13. Панна Анна
Андрій Чайковський
На другий день десь з полудня зблизились до одного дніпрового рукава, що перепливає дикі поля, і натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрії високий стовп, начеб з бузьковим гніздом на вершку.
– Слава богу, – каже Сагайдачний, – ми вже між своїми.
– Що це за стовп такий? – питають шляхтичі.
– Це козацька фігура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека від орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий і третій, і так народ або ховається, або втікає, або стає до оборони.
– А хто ж їх запалює?
– Така фігура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжі. Ми зараз будемо в такій редуті між своїми, і там ми переночуємо. Ми цієї ночі добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити і про їжу для нас подбають.
– Я не знав, що у вас така гарна організація.
– Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опісля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщі послух, та на нас стануть іншим оком дивитись, як досі.
– Буду старатися усіма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосіб, я, пам’ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом і приятелем, і ніколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячність. Не боюся, щоб наша дружба, зав’язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розірвалась.
Пшилуцький подав Сагайдачному руку.
Наблизились до редути. На стовпі біля бочки сидів сторожили козак і зорив по степу. Здалека видно було вал, а усередині стирчала криша куреня, з якого справді йшов прямою пасмугою вгору дим.
Передні козаки з валки під’їхали і звістили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кількома ляхами. З ними є дві ляшки, що їх з татарської неволі викуплено.
Козаки в редуті знали Сагайдачного і були раді такому гостеві. Сагайдачний поки в’їхав у ворота, об’їхав редуту довкруги.
– Здорові були, панове товариство! Чи приймете подорожніх з далекого світу?
– Радо приймаємо та у хату просимо.
– Хто у вас ватажком?
– Се я, Семен Бульба…
– А, здоров, товаришу. Ти, либонь, із чубівців будеш?
– Справді, з чубівців. Ми враз на Січ мандрували…
– Ну, коли так, то скажи, як тобі подобається оця редута і хто її ставив?
– Вона мені зовсім не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.
– От зараз пізнати птицю по пір’ю, та з якого гнізда вона вийшла, – говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута «пса варта».
– Ти довго тут отамануєш?
– Не більше двох неділь, як я прийшов сюди на зміну із Січі. Не було часу ні змінити, ні поправити…
– Нема що зміняти, ні поправляти, а треба поставити редуту на іншому місці. Вона округла, мов куряче гніздо, ціла стоїть у долині. Татари візьмуть її першим розмахом, а вали такі, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого місця, ближче Дніпра, щоб можна було в разі потреби втекти на байдаки.
За куренем, де жили козаки, був окремий переділ на усячину. Там помістили жінок. Чоловіки всі спали в курені.
Сагайдачного не брався сон. Вже було пізно, а він ходив по валу, покурюючи свого люльку. Ніч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Місяця не було. На землю насіла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присів на валу і задумався. В його голові засіла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним піде повно, але це ще не все. Коли б так похід не повівся, то він, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке сміле і велике діло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скільки би то християнського народу визволилося з страшної неволі.
Коли так сидів задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась постать підійшла і стала над ним, а він ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось і ждала тільки, коли її товаришка засне, Зараз вийшла потихо, наставляючи в пітьмі напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить і, певно, його десь тут на валу стріне.
Вона доторкнулась легесенько його плеча.
– Хто це? – спитав Сагайдачний, начеб зі сну прокинувся.
– Не пізнаєш мене, пане Конашевичу? – питала тихим вогким дрижачим голосом.
– А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не відпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…
– Не спиться мені чогось. Думки роєм по голові літають, в нашій комірчині чогось душно, та й вийшла погуляти на свіжому повітрі серед такої чарівної ночі.
– Гарна ніч для таких, у кого нема на голові турботи. А кому треба про все думати і пам’ятати, то однаково йому, чи на світі соловейчики щебечуть, чи громи б’ють…
– Я се бачу, пане Конашевичу, і відчуваю, яка відповідальність на твоїй голові, які турботи про себе і про других. Та годі так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, відпочити і звернути їх до чогось кращого, гарнішого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собі знаю. Коли мене вирвали поганці з-посеред домашнього вогнища від тата і мами, то мені здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене мін. турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб відігнати від себе ті страшні думки мимо мого страшного окружения, котре мені безвпинно мою гірку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, і я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлю-вала в себе ту любу надію, що господь змилується наді мною, вислухає мої молитви і мене з неволі визволить. Воно так і сталося. І я дякую за це божій матері. І за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпінням зробити край. Таке покінчення моїх мук оставила я на останок, і воно добре сталося.
– А хто, панночко, твої батьки?
– Мій батько – подільський магнат. Нас лише двоє рідні було. Мій старший від мене любий братчик поліг на моїх очах під час посліднього татарського набігу, коли-то наше майно руйнували і грабили поганці, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матінкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довідалась, що маму скрив старий пасічник Андрій у льоху під пасікою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка… – Вона стала нишком плакати.
– Жаль мені тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось…
– Пане Конашевичу, – каже Анна, подумавши, – їдь з нами до мого батенька. Ти людина освічена, не вік тобі вікувати серед тих простих людей, тобі між рівними людьми місце. Мій батенько, пізнавши тебе, прийме з одвертими руками і до кар’єри допоможе.
– І зробить мене, певно, сотником надворних козаків, коли їх справді має…
– Гріх тобі, пане Конашевичу, таке говорити… Мій батько виробить тобі на сеймі наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не відмовить і… прийме тебе за зятя…
Вона вимовила ці слова з великою дрожжю в голосі.
