24. Козацький табір в облозі
Андрій Чайковський
Полковник Чепель, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тією самого дорогою, якою йшли сюди.
Перейшли гори, минули спалений Ескі-Крим і подались в середину ворожого краю. Йшли великою пустинею. Татарські улуси позникали. Татари забрали свої отари та табуни і пішли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж страшно було в таку дорогу пускатися. Нічого не було видно, хіба почорнілу землю, на яку падав пекельний жар літнього сонця.
У козаків було харчів доволі. Коней і волів кормили сухою пашею, а воду для себе і для скота везли в бочках, які наповняли в тих річках, котрі по дорозі надибували.
І коні, і люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало із них останню капельку. Коні дуже помарніли та ледве волоклись, понизивши голови.
Дотепер не стрічали ніде ворога. Аж коли перейшли на другий берег ріки, стали показуватись на обрії татарські стежі, які, очевидно, зорили за козацьким рухом. Вони начеб із землі виростали і пропадали в степу. Згодом стали чіпати козаків, і треба було відганяти рушничним огнем. Ті напасті ставали щораз частіші. Чепель приказав, щоб стежі ніколи задалеко у степ не запускались і не ганялись за втікачами.
Від пійманих татар довідались, що хан з великим військом заступить козакам дорогу перед Перекопом і похвалявся, що ні одна козацька нога з Криму не вийде.
Старшина, довідавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися татарського війська, як голоду і безводдя, коли б прийшлось довше в Криму задержатись. Народу в таборі було дуже багато, до того ще жінки і діти, яких визволили з неволі. Усіх треба було вигодувати і напоїти. Один козацький роз’їзд захопив десь на боці отару овець, з чого всі були дуже раді. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати від сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам показувати.
Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помітили стежні козацької чети, що там стоїть справді велике татарське військо. Тепер вже роз’їздів не можна було посилати. Кіннота, що йшла довкруги табору, держалась близько. Треба було сподіватись кожної хвилі, що татарва напре на них цілою силою. Табір поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилі бути готовим до бою. У тій стороні степ уцілів від пожару і вкривавсь високою травою.
Аж одного дня татари стали наближатися. Від півночі сунула чорна валка, яка щораз стала розвиватися в пів-колесо, поки зі всіх сторін не замкнули табору.
– Коли нам з Січі не наспіє поміч, то ми пропали, – говорив Чепель до Жмайла. – Як там вже є Сагайдачний, то він нас не лишить, а може, і він десь у сій непевній дорозі пропав…
– А я сього певний, що Петро не пропав і що він леда день прийде і нас виручить. Ми поки що будемо відбиватись у таборі. Правда, що годі нам зараз йти далі, поки трохи не переб’ємо татар, але взяти себе не дамо.
– Без води погинемо. Придивись, скільки у нас жінок і дітей. Коли вони повмирають, то у таборі кинеться яка пошесть і чума або чортзна-що. Ми тепер так обложені, що хіба птиця з табору перелетить, щоб братів про паше горе звістити.
– А я кажу, що вода буде… Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, і добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас і дерева доволі з наших човнів… Не турбуйсь, отамане.
– Тут хочеш копати колодязь?
– Ні, не тут, а трохи далі. Тут недобре місце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед… Я гарматою промощу собі дорогу.
І зараз положення табору змінилось. Передні і задні вози пооберталися. Передні попихали люде руками. Звідсіля стали стріляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табір йшов черепашииим кроком, але таки посунувся о кілька гонів наперед серед безнастанної пальби з гармат на усі боки. Татари стали щораз більше присікатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
Табір став у такому місці, яке Жмайло уважав за відповідне. Зараз пообертали вози боком, і як лише настала ніч, взялись до заступів і стали з усіх боків окопуватися. А посередині табору стали могильники під оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день і ніч. Жмайло казав розібрати похідні судна, до переправи через ріку призначені, і тими дошками підпирали стіни колодязя.
Чепель тією роботою дуже цікавився. Заходив часто сюди і питав, чи вже вода показалася?
– Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманів…
– А що це таке – сарахмани?
– У нас, в Галичині, вірять люде, що десь під нами якісь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижні лушпини з яєць на воду кидають – це, мовляв, для бідних сарахманів, у котрих тільки і свят буде, що ті лушпини пооблизують.
