20. Здобуття Кафи
Андрій Чайковський
Перейшли так Крим, по дорозі стрічали татарські оселі. Населення що лиш стало втікати, бо ніхто тут до послідньої хвилі не сподівався козаків. Зайняли і спалили город Ескі-Крим. І подалися на гори, що відгороджували Кафу від Криму. З такими возами нелегко було через гори переправитись. Місцями треба було розкопувати дорогу, щоб возом переїхати. Усі ті труднощі перемогла залізна воля і енергія Сагайдачного. Вона захопила усе військо. Душа Сагайдачного жила в усьому війську. З вершка гори побачили вже Кафу. Ціль козацького походу, вислід важкої праці…
Аж тепер наспіли ханські війська, та вже було запізно. Походу вже не задержать. А Кафи не захотілось їм обороняти. Там стояла турецька залога, то хай сама обороняється. Добре, що козаки не йшли на Бахчисарай, чого хан побоювався.
Тепер у Сагайдачного була одна турбота: що сталося з Іскрою? Чи він вже на місці, і що робити, коли він спізниться або коли його на морі турки розбили? Чи ждати тут, на місці, чи кінчати самому з Кафою?
На раді старшин розбирано питання, як довго треба їм ждати? Коли вони довідаються, що Іскра вже є або що його зовсім не буде? Вирішено, що ждати нема чого, бо коли би прогавили теперішню хвилю, то може все не повестись, бо із приморських азійських городів може наспіти турецька поміч.
Ставши на цьому, Сагайдачний оставив кілька сотень пильнувати гір, а з рештою свого війська рушив на Кафу.
Сагайдачний, знаючи Кафу, попризначував місце, де треба на голос сурми збиратися, де зносити добичу і де приводити визволених невольників. Розділив дані прикази поміж старших, хто що має робити. Города не вільно було підпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав Сагайдачний на припас харчів, яких тут можна добути, їх треба забрати якнайбільше, бо в Криму не поживиться ніхто у голодних татар, а коли заберуть невольників, то буде доволі кого годувати. Старшина розходилась до своїх частин, а Сагайдачний приліг на возі і кріпко заснув.
Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довідався вже, які гості зближаються і приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не вірив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб військо, уступаючи, схоронилось на замку. Туди позношено багато харчів. Цей замок уважав він за нездобутий і тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспіє підмога. За нею послано до найближчих городів надбережних. Довідались про це і кафські купці. Між ними настав великий переполох. Вони заносили своє майно то до замку, то переносили на кораблі, що стояли в пристані, інші знову ховали усе по льохах, котрих у Кафі було доволі.
Цілу ніч вижидали наступу. Турки зброїлись по домах. Зношено там зброю, муніцію, набирано в бочки воду для гашення пожарів. Паша був певний, що замку не візьмуть, бо таких грубих мурів легкою гарматою не розіб’є, а по улицях справлять турки козакам таку купіль, що жоден звідсіля не вийде. До турків пристали ще і вірмени, і греки, італійці. Всі вони вважали козаків за грабіжників і своїх ворогів. Одні невольники молились по тюрмах і базарних магазинах за побіду християнського війська, котре висвободить їх з неволі.
Другого дня рано військо зійшло з гори і приладилось до наступу. Наступали з трьох боків і йшли з таким завзяттям, що в котрімсь часі змели турецьке військо з валів і увійшли до города. Та тут привітали їх страшенним огнем з вікон і з дахів – кожний дім перемінився на окрему фортецю. Турецькі доми з загратованими вікнами і сильними дверима. Люде живуть на подвір’ї і огороді, який прилягає до дому, околеного муром.
Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до відступу. Не хотів втрачати людей. Оборонці дуже зраділи, що козаків прогнали. Тим часом козаки позаходили іззаду. Перелазили мури і через огороди добрались до домів, звідки їх ніхто не сподівався. Роззвірене військо стало вибивати впень усіх, кого стрінули. І зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткім часі усі вулиці одна за одною були взяті. В городі настав великий крик і лемент. Мешканці ховались по льохах.
