6. Ібрагім дурить очаківського пашу
Андрій Чайковський
Вже сонце заходило, як приплили під Очаків. Козацькі судна остались геть позаду. Здобуті кораблі і галери заступили їх перед турецьким оком. Вони вплинули всі до пристані в Очакові і загородили собою виїзд звідсіля.
Ібрагім зліз з корабля і, взявши з собою кілька бранців, що вміли по-турецькому говорити, приказав завести себе до очаківського паші. Ібрагім поводивсь так достойно, що всі вважали його за якогось великого царгородського старшого і низько йому кланялися. Очаківський паша вийшов до нього назустріч. Йому донесли, що приплила до Очакова знатніша турецька флотилія. Він дуже налякався, аж дрижав. Він дістав був приказ виплинути з очаківським флотом на допомогу проти козаків під Дністровий лиман, а він цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це ув’язнити і до Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим словом і бакшишем. Але хто його зна… Треба братись за діло хитро…
Стрінувши їх перед конаком, він вклонився перший Ібрагімові. Приклавши праву руку до чола, губи, грудей і поклонившись нею до землі, привітав:
– Салем алейкум!
– Алейкум салем! – відповів Ібрагім, кланяючись теж.
– Яке велике щастя для мене, мізерного твого слуги, повітати перед моєю домівкою такого достойного гостя і славного побідника джаврів на Дністровім лимані. Будь світлом моїх очей та повелителем моїх думок і приказуй, чим вашій світлості можу служити…
– Веди мене, пашо, до своєї домівки. Непристоїть так достойним правовірним розмовляти в присутності черні.
Ібрагім поглянув на пашу грізно, а цей волів краще під землю провалитися. «Пропав я, – подумав, – може, він мені вже і шовковий шнурок привіз відразу».
Пішли мовчки у конак, і паша повів Ібрагіма у гостинну кімнату.
– Слава аллахові! – сказав Ібрагім, ввійшовши сюди. Гостинна кімната була пишно прибрана і застелена дорогими турецькими килимами.
– Позволь мені, достойний гостю і великий витязю, позамітати чолом порох з того місця, на якому зволиш ласкаво сісти. Твоя побіда над шайтанами-козаками притьмила своєю світлістю проміння сонця…
Посідали зараз на низеньких софах. Ібрагім дививсь суворо. Паша плеснув у руки і зараз відчинились двері, і два чорномазі хлопчики внесли на підносі чарки з кавою, солодощі та велику общеську люльку, завбільшки церковної кадильниці з двома бурштиновими чубуками…
– Перше обговоримо діло, – заговорив суворо Ібрагім, – а опісля гостина.
Паша задрижав. Йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить.
– Називаєш мене, пашо, витязем з Дністрового лиману, а я спитаю тебе, чому не поділив ти зі мною тієї слави? Ваша милість, поступаєш так, що мусиш стягнути на себе гнів нашого пана і повелителя падишаха. Він, світло світлостей, син сонця, пан цілого світу, зірниця і розум усіх правовірних, ставляє на важних місцях свого безмежного царства своїх урядовців не на те, щоб вони ледачіли і не пильнували свого уряду. Ваша милість поставлений пашею на тім важнім місці головно на те, щоб пильнував і не перепускав шайтанів-козаків на море. Перед кількома днями вони таки туди перейшли без перешкоди, а ваша милість тоді в гаремі женихався. І ти тоді веселився, коли Варна горіла і правовірних мордовано. І тоді ти, ледачий, не рушився, як приказано тобі від мене поспішати на допомогу під лиман. І коли б флот з Хаджі-бея не був впору наспів, не були би ми тут сьогодні разом сиділи. Заки його султанський маєстат о тім твоїм злочині довідається, я іменем падишаха – бодай би аллах дав йому тисячу літ прожити – арештую тебе, пашо, і везу в Цар-город…
Паша, почувши такі грізні слова, одну ясну точку бачив у цьому нещасті, а іменно, що падишах ще того всього не знає, і можна буде від біди відкупитись.
– Я винуватий, ваша милість, остільки, що тоді занедужав і повірив моїм підчиненим переїзду пильнувати, а вони цього не зробили, ще нині прикажу їх повішати.
– Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла Велика Порта Оттоманська через те недбальство. Обов’язком коменданта є наглядати підвладних, і недуга його не виправдає. Я мусив аж з Бургаса гнатися, щоб обиду на невірних помстити, і сюди трудитися, ваша милість, пригадати його обов’язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранці відпливаємо.
– Слава хай буде вашій милості, – говорив паша, кланяючись. – Ваше славне імення буде виписане пламенними буквами у сьомому небі пророка, а на землі останеться вічна дяка вашій милості від усього мусульманського світу.
– Подяка належиться аллахові, не мені, але, ваша милість, не заговорюй і будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постаті шовкового шнурочка.
Ібрагім устав і хотів відходити. Тоді паша заступив йому дорогу і впав ниць на землю, повзучи до його ніг.
– Не губи мене, ваша милість, повік за тебе молитись буду.
– Молитись – то я сам буду за себе. Молитви негодяїв аллах не приймає. Мені того мало, а вашій милості грозить шнурок…
Паша став стогнати і дрижав, мов у лихорадці.
– Я винагороджу всі труди вашої милості, лише не губи мене, а рятуй… я скажу по-нашому: скільки твої труди цінуєш?
– Скільки твоє життя варте?
– Тисячу цехінів дам зараз, – каже паша, підводячи очі вгору.
