Вікінги

Юрій Клен

1

Суворі бурі західних морів

їх десять день уже носили

над хланями затоплених сонців

крізь ранки мляві і безсилі.

І зморі їхній мороком чорнів

правічний простір океану.

Але негоди нездоланних днів

не вбили в них жадобу п’яну,

яка погнала в марну далечінь.

Коли, неначе в срібло мерхле,

вростали щогли в височінь,

їм снились вежі гостроверхі

тих міст, що завтра може їм падуть

до рук, як легка здобич.

І врешті хлань, важку, як мертва ртуть

день ясний золотом оздобив.

Погожий вітер подувом шумким

нап’яв розгорнені вітрила

і враз помчав. Розтанув день, як дим,

і кораблі драконокрилі

наступний ранок лагідно гойдав

у водах тихої затоки.

І, мов володар, з чардака вітав

той край король блакитноокий.

2

О синява вічна без хмар!

На берег ступили вони невідомий,

і сонце, гаряче мов жар,

у кожного грає на злотім шоломі.

І срібляться вістря списів,

гойдаючись крокам у такт, і лисніє

назустріч їм темінь гаїв,

яка помаранчами вже янтаріє.

Звисаючи, віти виткі

Повзуть, обплітають їм панцери мідні,

і дивляться в очі квітки,

сліпучі, не ті, що на півночі рідній.

За лісом крізь лагідний лан

дороги до міста лежать килимами,

і крізь золотистий туман

чужинців вітають розчахнуті брами.

Ні рокіт розкотистий труб

гостей не стрічає, ні військо вороже.

Де ж сила, що вихором згуб

без бою суворість ясну переможе?

Мерщій, о мерщій, о мерщій!

Десь звуки тріпочуть у тиші таємній.

Але не співучі мечі

назустріч їм кидають пісні буремні:

то кільця бряжчать на ногах

від сонця і спали сп’янілих танечниць,

то пурхає серце, мов птах,

і натовп шаліє в розвагах безпечних.

Дівчата – як віття струнке,

і перса смагляві, мов стиглі цитрини,

обсотує світло струмке,

що з пліч їх прозорими хвилями рине

Під пальмами мріють жінки,

що щойно їх млосна утома зборола,

і їм до колін юнаки

вронили вінками уквітчані чола.

Зненацька затлумлений крик,

кітари, і флейти, й тихесенькі дзвони,

із чаші розбризканий сік,

і скрізь винограду розчавлені грона.

В нестямі південних ночей,

у мороку цього рахманного раю

здорожених морем гостей

спочинок безчинний між квітів чекає.

Дерев тих розбещений пах,

сп’яняючи, вже обвіває їм лиця.

В жіночих гарячих руках

вже тане мечів їх гартована криця.

3

Але король, що їх сюди привів

і ледве мав за двадцять років,

непереможний і жорстокий,

назад попростував до кораблів.

І тричі пролунав баволій ріг,

усіх скликаючи до моря.

І не зійшли ще перші зорі,

як вже на північ скерували біг

крилаті судна, й звірили життя

морській непевній долі люди,

і роздимали шпарко груди

вітри солоні, що гули в снастях.

А короля всю ніч душив кошмар,

Бо снивсь йому занепад раси,

нікчемний люд, на спокій ласий,

і млості чорної проклятий чар.

Та ледве промінь ранковий гладінь

морську торкнув – таку безхмару –

розвіялися враз примари,

і мозок прояснів, як далечінь.

І обітницю воїн дав богам,

повік віднині оминати

ті береги, де дні в шкарлаті,

мов орхідеї, світять юнакам,

бо знав: дарують норни тільки тим,

у кого серце із металу,

суворі радощі Валгалли

і шпиль екстази в шалі боєвім…

Летіли кораблі, і день настав,

коли в красі незламно-гордій

зависочіли їм фійорди,

і рідний сніг на горах заблищав.

Там скальди їм складатимуть пісні,

там чисті й серцем яснощирі

жінки, що схожі на валькірій,

і мить коротка там дана весні.

Там діти дружать з вітром молодим,

і змалку вчить їх рідна мати

човни із дерева тесати,

шукати небезпек, любити дим,

а як прийдёться, з усміхом ясним

в лиці суворім умирати.

II. 1937

Примітки

Ця поезія виникла почасти під впливом вірша «» (1910) М. Гумільова, вміщеного у збірці «Жемчуга».

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 66 – 69.