Невольники, дізнавшись, усіх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорців, розбивали двері, ламали на собі кайдани і вибігали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збірне місце, тут були козацькі старшини, котрі роздавали між них зброю, хто був до цього здалий, і формували зараз сотні та посилали у бій…
Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цілою ватагою розсильних козаків. Усюди лежали трупи побитих людей. З домів, з базарів забирали всяке добро і зносили на визначене місце. Сагайдачного всюди вітали радісними окликами. «Слава Сагайдачному!» Невольники ставали перед ним навколішки і підносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цілували в ноги.
– Люде добрі! – говорив Сагайдачний. – Пробі! Не заступайте мені дорогу, бо робота ще не скінчена.
Став на базарі. Посильні козаки окружили його колом і нікого не припускали.
Тепер стали підводити перед отамана знатних бранців, котрих пощадили, тому що обіцяли. дати за себе окуп. Між ними був генуезький католицький єпископ, високий худощавий старець з довгою бородою. Ставши перед Сагайдачним, підняв до нього руки і просив пощади через якогось товмача, що знав італійську і українську мови.
– Вашмосці нічого не станеться, – говорив Сагайдачний по-латині, – ми зуміємо пошанувати твій вік і достоїнство…
Єпископ дуже здивувався, почувши від північного варвара мову культурного світу…
– Гетьмане! Не забувай, ваша милість, що ми тут народ завойований. Недавно ще ми тут були панами, поки півмісяць не запанував над хрестом, для того я прошу пощади для моєї пастви…
– Я се знаю, що ви тут були панами та що вас невірні поконали, та поясни мені, ваша милість, чого твої земляки враз з невірними турками стріляли на нас, замість сполучитися з нами на спільного ворога? Чого твої люде не гірш турків торгують хрещеним людом, мов скотом, замість тим нещасливим помагати і спочувати їх недолі?
– Ми не маємо сили спинити торгівлю невольниками. Та гадаю, що краще дістатися такому невольникові у християнський дім, як до турка…
– Таким резоном, вашмосць, мене не переконаєш, бо з сього виходить, що краще аби я що вкрав, як мало би туркові дістатись. Вашмосці я видам лист безпечності. Ніхто з козаків ні тебе, ні твоєї церкви не рушить, а за земляків то вибачай, їм дістанеться по заслузі. Йди собі з богом, бо у мене нема часу на розмову.
В цю хвилину загриміли гармати і стріли від пристані, а за цим бойові козацькі оклики.
Сагайдачний почвалував до пристані. Тут побачив, як козаки загачували і здобували турецькі судна і кораблі. Цілий морський залив заповнився козацькими суднами. Вони шниряли по пристані, мов голодні утки за жиром.
Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому повівав малиновий прапор, а біля нього стояв Іван Іскра і зорив пильно за боєм.
– Слава ж тобі господи! – сказав Сагайдачний і перехрестився. – Гей, хлопче, – каже до посильного козака, – приклич мені зараз пана обозного.
Козак почвалував зараз у город.
Іскра, доглянувши Сагайдачного, підплив до нього судном і вийшов на берег. Сагайдачний зліз з коня.
– В саму пору прибув ти, Іване, а то були б кораблі з добичею повтікали у світ.
Вони сердечно обнялись.
– Я вже три дні тут пильную, скрившись під берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городі, аж навкучило. Нині, рано почувши її, ми виплили на море і окружили цілий залив великим колесом.
– Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозі?
– Яка там пригода могла бути? Очаків пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозі ми зруйнували Козлів, ограбили і спалили.
– А коли б було тобі не поталанило, тоді цілий похід міг не вдатись. Я приказав не поступати нікуди.
– Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлів, мене взяла непоборима нетерплячка і кортячка. З Козловом я мав різні порахунки ще з часу мого невольництва. Я довідався, що в Козлові війська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичі, а більше невольників освободив.
