7. Повернення на Січ
Андрій Чайковський
По виданню приказів Ібрагім став отаманом Очаківського флоту.
Ввійшов на корабель і стрівся зараз з Сагайдачним, та розповів йому все. Сагайдачний не міг з дива вийти над проворністю потурнака.
– Це, безперечно, твоє золото, – каже Сагайдачний.
– Так, воно мені потрібне. Завезу на Січ і окуплюся козакам, щоб мені простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехінів – то вже гостинець гарний.
– Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.
– Очаківський флот тепер, отамане, під моєю владою. У лимані я все потоплю, мов котенят. Тобі, отамане, не можна поки що на поміст показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пішли тихцем, щоб вночі перейшли попід Очаків, поки ми тут дорогу з пристані загатили. Ланцюгів нема. За це заплатив мені паша окремо п’ять тисяч.
Пізно вніч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний від отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, і там ховатися, поки не надпливуть очаківські судна та не застрягнуть на мілині. Тоді Жмайло мав на них з козаками наскочити і вибити усіх, а судна підпалити.
Вночі перекрались козацькі судна так тихесенько, що в Очакові ніхто цього не помітив.
В каюті отамана сидів потурнак і важко задумався.
– Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене і так сон не береться.
– Тобі би теж відпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стільки робив. В рішучу хвилю ти охлянеш зовсім.
– Я не засну. В мені якесь таке твориться, що я цього і висказати не в силі. Мою душу якийсь несупокій огортав. Сам не знаю чому. Я його відганяю від себе як можу…
– Заспокойся, ти поводишся так, що козацтво мусить тобі від серця простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очаківський флот вже пропав. Очаків останеться без флоту. Тепер можна буде Очаків легенькою рукою взяти і зробити там другу Варну. Коли паша довідається, як хитро ти його одурив, то, певно, сказиться. Така помста над турками повинна тебе заспокоїти і вдоволити…
– Моя совість не зараз ще заспокоїться. Я в десятій часті не висповідався перед тобою з моїх гріхів. Вони дуже тяжкі.
– Знаєш, Ібрагіме, що не без цього, що провидіння нарошно спрямувало твої кроки туди, кудою ти пішов. Ніде правди діти, що коли б не ти, ми всі під Варною були б пропали. І нині, хто не спочив би на дні моря, стогнав би вже в турецькій неволі. Коли б ти був не побісурменився, не навчився турецьких звичаїв і мови, не узяв би торбу очаківського паші. А коли господь вибрав тебе на сповнення своєї святої волі, то він тебе і простить, і ти знову будеш добрим козаком і не раз обороняти будеш батьківську віру.
– Спасибі, отамане, за ці слова відради. Вони, мов цілюща вода, гоять рани моєї душі.
Потурнак узяв руку Сагайдачного і кріпко поцілував. Сагайдачний почув на своїй руці сльозу.
– Коли мене козацтво простить, я зараз піду у Київ висповідатися. Там, у Києво-Печерській лаврі, при мощах святих угодників божих шукатиму заспокоєння і прощення моїх гріхів, там і до смерті покутувати буду.
– Не треба тобі і у Київ за цим ходити. У нас на Січі є своя церква і свої попи, люде розумні і благочестиві.
– Невже же? – каже врадований Ібрагім, начеб йому хто відкрите небо показав. – Відколи ж воно так?
– Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили і свою січову парахвію завели…
– Догадуюся, що се твоя робота, отамане.
– Моя не моя, я церкви побудувати не годен.
– Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар збудував міст), хоч він й одного кілка там не затесав.
– Чоловіче, – каже здивований Сагайдачний, – ти мене цікавиш, хто ти? Звідкіля ти латину знаєш? У якій школі ти вчився?
– Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хіба що я вчився вище від тебе, бо я туди раньше прийшов і раньше вийшов. Як ти зачав, то я кінчив.
– Скажи ж мені твоє імення…
– Називай мене Іваном, коли ласка, далі поки що не скажу, коли ти мене не пізнав. Я ще непевний сього, чи запорожці мене не покарають, як Юду і Каїна в одній особі, а тоді п’ятно з мого імення могло б і мій рід споганити… І що ж з сього, що я вчора каявся, а нині то я знову згрішив, прославляючи перед сим болваном пашею ім’я Магомета і аллаха…
– Се було не з серця, а так собі ради хитрощів, для добра других, а се вже не гріх.
– Я се зробив останній раз…
– Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною діла з турками не покінчили… Тільки я не можу собі ні раз нагадати, чи я тебе в Острозі знав…
– Я тобі опісля нагадаю, а тепер не можу…
Сагайдачний більш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрімав, а Іван вийшов на поміст і тут поклався, леліючи рожеві надії, що гріхи будуть йому прощені.
