14. Польські вимоги до козаків…
Андрій Чайковський
Вернувши на Січ, застав тут Сагайдачний деякі зміни. За січовим валом покладено кілька нових будівель. Це було призначене для посторонніх людей, для купців, крамарів та тих козаків, до котрих їх жінки приїздили. Старшина обміркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Січ, особливо крамарів, між котрими були турки, татари, вірмени, греки.
Далі довідався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комісари з Польщі за ділом. Тут було також приміщення для турецьких бранців, яких козаки відбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут приміщено також і гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.
Сагайдачний пошукав зараз за Марком, він цікавий був почути за очаківський похід.
– Поталанило тобі, Марку, дуже радію твоїм щастям.
– А ти звідкіля це знаєш?
– Добряги татари вже про це знали і нам сказали. Я так зрадів, що обіцяв урочисто мурзі привести йому живого Сагайдачного.
– Не розумію…
– Опісля тобі все подрібно розкажу, тепер мені до кошового треба піти із звітом.
– А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Січі?
– Певно, думаєш про тих польських комісарів. Чого вони хотять?
– Начхать мені на комісарів… Старий Чепель приїхав.
Сагайдачного начеб у серце кольнуло.
– Рад би я зараз його привітати, та перший обов’язок.
Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадів, аж його обняв.
– Слава богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таїш, ніде правди діти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщі комісари та привезли таке грізне письмо, що аж волосся дибом на голові стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обміркувати, що відповісти комісарам. Ось воно.
Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.
Сагайдачний прочитав письмо і каже:
– Цього письма на великій раді козакам читати не можна.
– Чому? Без ради не можна нічого зробити.
– Не можна тому, що роз’ярене козацтво на такі безличні вимоги може потопити комісарів у Дніпрі, а тоді наробили би ми собі сорому на увесь світ. А коли б старшина хотіла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз іншу старшину і піде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тоді ляхи нас поконають, і вся наша теперішня тяжка праця змарнується… Це письмо – то вершок безличності і панської гордовитості… Та сих погроз нам нічого боятися, бо самі ті, що їх писали, не вірять в те, щоб ми ці прикази виконали…
– Як же по-твоєму зробити?
– Письмо треба прочитати лиш старшині, і відповідь обдумати в хаті, в чотирьох стінах, без ляхів, а тоді дати готову відповідь комісарам, як відповідь від усього Запорозького низового війська… Чей же козацтво про цей лист нічого не знає…
– Ніхто не знає, крім генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе, а комісарів, які вже зачинають свої ріжки показувати, я держу за валами Січі і сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати і цілі курені.
– Вибач мені, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?
– Як ти не дуже охляв, то можна завтра…
Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем.
Чепель засів у Переяславському курені, поки не верне Сагайдачний. Там стрінулись.
Чепель Сагайдачного з довгою бородою не пізнав зразу.
Сагайдачний завважив теж, що Чепель дуже перемінився. Він постарівся. Голова і вуса добре посивіли, він похилився, начеб який важкий тягар його придавив.
Вони взялись в обійми і обидва сердечно заплакали.
– Зятю мій любий, як це ми стрічаємось?
– Спасибі, батеньку, що мене навідали, а то я не зараз спромігся би на твій хутір приїхати…
– Я не приїхав на Січ тебе навідати, а таки хочу віку тут доживати. В мене вже нікого немає, хіба ти один. Я забрав з собою ще тільки спомини колишнього мого щастя…
– Що ж воно сталося, де ж паніматка, де хутір? Хіба не татари спалили?
