2. Напад на Варну

Андрій Чайковський

За час, коли відомо стало, що піде похід на Варну, заборонив кошовий кому-небудь з Січі виходити. Обставлено сторожею проходи; а сторожа мала право кожного застрелити, хто би хотів переплисти за річку. Треба було держати все в тайні, щоб ворог про те не дізнався, бо тоді усе пішло б внівець. По степу під той час ганялись менші купи татар, котрі слідили пильно за тим, що на Січі робиться.

День походу проголошено попереднього дня. Шістдесят п’ять байдаків, навантажених усяким добром, харчами і всякими воєнними припасами, стояло на припоні на Дніпрі. Крім того, було багато порожніх суден на всяку потребу. У цей похід йшло дві тисячі вибраного лицарства.

Раненько того дня відслужив січовий піп службу божу, ходив відтак і благословив військо хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу.

Мов духи, виходило козацтво з січових воріт і сідало на байдаки. Уся Січ вилягла на вали і прощалася з відпливаючими, викидаючи вгору шапками.

Повідпинали байдаки і вдарили веслами. Попереду помчали два невеличкі човни, котрі мали розглядати річку. За ними у віддалі плив байдак отамана під малиновим стягом. Тут був і Сагайдачний з Марком і Антошком, котрий від свого пана не відступав.

Отаман Жук зняв шапку і перехрестився на січову церкву, другі зробили те саме. У Сагайдачного забилось сильніше серце. Це його перший морський похід. Він горів з нетерпячки побачити те все, переконатися наглядно, чи його зусилля покажуться корисними.

– Благослови, боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, і дай, боже, щасливо повернутися! – молився Жук.

До лиману мали заплисти вночі. Там стояла турецька валога з гарматами, котра мала не допустити козаків на море. Наближаючись до лиману, козацький флот розділився і плив двома шнурками, судно за судном попід береги. Під ніч сходились і пливли серединою. Прикази отамана розвозили розсильні малими човнами.

Наприкінці отаманського судна стояла бочка, у якій держали козаки півня. Він мав їм звіщати день і був у великій пошані. Тут, на отаманському судні, був ще і секстант – голка, бо без цього не можна на море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука:

– Чи ти, товаришу, знаєш Варну?

– Я там ще не був. Коли її здобудемо, тоді і пізнаю.

– Так ти послухай мене і поглянь, чого я в школі про Варну навчився і чого від людей довідався.

Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком і, показуючи пальцем, так пояснював:

– На Чорне море ти краще дорогу знаєш, бо ти перепливав його не раз. Будеш і се знати, кудою плисти під береги Болгарії. Ось тут – гирло Дунаю з його семи рукавами, а тут лежить Варна, як кажуть бувальці, славна неприступна турецька фортеця. Перед нею – морська пристань, де стоять турецькі галери і байдаки. Ось тут замок. Нам поперед усього треба його здобувати, та він, як бачиш, подальше від моря. Попри його впливає до моря невеличка річка Девна. Пливе попід сам мур. На цей мур дістанемось нашими мотузяними драбинами, дістанемось з байдаків, якими треба вночі непомітно підплисти в річку. Цього муру дерев’яними драбинами не візьмеш, бо нема берега і нема на чім їх поставити. Дерев’яні драбини держаться в долині, наші мотузяні держаться гаками на горі. Тепер ти, отамане, розпоряди і прикажи, що кому треба робити.

– На те ще буде час, коли ми туркам попід Очаків на море перекрадемось. Там чатують турки днем і вночі; ціла штука в тому, щоби турецьких сторожних собак перехитрити…

Як доплили до лиману, сховалися в прибережних комишах, дожидаючи ночі. Тоді рушили тихесенько попри Очаків. Треба було плисти так тихесенько, щоб навіть веслом по воді не плеснути, бо від того усе залежало, щоб в Очаківській фортеці ніхто їх не помітив. Перепливали так цілу ніч, поки усі байдаки не переплили. В очаківській фортеці блимало світло.

Коли стало заноситися на світ, усі байдаки були вже на повному морі. Усі хрестилися і дякували богу. Залунали по байдаках козацька пісня, забриніла бандура.

Взялася напрочуд гарна днина. Від сходу зарожевіло небо, а далі ціле запалало. Мільйони огняних стріл височили з моря вгору, і випливло велике червоне сонце, котре підносилося щораз вище і вище і заясніло такою ясністю, що аж сліпило очі. Байдаки зібрались вкупу довкруги отаманського судна. Отаман зняв шапку і став голосно відмовляти молитву. Він тепер був і духовником запорозькій братії. По козацькому звичаю, то коли по морю прийшла скрутна година, козаки навіть сповідалися перед отаманом.

