Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

15 … І відповідь запорожців

Андрій Чайковський

За валами Січі у курені, призначеному для чужинців, відбувалась у той час рада між ляхами.

Посходилися там усі, які тоді на Січі пробували. Були тут три комісари з своїми підручними канцеляристами, було тут багато визволенців з Варни, з Очакова, й ті, що з Криму вернулися, було їх тут більш сотки самих гербових… Комісари не хотіли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потім дехто виговорився, і довідались усе. Вони привезли грізне письмо до січовиків, вони мають припильнувати нищення козацького флоту і мають забрати з собою винуватців Варненського походу.

За Очаків Турція ще нічого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщі. Тоді визволенці не витерпіли, щоб не порушити цього діла на спільній раді. Та визволенці, замість підбадьорити своїх комісарів, насілись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навіть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що. визволилися з Варни, говорив:

– Мушу припускати, мосці панове, що ціла Польща з глузду збилась. Замість тим лицарям помагати в такім святім ділі, то їм під ноги колоди кидають і за гарне діло карати хочуть… Вони ходять у Турцію з золотом і поклонами, а козаки пішли з огнем і мечем, і золото собі звідтіля забрали. Коли кого з нас, бідних, не стане на окуп, то таки там і пропаде. Чи в Польщі за нас, бідних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непрохані і некликані, прийшли, і нас визволили, і тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там і поздихали у ваяжких муках. І за цей хліб ми їм маємо платити каменем? Дай їм боже здоровля і силу! Хай собі плавають по морю, мордують, і граблять бусурменів, і визволяють далі християнський народ, між котрим і наших братів чимало…

– Я мушу цей закид проти Речі Посполитої опрокинути, – каже один з комісарів, – що будто вона про шляхту не дбала і не опікувалась ними. Річ Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський стоїть все на кресах і пильнує.

– Тільки з цього опікування – що кіт наплакав, а Жолкевський нічого краще не вміє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося і хлопи щоб не бунтувались, а при нагоді то і козаків приборкає та вимордує. Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших оборонців, тяжко колись на ньому помститься.

– Вашмосць, таку герезію говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман добре свого діла пильнує, і коли б не він, то всі українні панове повтікали би перед непослушним хлопством з Русі, пропала би католицька віра і унія…

– Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о фіялках. Я говорю о козацькім лицарстві, о походах на турків, о визволенні невольників, а йому українні пани та неслухняне хлопство сниться! І що ж сталося б, коли б і українних магнатів, і єзуїтів, і унії на Русі не стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих ран… Та що й говорити? Вашмосць, піди на один місяць у турецьку неволю, хай тобі дозорці вигарбують кілька разів дротяним канчуком спину, як ось мені, – він скинув миттю одежу і сорочку і показав свої, шрамами вкриті, плечі, – а тоді забудеш і за українних магнатів, і єзуїтів, і унію, і Жолкевського прокленеш…

– У нас отці єзуїти мають великі заслуги. Вони вдержують вищі школи, збирають лепти по костьолах на викуп невольників…

– Шкода, що ще не назбирали тільки, щоб мене викупили… Вибач, вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка…

Комісар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати…

– Ми, – говорив другий комісар, котрий бачив, що визволенні таки держать сторону козаків, – ми так дуже на виконання королівських приказів наставати не будемо. Але так, без нічого, вертати не можемо.. Хай спалять кілька старих суден і хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.

Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:

– Ви всі глузди втеряли. Чи, вашмосць, знає хто є той козак Сагайдачний? Тобі, певно, здається, що то собі звичайненький мужик, що втік від панського економського канчука? То отаман з-під Варни, то освічена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловік на Січі,- і він більше значення має, як кошовий. Зажадай від козаків, щоб його видали, а втоплять тебе в Дніпрі, мов сліпе котеня. Та чорт бери, вашмосць, без одного дурня світ не провалиться, але козацтво, роз’ярене таким безличнпм визовом, може нас усіх перебити, що жива нога звідсіля не вийде. Не розумію, як можна таких йолопів, як вашмосць, в такім важнім посольстві посилати.

