25. Татари штурмують табір

Андрій Чайковський

Як лиш на світ заноситись стало, виїхав на північ другий роз’їзд. Другі роз’їзди, які повернулися вчора, ніде татар не стрінули. Нинішній роз’їзд недалеко заїхав, як помітив від півночі великі клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землі і сунулась з півночі на південь. З півночі підганяв її сильний вітер.

– Степ запалили, втікаймо! – крикнули в один голос всі козаки і завернули коні.

Вони поприлягали головами до шиї коней і підганяли їх. Коні зрозуміли теж небезпеку і гнали так, що під животами майже землі не доторкали.

В таборі помітили їх теж і зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з півночі.

Жмайло став на возі з сіном і кричав:

– Хто живий, виступайте окопувати табір, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попід вози, щоб можна погасити пожар.

Довкруги табору зароїлося від людей. Кожний поспішав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келен, заступ… Робота йшла дуже запопадливо.

Жмайло приказав перенести порох усередину табору і прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу і зливати водою. Всі жінки в таборі тягли воду з колодязя і помагали козакам.

Хмара диму щораз наближалася. Коні і скот стали непокоїтися. Воли ревли, коні квичали та обступили колодязь, понизивши голови.

В таборі настала велика жара, а відтак дим заліг увесь табір і виїдав людям очі. Та робота не вгавала, хоч люде душилися від диму. Вітер перекидав полум’я на передні вози. Огонь тушили водою.

На щастя, подув сильніший вітер і погнав огнем далі. Над табором наче огняна буря перелетіла. Ціла околиця горіла. Жара була страшна, хоч диму вже не було. Згодом, завдяки тому вітрові, став воздух холодніти. Усі свобідніше відітхнули. В таборі не було ніякої шкоди.

Та ось за цим вітром надпливли з півночі справдешні хмари на небі. Почулись сильні громи, які не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синіх хмарах. Затим пішла сильна злива. Дощ падав, начеб небесні застави повідсувались.

Злива тривала коротко, начеб на те тільки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетіли геть на полуднє і показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився і просвіжився. Усі віддихали повною груддю.

– Господь на нас милосердний, – говорили козаки поміж собою.

– А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не поліг, то згине між татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все…

– Пропав або й ні, – каже полковник Глух. – Він хитрий, як лисиця, і татарську мову знає, а певно, що дібрав собі таких самих товаришів, як і сам… Я надіюсь, що він перекрався і дасть знати на Запорожжя…

– Бог би з тебе говорив, – каже Чепель, – та воно нелегке діло через татарські лави на цій вузенькій шийці Перекопській…

– Боже йому помагай! – говорив Жмайло. – А ми порадьмося, що нам далі робити?

– Поки що лишаємось на місці, – каже Чепель, – бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам більше нічого не зроблять.

– Підождім тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.

– То закороткий час. Пождімо дві неділі – треба деякі вози понаправляти, бо поки стоять на місці, то стоять, а рушити з місця, то певно порозлітаються. Колеса порозсихались, нічим мазати… Відтак рушаймо далі табором поволі, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь і якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.

А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усіх боків.

Татари мов з землі повиростали. Вони летіли на конях з великим розгоном і криком прямо на табір, аж жахом проймало. З табору стрінули їх гарматою і рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табір оповився густою хмарою диму.

Татари падали цілими валками. За цим валком з трупів ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал і перлись далі. Звідсіля випускали цілі хмари стріл і посувались щораз ближче. Від безнастанних стрілів рушниці так порозпікались, що годі було порохом налаштувати…

Татари, мов скажені, перлись далі. Жмайло заздалегідь приказав покопати ями, прикрив їх суднами і тут окривали жінок, дітей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрілами. Напираючих татар не можна було ні рушничним, ні гарматним огнем здержати. Добрались до возів і стали туди дертися. Козаки відбивались шаблями, списами, а то і дрючками. Старий Чепель страшно ізнемігся і гадав, що йому вже прийшла остання година.

Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бігав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, і стинав татарські голови, мов маківки. Страшно було на нього глянути. Очі набігли кров’ю, губи спечені, аж чорні, голос охрип. Дві стріли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та він на це не зважав. Де був найбільший напір, там він зараз і з’являвся.

– Ось так їх, братики, ось так собачих синів, ми їх проженемо. Ось незадовго наспіють наші на виручку. Сагайдачний вже у Перекопі. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, – говорив так навгад, щоб піддержати дух у війську, хоч сам не вірив у те, що говорив.

Жінки і діти, що у ямах поховались, підняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табір, то усім прийде кінець…

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 475 – 477.