Потім запалили по байдаках огні на широких кам’яних плитах. Над огнями позавішували казани на триніжках. Воду возили з собою бочками. Усі байдаки були пообшивані очеретом, щоб не потонути, коли б у байдаки багато води набралось.

Поживилися і попливли далі. Байдаки згуртувались в чотири лави. Довкруги цілого флоту пливли таким пів-колесом малі прудкі човни.

– Тепер маємо свобідну голову і можна зараз цілу річ добре спокійно обміркувати, – каже Жук, – покажи мені ще раз сей папірець, бо я тебе лише одним ухом слухав. У мене була інша турбота на голові. – Він став придивлятися нарисові ситуації і поводив по ньому пальцем. – Як же ти думаєш, Петре?

– На мою думку, нам би підождати на морі, щоб нікому не лізти в очі, або ховатися десь під болгарським берегом і підождати до ночі. Відтак поплисти під Варну до пристані і запалити турецькі судна. Від цього ціла Варна заворушиться. Дамо їм трохи роботи і відвернемо увагу від того, що я маю зробити. Я запливу у Девну під замок, його треба буде вмить здобути, там, либонь, сидить уся варнянська залога. Там сидять узаперті християнські невольники. Туди заганяють у спокійний час і тих не-польників, що по галерах мучаться. Тут ховається турецька каса, і вся гармата, та багато воєнного добра. Коли б тобі, отамане, яка гармата в руки попала, то бери її без лафети. Це забирає багато місця на судні; а лафету то ми собі у Січі доробимо. Добре було б захопити кілька менших суден, таких, щоб у Дніпро перевести можна. А як на замку покажеться огонь, так знай, що ми замок взяли і підпалили.

Марко, слухаючи це, дивився на свого побратима з подивом. У своїй уяві він бачив зараз того малого Петруся з Кульчиць, коли разом на оболоні пасли товар. Як воно гарно сталося, що такий талант не змарнувався серед сірої селянської маси в буденщині під солом’яною стріхою або між книжками та паперами.

Між козацтвом було весело. Море було спокійне, сонце світило ясне, не стрічаючи по своїй дорозі ні одної хмари.

По чистому рівному морському плесі лунала козацька пісня.

Не було поки що ніякої небезпеки. Ніде ні сліду ворожого судна. Байдаки держалися берега на таку віддаль, щоб їх з берега не можна було помітити.

Минули Хаджі-бея і наблизилися до гирла Дунаю. Тепер треба було поводитись обережно, бо туди могли швендятись рибальські судна, а між ними і турецькі. Відразу замовкла пісня.

Задержалися тут у комишах і чекали ночі.

Сагайдачний зараз відділив свої судна, щоб у слушний час відплисти на своє місце.

З того, що кілька днів була гарна погода і сонце нагрівало, назбиралося під вечір у повітрі багато пари, яка залягла туманом і море, і його берег.

Це було якраз на руку козакам, бо могли непомітно плисти. Жук розвинув свої судна в довгу лаву і, коли настала темна ніч, підплив до пристані.

Розвідні човни закралися передом до пристані всередину і донесли отаманові, що там стоїть багато турецьких галер і суден, на яких не чутно ніякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях, а людей там дуже мало.

Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цілу пристань, особливо від Царгорода, щоб туди ніяке судно не перекралося. Другі байдаки запливли у пристань.

На них заблищали іскорки від кресива, яких прислоняли до пристані полою, і смоляні галушки посипались на помости турецьких суден. За хвилю почулося в різних місцях тріскання лускаючих куль, куски гарячої смоли розліталися по смоленім помості. За часок усе те спалахнуло ясним полум’ям, судна зачали горіти. Від них займалися й ті, що не досягла їх смоляна куля. В цілій пристані постав великий пожар. Тоді козацькі судна повтікали на море і стали поруч других у колесі.

Ціла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспішали до пристані. Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, які ще були цілі, і поспішали видістатися з вогню на море. Та тут натрапили на ланцюг козацьких суден, козаки зачіпали втікаючих гаками, вскакували на судна і вибивали усіх впень, а судно забирали. Тепер турки догадалися, хто їм запалив флот.

