8. Товариство прощає потурнака Іскру

Андрій Чайковський

Був гарний погідний день, чисте голубе небо, ні одної хмарки. Було рано. Ясне сонце лиш що піднялось на обрії. Легенька мряка простягалася над водою Дніпра-Словутиці. На Великій Хортиці зеленів ліс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася різноколірним цвітом. По болоті проходжались поважні довгоногі бузьки, а вгорі скиглила чайка, відводячи хитрощами свого ворога від немічних своїх діток. Під небесами високо співав свою одноманітну пісеньку жайворонок. В траві перекликались перепелиці. Бджола бриніла по цвітах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повітря було чисте і свіже. Усім було весело.

На Січі всі від раннього-рана прочували щось добре, радісне.

Ось-ось, сьогодні, наспів якась добра вістка про тих, що їх Січ-мати у похід відправила в далекий турецький світ ширити славу християнського козацького низового лицарства…

З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила від нього жодна вістка. Коли б похід не повівся, то вернув би хтось звістити нещастя. Хіба ж усі не пропали.

Аж тої погідної гарної днини рано почувся далеко внизу Дніпра гарматний постріл, за ним другий, третій. Ізгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.

– Гей, братики! Та це хіба наші вертають.

Хтось побіг на дзвіницю і вдарив у дзвони. По Січі пролетів блискавкою веселий гомін: наші вертають!

Усе заворушилося. Кожний кидав роботу і біг на січовий вал. А дехто на радощах забувся і біг з тим, що держав у руках: той – з сокирою, той – з молотом, цей – з рушницею. Січові вали вкрились людьми, мов мурашками. Усі видивляли очі вниз Дніпра. Дехто повилазив на баню церкви.

Аж ось показалися на Дніпрі байдаки. Помітили їх ті, що були на церковній бані.

– Вертають, справді вертають. Пливуть і турецькі галери…

Вони плили рядком одна за одною.

Козаки вигукували і викидали вгору шапками. Тепер вже ніхто не сумнівався, що вертали з побідою.

На валах стали стріляти з гармат на привітання.

Вийшов кошовий батько з булавою під бунчуками з старшиною, вийшов січовий піп з процесією.

– Слава нашим лицарям!

– Побіда! – гукали з байдаків. – Турки дістали доброго чосу, що попам’ятають…

– Де отаман? – питали.

– Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.

– А Жук?

– Поліг, сердега, царство йому небесне.

Надплили і галери. На помості отамана маяв малиновий козацький прапор. Побіч нього стояв Сагайдачний із старшиною. Тут стояла січова музика. Бриніли бандури, дзвонили решета, свистіли свистілки.

– Слава Сагайдачному! – гукали з усіх сторін.

Коли трохи стишилося, заспівав січовий піп:

– З нами бог, розумійте язици і покоряйтеся, яко з нами бог.

Зараз підхопили пісню дячки, а за ними увесь народ, познімавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву і дякували богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькі бранці впали на колінки, хрестилися дніпровою водою і плакали з радощів, що знову вернулися на ясні зорі, на чисті води, у край веселий.

Піп благословив їх хрестом. Тоді стали припинати байдаки до повбиваних палів, галери закинули якорі, і козацтво стало виходити на берег. Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбігали з валів і шукали знайомих. Повітанням не було кінця.

Був тут старий Жмайло. Він обнімав Марка і Сагайдачного.

Сагайдачний пішов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед тетраподом і дякував богу. Залунала благодарственна пісня за віднесену побіду.

З церкви пішов Сагайдачний до кошового з докладом про похід. Старшина, слухаючи цього, не могла з дива вийти.

– Так воно, панове отамання, – кінчив Сагайдачний. – Варна зруйнована, а Очаків без суден… Тепер можна йти у морський похід хоч би й зараз. Поперечних ланцюгів теж немає…

Зараз по обіді стали переносити здобичу з байдаків у Січ. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладено під майстернею. Іншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу, поскладано в магазинах, а гроші з мішками зложено в домі кошового.

Сагайдачний був дуже знеможений. За той час він дуже змарнів на лиці і висох. Він же увесь час походу мусив про все тямити.

Він зайшов у домівку генерального обозного, поклавсь на лежанку і кріпко заснув. Потурнакові порадив, щоб той по Січі не вештався, а держався його боку. Антошкові приказав пильнувати дверей і нікого сюди не пускати.

Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся. Поперед усього він викупався в Дніпрі і перевдягся у празничну одежу, котру приніс йому Антошко з куреня.

На майдані проходжалося багато народу. Населення Січі побільшилося шістьма тисячами турецьких бранців. То був різноманітний народ. Були тут переважно українці: козаки, селяни і міщани. Були ляхи, волохи, угри, серби і болгари. Усі вони ділили однакову долю, носили однаке ярмо, тож покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Ті три дівчини, що втікали з гарему варненського паші, жили тепер таки на галері, бо у Січі жінкам не вільно було жити. З ними було найбільше клопоту, бо не було їх де примістити. У степ годі було їх прогнати.

