4. Буря на морі
Андрій Чайковський
В тій хвилі надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши долоні до рота:
– Отамане! З полудня якісь судна показуються. – Усі поглянули у той бік, прикриваючи долонею від сонця.
На це схопився з землі потурнак і, мов кіт, поліз на щоглу галери, звідсіля роздивлявся по полудневім обрію. Відтак зісунувся на поміст і каже:
– Двадцять турецьких кораблів пливе на нас від полудня, це турецький флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лінію і повідомило в Бур-гасі, що у Варні робиться. Вам треба зараз втікати, бо з погруженими добичею суднами не устоїтесь.
Сагайдачний крикнув:
– Судна з гарматами в послідню лаву, галери всередину і прямо додому!
– Моя думка інша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять і розіб’ють. Їм на підмогу надпливуть судна з Хаджі-бея, а очаківські заступлять вам дорогу. Тоді всі пропадете, і шкода вашої праці і такої добичі. Вам треба ховатися у лиман Дністра. Тамтуди великі турецькі судна не запливуть, а там побачимо, що треба нам далі робити.
– Хіба ж і наші галери у лиман не запливуть?
– Ці запливуть, лише треба з них набору здіймити.
Така порада подобалася всім.
Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:
– У Дністровий лиман! Невольників перебрати з галер на байдаки!
Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак Ібрагім поліз знову на щоглу.
– Це воєнні турецькі судна з гарматою. Видно турецьку коругву з півмісяцем. Нам треба втікати щосили.
Старшина пізнала, що потурнак справді освічена і з морем ознайомлена людина, котра тепер може їм стати у пригоді. Сагайдачний у морських походах був новиком. А тут така велика відповідальність на ньому, прийдеться не лише життя втеряти, але і козацьку славу. Шкода стільки праці, стільки зусиль, такої гарної побіди. Турецький флот непремінно йде на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним побідником. Він задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною, яка його з цієї топелі може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити. Він каже до потурнака:
– Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам своєю радою, а бог тобі простить, і козацтво прийме знову поміж себе. Про це вже я подбаю.
В потурнака начеб інша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже від цієї сповіді перед козацтвом блиснула в його душі надія, що, може, він ще спокутує свій гріх… Він осмілився спитати Сагайдачного:
– Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?
– Звідкіля це знаєш?
– По твоїй ході. Так моряки на помості не ходять. Тобі все здається, що впадеш… Чи так?
– Ніде правди діти…
– Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботі, то я зараз пізнав, чого ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На суші ти показав себе неабияким ватажком. Але що іншого робити, як земля під ногами, а інше, коли ми містимось на байдаку і пливем по воді. Я море знаю добре, бо перепливав його поздовж і впоперек і з козаками, і з турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобі, мій спасителю, тепер стати в пригоді. Бачиш, що я перший раз по довгій-предовгій душевній муці зрадів. У мене вступила надія не на врятування мого життя, що ти мені пообіцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва зробити.
Ібрагім став знову плакати і бити себе в груди.
– Та ти мене, небоже, переоцінюєш, тобі треба знати, що не я сюди військо привів. Мали ми славного опитного отамана, він поліг під Варною лицарською смертю. Я був обозним, і на мене перейшло отаманство. Але дуже боюся, що тому не дам ради і що усе козацтво, і здобич, і слава наша потоне в морі.
– Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успіємо у лиман перебратись, поки нас турки догонять, тоді ми діло виграли. У Дністровім лимані лежить гарний острівець не менше Малої Хортиці. Там є багато і звіра, і риби, і дерева.
– Нам прийдеться стільки народу виживити. Самих невольників буде кілька тисяч, а все хоче їсти. У нас хіба сухарі, каша та в’ялене м’ясо.
– Будемо ловити рибу, полювати звіра…
– Я клопочу собі голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Січ через татарські степи, через стільки рік.
– Ні, ми перепливемо водою аж під саму Січ. У тому вже моя голова. – Опісля поглянув Ібрагім на південь і каже: – Чортові сини поспішають, що прийдеться їх гарматою здержувати.
Поглянув у цей бік і Сагайдачний. Тепер можна було вже і людей на палубі побачити.
Ібрагім дививсь по небу і похитав головою.
– Ще одного ворога матимемо, – каже.
– А це що?
– Буря буде і то вже незадовго. Подивись на небо, оці маленькі хмарки, що поперед сонця шниряють… Дивись, як море непокоїться, як знімаються хвилі. Це признаки недалекої бурі. Наше море дуже химерне, і коли розгуляється, то усе блискавкою піде шкереберть.
Сагайдачний дивився на небо.
Зразу пливло кілька облачків по небу, білих, мов лебеді. Вени прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тоді подував від полудня вітер, що роздував вітрила і гнав бистро байдаки вперед. Ті облачки стали густішати і темніли, а тоді вітер здіймався щораз сильніший. А далі ті облачки стали ззиватись у хмару, а тоді вже і вітер не вгавав. Хвилі здіймалися щораз вище, і байдаками стало підносити вгору.