А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристані вчинився пожар, заплив зі своїми суднами у лиман Девни і поплив горі річкою. Звідсіля побачив він, яке пекло зчинилося у пристані. Сагайдачний підплив аж під мур замку. Тут було темно, світло пожару туди не доходило. Кільканадцять мотузяних драбин загурчало в повітрі. Гаки позачіплялися за вершок муру.

Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руці поліз перший по драбині, слідом за ним поліз Антошко з ножем в зубах.

Відразу показалося кільканадцять голів. На вершку муру вже було ясно від полум’я. Сагайдачний біг муром до дверей башти над воротами.

Зараз при самім фортечнім мурі стояли від середини будівлі. Їх криші сягали боком аж до вершка муру.

Ніхто не звертав увагу на ті тіні людей, що бігли здовж муром.

Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось сунулося по криші, а далі впало на подвір’я. Він оглянувся, Антошка вже за ним не було. «Пропав хлопець та ще бешкету нам наробить».

Він тепер пустився бігцем, щоб чимшвидше взяти башту.

Зараз з муру вели двері до башти. Крізь щілину побачив Сагайдачний світло. Він заглянув туди, всередину. На столі блимав каганець, хитаючи своїм малим світлом. Було тут кілька турків. Один, старший, сидів на помості і курив свій чубук. Один проходжувався мовчки по хаті, а кілька спало на своїх лежанках. Вони не показували по собі, щоб пожар у пристані їх турбував. Впрочім, їх діло було сторожити на башті, а не в пристані.

Сагайдачний стояв з кількома козаками під дверима. Він порозумівся з ними шепотом, і кілька дужих козаків підперлися плечима під зачинені двері. Потиснули з цілої сили і виважили із бігунів. Двері впали, а козаки кинулись на збентежених турків і порізали всіх в один мент, що і крикнути не було коли.

Сагайдачний дивився по стінах і тут, біля дверей, побачив на кілочку великий ключ.

– Піти до наших, щоб Марко мерщій підступив з військом під ворота. Взяти смолоскипи і ракету червону, одну, другу.

Сам пішов другими дверима і тут зараз потрапив на східці, що вели вниз. За ним пішли козаки.

Збігши надолину, зараз на другім кроці наткнувся на якогось лежачого чоловіка і трохи не впав. Кинувся до воріт і тут побачив у сутіні когось, що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору почувся шепіт:

– Це я, Антошко. Я впав з криші, та аж сюди напомацки забрів.

– Де вартовий від воріт? – питає Сагайдачний, шукаючи замка.

– А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я підступив непомітно і зацідив його лобом у живіт. Хотів я відчинити ворота, та вони, кляті, не даються.

Сагайдачний перекрутив ключем замок і при помочі козаків відсунув великого засува, що заходив через цілі ворота у діру в мурі. Тепер відчинили замкові ворота на оба крила. За хвилю надбігли козаки з берега і всипались на подвір’я.

– Треба засвітити. Кидайте смоляні галушки на кришу.

Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, і криша зайнялась та стала горіти.

Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непрохані гості. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибігали з своїх домівок, на майдані стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарів з шаблями. Яничари не могли очуняти і гинули на козацьких шаблях. Та яничарів виходило щораз більше, і тепер стали оборонятися.

З горючих будівель виходили розпучливі крики невольників:

– Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.

– Хлопці! Розбивайте двері, бо невольники згорять.

Козаки стали розбивати двері, і звідтіля вибігали поковані в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати двері у інших будівлях. Вони вхопили велику колоду і гатили в двері, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали одні другим. Хто вже був свобідний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарів.

Між яничарами з’явивсь якийсь старшина і крикнув на них могутнім дзвінким голосом. На те яничари поставились під муром в трикутник і стали завзято відбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловік з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарів, котрі оборонялись шаблями і бердишами, що небезпечно було до цих підступити.

Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву і стали штовхати у яничарів, мов тараном:

– Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.

Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарів, котрі з криком та прокльонами падали на землю. Від тих ударів трикутник розбився. Яничари розскочились, і на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.

Високий старшина скочив з недобитками під мур і тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблі і стинав голови, мов маківки тим, що на нього наступали. Тоді виступив поперед Марко Жмайло.

– Лишіть мені його, товариші, хай поміримось.

На хвилю припинився бій. Кожний хотів бачити той лицарський двобій. Одна і друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблі. Знайшов свій свого.

Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.

Марко ні раз не збентежився. Заплів із його свою шаблю. Короткий млинець – і шабля турка вибита, полетіла геть у воздух.