Як лише стало світати, потурнак вже був на ногах і видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартів не було. Прикликав до себе на поміст до свого боку одного очаківського бім-башу на свого прибічного.
Тепер вийшли з пристані всі галери. Очаківським суднам приказав плисти передом.
Коли вже було далеко від Очакова, Іван прикликав на поміст Сагайдачного.
Бім-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще в булавою в руці, в козацькій шапці – чалми він ніяк не хотів надягати, скочив Наляканий, начеб самого чорта побачпв.
– Ваша милість! Що цей джавр тут робить? Коли він бранець, то чому ж при зброї?
– Заспокойся. Се козацький отаман цілого того флоту, а ти між козаками… у гостях…
– Так то була зрада! – крикнув бім-баша і скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Іван схопив його за руку і стиснув так, що кинджал з руки випав на поміст.
– Зв’яжіть його, хлоп’ята, і причепіть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив…
Зараз прискочило кілька переодягнених козаків і присилили бім-башу до щогли.
– Ти назвав се зрадою, – каже Іван, – та се не була зрада, лише воєнні хитрощі, на які дав взятися твій дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очаківські кораблі один по другім підуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпіння і муки у вашій неволі, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам відплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся і про себе не бійся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений і, мов собачка, за нею біжить? Він призначений для тебе. Коли ми діло зробимо, то ти собі гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму паші, щоб на мій поворот даремне не ждав. Скажи йому від мене, що він дурний цап та що його цілий розум – у великому животі. Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого він так боїться, певно, його не мине. А щоб тобі не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовірний, якого ми піймали в Дністровім лимані, якому обіцяв отаман свободу.
Плили так довгенько. Іван не зводив ока з передніх кораблів. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднім кораблям знаки…
– Ну, отамане, тамтим вже ні взад ні вперед, вони вже на мілі засіли. Давай ти своїм знати.
Галери підплили на відстань стрілу. Тоді Сагайдачний приказав стріляти. Пішов гомін по лиману. Козацькі кулі падали на очаківські судна і робили багато шкоди.
Жмайло, коли щасливо минув Очаків і був у лимані, казав зо тридцять козацьких суден опорожнити зі здобичі, яку перенесли на малі байдаки, а сюди посадив найзавзятіших товаришів з гаками та драбинами.
Як тільки Сагайдачний став розбивати турків гарматою, з усіх боків випливали козацькі судна і обскакували турецькі кораблі, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тоді Сагайдачний здержав пальбу і козаки з великим криком кинулись на турків. Зачіпали гаками, кидали мотузяні драбини і дерлись на кораблі. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали і просили пощади. Та їм ніхто не давав прощення. Вибили всіх, розкували гребців з кайданів і перебрали на свої судна.
Переносили на байдаки все, що було їм потрібне.
Сагайдачний підплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вітав його весело.
– Добре ти, Марку, справився. Як кораблі порожні – підпалюйте.
Незадовго вапалили очаківські кораблі, мов велетенські смолоскипи.
На це все дивився бім-баша, закусуючи губи аж до крові.
– Тепер, бім-башо, коли ти все бачив, сідай у човен, і пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному паші, що ти бачив, поклонися від козацтва і не забудь переказати те, що я сказав тобі раніше.
Його розв’язали і спустили на човен. Зараз привели і другого турка. Бім-баша не сказав нічого. Схопив у руки весло і помчав долі водою.
Між козацтвом не було радості кінця. Такий похід вкрив їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували і викидали вгору шапками.
Отамана Сагайдачного славили попід небеса.
Позакидали якорі і спочивали на місці. Їх тепер ждала велика тяжка праця – веслувати горі рікою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радів усією душею.
– Веселіться, товариші, – гукнув отаман, – ануте байдуристи!
Козаки, почувши це, дуже зраділи. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.
Сагайдачний не пізнав сам себе. Заволоділо ним одушевления, захоплення силою козацького війська, коли воно стане впорядковане під сильною рукою. Варна була вихідною точкою його мрій про козацьку славу.
Задзвеніла бандура, і заспівав його сильний голос думу про похід на Варну, який у цю хвилю складав відразу. Байдаки обсіли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часі рійки.
Пісня лунала по Дніпровому лиману:
Ой в неділеньку та пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варнн діставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з річки-невелички?
Біжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалів,
Півсоткою із гармати
Стали її добувати,
Стали турки нарікати,
Тую річку проклинати,
Бодай річка висихала,
Що нас, турків, в себе взяла.
Була Варна здавна славна.
Славнішії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній турків забрали.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 369 – 374.