарить, а татарин лише руки розведе і паде на землю,

Метушня тривала недовго. Ті татари, що вціліли, втікали в степ і ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Іскра з козаками грозив рушницею.

Усі дуже знемоглись, сливе дух переводили.

Анна приступила з сіяючим з радості лицем до Сагайдачного:

– Дякуємо пану Конашевичеві, як нашому спасителеві. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути…

Конашевич не відповів нічого, лише подякував головою за привіт.

– Іване! – гукав Сагайдачний до Іскри. – А скільки коней піймав?

– Буде з тридцять…

– Добра заміна, – каже Сагайдачний, – щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дістався, вистане на цілий рік. Тепер, мосця панна, – каже до Анни, – прошу потрудитись зі мною, вибери собі коня, якого хочеш…

Анна покрасніла, мов вишня, і пішла з Сагайдачним до татарських коней.

– Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу. Татарські коні такі витривалі, що заїдеш на ньому до самої Польщі…

– Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не знаюся… – Вона подала йому руки і поглянула ласкаво у вічі.

Козаки і шляхта пішли й собі коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарні і сильні степовики, тої самої породи, як ті, на яких татари аж на Венгрію забігали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия – мов у лебедя. Очі блистіли вогнем і розумом, широкі груди і такі ж гарні ноги. За ним волочився гарний довгий хвіст. На чолі пишалась біла стрілка, а так само усі чотири ноги були над копитами білі.

– Та то, моспане, араб чистої крові, – говорив з захопленням пан Пшилуцький, – на нього хіба ціни немає. Панно Анно, кажу вашмосці, що то королівський дар… Подякуй…

Анна запаленіла ще дужче і подякувала. Відтак приблизилася до коня і стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її і став потирати своїм лобом до її плеча.

– От вже і приязнь завелась, – говорили шляхтичі. – Він здається вже уїжджений.

– Беріть, люде добрі, по коневі і сідайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зібрати більше гільтаїв і на нас напасти… Ти, Іване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного та вареного…

– Га, га! А ви звідкіля м’ясо взяли? Ми такі голодні, мов вовки…

За хвилю коні були осідлані і нав’ючені. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сиділа на своєму буланику, котрий показався спокійним, мов дитина, і уїждженим. Вона держалася все при боці Сагайдачного і радо з ним розмовляла.

Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нічліг. Небо палало від заходу рожевим світлом, денна птиця замовкала. Усе спішило на нічліг. Журавлі летіли довгими ключами до своїх гнізд. Десь далеко почувся в болоті хор жаб. Степ виглядав так, начеб нічні працьовики міняли денних в якійсь великій робітні. На землю насідала густа роса.

Козаки назбирали сухої трави і розвели вогонь. Сагайдачний повиділював сторожу на ніч, по двоє в одну чергу. Для жінок розіп’яли шатро.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 403 – 407.