– Вітер байдаки повивертає, – зауважив Сагайдачний.
– Ні, цього не буде… Вітер віє байдакам в потилицю, а у той бік байдак не вивернеться, хіба його водою заллє, але байдаки обшиті комишем, то не потонуть.
Наступили звідкілясь густі синяві хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотіли. Хвилі йшли щораз вище. Підносили на своїх, піною вкритих, білих гривах байдаки і галери високо вгору, а потім скидали в безодню. Опісля стали хвилі заливати водою байдаки.
Сагайдачний хитався, трохи не впав, його піддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.
– Сідай тут, отамане, біля мене, на помості, та держись обіруч цього колісця, а то вода тебе у море змиє.
В цій хвилі загуркотіло у хмарі і вдарив грім, що приглушив усе. За тим йшли другі, начеб з великих гармат стріляв. Один вдарив у щоглу галери і розколов її. Тепер пізнав Сагайдачний, чому воно під бурю небезпечно під щоглою стояти.
Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревів страшний вихор і розкидав суднами, мов горіховими лушпинами. На світі цілком потемніло. Ібрагім кричав, щоб усі сходили під поміст.
Тягнув туди і Сагайдачного, та він не пішов.
– Не ялось отаманові окриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди.
Остались обидва на помості, держачись з усієї сили колісця. Вода кілька разів їх заливала. Виття вихру заглушало удари громів, що безвиинно били, інколи кілька відразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказів не можна було давати, коли ніхто не чув свого слова. Тим більше не можна було приказу виконати, бо ніхто його не чув.
– Не журись, отамане, – кричав йому в ухо Ібрагім. – Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригоді, щоб уйти від турецької неволі.
Байдаки і галери гнали стрілою у Дністровий лиман. Де були тоді турецькі кораблі, ніхто не відгадав.
Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морі завелось пекло. Сагайдачному заціпеніли руки, котрими держався колісця. З вихру прочувались йому якісь людські голоси, то знову – звірячий рев. Та не зважаючи на ті страхіття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, і тим дуже турбувався. Він промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадці.
Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкій праці, невиспаній ночі він попав у памороку, в якийсь півсон, що хвилями забувався, що з ним робиться. Потурнак, держачися колісця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостеніла.
Ніхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.
Ібрагім каже:
– Мені здається, що ми вже в лимані, чую менше хвилювання, хоч буря ще гуляє.
Згодом став і вітер меншати, і на світі трохи прояснилося.
– Так воно і буде, – говорив потурнак. – Ми вже, певно, не на морі. Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто уцілів. Я найбільше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу, тоді би обидві пішли на дно. Держись цупко колісця, а я піду під палубу галери, та, може, знайду яку ракету…
Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрім ковзкім помості, зайшов Ібрагім до перелазу і поліз туди, всередину. Там молились козаки та гребці, яким не було тепер жодної роботи, а Антошко ревів за паном і рвався наверх. Другі його не могли вдержати.
– Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте мені мірило і льотку, мені здається, що ми вже у лимані. Давайте мені ще яке кресиво, щоб ракету підпалити.
Галера стояла на місці і дуже хиталась.
Тривало довго, поки знайшли ракети. Під палубою було темно, мов у льоху.
Ібрагім поліз з тим нагору, роздививсь на секстанті, помірне глубінь. Тепер повиходили і другі. Ібрагім приказував усе іменем отамана. Сагайдачний задеревів і не міг з місця рушитися. Його підвели під руки і завели під поміст. Там його треба було передягти у сухе.
Ібрагім закинув якір, бо дністрова вода пхала галеру взад, до моря.
Тепер запалено ракету. Вона стрілила високо вгору, полишаючи за собою огняний слід.
Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.
Морські хвилі кидали байдаками, мов лушпинкою на всі сторони. Хвиля води позаливала судна. Люде, стояли у воді, мусили держатись цупко борту, щоб їх вода не змила у море. Про веслування не було мови. Лише деколи керманич справляв кермо так, щоб судно не стало до хвилі боком. Кілька суден розбилося через те, що одно ударило друге. Люде плили по воді, держачись плаваючих дощок, поки не потонули. Нікому було потопаючих рятувати. Кілька суден кинула вода на галеру, і вони теж порозбивались зовсім. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цілим судном у лиман.
Побачивши ракету на отаманській галері, усі охнули з радості і стали хреститися та дякувати богу за врятування з цього пекла від неминучої смерті. Судна, наповнені по край водою, плили з натугою у те місце, де вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдаків чим попало.
На світі ставало щораз ясніше, хоч сонце давно зайшло.
Від моря доходило гудіння б’ючих хвиль. Інколи хвиля порушувала воду аж у лимані, і від цього судна колихались.
Сагайдачний вийшов на палубу галери і приказав плисти далі горі водою. Козаки черпали далі воду і робили веслами, пливучи проти води.
Порушались черепашиним кроком цілу ніч. Судна були тяжкі і неповороткі, бо годі було усю воду з них вичерпати.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 353 – 358.