17. У похід на Кафу

Андрій Чайковський

– Хіба, батьку, вертаймося на Січ, – говорив уранці Сагайдачний до Чепеля. – Я вже усе зробив, по що сюди приїхав, а там жде мене велика праця.

Чепель зараз завважив у Петра велику переміну від вчорашнього дня і не міг з дива вийти, що з ним за одну ніч сталося. Вчора ходив сумний, як хмара, плакав, а сьогодні він веселий, начеб йа весілля ладився.

Сагайдачний повів старого у садочок і розповів йому свій сон. Старий слухав уважно, похитав головою і каже:

– Ти щасливий, бо мені такий сон не присниться. Та коли тобі Маруся сказала, що живе з мамою, то і моя небога живе між угодниками божими. Коли так, то і мені не слід побиватись за нею, бо мені ближче до них, як тобі. Мені би лише мої гріхи спокутувати поки ще час.

– Які там гріхи за вами, тату! Усі ми грішні, та воно прощається, коли вони добрими вчинками рівноважаться…

Чепель начеб не чув тих слів…

– Я знаю, що роблю. Мені дорога у монастир віку доживати…

– Тату! Далебі, що гріх вам таке говорити. На монастир для вас ще пора. Ви чоловік діл. У монастирі не буде з вас ніякого пожитку, бо в ченці вас не пострижуть, а сидіти там і дармо хліб їсти, то гріх. Ми, тату, ще не в один похід підемо, бусурмена погромимо та християнський народ з неволі освободимо. Такими вчинками легше собі на царство небесне заслужити, як молитвами та постами. Ми тепер ось що зробимо: відслужимо панахиду за покійницями, справимо поминки, підемо ще раз на могилки та й у дорогу, тату, до лицарського діла…

Побули ще на хуторі два дні. Вони ходили по селу, відвідували знайомих. Бондаренки раді були гостям з цілого серця.

Як вони від’їздили, то сливе не все село їх супроводжало добрим словом і благословенням.

Сагайдачному не сходив з ума той чарівний сон. Він Мав святе переконання, що покійниця справді до нього приходила з того світу, щоб впевнити його, що він ступає по добрій дорозі, яку собі вибрав. Отож йому треба організувати козацьке військо, бити невірних і дратувати на Польщу, поки вона не присмирніє. До тої точки його діяльності було все одобрене.

А далі не можна йому йти до того, що у своїй душі леліяв. З Польщею йому воювати не можна. З нею треба хитрити і торгуватися, видирати у неї в скрутних хвилях по шматкові те, що він хотів відразу здобути шаблею… Саме Запорожжя багато війська не зможе вдержати. Треба його творити на Україні в таку хвилю, коли Польща буде змушена козаків на поміч кликати і за реєстр забуде. А коли на Україні стане козацьке військо, тоді і пани матимуть морес і поступляться.

Так думав Сагайдачний, вертаючи на Січ.

Зараз обміркував усі потреби до великого походу на Крим, аж до Кафи, і взявся палко за приготування, не кажучи нікому з старшин. З одним Іскрою та Марком він частенько радився, замкнувшись у своїм домику на ключ.

Обміркували діло так, що у Кафу треба йти і морем, і сушею. Кафу треба брати в двох боків. А коли б одне не повелося, то останє друге, а коли обом походам поталанить, то так і краще. Сагайдачний був цього певний, що його виберуть наказним у тім поході. Він той вибір прийме, бо він почуває в собі силу, що це діло переведе славно. Коли б до того прийшло, то він пошле на море Іскру, бо це мистець до морського походу.

Кому припало би тяжче завдання? Морем то вже козаки не раз плили, нападали на Синоп, Трапезонт, Козлів. Більша штука буде перебитись через Крим, через те татарське муравлисько аж на другий кінець.

Після цього плану треба було і приготуватись. Вишколити кінне і піше військо, гармату приладити, вишколити плазунів, могильників, приладити багато таборових возів, приладити човни і бервена до ставлення походових мостів через ріки, набудувати великих байдаків, приладити багато муніцій, харчів і паші. В Криму не можна буде за пашею розбігатися, треба мати все своє.

Велись запопадливі приготування через цілу осінь і зиму.

Козаки не могли відгадати, кудою піде похід. Ладять байдаки – значиться, підуть на море. Ладять кінноту і вози таборові – значиться, похід суходолом. Буде два походи: на турків – морем, на Польщу – сушею.

Наспіла весна. Сагайдачний сказав тоді січовій старшині, що треба зробити. Похід на Крим можливий ранньою весною, поки трава зелена. Опісля татари можуть запалити степ, а це було б дуяге небезпечно.

Рада старшин прийняла думку Сагайдачного. Козацтву треба дати роботу, а то чого доброго стане кипіти, потворяться партії, і може прийти до якогось нерозважного кроку.

Кошовий скликав велику раду і тут був проголошений похід на Кафу.

– Чому не на ляхів? – питали козаки.