Лях був такий лютий, що аж заціпився. У нього скакали очі, мов у дикого кота. От-от кинеться до очей комісара. Він став присікатися до нього з кулаками…

Знову мусив вмішатись у цю суперечку Пшилуцький і став їх уговорювати:

– Гамуйся, вашмосць, бо говориш до королівського комісара, а вашмосць, пане комісаре, не дратуй козаків, бо всі на тім зле вийдемо. Я пізнав пана Сагайдачного в подорожі до Кафи, і ми дружбу зав’язали між собою. І я кажу, що то вибраний чоловік…

– Я ще раз кажу, що то велике шельмовство – чіпатися козаків за те, що Турцію та Орду мотлошать. Це наклеп українних панів, і видумка сих наших панів з Корони, що бояться війни, як чорт свяченої води.

– Бо усі тут дбають, щоб їм не убуло підданих, а там-тим добре, бо знають, що там ні Турція, ні Орда так далеко не сягне. Але ми на Поділлі, Волині, Покутті сидимо, мов птиці на гіллячці, що дрижать перед яструбом. Коли мені бог допоможе додому вернутися, то зараз, на першім сеймику, нароблю такого бешкету, що пізнають почому локоть. Нас лише козацтво може спасти.

– То пристань, вашмосць, до козаків, – каже один з комісарів зі злобною усмішкою.

– Певно, що пристав би, коли б в мене не було жінки та дітей, а вашмосць – певно що не пристанеш, бо ти лежень і тхором підшитий. Але я що іншого у себе зроблю, чого вашмосць певно не зробиш. Я позволю моїм підданим йти до козаків, ось що… Ти Сагайдачного хочеш у кайданах відвести до Варшави? Ха-ха-ха! Як лиш подивиться Сагайдачний на тебе, то до пояса йому вклонишся, і шкіра на тобі затерпне… Знаєш, вашмосць, що значить Варну здобути? А хіба ти можеш собі з’ясувати, що то Варна?

Він поглянув згірдно на комісара, сплюнув і вийшов з куреня.

– Той пан-брат забагато пащекує, – говорив комісар, – навіть не хоче вшанувати в моїй особі королівського комісара…

– Якби вашмосць стільки витерпів, що ми витерпіли, – говорив другий визволенець з Варни, – то і вашмосць не заговорив би інакше. Тому не можна чудуватися, що мій товариш так гаряче стояв за козаків. То наші спасителі, ніде правди діти…

– Отож, панове комісари, – говорив Пшилуцький, – ви від’їдете з нічим. Я не раджу настоювати на виконання королівського приказу, бо Січ – то не Солониця, диктувати не можна.

На другий день скликав кошовий раду старшин і послав за комісарами. З ними прийшло ще кілька ляхів, а між ними Пшилуцький.

Козацька старшина вже зібралась у кошовій канцелярії. Як увійшли сюди ляхи, Сагайдачний стояв насередині, держачи королівського листа в руці.

– Вашмосці прийшли до нас, – говорив Сагайдачний, – від короля його милості як виконавці його волі. Жадаєте знищення нашого мізерного флоту і видачі наших старшин, котрих обіцяв його милість король відіслати в кайданах до Царгорода. Жадаєте, щоб вам було видано старшину Варненського походу. Се ваше жадання ще неповне. Жадаєте ще за одним заходом видачі і тої старшини, що перед кількома роками розбила сорокатисячну орду над Інгульцем, що вибралась пограбувати краї Речі Посполитої. Тих пошліть кримському ханові на втіху. А коли пани з Польщі так дуже піклуються підданими його милості турецького султана, то треба нас і за Інгулець покарати, бо ми перепинили тим добрягам у такому чесному промислі, як грабіж, підпал, мордування і ведення в ясир підданих його милості польського короля. Та коли вже йде о справедливість і логіку, то щоб підданці його султанської милості нічого на своїй власності не потерпіли, то треба усіх тих поляків, яких ми з Варни і Очакова освободили, віддати назад туркам, бо вони були неоспоримою їх власністю.

– Вашмосць, іронізуєш і висміюєш приказ його милості короля, а то називається злочином, обида королівського маєстату…

– За який-то злочин у Польщі ні одного шляхтича не покарано.

– Не заходь мені, вашмосць, збоку, а говорім прямо про наше діло.