Над’їхав обозний Жмайло.
– Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота і до половини не зроблена. Бери гармати і вибери собі яке слабше місце, щоб діру в мурі вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрібно збавиш; то справді твердий горіх.
Підійшов і взявся за роботу. Винайшов одне місце, і засів за муром якогось дому, і став стріляти з гармат у великі ворота. Але турки насипали з другої сторони стільки каміння і землі, що хоч ворота ламались, то кулі грузли в купі землі. Пішли відтак драбинники до приступу, та й це нічого не помогло, бо турки так пражили з мурів мушкетним огнем, що мусили відступити.
– Треба підкопатись з осього-таки дому і підложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.
Могильники зайняли непомітно найближчий дім і взялись за заступи. Гармата стріляла лише, щоб приспати чуйність турків.
Аж ось з’явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловічок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугіль, бородою і великим носом. Жмайло догадувався, що це вірменин, і прикликав товмача. Але чоловічок говорив трохи по-латині, трохи по-слов’янськи і можна було з ним без товмача порозумітися.
Чоловічок став оглядатися, щоб їх хто не підслухав. Був дуже осторожний і нікому не довіряв. Жмайло узяв його набік.
Він предложив Жмайлові, що за сто дукатів покаже козакам таємний перехід до замку. Про цей перехід то навіть і турки нічого не знають…
Жмайло зрадів дуже. Обіцяв дати двісті дукатів, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кіл посадити…
Ось зараз дає йому завдатку п’ятдесят, а по роботі виплатить решту. Жмайло кинувся між товаришів і став збирати, хто скільки може дати, бо там не мав такої суми.
Але чоловічок жадав усього відразу.
– Коли так, то ти звідсіля живий не вийдеш… Ануте, хлоп’ята, зв’яжіть йому рученята, щоб не брикав.
Це більше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв’язали і перешукали за зброєю. Не було в нього іншої як невеличкий блискучий штилет в шкіряній піхві.
– Осторожно, – говорив вірменин, – остерігаю вас, що мій штилет затруєний. Найменше скалічення причиняє неминучу смерть… Розв’яжіть мене, давайте гроші, а я вас проведу.
– Слухай, чоловіче, коли добре справишся, то отаман не пожаліє ще від себе сотку докинути. У нас грошей є доволі.
Жмайло приказав прип’яти вірменина за ногу на довгім мотузі і берегти у певному місці до вечора. Чоловічок каже:
– Ще одне застереження, від якого не відступлю, щоб мене мали на вогні пекти. Обіцяйте мені і покляніться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…
– Гаразд, клянусь тобі на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.
Жмайло розіп’яв на грудях жупан і добув малий хрестик, який дістав ще на екзамені в Самборі від владики Брилинського, і поцілував з пошаною.
Вірменин сягнув рукою за хрестиком і став йому придивлятися:
– Так ви віруєте в Христа?
– А ти що гадав?
– Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складів. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спільників маю.
– Хай собі буде і копиця золота, ніхто з нас не рушить…
Тим часом Іскра розпитував Сагайдачного про його похід і дуже радів з проворності козаків, що так гарно справились.
– Ходім, Іване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав…
Привели Іскрі коня, і оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всі за грубим муром якогось домівства і через вікна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.
– Нашими гарматами сього муру не розіб’ємо, – каже Іскра. – Хіба нагальним приступом або підкопом.
Сагайдачний йно рукою махнув:
– З підкопом то і за тиждень не будемо готові, а нам ніколи так довго сидіти…
Коли Сагайдачний дізнався від Жмайла, у чому діло і придивився вірменинові, та й каже:
– Його очі великою шельмою на світ дивляться… То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери… Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажіть йому, що коли добре справиться ще сієї ночі, то завтра я даю ще від себе окремо сто п’ятдесят. Для мене се менше вартне, як втрачати людей при приступі…
Вірменин зрозумів, що Сагайдачний говорив, і його очі заблистіли, мов вуглики. Жалував, чому відразу не заправив п’ятсот.