– Живого берімо, – кричали козаки.

Та вже було пізно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, і голову відрубав одним махом.

Усі крикнули. Яничари пішли врозтіч, і хто не вспів скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник і каже:

– Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч він і турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто інший.

– Тим я не турбуюся, пропало. Він був би мене, певно, не пощадив, коли б мені шаблю з руки вибив.

– Як ми того потурнака Ібрагіма піймаємо, то спалимо його живим.

– Шукаймо за ним, братики!

Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли інші.

На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертій одежі. На голові у нього не було чалми, і він світив оголеним лобом. Він був окривавлений.

Дрижав усім тілом. Знав, що з ним невольники зроблять.

– Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.

Вели його попри Сагайдачного.

– Давай його сюди, – крикнув, – то наш бранець.

– Він наш, ти до його не маєш ніякого права, – кричали розбішені невольники і вели потурнака далі, поштовхуючи.

– Ми тобі відплатимо за всі наші кривди, – відгрожувались.

– Сюди давай! – скрикнув Сагайдачний і стукнув ногою. Та коли і це не помогло, він став бити плазом по спинах.

– Я тобі дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволі визволили?

До Сагайдачного пристало ще кілька козаків і так з бідою вирвали Ібрагіма з-посеред розбішеної товпи.

Ібрагім став перед Сагайдачним і зараз упав йому в ноги:

– Помилуй мене та спаси, повік тобі вдячний буду. Не пора мені зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрібний.

Сагайдачний поступився назад і плюнув:

– Не каляй моїх козацьких ніг твоїм потурнацьким язиком. Вставай і відповідай, що тебе питати буду. Де суть каземати і льохи, де мучаться упірні невольники?

– Я покажу.

– Де скарбниця твого паші?

– Покажу.

– Де зложена зброя і воєнні прибори?

– Усе покажу.

– Де палата твого паші?

– В городі над морем. Там його статки і гарем.

– Гаразд! Тепер поведеш моїх людей і все покажеш, а коли збрешеш, то віддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знімуть.

Сагайдачний прикликав одного свого сотника.

– Візьми кілька десятків козаків. Цей потурнак покаже тобі, де що є, поперед усього випусти невольників. Вони, либонь, приковані до стін…

– Я маю ключі, – каже Ібрагім.

– Опісля забрати все, що має для нас вартість, і перенести на наші судна. До помочі прибери ще невольників. А сього потурнака бережи мені, мов ока в голові, бо ти за нього мені відповідатимеш головою, його опісля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще… Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав більше порожніх суден, бо на свої ми усього “не заберемо… Ти, Марку, піди з кількома сотнями у город, треба трохи турків у городі поскоботати і палату паші вичистити… Щоб було все виконано, як я запорядив…

Тим часом Жукові судна стояли довкруги пристані і виловлювали втікаючі турецькі судна. Він сам стояв на лівім крилі від півдня. Тут здобули вже кілька турецьких воєнних суден і поставили позаду своєї лінії. До нього добилось посильне судно від Сагайдачного. Жук з великою радістю довідався, як гарно Сагайдачний справився. Він дав приказ.

– Десяток суден горі річкою до Сагайдачного!

Та в цій хвилі надплила від пристані одна галера.

Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пішли другі. Вже її загачили і дерлися на стіни. Яничари стали оборонятися і стріляли з рушниць.

Жук стояв на палубі свого судна і давав прикази.

Та в тій хвилі захитався, розвів руками і повалився на поміст судна.

Козаки охнули, кілька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Він проговорив тільки:

– По мені Сагайдачного вибирайте…

І сконав.

Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутій галері вирубали усіх до одного, а галеру пустили на дно.

Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товариші його лицарське тіло на дно байдака і прикрили малиновою коругвою.

Тепер не було вже туркам пощади.

Послані до Сагайдачного судна стали поруч з другими.

На них стали нагружати здобуте добро.

– Тепер у город, голуб’ята, – розпоряджався Сагайдачний, – лише не рушайте мені християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.

У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого більше бити. Тепер виводили з льохів нещасних невольників, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки під’їздили, забирали і виїздили на море.

Бідні невольники, що давно не бачили світла, прислонювали собі очі і ходили, мов сліпі. Інші були так обезсилені, що треба їх було вести під руки.

Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пішло у город і стало грабити турецьких купців. Виносили дороге сукно цілими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срібло і насипали в байдаки.

– Гей, товариші! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?