Остаточно Сагайдачний передав їх одному сімейному козакові старшині, що вертався у хутір і згодився забрати їх до себе.

В домі кошового переночували і попаювали золото. Поділено його на три частини. Одна йшла на січову церкву і майбутню школу, котру Сагайдачний настоював заснувати, одна – на січовий скарб, третя частина пішла до поділу між товаришів, які були у поході. Коли хто поліг із сімейних паланчиних товаришів, то його пай передавали для сиріт. На тому знову настоював Сагайдачний.

По тім узяв Сагайдачний кошового на сторону і каже:

– Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне діло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сім поході козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, ніде правди діти, цього не вигадав, і ми всі були би попропадали, як руді миші, коли б не він. Людина освічена, розумна, хитра і щира. Він сердечно сповідався перед нами і каявся. Треба повести діло так. щоб козацтво простило цього наверненого грішника і прийняло його до громади. Він може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом і досвідом. Я йому поручив безпечність, і у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе іззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побіди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогів поміж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть поміж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати і на куски пошматувати.

– Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похід. Мушу тебе звеличати, щоб тобі з’єднати пошану у всіх, а тоді хай вже твоя голова промишляє, як діло повести.

Сагайдачний, вернувши від кошового, каже до потурнака:

– Ходи, вашмосць, зі мною до церкви…

На те слово потурнак задрижав усім тілом і каже:

– Я боюсь переступити поріг божого дому, щоб мене господь не покарав на місці.

– Не бійсь! Знай, що бог не хоче смерті грішника. Я тебе проведу аж до попа. Тобі треба висповідатися і прийняти покуту, яку тобі наложать. Від того тобі на серці полегшає. Уповай на боже милосердя. Тобі і перед козацтвом гладше піде діло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, і завтра збирається велика рада. Кошовий мені поможе, товариство тобі простить і заживеш між козацтвом давнім лицарським життям.

Іван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не міг іти власною силою, і держався руки Сагайдачного. Він хитався, мов п’яний. Пішли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли він йшов під руку з Сагайдачним, ніхто не посмів його зачіпати.

На порозі церкви Іван впав навколішки, бив себе в груди і плакав.

Вийшов їм назустріч піп.

Сагайдачний каже:

– Оцей каючийся грішник приступає со страхом і трепетом до сповіді. Більше тобі, отче, говорити не треба, бо се вже не моє діло.

Сагайдачний лишив Івана в церкві і пішов на майдан.

Піп приказав зачинити церкву, і розпочалася сповідь…

Сагайдачному аж навкучилося ждати. Він не хотів, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповідь не скінчилася.

Аж вийшов піп з церкви і прикликав Сагайдачного.

Насеред церкви лежав на помості, навхрест руки розвівши, потурнак Іван.

– Візьми його з собою, пане Конашевичу, а то околіє чоловік… Такого щирого каяття я ще не бачив…

Сагайдачний нахилився і взяв його за одежу.

– Устань, товаришу, підемо обідати. Господь простив тобі твої гріхи.

Іван встав. У нього були червоні очі від плачу. Пішов s Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.

– Хто се?

– Се той потурнак, котрого Сагайдачний привіз із Варни.

– Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.

Другий козак каже:

– Він під рукою Сагайдачного. Не раджу нікому його зачіпати. Сагайдачний добрий чоловік, але зачіпати його небезпечно.

Потурнак, увійшовши в хату, приклякнув перед іконою і став молитися, і так моливсь довго-довго. Їсти не хотів нічого і просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провів у церкву запричащатися. Цілу службу божу лежав у притворі хрестом. До причастія треба його було підвести під руку, як недужого. Як вернулися у домівку, потурнак кинувся Сагайдачному в обійми і став дякувати.

– Тобі, отамане, одному подякувати за спасіння моєї душі. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нині присудило товариство розірвати мене кіньми або настромити на кіл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське мені тепер байдуже, як я осягнув прощення у бога.

– Слухай, Іване, зараз збирається радне коло. Не роби собі з того нічого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.

В тій хвилі вдарили на майдан в литаври. З усіх сторін сходилося козацтво. Кожний був цікавий почути, чого їх кличуть.

Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всі сторони, говорив:

– Панове отамання і усе січове товариство, лицарство! Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звістити вам про славний похід на турка, бо вже всі про се, здорові, знаєте. Багато з вас у сьому поході були, і вони розповіли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповістити, яку добичу привезли на Січ наші славні лицарі-молодці. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам’ятати не можна.

Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: «Слава!»