– Мало ти цінуєш своє життя. Коли воно так мало варте, то кращий для тебе шнурок. Я ціную його на п’ятнадцять тисяч.
Паша застогнав.
– Не маю стільки. Моя позиція тут не така світла, якби се здавалося.
– Не говори! Те, що ти річно недоплатиш своїм підвладним урядникам Високої Порти та жовнірам, приносить тобі гарний дохід. Козаки тобі також досить підплатили, заки ти заплющив очі, як перекрадалися…
– Нічого! Хай мене аллах вб’є, коли брешу…
– То твоє діло, а мені таки п’ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кілька днів помандрувати до геджени. Ти подумай, що ці гроші не підуть для мене. Треба і великому візирові, і султанським достойникам чимало перекинути, щоб діло зам’яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нічого не робиться.
– Не можу стільки, – стогнав паша.
– То надійся шовкового шнурочка. Він такий ніжненький, що шиї тобі не подряпає.
– Змилуйся, не губи мене, дам десять…
– Ні одного менше, я знаю, хто скільки вартий, знаю наших людей.
– Дам дванадцять…
– Торгуєшся, мов за козу на базарі. Або давай зараз, а ні, то тебе беру на корабель, – говорив потурнак грізно.
– Аллах, хай буде мені ласкавий, – простогнав паша, встаючи з землі. Узяв ключ і пішов до скрині, що тут стояла, і став вибирати гроші з мішечками.
Ібрагім прикликав одного з своїх людай і приказав по-турецьки перечислити гроші та винести на корабель.
– Це його милість дає до Високої Порти зібрану дань; берегти мені цього скарбу добре, – каже Ібрагім до переодягнених козаків.
Козак вклонився по-турецькому і мовчки вийшов з грішми.
– От бачиш, що можеш, – каже Ібрагім, як козак відійшов. – Коби лише добра воля. З тими грішми прийдеться мені легше твоє діло в Царгороді придавити. Мов слово теж багато заважить. Для твого заспокоєння я подам звіт, що я тебе на підмогу зовсім не кликав.
– Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на місці, а піти вище. Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним ділом для Високої Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити козацький флот, хочу доконати решти. Знаю від бранців, що на Варну пішли майже всі козацькі сили. На Січі осталось трохи. Тепер найкраща пора піти Дніпровим лиманом на Січ і задавити решту. До помочі прикличу татар. Висилаю зараз гінця до перекопського мурзи, щоб зібрав усі сили, які має, і йшов до мене… А коли аллах допоможе мені у цьому благородному ділі, – потурнак підвів очі вгору і так завернув, що аж білки попідходили, – тоді не мине мене ласка падишаха і візирство.
Паша дививсь на нього з великою злістю і побажав йому зломання шиї на першому ступні.
– Тепер слухай мене, пашо! Давай мені всі твої судна, які маєш, під мої прикази. Мені треба більшої сили на кожний припадок… Козаки множаться, мов саранча, і не знаю, скільки їх тепер на Січі може бути…
– Я, ваша милість, суден дати не можу, без приказу з Царгорода…
– Ні? – крикнув люто потурнак. – Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але і тебе повезу в кайданах.
– А мої гроші?
– Чи тобі заложило, що не чув, що ті гроші – то дань, яку ти для Великої Порти зібрав і відсилаєш? Я говорив голосно до мого відчиненого, і він це засвідкує, де буде треба, коли б тобі захотілось мене оклеветати. Ти не з дурним граєш…
Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.
– Хай станеться воля аллаха, бери, ваша милість, судна, яких тобі треба…
– От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, муніція і добра обслуга… Усе має бути ще сьогодні готове до відпливу, завтра дуже рано рушаємо. Прикажи поспускати поперечні ланцюги з води, щоб завтра не гаятись…
– Там ланцюгів нема…
– Так?! То ти навіть і цього не зробив, що з Царгорода строго було наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране. Докинь, серце, ще п’ять тисяч, а то нічого з того не буде… Ти, певно, ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.
– Пропав я, – застогнав паша, – тепер-то вже менше маю, як убогий дервіш…
– Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервіш, чим повиснути. Давай гроші…
Паша пішов до скрині хитаючись, мов п’яний; гроші перебрав потурнак і сховав при собі.
– Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свіжої кави і чубук. Тепер погостимось.
«А щоб ти подавився тією кавою, щоб тобі внутренності спалила», – проклинав паша в душі, плескаючи в долоні на службу.
Потурнак курив чубук і попивав каву.
«То розбійник, шайтан, гіявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя, щоб тебе чорт узяв у тім поході, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе козаки на кіл посадили, щоб перед тобою райські ворота ніколи не відчинилися! Шельма, обдер мене зі шкіри. Він, либонь, з султанського двора, бо лише вони так знають лупити», – думав собі паша.
– Ваша милість зводять мені посвідчити на письмі, що я видав судна на ваш приказ.
– Дістанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, і привезу тобі в подарунок який десяток здорових бранців…
– Ваша милість не зводили заночувати під кришею свого невольника?
– Ні. У вашої милості надто м’яко і вигідно, боюсь, щоб не заспати… впрочім, ватажок повинен ночувати між своїм військом. Прощай…
Паша вивів його з почестю і поклонами до воріт конаку.
Потім прикликав своїх підручних і видав їм потрібні прикази.
Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу і каже:
– От дурень з мене! Нащо було давати гроші зараз? Він, певно, з цього походу не верне і в’язи собі скрутить. – Паша бажав йому цього з цілого серця.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 364 – 369.