– Здобули не одну. Там сам отаман пильнує…

– Отож везіть це добро і передайте на галери. Лише вибирайте самі легші, бо важка у Дніпрі на мілині загрязне, і вертайте швидше сюди. А поспішайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспіють…

Перша партія суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вістку про геройську смерть Жука.

Сагайдачний зняв шапку і перехрестився.

– Вічная йому пам’ять!

Він послав зараз за Жмайлом.

– Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш дві ракети від моря, то звели сурмити збір і вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нікого. Мені пора на море, бо Жука вже нема в живих.

– Хлопці! Вам тут приказує Жмайло, я вертаю на море.

Сагайдачний сів на свій байдак враз з Антошком. На його байдаку сидів на помості, зігнувшись удвоє, потурнак Ібрагім. Він ждав своєї долі. Знав він, як козацтво з по-турнаками поводиться, і не ждав нічого доброго для себе.

Човен Сагайдачного поплив стрілою на море.

На дорозі вже розвиднілось. В пристані догарювали турецькі галери. По воді плавало багато недогарків і поламаного дерева.

Сагайдачний підплив під отаманське судно і перейшов на нього.

Відкрив тіло Жука, приклякнув над ним і поцілував в голову. Жук лежав з заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна і вкрили сукном. Малиновий прапор знову піднесено вгору.

Сагайдачний відплив на море і дав знак, щоб до нього всі зібралися.

– Товариші! Наш славний отаман поліг лицарською смертю. Повеземо його тіло на Січ, і там гарненько поховаємо. Тепер вибирайте нового отамана.

– Нічого нам вибирати, бо покійник, вмираючи, передав на тебе усю владу. Тобі це належиться, бо ти наш обозний.

– Слава Сагайдачному! – гукали козаки, піднімаючи шапки вгору. – Отамануй нам і веди до слави.

Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всі сторони, взяв в руки булаву, поцілував її з пошаною, а відтак перейшов з малиновим прапором на своє судно.

А тим часом байдаки все увихались і перевозили добичу. Галери були туго нагружені всячиною.

На приказ Сагайдачного стрілили у воздух дві ранети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися.

Марко Жмайло, упоравшися по від’їзді Сагайдачного з фортецею, пішов у город. Тут козаки аж пріли при роботі.

Тепер Марко зібрав сотню козаків і пішов шукати палату паші. Визволені невольники показували дорогу. По дорозі один невольник знову пригадав Жмайлові, що треба було пашу пощадити, бо він був добрий чоловік.

– А хіба ж я пашу вбив?

– Еге ж, це той високий турок, якому ти відрубав голову.

– Для нього так краще. Бо коли б був уцілів, то султан післав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.

– А це на що?

– От дурний! У турецькій неволі побував, – каже другий невольник, – і не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пішле, то мусить сам на ньому повіситись.

Прийшли під величаву палату при затишній вулиці. Це була поверхова мурована будівля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усі вікна від вулиці були позабивані густою залізною решіткою. Туди вели від вулиці одні грубі ковані двері. По обох боках будівлі стояв високий мур, за яким видно було високі розкішні зелені кипариси, дуби, тополі та й таке, що не знати, як воно називається. Це був огород, призначений для гарему паші.

Як Жмайло прийшов, то кілька козаків розбивали двері сокирами і келепами. Двері не подавались. Хотіли дістатись вікном, ставали один другому на плечі, та лиш котрий підвівся, то до нього крізь вікно стріляли. Кілька козаків полягло.

Жмайло крикнув:

– Під мур, бо усіх вистріляють, давай сюди драбини.

Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося під мурами, і стріли замовкли.

Аж принесли кілька мотузяних драбин і закинули на мур огорода. Марко поліз перший, за ним полізли другі і позіскакували на землю.

У тім огороді було гарно, мов у раю. Все, що орієнтальна фантазія могла видумати, усі вимріяні розкоші були тут. Грубі кипариси, високі дуби росли вгору, розставляючи свої гілки на усі сторони. На землі повно стежок рівнесеньких, чистеньких, мов тік витолочених. Травинки з рівностриженою травою, а далі квітники з заморськими квітами, що розносили усюди свої пахощі. Посередині стояла криниця з водограєм. Тонкою цівкою стріляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорі розбивалася на дрібнесенькі краплини, котрі, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Від цього над криницею стояла чарівна радуга. У басейні плавали, переганяючись, дрібні кольорові рибки за мушками і хробачками, які тут накидала служба для них на поживу.