– Ви б, панове, не осмішували себе і не видавали таких приказів, про які знаєте, що ніхто їх не виконає, бо не може, а ви не маєте сили присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Січі, і сюди жодна ляська нога без нашої волі не поступить. Ви хочете знищити наш флот, і то нашими таки руками, а ми маємо на цім острівці здихати з голоду. Хочете видачі нашої старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови і або пішло в сирівцях у Крим, або вернулося на Україну у панське ярмо і на панів працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформує неслухняні розбишацькі ватаги і візьметься до панів? Вам захочується печеного льоду, і ви з огнем іграєте. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до стіни, а ми погодимось з ордою? Тоді ми визначимо шлях, котрим будуть татари переходити в Польщу, там і назад без ніякої від нас перешкоди. На се вони радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку ціну вони радо зобов’яжуться не брати ні одної української душі в ясир.

– То була б зрада власної вітчизни.

– Нашої вітчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо. Серед того, що тепер робиться, то Польща показується для нас не матір’ю, лише мачухою, котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин і вивезти у Варшаву, а опісля видати бусурменові на перепросини його султанського маєстату. А що зробите, як старшина того приказу не послухає і не поїде, а козацтво не схоче її силою видати? Чи маєте змогу взяти їх силою звідсіля? Попробуйте.

Покиньте таку підлу думку, якої кожна культурна держава повинна соромитись. Я вас запевняю, що між низовим козацтвом друга Солониця не повториться, – другого Наливайка ви таким способом у свої руки не дістанете. Забаглось панам з Варшави дістати в свої руки Сагайдачного. Це я сам, панове. Беріть мене. Я в сій хвилі без зброї. Беріть, коли у вас є на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати ні у Варшаву, де на мене жде розпечений мідяний бик Наливайка, ані в Стамбул, де мене жде чорна вежа і смерть Дмитра Байди…

Я в Стамбулі колись буду, але не з залізом на руках і ногах, лише з залізом у руці. Вертайте, вашмосці, з тим, з чим приїхали і то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинності має свою межу там, поки гість поводиться чемно. Не дай боже, щоб наше поспільство довідалося, по що ви сюди приїхали. Тоді і ми вас не охоронимо, хоч би і голови за вас поклали… Скажіть тим панам, що вас сюди прислали, що ви бачили і чули, та ще добавте, що ми як ходили, так і ходитимемо на поганців.

А коли се невлад, то злучіть свої сили з бусурменськими та йдіть разом на наше Запорожжя війною. Та я вам заповідаю, що не верне з вас neque nuntins cladis (ані виступ погрому). Вертайте собі здорові додому, бийте далі чолом султанам і ханам, возіть золота на гарач, а ми собі його опісля заберемо. Розповідьте те, що я говорив від цілого козацтва, а коли вам здається сього замало, то добрешіть ще дещо від себе.

Сагайдачний очевидно був схвильований.

– Прошу вашмосці не обижати королівських комісарів, – крикнув один з комісарів.

Сагайдачний тупнув ногою і поглянув на нього так грізно, що його аж заморозило.

– Тихо! Тут запорозька земля, і ми тут панами. – Та зараз запанував над своїм схвилюванням і каяче: – Може, вашмосці, пам’ятаєте, що зробили вольні греки з послами перського короля, який взивав їх зігнути голову під перське ярмо? їх закопали живих у землю. Ми не слабші від жменечки сих патріотичних греків, а вам далеко, до того, щоб з тодішнім перським самодержцем рівнятися. Се, чого ви від нас зажадали, може, ще є підлішим, як жадання персів. Там жадали лише віддатися в неволю, а ви поводитеся з нами, начеб ми вже були в вашій неволі. Я вам раджу, вашмосці комісари, виїздіть скоріш звідсіля…

Він вклонився комісарам і відвернувся від них, а приступаючи до Пшилуцького, каже:

– Се не дотикає вашмосці, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго вам завгодно.

Але ляхи вийшли всі разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:

– Як можна так по-дурному поводитись і говорити. Ви такі здатні на послів, як я на біскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба було говорити політично, та бодай яку обіцянку додому привезти, задобрювати їх і уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма, поза тим гороїжились і облизня піймали. Я вам кажу, що незадовго козаки такий похід уладять, що цілий світ буде про них говорити…

Ляхам не було вже чого довше на Січі побувати. Козацтво чогось догадувалось і дивилось на них вовком. Поляків не хотіли через січові ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, і він там пішов.

Попрощавсь з усіма сердечно. Анна, прощаючи його, була бліда, мов полотно, і тільки раз поглянула йому у вічі своїми живими очима, з яких виглядала розпука.

– Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь підданців пана батенька прохати…

– Обіцяю і додержу слова… – відповіла тихо.


Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 420 – 426.