Тепер Іскра став з ним толкувати по-турецьки. Вірменин говорив тією мовою плавно, бо дотепер цідив слово за словом, мішаючи дві мови разом.
Він належав до такого товариства, розуміється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробіток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечніша, тим вона і більш золота приносить.
– Вибери собі, Марку, певних людей…
– Я вже маю таких п’ятдесят горлорізів, що самого чорта не злякаються.
– Між ними і я буду, – каже Іскра, – я сей замок трохи знаю…
– Ходи, брате, – каже Жмайло, – твоя досвідна голова стане мені за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче під твоєю рукою.
– А я тут буду пильнувати, – каже Сагайдачний. – Дайте мені знак із замку, коли закидати драбини на мур.
Пішли.
Вірменин прип’ятий був на мотузі, за який держався козак з готовим до стрілу пістолем. На світі стало темніти.
Вірменин вів козаків далеко від замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замкові ворота.
Він завів їх у якусь бічну вуличку. Відтак вийшли на невелику площу, минули її знову і зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будівлі. То був колишній італійський монастир, котрий тепер опустів. Пішли трохи далі попід мур, аж натрапили на невеликі двері. Вірменин добув ключа і відчинив їх. Ключ обертався тихо і не скрипів.
Зараз увійшли всі на просторе подвір’я. Тут було темно, та вірменин йшов так певно, начеб у своїй хаті. Звідсіля зайшли до костьолу, цілком зруйнованого. Не було тут ні вікон, ні дверей. Вірменин ішов далі напомацки, а козаки за ним, держачись у пітьмі один одного. Близько престола вірменин відсунув від стіни якусь стару ікону, мальовану на дошці. За нею було в мурі заглиблення. Він став шукати руками по мурі, аж вдарив в однім місці кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тоді вірменин натиснув його плечима і зараз відчинилися невеликі дверцята на пролаз двох людей. То були двері дерев’яні, а лиш зверху виправлені вапном, і подобали на мур. Тепер вірменин викресав огню і засвітив свічку.
– Се наша скритка, – каже, усміхаючись, до Іскри. – Ходімо далі.
Пішов східцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро і зимно, наче в могилі… Тепер приказав засвітити смолоскип.
Східцями зайшли у просторий глибокий льох. По однім боці лежали на землі людські кістяки, загорнені в останки одежі. Вони при світлі смолоскипа Дивились безочними ямами і шкірили зуби, аж лячно було глянути на них. Ті прогнилі мертвецькі голови начеб усміхалися на привітання нових гостей. Козаки хрестились і відвертали очі. Один вірменин не бентежився тим і йшов наперед, держачи в руці свічку. Козаки мимоволі зауважили, що не всі кістяки лежали на своєму первісному місці. Тут вже опісля хтось порядкував і поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.
Звідсіля зайшли до другого, ще більшого льоху, який простягався, либонь, під цілим костьолом. Він був переділений від попереднього великою аркадою. Тут був поміст, виложений камінними плитами. Ступання козацьких чобіт відбивалося о мури склепіння якимось тупим дзвінким відгомоном, начеб хто у розколений дзвін дзвонив, аж в ухах лящало.
– Прикажи твоїм людям, – каже вірменин, – щоб ступали тихше.
Тепер зауважив Іскра, що вірменин ступає тихо, мов кіт.
В обох цих переділах льоху стояли всілякі скрині; це, мабуть, було те добро, про яке вірменин говорив.
Зайшли опісля у бічний захід на довгий низький коридор, в якому були глибокі отвори, чорні і страшні, мов очі мерця. Йшли тудою досить довго.
Наприкінці показались оп’ять дерев’яні східці, вже добре спорохнявілі. Вони ломились під ногами і западались. Тут були нагорі грубі, заіржавілим залізом ковані двері. Вірменин звернувся до Іскри:
– Ті двері треба виважити, бо вони замкнені.