З того басейну відпливала чистенька вода кам’яним рівчиком у другий, більший басейн. Звідси вода пливла на невеличкий водопад. Під ним стояло невеличке млинське колесо, котре оберталося і порушало різними гарними фігурами. Два трачі різали пилою дерево; один стояв нагорі, другий – внизу. Вони безвпинно рушались. Далі якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в куті баба робила масло. Такої чудасії було тут більше, а все рушалось, мов живе. Вила-див це якийсь невольник-італієць на втіху його світлості паші, а його світлість казав це поставити в цім садку на втіху своїм жінкам гарему. По боках стежок і під кипарисами стояли низенькі лавочки, вистелені килимами і подушками.

Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз більше козаків перелазило. З цього боку не виходило з палати ні одне вікно, і ніхто не бачив, що тут робиться.

Жмайло рушив до палати на задній вихід. Тут стояв чорний, мов чорт, євнух і заступив йому дорогу. Жмайло його відтрутив, а він, блискаючи люто очима, що аж білки йому наверх повилазили, добув ножа і кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями.

– Хлопці! Всередину і вибити усіх!

Козаки вперлися в сіни і розбіглися по кімнатах. Одні добивали євнухів, що на них стріляли з вікон. Другі відчинили двері від улиці і туди ввійшли козаки, що на улиці під муром ховалися.

Козаки пішли східцями нагору, де в однім крилі поміщений був гарем.

Палатна сторожа, дізнавшись, що в городі скоїлося, позаганяли всіх жінок в одну кімнату, зачинили двері і стали до оборони. Тут було кілька євнухів, які кинулись з ножами на козаків. Їх вибили вмить. Прийшов сюди і Жмайло. Він забрав у вбитого євнуха колісце з ключами і став відчиняти двері.

В першій кімнаті сиділи старі баби, погані, мов відьми. Це були невольниці, що послугували гаремовим жінкам. Вони стали верещати і попадали на вид козаків лицем до землі. Одна заступила Жмайлові дорогу і, зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якісь слова, чого він не розумів. Жмайло відсунув її набік і пішов у дальші двері. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жінок. Вони були одягнені у шовки і адамашки з золотими прикрасами на голові і шиї, діадемами з жемчугів у волоссі. Одна краща від другої. Всі були одягнені в широкі штани та убуті у гаптовані золотом черевики.

Жмайло стояв на порозі з окривавленою шаблею і не знав, що йому робити, бо жінки підносили зразу великий писк, а відтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тоді жінки стали заслонювати собі лице долонями, хустинками, котра що мала.

Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?

– Гей! Кажіть, молодиці, котра з вас хрещена?

З гурту вийшли три гарні дівчини, а одна заговорила по-українськи:

– Ми християнські невольниці. Ми дві з України, а це ляшка, визвольте нас…

– А ці другі?

– Тим дайте спокій. Вони раді, що у гарем попали, коли звідсіля підуть, то собі пошукають іншого пана…

– Так нічого нам гаятись. Одягайтесь мерщій у що попало і ходіть за нами. Хлопці! Забирайте оці всі килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан і так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цілими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Від моря побачили дві ракети.

– В саму пору ми упорались.

Сурмачі сурмили збір.

Козацтво збиралось, познімали мотузяні драбини з муру і забрали на байдаки.

Над рікою застав Жмайло гурток обідраних невольників, яких купили собі турки на базарі. Вони тепер повтікали і прийшли просити козаків, щоб їх забрали з собою.

– Не говоріть багато, лише сідайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди і прийшли, щоб християн визволяти.

Настала на березі велика метушня. Усі пхалися, щоб швидше відплисти.

Відплили всі байдаки на море. Жмайло плив на послідньому. Поплили до Сагайдачного.

– Чи всі вже тут? – питає Сагайдачний.

– Я відчалив послідній.

– Пливем на море, а там спочинемо по тяжкій праці.

Вдарили веслами і відплили геть на море, де всі байдаки зі здобутими галерами зібрались вкупу. Лише сто-рожні човни поставили довкруги подальше.

Звідсіля вже і Варни не було видно.

Козаки дуже раді були, що похід так гарно повівся. Варна довго попам’ятає таку гостину.

Очаків – місто в лимані Дніпра. Тут була твердиня Кара-Кермень (Чорна фортеця), або Озу-Кале, збудована у 1492 р. татарським ханом Менглі-Гіреєм.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 337 – 350.