Інтерес до літератури
В. Л. Смілянська
Постать М. Костомарова у всій багатогранності духовних обширів, з усім багатством його величезного, як на одну людину, доробку історика, фольклориста, поета, драматурга, прозаїка, літературного критика, публіциста – мало знана сучасному читачеві. Ні його історичні дослідження, ні значна частина прозової та публіцистичної спадщини не перевидавалися багато років. Справа поліпшилася у зв’язку із 150-річним ювілеєм М. Костомарова, що його, за рішенням ЮНЕСКО, відзначив увесь світ 1967 р.
У нас опубліковано низку розвідок, розділи про поезію та драматургію у другому томі восьмитомної «Історії української літератури», двотомне видання творів (1967), поетичний доробок в серії «Бібліотека поета» (1972), монографії П. Попова «М. Костомаров як фольклорист» (1968) та Ю. Пінчука «Исторические взгляды H. И. Костомарова» (1984), докладну розвідку M. T. Яценка в колективній монографії «Історія української літературної критики» (1988) і, нарешті, однотомник «Исторические произведения. Автобиография» та повість «Кудеяр» (1989).
Аж донедавна побутувала думка, що замолоду М. Костомаров відзначався прогресивними поглядами, а з початком урядової реакції у 1960-х рр. у нього відбувся злам, і він перейшов на консервативні позиції. Однак Костомаров був складною і духовно нетрадиційною людиною, тому його не можна було вкласти в прокрустове ложе будь-якої схеми. Звичайно, доводилося і йому часом іти на компроміс із офіційною думкою чи поступатись під тиском обставин. Але мало хто був такий сміливий і рішучий у відстоюванні тих принципів, які він вважав єдино правильними, – навіть проти численної опозиції. Цей «ритуаліст», прихильник усталеного способу життя й праці, над усе шанував свободу думки й совісті та ненавидів насильство, а надто духовне. І цим іноді слід пояснювати деякі його вчинки. У той же час він був на диво терплячий до критики.
Плідність його праці викликала подив: на неї складалася і його організованість, і дивовижна пам’ять та ерудиція, і практичне знання багатьох європейських і класичних мов. Сучасники захоплювалися його вмінням знайти спільну мову з людиною будь-якого кола, цікавими розповідями, дотепними жартами, щирим молодечим сміхом.
Він мав про що розповідати. Адже все життя мандрував, придивлявся до нових місць. Вони промовляли йому як історикові більше, ніж будь-кому іншому. Складовою чергового наукового пошуку було обов’язкове відвідання місць, де відбулися події. Його «даровитая, страстная, впечатлительная натура», як писав 1895 p. М. Подорожний [Подорожный H. Из памятной книжки (Воспоминание о Н. И. Костомарове). / Киевская старина, 1895. – № 4. – С. 20 – 33.], поглинала враження; і він нічого не забував.
Усе життя М. Костомаров, хоч був переважно кабінетним вченим, мав широкі контакти з людьми: цьому сприяли його відомі «вівторки», публічні лекції, інтенсивне листування. Він відвідував театри, музеї, виставки, професіонально рецензував мистецькі новинки; знав напам’ять церковні відправи. Буквально за кілька днів до смерті домігся, щоб його відвезли на виставку – знову побачити нову картину І. Є. Репіна «Іван Грозний при вбитому ним сині».
Про літературні уподобання М. Костомарова його секретарка, що працювала з ним у 1870-х рр., пізніше – письменниця й літературознавець, дружина В. М. Білозерського Надія Олександрівна, писала так: «Нередко от мифологии H. Ив. непосредственно переходил к поэзии. Помню раз, по поводу Прометея, он припомнил «Кавказ» Шевченко и продекламировал его наизусть от первой строфы до последней. Шевченко был его любимым поэтом и всего ближе говорил его сердцу, хотя он высоко ценил Гете, Байрона, Мицкевича, Пушкина. Современная поэзия и беллетристика сравнительно мало занимала его, но тем не менее он отдавал должную справедливость таланту Гончарова, Тургенева, Л. Толстого, Островского и др. Что касается Некрасова, то он отвергал в нем всякое поэтическое дарование, а Щедрин оставался до конца непонятным для него» [Белозерская Н. А. Николай Иванович Костомаров в 1857 – 1875 гг. // Русская старина. 1886. – №№ 4 – 6. – С. 625.].
Широко освічений, M. Костомаров знав і любив класичну світову літературу, насолоджувався літературними шедеврами античності, невтомно працював у російській культурі; та найглибшою і найболючішою його любов’ю завжди були українське слово й українська пісня.
Придивимося ж пильніше до цієї незвичайної постаті.