Тут було дуже гниле і душне повітря. Дехто став кашляти, кілька людей приступило з залізними дрючками, підважили двері і виважили їх з спорохнявілих одвірків.
Вірменин згасив свою свічку, і те саме зробили з смолоскипами. За тими дверима були ще другі, слабші. Ті вирвано вже легко. Тепер повіяло свіжим повітрям знадвору. Струя його аж пройняла усіх.
– Ви вже на замковім подвір’ї, – шептав вірменин Іскрі. – Я своє вже зробив, тепер вже самі промишляйте. Та добре держіться, бо яничари посічуть вас на січку.
Іскра казав відвести вірменина далі, під костьол, і там його стерегти. Сам вийшов перший на подвір’я замку. Тут була сутінь і ніхто його не бачив. За ним пішли другі і стали під муром.
Тепер Іскра став роздивлятись по замковім подвір’ї. В замку світилося. Так само на вершку замкової вежі горіла бочка з смолою. Зроблено це з привички, бо ж у замку знали, хто під цю пору господарить у пристані. Від цього світла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самім замку.
По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змітала тут і там з укриття козацька куля.
Посередині замкового подвір’я стояло яничарське поготівля. Вони розмовляли між собою, та Іскра не міг нічого зрозуміти і даремне підслуховував.
Іскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за підмогою, то не знати кого і куди. Вертатися самому – теж небезпечно, бо зробиться рух. Турки помітять відчинені двері в мурі, і тоді все пропало.
Та сталося таке, що ждати було годі.
Турецький старшина відстав від гуртка і, проходжуючися, зайшов аж у цей бік, де під муром стояли козаки. Відразу наткнувся на Іскру. Придивлявся до нього в сутіні, не пізнаючи:
– Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на свої місця?
Місто відповіді Іскра потягнув його ганджаром по шиї. Турок захарчав і повалився в судорогах на землю. Кілька жовнірів підбігло сюди, не знаючи, що сталося. Тих спіткала та сама доля. Козаки зарубали їх шаблями. Тепер вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями і ножами та стали їх без розбору різати. Зчинився пекельний крик. У замку в вікнах від цього місця заблимали світла. В замку гадали зразу, що яничари завели між собою бучу. Аж ось долетів до них крик, що козаки вдерлись у замок…
Яничари повибігали з усіх закутків з смолоскипами і, побачивши гурток козаків, кинулись на них прожогом.
– Ставайте під мур і не дайтесь узяти іззаду, – кричав Іскра, відбиваючись шаблею, – пускай ракету!..
Іскра, побачивши таку велику силу турків, знав, що коли не наспіє поміч, він не устоїться.
Ракета стріляла високо вгору.
– Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усіх заступлю до останку.
Та нікому і на думку не прийшло уступати. З блиском ракети вступила в усіх надія, що Сагайдачний не дасть їм пропасти.
Вони відбивалися, стоячи під муром, аж рука омлівала. Турків лютила така зухвалість, а ще більше те, що ніхто не вгадав, кудою козаки сюди добралися.
Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться. Коли почув крик і засвітила ракета, він знав, що Іскра вже на місці і треба поспішати з поміччю.
Він дав знак драбинникам. Вони підступили під мур. Ніхто їх не зупиняв, бо усі збіглися на Іскру.
Зафурчали драбини з гаками і позачіпалися на мур. З усіх сторін дерлись козаки на мур і стали спускатися на замкове подвір’я.
Козаків налазило щораз більше. Вони кинулися з шаблями на турків іззаду. Одна частина із заступами стала підкопувати землю від воріт і усувати каміння. Ворота вже і так були розбиті.
Iскра з своїми лицарями, побачивши таку підмогу, відступили від муру і наперли на яничарів. Настала рукопашна. Турки не встояли і стали розбігатися. Де хто міг, ховався від цього пекла.
Яничарів вибили усіх, хто не вспів у яку скритку сховатися.
Замок був опанований. Кинулись тепер його грабити і шукати за пашею, котрий десь у замку скрився.