– Панно Анно, що тобі в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти дочка, до того одиначка, у польського магната, може, і сенатора, я – простий козак, хоч і з освітою…
– Твоя освіта дає тобі приступ у найвищі круги…
– А хоч би і так, то між нами така пропасть станова, народна і релігійна, що про злуку між нами, про одруження і бесіди не може бути. Ти – католичка, я – православний, по-вашому – шизматик. Двом богам в одній хаті молитися не можемо. Я моєї віри нізащо в світі не покину, а тебе не можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врешті, твої батьки до цього не допустили би. Стрінулись ми припадково, на дорозі нашого життя, так і розійдімось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.
Я між козацтвом один з перших, між вами я був би по-турайлом, посміховищем, і моя позиція була б дуже мізерна і для мене невиносима.
Я останусь тут, де мене провидіння боже поставило, а ти йди своєю дорогою, хай тебе бог благословить. Я бачу в тобі, панночко, людину розумну і з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай папам знущатися над бідним робучим народом. Згадай, що то такі самі люде, з яких я вийшов, з-під солом’яної стріхи, і це мої брати. За те, панночко, я буду тобі дуже вдячний.
Анна присіла на землі біля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усім тілом, мов в лихорадці.
– Легко то сказати: йди собі своєю дорогою. А що можна на це порадити, як наші життєві дороги, зійшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти окремою дорогою, без тебе. Від першого разу, як я тебе у цій проклятій Кафі побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козаків взагалі не знала. І зараз шепнуло мені прочуття, що ти мій вибраний, у снах вилеліяний лицар, з котрим я пішла би на край світу.
І коли я довідалась, що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сфері товариській дітей лякають, то мене це ні разу не налякало. Я собі зараз нагадала, що вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась і виходила за козака заміж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, і я почувала себе щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив до мене слово. І ось я, поконуючи цілою силою волі мій дівочий сором і амбіцію дочки магната, сама тобі говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч не знаю, чи ти хоч крихіточку зі мною спочуваєш.
Те, що я тепер зробила, називається в моїй товариській сфері великим проступком, і я за це стратила би на славі. За це всилували би мене вийти за першого-ліпшого шляхтича або піти в монастир. Я ще не трачу надії, що тебе приєднаю до себе, з’єднаю собі твоє серце моєю щирою любов’ю. Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вітця і матір, відречуся багатства і піду за тобою на край світу, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої лицарські подвиги. Ти мій вибраний князь, ти моє сонце, козаче мій любий, мій пане…
При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка, що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию і стала пристрасно цілувати.
Сагайдачний гладив її ніжно по лиці.
– Бідна дівчино, як мені тебе дуже жаль. Жаль мені, що я проти моєї волі став причиною твого горя. І з того другого, що ти сказала, нічого не може бути. Я не міг би бути таким підлим, щоб тобі світ зав’язувати і брати тебе з-посеред панських розкошів до твердого простого свого життя. Ти би ніколи до цього не привикла. Поглянь на моє окружения, на моїх товаришів. Їх просте безманєрне поведения завсігди тебе би разило. А навіть не все могла би ти зі мною жити, а що могло б заступити тобі втрачений рай. Моє діло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там тобі бути не можна. У нас не так, як у Польщі, що шляхта жде аж віців [Тими віцями (повістками – ред.) скликувано посполите рушення шляхти. (Приміт. авт.)] на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної хвилі. У нас похід за походом. То й так ти мусила би жити десь у городі самітно, між чужими тобі людьми. А коли б я так у поході загинув, коли б не було кому за тобою постояти, тоді хоч під тин йди, бо додому нічого тобі вертатися. Батьки і вся твоя рідня відцуралась би тебе, а 8ємляки показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком повіялась… Ні, Анно, я такого гріха на душу не візьму.
Вона закрила лице долонями і плакала.
– А от ще одна перешкода, – говорив по хвилі Сагайдачний. – Ти би на цій любові дуже ошукалася. Я не можу вже нікого, жодної дівчини любити. Як ти до мене була така щира, то і мені треба відкрити перед тобою мою тайну, хоч при тім порушу ніколи не загоєну сердечну рану…
Анна випрямилась і слухала.
– Я полюбив раз в житті дівчину гарну, як ранішня зоря, чисту, як небесна роса, добру і розумну, мов янгол… Попри неї для другої дівчини в моїм серці місця немає…
– Хто ж вона?
– Чесного козацького роду, одиначка, як ти, бо також втратила одинокого брата в борбі з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…
– Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба заміж…
– Ні, цього не було, бо такий смільчак, щоби її важився мені забрати, не жив би… Ми були вже заручені, батьки мене любили, мов рідного сина… Вона згинула страшною смертю. Один попихач на хуторі її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вівчар, влюбився в неї, при помочі розбишак вкрав її з батьківського дому, і коли ті гільтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотіли її забрати і продати татарам, він її зарізав ножем.
Анну начеб підкинуло з обурення.
– Такого лотра на вогні живого би спекти…
– Його ті гільтаї за те, що такої добичі їх позбавив, повісили… Зрозумій же тепер, моя добра Анно, – говорив Сагайдачний, важко зітхнувши, – що для мене любові вже немає. Я би найчистішою любов’ю до другої споганив пам’ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак – і нічого більше. Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашні і стону конаючих, можу знайти забуття і полегшу на моє терпіння… Тебе я ніколи не забуду. Останьмося друзями, та й тільки всього. Коли на мене згадаєш, то зараз подумай, що ти несвідомо полюбила жонатого чоловіка, а така любов грішна. Я не буду користати з твоєї слабості, з твого зворушення, – йди собі, люба дитино, своєю дорогою.
Він поцілував її ніжно в чоло, підвів з землі і повів, дрижачу, в її переділ…
А за той час розмови соловейко в верболозі співав своїй любій дружині пісеньку, аж заливався…
На другий день Сагайдачний вибрав пригоже місце на редуту, поміряв, випаликував рови та вали і заставив козаків копати нову редуту.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 407 – 413.