Скінчився реєстр тим, що визволено з турецької неволі шість тисяч християнських бранців.

Тепер кошовий говорив далі:

– А чия в цьому найбільша заслуга, панове товариство? Правда, що без війська, то кожний найкращий ватажок нічого не зробить, та коли знову найкраще військо не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…

– Правда! Правда! Добрий ватажок за половину війська стане.

– Слава Сагайдачному! – гукали козаки, підносячи шапки вгору. – Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?

Сагайдачного випхали на підвищення, і він кланявся на всі сторони.

– Тихо! Сагайдачний буде говорити!

– Панове отамання, і ви, мої добрі, щирі і вірні товариші! За що ви мене славите і величаєте? Я лише думку піддав, щоб йти на Варну, а похід повів і все запорядив наш славний отаман Жук, він там і голову поклав, його тіло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на січовому кладовищі поховати. Та буря на морі затопила його враз з байдаком, і він на дні моря спочиває. Царство йому небесне і слава на віки вічні. Йому треба подякувати, його досвідному отамануванню, а не мені.

– Що й казати, – говорив хтось з гурту, – а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…

– А хто нас так хитро вивів із матні, як не ти?

– Ні, не я, товариші. На здобутті замку був моїй роботі кінець. І коли ми були у найбільшій небезпеці, коли турецький флот з Бургаса сидів вже нам на спині, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвіду у морськім поході. Тоді послав нам господь на щиру пораду мудру і досвідну голову, і це нас врятувало від неминучої загибелі. – В цю хвилю коло заворушилося, і всі були цікаві знати, про кого Сагайдачний думає. – Та цьому не кінець, – говорив Сагайдачний. – Той самий чоловік славно убрав у шори очаківського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опісля в лимані спалили, видурив від нього двадцять тисяч золотих турецьких цехінів і не взяв з цього ні шага для себе, а все віддав січовому товариству.

Коло розступилося, і тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака і поставили перед Сагайдачним.

– Боже провидіння заставило одного славного козака, що побував у турецькій неволі, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пізнати всі бусурменські штуки, розвідати усі скритки у Варнянськім замку. Коли його невольники піймали, хотіли його, живого, кинути в огонь. Та голос божий наказав мені до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сі каземати, де мучились заковані християнські невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самі хто зна, чи були би що знайшли, а ті нещасні у льохах були б повмирали голодною смертю.

А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втікати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали від страшної бурі. Вихор, віючи нам в бік, був би повивертав усі судна, а недобитків були б захопили під Очаковом. Тоді сей потурнак порадив плисти в Дністровий лиман з вітром. І се нас врятувало. Що далі було під Очаковом, я уже говорив. То “його заслуга, а не моя.

Він сповідався переді мною і старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рідну землю і тут спокутувати свої гріхи своїми добрими вчинками на службі січового товариства. Вчора він примірно висповідався, а сьогодні запричащався. Значить, що він вже поєднався з богом і він його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому і приймете у товариство як товариша, чи будете строгіші від самого бога і покараєте його?

– Коли бог його простив, то й ми прощаємо, – каже старий Жмайло, – чи правда, панове товариство?

– Він вартий того, щоб його живого у землю закопати, – обізвався якийсь голос.

– Се правда, панове, – каже Сагайдачний, – потурнак Ібрагім сього вартий, але потурнак Іван вартий і великої нагороди за те, що він для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правді, то треба його в першу чергу нагородити, а відтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрівняється з карою, бо обі вони однакові.

– Добре говорить Сагайдачний, так сьому і бути. Ми прощаємо.

– Прощаємо, зняти з нього кайдани, – кричали козаки.

– Чи всі згодні? – питає кошовий.

– Усі!

– Нема згоди, – кричав якийсь турецький бранець позаду кола. – Розірвати його на куски…

– А ти що? – кричали козаки. – Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у січове товариство приймуть, йди собі з богом та мовчи.

Зараз приступили до потурнака і зняли з нього кайдани. Він плакав з радості, кланявся і дякував.

– Панове лицарі! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви мені зробили велику ласку, але і собі ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився і наслухався, чого я між турками навчився, складаю се на ваші послуги. Я знаю всі турецькі та татарські штуки і замисли, а се охоронить козацтво не від одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно відомстити їм за те, що вони мені накоїли і до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товариші, знайте тепер, хто я?.. Я багато знайомих пізнаю між вами, та ви мене не пізнали, бо я дуже за той довгий час змінився… Я – Іван Іскра-Іскрицький, отаман Гадяцького куреня… Я пропав у поході на татар літ тому десять назад, і ви, певно, за мене досьогодні молились…

Між козаками заворушилось. Хто ще пам’ятав отамана Іскру, аж охнув від нежданої вістки…

Іскра скочив з підвищення і пропав в юрбі.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 374 – 382.