Добича була дуже велика. Крім зброї та харчів, забрали військову касу і багато скриньок з золотом, яке сюди позаносили багаті купці.
Сагайдачний увійшов сюди воротами. Іскра розповів йому усе.
Сагайдачний пішов оглянути цей тайний прохід. Зайшовши з Марком у підземелля, застав тут вірменина під сторожею козаків.
– Ти прислужився нам добре, – каже до нього. – Тобі зараз виплатиться тисяча дукатів…
– Йому лише триста належиться, – нагадав хтось із старшини.
– Дай спокій! Хай виплатять йому за сю прислугу тисячу. У письмі Святім говориться: ту не приясте, ту не дадите, а ми маємо з чого платити. Скільки ми були би козаків збавили, коли б не він.
Вірменин, почувши такий приказ отамана, дуже зрадів, кланявся низько на всі боки, а коли йому виплатили дукати, він ще раз просив, щоб його добра не рушали, і остався тут пильнувати.
Жмайло поставив зараз сторожу біля скринь у підземеллі. Сагайдачний увійшов у костьол, де сиділо кілька козаків на ступеннях престолу і курили люльки. Принесли смолоскипи і освітили середину костьолу. Сагайдачний став до усього придивлятися. Страшна руїна. Вікна усі, колись з венеціанського скла з вітражами, повибивані, що хіба останки полишалися. Склепіння попукало. Ікони по стінах понищені, позривані, лежали з поламаними рамами на долівці. Прикраси і різьба італійської роботи пооббивані. Престол поламаний, а ковчег лежав подалік на землі. Одна фігура над престолом, яка ще на своєму місці осталась, була подірявлена кулями, і стирчало у ній кілька стріл. Видно було, як тут бусурмени забавлялися.
– Йди, Марку, припильнуй, щоб усе гарненько із замку забрали. Опісля виведи козаків із замку, у якім льоху поклади кілька бочок пороху та приладь людей до підпалу. Запалити відтак смоляними кулями замок. Не забудь позабирати наших полеглих товаришів і ранених. Опісля підпалимо город… Це прокляте гніздо людської недолі мусить довго пам’ятати козацьку гостину…
На замковім подвір’ї почулась сурма на збір. Козаки стали збиратися. Жмайло видавав прикази. Стали усю добичу виносити на умовлене місце.
Сагайдачний вийшов з костьолу з козаками на вулицю. В тій хвилі запалав замок, а рівночасно загорілось місто в кількох місцях відразу.
Кафа горіла вогненним морем. Козаки відпочивали по огородах та на площах. Аж почувся страшенний ізгук, начеб пекло відчинило свої ворота. Над замком аж затьмарилося від куряви і кусків цегли та каміння, що вилетіли у воздух.
Надворі стало світати, та ніхто цього не зауважував, бо в місті було ясно, мов удень…
На базарі лежали цілі копиці награбленого добра. Треба було все впорядкувати: одне позабирати на вози, друге – на байдаки.
Сагайдачний пішов на те місце, де були невольники. Хто був до цього здатний, брав зброю і ставав у ряди. Із них назбиралось кілька добрих сотень, через що армія Сагайдачного побільшала.
– Ти, Іване, бери своїх людей і вертай морем. Я тут мушу ще остатись і упорядкувати, а на це треба кілька днів. Татари, певно, так легко нас не перепустять. Треба направити вози, що попсувалися. Тобі треба поспинатися, щоб турки не заступили тобі дорогу. Не без того, щоб який чорт не дав знати туркам, що ми тут гостюємо… Ти вертайся з богом зараз… Та хай тобі не захочується скакати на боки. Судна навантажені добичею, пропадеш. Якщо ти прибудеш на Січ раніше і мене там ще не буде, так знай, що мене орда задержала, збери військо, яке зможеш, і поспішай виручати…
На тім вони розпрощалися. Від моря залунала козацька пісня, а Кафа палала…
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 449 – 460.