26. Козацька чета проривається на Січ
Андрій Чайковський
Степан Бульба, старий досвідний запорожець, вибрав собі таких самих завзятців, як і сам, і поїхав на розвіди на північ від табору, прямо на Перекоп.
– А що, братики, голуб’ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?
– А чому? Можна попробувати. Козак не без долі.
– Та коли ми всі на се згодні, так не їхать нам на конях, а йти пішки, чорт його батька знає, чи де у траві зачаєних татар не стрінемо.
– Не то пішки, а нам і перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усі є, знаємо сю песячу мову…
– От і добре, голуб’ята, – каже Бульба, – тепер діло у сьому, щоб татарської одежі добути…
– А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? – каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. – От, братики, ви добре дивіться, може, де любчиків-татар помітимо, а тоді ми й подумаємо.
Онисько Хрущ – то була собі знатна особа між тим товариством. Говорив дуже поволі, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та він справді був дуже кріпкий. Говорив м’яким голосом, наче жінка, ніколи не хвилювався і не злякався хоч би самого чорта, а різнути йому ножакою ворога по шиї – то начеб хліба вкусити. До того він був перший повзун на Запорожжі і знав порушатися по-гадючому цілі гони без утоми.
– Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он так, у степу, легенький димок серед степу показується. Ви тут лягайте у траві з кіньми, а я з кількома товаришами підкрадусь роздивитися…
Козацькі коні були до того навчені, що на команду лягали на землю і лежали, доки було їх панам завгодно. Сталося по думці Хруща. Коні полягали в траві, а всі пішли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усіх.
Наближались тихцем до того місця, звідки виходив дим. Згодом побачили сторчачу серед трави татарську кінчасту шапку. На знак Хруща козаки припали до землі, а він, узявши довгого ножа в зуби, поповз далі. Незадовго повернув до своїх.
– Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при вогнику і печуть м’ясо, либонь, конятину. Один стоїть та, либонь, пильнує, а так собі, бо вони тут безпечні. Ми підповземо, та хоч нас йно шестеро, то подоліємо, і буде одежа.
– Яка у них зброя? – спитав Бульба.
– На ратищах печуть конятину, а попри те ніж, та й годі. Ну, братчики, не час роздобарювати, ходімо…
Всі поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблі та пістолі позакидали за спину, щоб не заважали.
Татари справді нічого не прочували. Вони сиділи кругом огня і заїдали печене м’ясо.
Тоді Хрущ схопивсь перший і, мов кіт на мишу, кинувся з ножем на першого найближчого татарина. Татари осторопіли, та заки стали до оборони, вже Бульба з товаришами усіх порізали.
Всі знали що робити, поприсідали до землі і стали стягати з побитих одежу та перетягати на себе.
– От зле, братики, – каже Хрущ, – далебі, що зле. Ми поспішились. Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що нам треба знати… Далебі шкода…
– Не журися, – каже Бульба, – ми ще десь «язика» добудемо.
Тепер Хрущ і другі козаки стали мазати собі лице попелом та вугіллям, розмочивши його слиною…
Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися коні і прибігли до своїх панів.
– От козацькі коні розумні, далебі, цілувати їх за те, – говорив поволі Хрущ, – розумний козацький кінь – то краще дурного товариша.
Коні прибігли до козаків і стали їх обнюхувати.
– А тепер, голуб’ята, на коні та в дорогу, – каже Бульба.
– Ой ні, братчики, – говорив Хрущ, – так воно буде не добре. Ми ще поспіємо, та ось шкода нам тільки печеного м’яса оставляти вовкам на снідання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м’ясо хай вибачать. От, братчики, беріть по кускові в кишеню, а по дорозі схрупається. Спасибі добрягам татарам, що подбали… Воно – конятина чи баранина – все одне, аби голоду не було.
Козаки посідали на коней і поїхали далі на північ. Вони роздивлялись на всі боки і оскількимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати поміж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, і як огонь гнав по степу на південь.
– Гаряче буде нашим, – говорили козаки, – нам треба поспішати щосили.
– Та все ж так, щоб коней не заморити… Хитрі татари, не підпалювали довго степу, аж добрий для них вітер трапився.
Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.
– Хто у вас ватажок? – питає татарин.
Зараз виїхав один з гурту.
– По приказу його світлості хана, усе військо має поспішати до нього. Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згоріли би від вогню, так буде загальний наступ на козацький табір. Його світлість забожився, що ні одна нога не вийде з Криму. – Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютістю на козаків, так відгрожувався, що ніхто був би не догадався у ньому запорожця.
– Остання їм година виб’є, – говорив другий козак, – тому його світлість стягає усіх до себе, щоб кожний правовірний наситив і заспокоїв свою помсту…
– Ну, прощайте, мені треба їхати далі.
Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далі, аж втратили цілком татарську чету з очей.
Попри зруйнований Перекоп перекрались ніччю. За Перекопом почували себе безпечнішими; тут стрічали хіба татарських конюхів, котрих можна було легше перехитрити.
Вони прямували ік Дніпрові.
– От, братики, – говорив Бульба. – Ми буцімто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Січ, а поки звідтіля наспіє поміч, то наш табір таки не устоїться, і поміч прийде вже по всьому.
– Ти недобре говориш, товаришу, – каже Хрущ. – Як вже господь дав нам через се осяче гніздо перебратися, то і далі нам пособить, і все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спині вдарити, а тоді і для табору дорогу промоститься. Нам не треба було так для нашого колодязя на місці сидіти, а треба було йти табором далі…
– Якби між нами був Сагайдачний, ми би вже над Дніпром були, – говорив другий.
– Не говори так і не зобижай нашої старшини, старий Чепель – добрий ватажок, а Жмайло – гарна душа, нічого казати.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 477 – 480.