– Моя небога вже під муравою на могилках спочиває біля нашої Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тільки з неї всієї роботи, що скоро рано біжить на могилку та біля Марусі порається. То квітки садить, то воду носить і підливає, то бур’ян поле, а все щось говорить, начеб з покійницею розмовляла, усміхається, начеб її бачила, а часом то і пісеньку стиха заспіває. Більше нічого її не зацікавить, нікого не бачить. Страшно було на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам’ятаєш, яка то була молодиця, яка господиня…
І де-то все поділось, від тої хвилі, як вона втеряла розум… І так ниділа, ниділа, аж заснула безболізнено з усмішкою на лиці. Була рада вмирати, раділа, мов мала дитина, що вже йде до Марусі. Перед смертю прийшла до пам’яті, прикликала мене і каже: «Ще сьогодні я бачитиму Марусю. Ти, Іване, за мною не побивайся, бо мені так краще йти на вічний спочинок, і ти прийдеш до нас, а тоді заживемо разом у господа небесного. Я лиш тебе прохаю, щоб мене біля Марусі поховали…»
Я все те мусив слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарівний сон, проминуло. Як я похоронив мою небогу по-християнському закону, то що мені більш на хуторі робити? Хутір я передав Остапові Бондаренкові. Він оженився з подругою покійної Марусі, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої гроші і віддав усі на січову церкву, – спасибі січовикам, що церкву побудували. Хочу тут доживати, тут хочу і кінчити.
– А хто ж той Бондаренко?
– А хіба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на нашій паланці, та ще і маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по добрім козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смерті Марусі ми їх одружили та прийняли на хутір. Добрі, щирі люде. Як вони, особливо Горпина, біля покійниці небоги заходилась, мов рідна дочка. Я їм подарував хутір з полями, лугами і зі всім, що моє було, хай їм бог благословить.
– А старий дід-пасічник, що мене лічив, живий ще?
– Помер, якось незадовго по смерті Марусі. Дуже глибоко узяв собі її смерть. Він її виняньчив, під його оком вона, небога, виросла… Страх, як старий тужив. Навіть його внука більше його не займала. Нидів так, та й минувся. Так воно усім нам від смерті Марусі пішло з Петрового дня.
– Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутір. Я мушу ще раз поглянути на ці всі місця мого коротенького щастя, мушу поклонитися могилці моєї єдиної Марусі, мушу взяти з її могили грудку землі. Буде мені здаватися, що ми ближче себе, а коли і я минуся, а мене з цією грудкою поховають, то так начеб я біля неї спочив…
– Коли ж ми поїдемо?
– Післязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне діло, і я там мушу бути…
– Чував я про тебе, мій сину, дуже багато, і самого доброго. Тільки для мене і радості, що ти так високо виплив між козацтвом. Чував за Варну… Ex, сину мій, сину, чому-то бог не дозволив… Та що й казать!.. – Чепель махнув рукою.
– Така воля божа, а проти неї нічого не вдіємо. Коли я довідався про таку страшну смерть моєї дівчини, трохи з розуму не зійшов та рук на себе не наложив…
– За те розказував мені твій побратим…
У курені розповів Марко Сагайдачному про свій вдалий похід на Очаків. Турки і не сподівались того, і були заслабі, щоб давати опір. Привезли добичу…
– А що паша очаківський?
– Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так, як Іскра йому виворожив…
Другого дня зібралась січова старшина до кошового на раду. Запросили сюди і старого Чепеля. Хоч він поки що на Січі старшиною не був, та поміж січовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, віку і досвіду…
– Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однім важнім ділі. Знаєте, що приїхали з Польщі комісари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут між чотирма стінами, а після обміркуємо, чи самі дамо відповідь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми відмовилися зробити те, чого Польща від нас хоче, тоді і ради не потреба, і козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говоріть цього нікому, що тут почуєте… Вам тільки скажу, що комісари скакали мені вже до очей, мов оси, чого я так проволікаю. Я одмовлявся як міг, лише щоби діло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволікати не можна, і треба сьогодні вирішити, та цих диявольських комісарів відправити, звідкіля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.
Генеральний писар розвернув письмо, відкашельнув і став читати поволі, слово за словом:
«До козаків тих, котрі на Запорожжі перебувають, а зчегульно, до січових, наш королівський приказ.
Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнівом переймаєть, што никотории козаки подщуваніям вихрителей своє ухо давши, забивши на бога и на подданное послушеньство, которое нам, своєму королеви і панови, заприсягли урочисто…»
– Хіба йому дідько на кочергу присягав, а не ми, – зауважив старшина.