– Тобі жарти в голові, а мені турбота світ морочить…
– Я не жартую, коли про колодязь говорю. Він буде, ще і журавля поставимо, та ще і корит на воду наробимо…
Татари лише раз пробували узяти табір приступом, та їх так привітали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
Татари були певні, що візьмуть табір безводдям, коли не голодом, і тому ждали тієї хвилі терпливо, аж козаки самі здадуться або усі вигинуть. Вони не наближалися до табору на віддаль гарматного стрілу. Лише вночі страшно галайкали, і тривожили людей, та не давали спокою.
Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
– Вода!
Цілий табір від цього одного чарівного слова начеб ожив. Слово переходило від одного до другого, поки не облетіло цілого табору. Всі дуже раділи і хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода підходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягти вгору, бо вода доходила їм до грудей і грозила їм затоном. Вода була така студена, що аж у костях ломило.
Зараз опісля стали спускати униз відра і тягли воду, котру вливали в наладжені корита. Вода зразу була каламутна, та ніхто на це не зважав, бо умирав від спраги. Коні, почувши воду, стали іржати і рватися з припонів до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб більше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязі чимраз вище, добра, студена, чиста.
Зараз поставили на двох стовпах дерев’яний вал, на якому причеплено довгий мотуз з відром. Козаки напереміну тягли воду і вливали до корит та човнів. Люде начеб віджили, усі повеселішали, начеб на світ народились.
Чепель говорив до Жмайла:
– Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустині. Пропали б ми, мов руді миші в степу. Тепер можна вже підождати на місці, поки підмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, і тому нас поки що не чіпають… Хай ждуть, ми підождемо теж.
– І ми довго ждати не можемо, бо харчів не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Іззовні ми нічого не добудемо: ні вола, ні осла.
– Нам треба забезпечитись на яких два місяці.
– Краще буде, як поміркуємо на три, – каже Жмайло. – Особливо в сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слід…
Усі благословили Жмайла і почували себе бадьорими. Навіть скот повеселішав і взявся за суху пашу.
В таборі залунала весела пісня, забриніла бандура…
Татари не могли того зрозуміти, що сталося. Підкрадались вночі під табір і замість одчаю почули веселість. Як донесли про те ханові, він каже:
– Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далі ми всі з голоду і спраги поздихаємо…
Справді, татарське військо голодувало, а воду для людей і коней привозили у шкуряних баклагах.
Зараз другого дня пішли татари до наступу. Вони під’їхали з одного боку з великим криком і пустили на табір велику силу стріл, які навіть не долітали. Козаки стріляли з гармат і рушниць, косили татарські ряди, мов траву. Татари подались назад і вже того дня не наступали.
На другий день знову ніхто не показувався. Татари кудись пропали.
– То якісь татарські хитрощі, – говорив Чепель до старшини. – Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Січ вістку послати…
На таке каже Струк:
– Сього не треба. Як на Січі вже є Сагайдачний, то він, певно, поспішить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хліба, і всі порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо…
– Краще би розвідати, куди татари поділись, – каже Жмайло. – Я поїду сам на роз’їзд.
– Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж – обозний. Роз’їзди пошлемо на всі боки, а вже досвідних людей ми знайдемо…
Старшина стала подавати різних запорожців, які своєю проворністю відзначались.
– Поїде Степан Бульба, Тарас Печінка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепель каже їм:
– Беріть, голуб’ята, по десятку козаків, виберіть найкращі коні і гайда на роз’їзди… Розвідайте, куди татари ділись? У бій не вдавайтесь, а, помітивши, де татарва, завертайте швидко у табір. Може, справді покажеться таке, що зможемо рушити далі і перебитись табором.
– Воно би можна і зараз так зробити, якби ми могли з собою і наш славний колодязь забрати, – каже Бульба. – Ну, їдемо, братчики…
Зараз розійшлись вибирати собі людей і коней.
Роз’їзди виїхали з табору і незадовго пропали в степу.
Надвечір всі вернулися, крім Степана Бульби; він поїхав прямо на північ.
– Ті, певно, пропали, – каже Чепель. – Там, певно, була найбільша сила. – Ну нічого… треба у той бік послати за слідом другий роз’їзд… той мусить бути обережніший…
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 470 – 475.