Сагайдачний пояснив діло так:

– Як знаєте, панове товариство, я минулого року ходив з ляхами у Крим, аж у Кафу. Ви знаєте, що Кафа – то головна торговиця хрещеними невольниками. Я до усього гаразд придивився. В мені кров застигає на сам спогад. Я дививсь на страшні муки тих бідних людей і я заприсяг собі на Євангеліє, що не спочину, поки не намовлю вас, товариші, до того, що козацтво доброхіть зірветься, розіб’є, розтрощить те турецьке пекло і освободить нещасних мучеників. За се усі матимемо велику ласку у милосердного бога… І я обіцював собі, що коли б козацтво не послухало мого розпачливого голосу і не пішло на се лицарське велике діло, то я кидаю все, і йду в монастир, та в ченці пострижуся. Коли б я сього святого обіту не міг сповнити, так я присвячу господові моє ціле життя. Пригадую вам, що в Кафі таке велике багатство, стільки всього добра, що коли його здобудемо, то кожний з вас у золоті ходити буде. Тепер ви вирішуйте! Як я вам не потрібний тут, то скажіть, що не підете, най надягну чернечу рясу.

– Не може так бути. Ти козацтву потрібний, а за монастир і не говори, бо се нісенітниця, – каже один запорожець.

– Але все ж таки, товариші, коли б я мав обіту не додержати, то краще для мене спасіння душі, чим козацька слава…

– Та чого репетуєш? – говорив другий. – Ніхто тобі козацької слави не відбирає…

– Панове, говорімо прямо, без викрутасів та вихилясів: согласні йти на Кафу чи ні?

– Согласні, гаразд, нам усе одне воювати з ким-небудь. Коли б лише козацтво не залежувалося та даремно хліба не їло.

– Коли согласні, – говорив кошовий, – так давайте зараз вибирати на наказного.

– Сагайдачний буде наказним, ніхто другий. Він неабиякий ватажок, а тепер ще й дорогу у Кафу роздивився.

Сагайдачний кланявся і дякував товариству за честь. Йому подали булаву. Тоді він зняв шапку, обернувся на церкву і говорив сильним, високим голосом:

– Присягаю господові і святій Покрові, що не спочину, поки не виконаю обіту, зложеного богу, поки не розіб’ю орди, не зруйную Кафу, не освободжу невольників або ляжу головою… Так мені, господи боже, поможи!

– Амінь! – гукнули козаки в один голос. – Ми всі те саме присягаємо.

Сагайдачний говорив далі:

– Коли мені припала велика честь отаманувати над славним Запорозьким низовим військом, то я відповідаю 8а вас всіх, хто піде зі мною у той похід. А коли так, то вимагаю від вас послуху моїм приказам. Я готовий за кожного з вас покласти голову, але того самого жадаю від вас усіх.

– Ми раді тебе слухати, мов рідного батька…

– Панове товариство! Підемо на Кафу двома шляхами. Я поведу військо прямо на Перекоп, через Крим, а Іван Іскра піде на байдаках морем…

– Гаразд, ми згодні.

– Моїм обозним ставлю Марка Жмайла, полковниками наставляю Чепеля, Струка, Вичосу і Бодака. Вони хай міркують, кого у своїх сотнях сотниками понаставляти. У походах так повинно бути, що товариство вибирає собі наказного старшину, а решту порядкує він сам.

– Згода!

Рада скінчилася, стали розходитися.

Сагайдачний прикликав свою старшину в кошову канцелярію і тут довго радили.

До походу вже було все приготовлене. Зараз на другий день стали перевозити похідний табір на берег Дніпра. Перевезено вози, нагружені усякими припасами, гармати, коні. На березі Дніпра обозний Жмайло порядкував. Рівночасно зносили припаси на байдаки, призначені до морського походу.

Робота протяглась цілий тиждень. Сагайдачний узяв з собою десять тисяч добірного вишколеного війська. Перший раз мав нагоду бути отаманом великої сили…

Він був гордий з того, що то була його організація, його вишкіл. Він знав, що ці люде мають до нього повне довір’я і підуть за ним в огонь, у саме пекло. Він знав, що коли військо вірить своєму отаманові, то це значить, половина побіди… Тепер була ціла штука в тому, щоб цю організацію удержати в найтяжчій хвилі, вдержати військо в залізній руці. Того пильнував він дуже. Про все мусив знати, нічого без його волі не могло зробитися. До нього приходили безвпинно розсильні козаки і відходили з твердими приказами, яких не вільно було не виконати.

Як вже все було готове і до походу уставлене, Сагайдачний зібрав усю старшину і пішов у церкву.

– Зачинаймо, товариші, з богом, то бог буде нам благословити.

По молебні переплили на берег. Сагайдачному привів Антошко гарного турецького коня. Він об’їздив з старшиною установлені в порядку полки. Його вітали окликами:

– Слава Сагайдачному! Здоровий будь, батьку отамане!

На січові вали вийшли всі, що остались у Січі. Січовий піп у ризах благословив військо хрестом. На валах заревіли гармати. Сагайдачний дав знак булавою і похід рушив з місця. Рівночасно на байдаках вдарили веслами.

А в цю мить на березі і на байдаках залунала козацька пісня, забриніла бандура.

Сагайдачний, окружений своєю старшиною і розсильними козаками, рушив посередині свого війська…

Козлів – тепер Євпаторія, місто і пристань на західному узбережжі Криму.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 436 – 440.