«… урочисто заприсягали, – читав далі писар, – собравши гультяєв, вкупу лотровским способом спокойниє земли його величності султана турецького, нашого приятеля…»
– Знайшов свій свого…
«… приятеля, бовем ми з ним вічний мир заварли – здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказаивали козакам, жеби спокойно на своїх землях і местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под гордлом и утратою нашей королевской ласки..
– Сховайсь з твоєю ласкою.
«… Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много Козаков на город его милості Варну напали, кораблі і судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милості султана насмерть забили. А потом, укравши гультайськпм способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман и здесь на очах турецького бім-баші спалили. Чрез тні свавольсгва и грабежництва козацких лотров и гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути пере-бачено и за то постановили ми вас сурово укарати.
Приказуємо вам беззвлочно видати до рук наших комісаров превудцов и вихрителей той виправи. Приказуємо вас всі судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комісарів спалити люб затопити. Висока Порта жичпть себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми и учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всі указивають на него, яко на головного ватажка…»
Не дали далі читати королівського письма. Один старшина скочив і видер письмо писареві з рук, та хотів його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку і письма відібрав.
– То вершок безличності так до нас писати, – кричали зі всіх боків…
– Стійте, панове, вгамуйтеся, – говорив Сагайдачний. – Коли вас, старшин, людей розважних це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великій раді перед всім козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо мені не страшне, хоч воно мене найбільше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година і знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тоді ми те саме письмо добудемо і народові прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провідало, могла би вийти яка халепа…
– Їх би, цих комісарів, зараз у Дніпрі потопили, мов цуценят.
– Ні, ми сього не зробимо, бо цілий світ назвав би нас дикарями. То було б справді не лицарське діло, за яке не минула би нас кара божа.
– Хай же буде і по-твоєму, але ми зараз відпишемо королеві так, що йому аж у п’ятах похолоне.
– Ні, я гадаю, що ми тим разом нічого писати не будемо, лиш скажемо панам комісарам твердо слово, що цього не зробимо.
Тоді зажартував собі генеральний суддя:
– Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?
– Поїду тоді, як мені самому схочеться Царгород побачити, але без кайданів, лише з отсею шаблею…
– Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, – говорив, жартуючи, Іскра, – то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Він би йому усіх жінок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не здуріла, так у нього влюбилася…
Всі стали сміятися, а Сагайдачний каже:
– Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що і як комісарам відповісти, щоб надто Польщі не обидити…
– Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах…
– Певно, що нам нічого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще більше помстувати на наших братах, що на Україні під їх кормигою стогнуть.
– А ми підемо на них походом і проженемо за десяту межу.
– Хіба самі не бачите, – каже Сагайдачний, – що поки що ми до того заслабкі, а Польща засильна. Зірватися до нерівного бою, шоб потім соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.
– Як же довго ми на це ждатимемо? – спитав один з молодих курінних отаманів, Петро Скалозуб, – далі то і терпцю не стане, і сам народ до бою зірветься.
– Це станеться тоді, коли Польща нас буде потребувати. Це послідує незадовго. Вона заплутається у яку-не-будь війну з сусідами, тоді прийде до нас з поклоном: «Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможіть нам. І ми так зробимо. Тоді на реєстр ніхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Україні. Під ярмо на панський лан вертатися не будемо. І коли нам вдасться заволодіти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодою розширимось далі, Запорожжя остане і надалі тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою сплу, а з України будуть туди спливати усі річки…
– Ну як же, панове отамання? Підемо за радою Сагайдачного і дамо відповідь комісарам без письма?
– Ми всі согласні.
– Коли ж відправимо комісарів? – питає кошовий.
– Відправимо зараз, хай нам не смердять на Січі…
– Ні, я гадаю, завтра, – говорив Сагайдачний. – Нічого спішитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тім, що ні. Та воно треба на се «ні» сказати солоденько і політично.
– І на се ми згодні, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за ціле товариство, бо головно тебе польський король хоче «міти».
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 413 – 420.